Читать книгу Найкраще в мені - Ніколас Спаркс - Страница 10

Коли вугілля дало жар, Довсон повернувся всередину, щоби взяти в Аманди стейки, які та вже намастила жиром й заправила. Проштовхнувшись крізь двері, він побачив, як вона розгублено заглядає в розчинений буфет, тримаючи в руці бляшанку свинини з бобами.

– Як справи?

– Я саме намагаюся знайти бодай щось до стейків, але не це, – мовила вона, показуючи бляшанку, – та вибір невеликий.

– А які є альтернативи? – спитався він, миючи руки.

– Окрім бобів, є ще вівсянка, пляшка соусу до спагеті, борошно до млинців, напівпорожня пачка спагеті й пластівці. А в холодильнику – масло й приправи. Ну і твій холодний чай, звісно.

Він струсив воду з рук.

– Пластівці можуть нас врятувати.

– Напевне, будуть спагеті, – відповіла Аманда, пустивши очі під лоба. – А хіба ти не повинен смажити стейки надворі?

– Мабуть, повинен, – погодився Довсон, і вона ледве стримала посмішку. Боковим зором вона помітила, як він узяв таріль й пішов собі, і двері, легенько клацнувши, зачинилися за ним.

Небо набуло глибокого, оксамитово-фіолетового кольору, вже було видно поодинокі зірки. Струмок за спиною Довсона здавався чорною стрічкою, і верхівки дерев засвічувалися сріблом у світлі місяця.

Аманда наповнила каструлю водою, додала трохи солі, увімкнула плитку. Дістала з холодильника масло. Коли вода зашумувала, вона вкинула спагеті й декілька хвилин шукала друшляк, поки не знайшла його в глибині шафки біля плитки.

Коли макарони були готові, вона злила з них воду, висипала їх назад до каструлі, додала масла, гранульованого часнику, дрібку солі й перцю. Далі Аманда швиденько розігріла бляшанку бобів, й усе було готове якраз, коли Довсон повернувся з таріллю стейків.

– Пахне дивовижно, – похвалив він, не приховуючи подиву.

– Просто масло й часник, – кивнула вона. – Завше спрацьовує. То як там стейки?

– Один середньо обсмажений, з кров’ю, другий теж середньо, але підсушений. Мені все одно, який з них, та я не був упевнений, як любиш ти. Можу якийсь із них досмажити, якщо треба.

– Той, що середньо й без крові, згодиться, – вибрала вона.

Довсон поставив таріль на стіл й перевірив шухлядки й шафки на предмет тарілок, склянок й приборів. Вона помітила два келихи до вина у відкритій шафці й пригадала, що Так казав їй, коли вони востаннє бачилися.

– Ти б випив келих вина? – запитала вона.

– Тільки за компанію.

Вона кивнула, відкрила шафку, на яку тоді вказував Так, й дістала дві пляшки. Вибрала каберне й відкоркувала його, доки Довсон накривав на стіл. Наливши вино до двох келихів, один простягла йому.

– У холодильнику є пляшка соусу до стейків, якщо бажаєш, – сказала вона.

Довсон знайшов соус, Аманда висипала макарони до одної миски, а боби – до другої. Вони разом підійшли до столу, і, оглядаючи скромне сервування, вона помітила, як поволі здіймаються його груди, коли він стоїть поряд із нею. Довсон потягся до пляшки, що лишилася на стільниці, й цим зіпсував момент, і Аманда лиш похитала головою, сідаючи до столу.

Вона ковтнула вина, й тонкий відгомін смаку осів на піднебінні. Кожний собі, вони розклали страви, і Довсон завмер над тарілкою.

– Щось не так? – здивувалася вона.

Звук її голосу повернув його до тями.

– Просто намагався пригадати, коли востаннє мав таку вечерю.

– Стейк? – уточнила вона, відрізаючи шматка й підносячи його до вуст?

– Та все, – він знизав плечима. – На платформі я обідав у їдальні з іншими хлопцями, а вдома – завжди сам, і тому готував щось дуже просте.

– А як же прогулянки? У Новому Орлеані купа чудових місцин, де можна смачно попоїсти.

– Та я у місті майже не буваю.

– А побачення? – допитувалася вона.

– Та якось я не буваю на побаченнях.

– Ніколи?

Він заходився різати стейк.

– Ні.

– Чому?

Він відчував на собі її допитливий погляд, коли вона відсьорбнула вина, вичікуючи на відповідь. Довсон посовався на стільці.

– Так ліпше.

Вона так і не донесла виделки до рота:

– Не через мене, правда ж?

Він намагався звучати спокійно:

– Я не впевнений, що саме ти хочеш зараз почути.

– Але ж ти не хочеш сказати, що…

Коли Довсон промовчав, вона спробувала вдруге:

– Ти справді намагаєшся сказати, що ні з ким не зустрічався після того, як ми розійшлися?

Довсон знов промовчав, і Аманда поклала виделку. Говорячи, вона відчувала, як в її голосі оформлюється злісна нотка:

– Ти хочеш, аби я думала, що це через мене… що через мене ти так живеш?

– Знов-таки, я не розумію, що ти хочеш почути у відповідь.

Вона зіщулилася:

– Тоді я теж не знаю, що тобі на це сказати.

– Ти про що?

– Я про те, що, на твою думку, я є причиною твоєї самотності. Що якимсь чином це… моя провина. Ти хоч уявляєш, що я відчуваю?

– Я це сказав не для того, щоби завдати тобі болю. Я просто мав на увазі…

– Я чудово знаю, що ти мав на увазі, – відрізала Аманда. – І знаєш, що? Я тоді кохала тебе не менше, ніж ти мене, але з якоїсь причини сталося те, що сталося, і все скінчилося. Але я не скінчилася. І ти не скінчився.

