Читать книгу Найкраще в мені - Ніколас Спаркс - Страница 6

У Довсона Коула галюцинації почалися після вибуху на платформі – у день, коли він міг загинути.

Він був певний, що за чотирнадцять років на платформі бачив усе. У 1997 році на його очах гелікоптер втратив управління просто перед посадкою й, умить перетворившись на вогняну кулю, розбився об палубу, завдавши Довсону опіків спини другого ступеня, коли той намагався врятувати хоч когось з екіпажу. Тринадцятеро людей, більшість з яких перебувала в гелікоптері, загинули. Чотири роки потому, коли на платформі обвалився кран, металевий уламок завбільшки приблизно із баскетбольний м’яч ледве не зніс Довсонові голову. У 2004-му він став одним із тих кількох працівників, що залишилися на вежі, коли налетів ураган «Іван»: швидкість шквального вітру сягала понад сто миль[1] на годину, а хвилі були такі, що, дивлячись униз на опори, які ледве трималися, він мимохіть думав про парашут. Небезпека чигала усюди: люди послизалися, все навкруги ламалося, а синці й порізи були невід’ємною частиною життя команди. Довсон бачив за цей час більше переломів, аніж міг би перелічити, дві епідемії харчових отруєнь, що звалили з ніг усю команду, а два роки тому, у 2007-му, на його очах став тонути корабель постачання, який тільки-но відійшов від вежі; в останній момент його витяг катер берегової охорони, який проходив поблизу.

Але цього разу все було дещо інакше. Оскільки витоку не сталося, – у цьому випадку системи безпеки запобігли б значним викидам – національна преса майже не приділила цій пригоді уваги й через декілька днів усі про неї забули. Та для тих, хто там був, то був нічний кошмар. Аж до моменту вибуху все йшло як завжди. Довсон оглядав насосні станції, коли один із резервуарів несподівано вибухнув. Ще до того, як він устиг усвідомити, що трапилось, його жбурнуло ударною хвилею об стіну сусіднього ангара. Далі полум’я охопило усе навколо. Уся вежа, вкрита патьоками нафти й мастила, миттю перетворилася на пекло, що поглинало платформу. Далі два сильні вибухи струсонули вежу ще дужче. Довсон пам’ятав, як намагався відтягти декілька тіл подалі від полум’я, але четвертий вибух, ще дужчий, ніж попередні, підняв його у повітря вдруге. Спогади про падіння у воду – падіння, якого він міг не пережити, – були розпливчастими. Наступне, що він пам’ятав, – як його носило хвилями Мексиканської затоки десь за дев’яносто миль від луїзіанської бухти Вермільйон.

Як і більшість інших, він не встиг натягти рятувального костюма чи дістатися до плота, але з-поміж хвиль бачив, як якийсь чорнявий чоловік махає йому рукою, наче закликаючи Довсона пливти до нього. Довсон, знесилений і контужений, став вигрібати у той бік, борючись із океанськими хвилями. Важкі від води одяг та черевики тягли його на дно, а коли руки і ноги майже відмовили, він зрозумів, що невдовзі загине. Йому здавалося, що він уже близько, проте величезні хвилі, що здіймалися навколо нього, не давали змоги у цьому пересвідчитися. І тоді серед розкиданих по поверхні уламків він помітив загублений кимось рятувальний пояс, і, зосередившись з останніх сил, вхопився за нього. Пізніше дізнався, що на час, коли його підібрав корабель-постачальник, що вирушив до місця пригоди, він провів у воді майже чотири години і що його віднесло майже на милю від платформи. Його витягли на борт, віднесли в каюту до інших уцілілих. Довсона трусило від переохолодження, в очах темніло. І хоч усе навколо здавалося йому розмитим – пізніше його стан діагностували як «струс середнього ступеня» – він розумів, як насправді йому пощастило. Він бачив людей зі страшними опіками на руках і плечах, у когось із вух текла кров, хтось страждав від численних переломів. Більшість із них він знав на ім’я. На платформі було не так багато місць, де люди могли б проводити вільний час; фактично, це було невелике селище посеред океану, і всі рано чи пізно зустрічалися в кафетерії, кімнаті відпочинку чи у спортзалі. Однак один чоловік видався незнайомим – той, хто начебто роздивлявся його прямісінько через переповнену кімнату. Темне волосся, приблизно сорок років, одягнений у синю штурмівку, яку, напевне, позичив хтось із команди. Довсонові цей чоловік здавався зайвим, він скидався швидше на конторського працівника, аніж на простого нафтовика. Чоловік помахав рукою, і Довсон відчув, як волосся на потилиці стає сторчма: одразу виринули спогади про силует посеред хвиль. Це був той чоловік. Але перш ніж Довсон усвідомив джерело своєї тривоги, хтось накинув йому на плечі ковдру й повів углиб кімнати, де чекав медпрацівник.

Коли він повернувся на своє місце, темноволосого чоловіка вже не було. Протягом наступної години корабель підібрав ще більше вцілілих, і в міру того, як до тіла поверталося відчуття тепла, Довсона дедалі більше цікавило, що трапилося із рештою його команди. Людей, з якими він пропрацював багато років, не було видно. Пізніше він дізнався, що загинуло двадцять чотири особи. І більшість тіл, хоч і не всі, було знайдено. Оклигуючи в лікарні, Довсон весь час намагався осмислити факт, що деякі родини так і не отримали можливості попрощатися із загиблими.

Після вибуху сон важко давався – не через страхи, а через постійне відчуття, наче за ним стежать. Він почувався… одержимим, як би смішно це не звучало. Удень і вночі йому постійно ввижався невловний рух десь на периферії зору, але скільки б він не оглядався, не знаходив нікого й нічого, щоб пояснити це відчуття. Йому було цікаво, чи справді він втрачає глузд. Лікар волів пояснити усе посттравматичною реакцією на стрес, завданий нещасним випадком, і тим, що мозок Довсона таким чином видужує від струсу. Таке пояснення мало рацію, але Довсонові від того легше не ставало. Він покірно кивнув у відповідь, отримав рецепт на снодійне, але за ліками так і не пішов.

Поки жорна правосуддя перетирали справу, Довсона було відправлено в оплачувану відпустку на півроку. Три тижні потому компанія запропонувала йому компенсацію, й він підписав папери. На той час до нього встигло звернутися зо п’ять юристів із пропозицією першим подати колективний позов, але йому не хотілося морочитися. Він погодився на компенсацію і того ж дня перевів кошти у готівку, якої було достатньо, аби справляти враження заможної людини. Далі він пішов до свого банку і переслав кошти на рахунок на Кайманових островах. Звідти їх було переведено на рахунок у Панамі, який вдалося відкрити без зайвої тяганини, а вже звідти – у місце призначення. Як завжди, простежити за коштами було майже неможливо.

Він лишив собі достатньо, аби оплатити оренду та інші витрати. Йому не треба було багато. Довсон мешкав у одномісному вагончику в кінці ґрунтової дороги в одному з передмість Нового Орлеану, і всі, хто проходив повз його житло, певно, вважали, що єдиною прикметою вагончика було те, що він не потонув під час «Катріни» у 2005-му. Покритий подертими й вицвілими пластиковими панелями, вагончик примостився на шлакоблоках – тимчасовому фундаменті, який із плином часу виявився постійним. У вагончику були одномісна спальня, санвузол, захаращений куток для гостей і кухня, де ледве влізав малесенький холодильник. Гідроізоляції майже не було, і вологість так пожолобила підлогу за довгі роки, що Довсона не полишало враження, наче він пересувається похилою ковзанкою. Лінолеум у кухні тріснув по кутах, крізь подертий килимок просвічувала підлога, а невелике приміщення прикрашав мотлох, придбаний у крамницях вживаних речей. На стінах не було жодного фото. І хоч він жив там майже п’ятнадцять років, почувався там радше не як удома, а як у місці, де можна попоїсти, поспати і помитися.