Вона поклала долоні на стіл.

– Ти серйозно вважаєш, що я захочу поїхати звідси й жити далі з думкою, що через мене ти зостався сам на все життя? Через мене?

Він подивився на неї:

– Я твоїх жалощів не просив. Я просто відповів на питання, а ти в моїй відповіді знайшла те, що забажала.

– То я не мала рації?

Замість того, щоби відповісти, він простяг руку, аби взяти ножа.

– Тобі ніколи не казали, що коли не хочеш знати відповіді, то й питати не треба?

Незважаючи на те що він відповів питанням на питання – а він завжди умів це, – вона не могла стриматися:

– Тоді, якщо навіть це й так, це не моя провина. Хочеш собі життя зруйнувати – вперед. Хто я така, щоби зупиняти тебе?

І тут Довсон несподівано розсміявся:

– Приємно знати, що ти аж нітрохи не змінилася.

– Ти вже вибачай, змінилася.

– Не дуже. Ти досі не можеш не вигорнути на мене все, що думаєш і відчуваєш, неважливо, що саме. Навіть якщо тобі здається, що я руйную власне життя.

– Мусить же тобі хтось на це вказати.

– А от якщо я трішечки тебе заспокою? Я теж не змінився. Я тепер сам, бо так було завжди. До нашого знайомства я робив усе, аби триматися подалі від свого дурнуватого сімейства. Коли я прийшов сюди, Так іноді по декілька днів ні слова до мене не казав, а коли ти поїхала, мене забрали до Каледонської в’язниці. Коли я вийшов, то в цьому місті нікому не був потрібний, тому поїхав геть. І так сталося, що відтоді я місяцями працював на платформі посеред океану, а це не те місце, де в людей складаються стосунки – так я насамперед усе це бачу. Звісно, є пари, які можуть витримати постійну розлуку, але й розбитих сердець вистачає. Просто так усе видається легшим, до того ж, я так уже звик.

Вона оцінила його відповідь.

– Хочеш знати, чи я вірю, що ти сказав мені усю правду?

– Та ні.

Несподівано для себе, вона розсміялася:

– Тоді можна інше питання? Ти не маєш відповідати, якщо не захочеш про це говорити.

– Ти можеш запитати про все, про що забажаєш.

– Що сталося у ніч того нещасного випадку? Я чула тільки узагальнення у виконанні моєї матері, але всієї історії не знаю досі, тому не знала, що з того було правдою.

Довсон мовчки пережовував їжу, спокійно проковтнув, а тоді вже відповів:

– Немає про що розповідати. Так замовив набір покришок для «Імпали», яку тоді ремонтував, але з якоїсь причини їх привезли не сюди, а в магазин у Нью-Берні. Він попросив забрати їх звідси, і я так і зробив. Того дня трохи дощило, і коли я дістався до міста, було темно.

Він зупинився, намагаючись віднайти сенс у тому, що не мало сенсу.

– Назустріч їхало авто, водій (може, то була й жінка, досі не знаю) дуже поспішав. Усе одно, хто б це не був, він перетнув роздільну смугу просто переді мною, і я смикнувся убік, аби уникнути зіткнення. Далі пам’ятаю лише, що те авто пролетіло повз, а моя вантажівка опинилася в кюветі. Я бачив доктора Боннера, але…

Він досі бачив це перед собою, бачив чітко й ясно, наче в страшному сні.

– Було враження, наче хтось повільно прокручує плівку, кадр за кадром. Я вдарив по гальмах й викрутив кермо, але дорога й трава були слизькими, і тоді…

Він замовк. Аманда торкнулася його руки:

– То була страшна випадковість, – прошепотіла вона.

Довсон нічого не відповів, тоді посовав ногами, і Аманда задала риторичне питання:

– Нащо ти визнав провину? Ти ж не пив, не перевищував швидкості.

Коли він знизав плечима, вона зрозуміла, що сама знає відповідь. Вона була простою, як два на два.

– Пробач, – мовила вона, відчуваючи, що каже зайве.

– Я розумію. Але не жалій мене, – сказав він. – Тобі має бути прикро за доктора Боннера, його сім’ю. Через мене він так і не повернувся додому. Через мене його діти зростали без батька. Через мене його дружина лишилася сама.

– Ти про це нічого не знаєш, – заперечила вона. – Може, вона знову вийшла заміж.

– Не вийшла, – відповів він. Доки вона встигла спитати, звідки він знає, він повернувся до їжі.

– А в тебе що, – раптом спитав Довсон, відкинувши попередню тему розмови так, немов опустив заслін, і вона пожалкувала, що згадала про це. – Розкажи, як ти жила після того, як ми востаннє попрощалися.

– Не знаю навіть, із чого почати.

Він узяв пляшку й долив обом.

– Почни з коледжу, наприклад.

Аманда здалася й заходилася розповідати йому про своє життя, спочатку не вдаючися до подробиць. Довсон уважно слухав, перепитував, уточнював, розпитував. І слова полилися з неї. Вона розповіла йому про одногрупників, про заняття, викладачів, які найбільше надихали її. Вона визнала, що рік роботи вчителькою не виправдав її сподівань – найперше, через те, що вона ніяк не могла усвідомити, що більше не є студенткою. Вона розповіла, як познайомилася із Френком, хоча й відчувала провину, вимовляючи чоловікове ім’я, а тому більше не називала його. Вона розповіла Довсонові трішки про друзів, про місця, де побувала за цей час, але найбільше говорила про дітей: описувала їхні риси, характери, проблеми, намагаючись не надто хвалитися їхніми досягненнями.