Та хоч яким старим був Довсонів вагончик, виглядав він не гірше за будинки в Ґарден Дистрікт. Довсон завжди відзначався любов’ю до охайності. Двічі на рік він зашпаровував тріщини й заробляв шви, щоби захистити помешкання від комах та дрібних гризунів, і щоразу, коли збирався на платформу, начисто відшкрібав підлогу у кухні й ванній за допомогою засобів для дезінфекції й перевіряв, щоби в кухонних шафках не лишилося нічого, що могло би зігнити чи запліснявіти. Найчастіше його зміни в морі тривали по тридцять днів, а потім він мав тридцять днів відпочинку, тому всі не сховані в герметичні бляшанки продукти встигали зіпсуватися за час його відсутності, особливо влітку. Одразу після повернення додому Довсон заново віддраював і провітрював оселю, усіляко намагаючись позбутися запаху цвілі.

Утім, там було тихо, і таке помешкання насправді повністю задовольняло всі його потреби. До великої дороги було десь чверть милі, а найближчі сусіди мешкали ще далі. Після місяця на платформі це було саме те, що потрібно. До чого він ніяк не міг звикнути на роботі, так це до постійного шуму. Неприродного шуму. Какофонічний гуркіт кранів, гелікоптерів, насосів і металеве брязкання не вгавали ніколи. Платформи качали нафту цілодобово, і це означало, що, навіть коли Довсон намагався заснути, туркотіння не припинялося. Він намагався фільтрувати його під час змін, та щоразу, коли повертався до вагончика, його вражала майже цілковита тиша, що панувала упродовж дня. Уранці він міг почути пташиний спів, що линув від дерев неподалік, а вечорами, вже через кілька хвилин після заходу сонця, іноді помічав, як зливаються в унісон сюрчання коників і жаб’ячі співи. Загалом звуки природи заспокійливо на нього впливали, утім, бувало й так, що вони нагадували про дім, і тоді він якнайшвидше повертався до вагончика, де, намагаючись сховатися від спогадів, брався до численних дрібних справ, які забирали переважну частину його часу на суші.

Він їв. Спав. Бігав, підіймав штангу і порпався у машині. Сідав за кермо й подовгу кружляв дорогами, не маючи чіткого уявлення про пункт призначення. Іноді рибалив. Щовечора читав та іноді писав листи Такові Гостетлеру. І все. У нього не було ані телевізора, ані приймача, і хоч він мав мобільний, у телефонному записнику були лише номери по роботі. Він виходив за продуктами та іншими речами, заходив до книжкової крамниці раз на місяць, але це було єдине, для чого він приїздив до Нового Орлеану. За чотирнадцять років він ні разу не побував на Бурбон-стріт, не пройшовся Французьким кварталом. Він жодного разу не кавував у «Кафе дю Монд», не куштував славетних ромових коктейлів у таверні «Лафіттс Блексміт Шоп Бар». До спортзали також не ходив – вправлявся натомість під вилинялим тентом, розтягненим між вагончиком і деревами, що росли поряд. Він не ходив у кіно, не дивився із приятелями недільних матчів «Сейнтс». Йому було сорок два, і жодного разу з часів навчання у школі він не був на побаченні.

Більшість людей просто не стали б чи не змогли б жити так, але вони не знали його. Вони не знали, ким він був, що накоїв, а він хотів, щоби все так і залишалося.

І ось, абсолютно зненацька, теплого червневого дня по обіді йому зателефонували – й знову наплинули спогади про минуле. Довсон перебував у відпустці вже понад два місяці. Уперше майже за двадцять років він зібрався додому. Думки про це турбували його, але він розумів, що не має вибору. Так був для нього більш ніж другом, він був для нього майже батьком. І коли Довсон укотре подумав про рік, який назавжди змінив його життя, десь на периферії зору знову щось ледь-ледь ворухнулося. Повернувши голову в той бік, він, як завжди, нічого не побачив і знову запитав себе, чи не втрачає часом глузд.

* * *

Телефонував Морґан Теннер, юрист з Орієнтала, Північна Кароліна, який повідомив, що Така Гостетлера не стало. «Є речі, про які ліпше потурбуватися особисто», – пояснив Теннер. Довсон поклав слухавку і майже автоматично забронював квиток на літак й кімнату в невеличкому готелі, а зразу після цього залишив замовлення в тамтешній квітковій крамниці.

Наступного ранку, зачинивши двері, Довсон обійшов вагончик – там, позаду, у бляшаному гаражі стояло його авто. Був четвер, 18 червня 2009 року, він тримав у руках свій єдиний костюм і торбу, яку спакував посеред ночі, коли не міг заснути. Довсон відімкнув гараж і прочинив двері, спостерігаючи, як сонячні промені омивають гладенький кузов машини, яку він ремонтував і реставрував ще зі шкільних часів. Це був фастбек[2] 1969 року випуску – авто, на яке всі звертали увагу, і коли Ніксон був президентом, і тепер. Машина виглядала так, наче щойно зійшла з конвеєра, і упродовж років купа незнайомців зверталася до нього із пропозиціями її придбати. І кожному з них Довсон відмовляв. «Для мене це не просто авто», – казав він без зайвих пояснень. Єдиним, хто справді зрозумів би, що він має на увазі, був Так.

Довсон закинув торбу на пасажирське сидіння, поклав на неї зверху костюм, а тоді стрибнув за кермо. Коли він повернув ключ у замку, двигун із гуркотом ожив, і, вивівши машину на гравій, Довсон вийшов зачинити гараж. Роблячи все це, він подумки іще раз пройшовся по переліку того, що мав зробити і взяти із собою. Уже через дві хвилини він виїхав на шосе, а через півгодини – вийшов на майданчику тривалого паркування аеропорту Нового Орлеану. Думка про те, що треба буде лишити авто, не дуже його тішила, однак вибору він не мав. Забрав речі й попростував до терміналу, де у віконечку авіакомпанії на нього чекав квиток.

В аеропорту було людно. Чоловіки й жінки йшли, тримаючись за руки, цілі сім’ї гуртом стояли у чергах на відліт до бабусь і дідусів, а може, й до Диснейленду, студенти відлітали на навчання чи поверталися додому. Ділові люди теревенили по мобільних, котячи за собою свої валізки. Довсон стояв у повільній черзі, аж доки не побачив вільного віконечка. Він показав документи, відповів на стандартні питання й після цього отримав талон на посадку.

Пересадка буде одна, в Шарлотті, і триватиме вона трішки більше за годину. Не так вже й довго. Сівши у Нью-Берні й винайнявши авто, він матиме попереду ще сорок хвилин за кермом. Якщо не буде затримок, ближче до вечора опиниться в Орієнталі.

Тільки зайнявши своє місце в літаку, Довсон зрозумів, наскільки він втомився. Важко було сказати, о котрій він нарешті заснув – востаннє, коли дивився на годинник, була майже четверта – але вирішив, що поспить у літаку. До того ж навряд у нього буде купа справ у місті. Він був єдиною дитиною, його матір втекла від них, коли йому було три, а батько зробив світові величезну послугу, коли допився до смерті. За всі ці роки Довсон жодного разу і словом не перекинувся із родичами, та й зараз не хотів би поновлювати стосунки.

Просто змотатися туди й назад. Він зробить те, що повинен, не більше, і не лишатиметься в місті довше, ніж потрібно. Може, він і виріс в Орієнталі, але ніколи не був його частиною. Орієнтал, яким Довсон знав це місто з дитинства, аж ніяк не нагадував той світлий дружній образ, що його культивували місцеві туристичні бюро. Здебільшого на тих, хто проводив тут хоча би півдня, Орієнтал справляв враження дивакуватого містечка поетів, митців та пенсіонерів, які не бажали нічого, окрім як відійти від справ і займатися вітрильництвом на річці Ньюс. Старий центр міста, як і належить, пропонував гостям і мешканцям купу антикварних салонів, галерей, кав’ярень, а фестивалів тут щотижня відбувалося більше, ніж, здавалося, здатне провести містечко із населенням менш ніж тисяча людей. Справжнє ж обличчя Орієнтала, яке Довсонові було знайоме з дитинства й юності, складалося з облич людей, чиї предки жили тут іще з колоніальних часів, – облич судді Маккола, шерифа Гарріса, Юджинії Вілкокс, сімей Кольє й Беннет. Саме вони були справжніми власниками цієї землі, збирачами врожаїв, продавцями деревини та постачальниками послуг. Вони були рушієм тої могутньої й невидимої течії, яка насправді живила місто. Воно завжди належало їм, і вони вирішували, яким йому бути.

Довсон зрозумів це вперше, коли йому було вісімнадцять, а потім упевнився в цьому ще раз у двадцять три, коли зрештою поїхав із міста назавжди. Не просто бути Коулом хоч в якому з міст округу Памліко, а особливо – в Орієнталі. Наскільки йому було відомо, кожний чоловік у сім’ї Коулів – аж до п’ятого коліна – бодай раз та відсидів. Усі вони були засуджені за різне: від збройних нападів чи побоїв до підпалів та спроб убивства, а чи навіть убивства, і широка скеляста ділянка, що належала цій багаточисельній сім’ї, була державою в державі, де панували власні, окремі закони. Дерев’яні халупи, одномісні вагончики й комори були розкидані по землі, яку сім’я вважала за домівку, і навіть шериф не навідувався туди без дуже поважних причин. Мисливці обходили цю місцину, небезпідставно побоюючись, що їх можуть пристрелити за порушення кордонів Коулівських володінь – і не просто можуть, а таки пристрелять. Коули були самогонниками, торгували наркотиками, напивалися, били своїх жінок, дітей та матерів, крали й займалися сутенерством, та понад усе вони були відомі своєю патологічною агресивністю. В одному журналі, який тепер вже не виходив, сім’ю Коулів називали найстрашнішою і наймстивішою злочинною сім’єю на схід від Ралі. Батько Довсона винятком не був. Відтоді як йому виповнилося двадцять – і до сорока, – він устиг відбути не один тюремний термін за різноманітні порушення, серед яких була спроба забити льодорубом чоловіка, який не пропустив його на дорозі. Двічі його визнавали невинним у вбивствах через те, що свідки несподівано зникали, а інші члени родини боялися його, бо занадто добре знали, з ким мають справу. Як і чому мати вийшла за його батька, було питанням, на яке Довсон не сподівався знайти відповідь. Вона правильно вчинила, що втекла, – Довсон міг її зрозуміти. У дитинстві думка про втечу не полишала і його. І він розумів, чому мати не забрала його із собою: чоловіки цієї родини ставилися до потомства, як до власності, і тому він би не здивувався, якби батько вистежив матір і забрав би його собі так чи інак. Батько сам неодноразово вказував на це Довсонові, й той навіть не цікавився, що сталося б, якби мати не захотіла його віддавати. Довсон знав відповідь і без нього.

Цікаво, думав він, хто з родичів мешкає там досі. Коли Довсон нарешті поїхав геть, окрім батька там лишалися дід, четверо дядьків, троє тіток і шістнадцятеро двоюрідних братів та сестер. Тепер, коли двоюрідні повиростали, в них, мабуть, понароджувалися власні діти, тож Коулів стало ще більше. Дізнаватися точну їх кількість Довсон не мав жодного бажання. Може, він там і виріс, та ніколи не був частиною цього всього, як і частиною Орієнтала. Можливо, справа була в матері, бо Довсон аж ніяк не був схожий на своїх родичів. Єдиний із численних кузенів він пристойно вчився й ніколи не зчиняв бійок у школі. Він не торкався ні пляшки, ні наркотиків, і коли був підлітком, то намагався триматися подалі від братів, коли ті виїжджали до міста на пошуки кримінальних пригод – брехав їм, що залишиться наглядати за перегонкою чи допомогти розбирати авто, яке вкрав хтось із родичів. Він тримався тихо і намагався привертати до себе якомога менше уваги.

Із його боку така поведінка була ризикованою. Коули були бандою негідників і злодіїв, та це не означало, що їм бракувало клепки, і Довсон на рівні інстинктів розумів, що йому треба приховати власну інакшість у будь-який спосіб. Він був чи не єдиною дитиною в школі, яка вчилася аж так добре, щоби навмисне провалювати контрольні. Він навчився чинити так, щоби чвертні чи семестрові оцінки виглядали гірше, аніж могли б. Він знав, як непомітно випорожнити бляшанку пива до того, як хтось зненацька проштрикне її ножем, і коли він ховався за роботою, аби тільки уникнути спілкування із братами, то часто працював до глупої ночі. Ця тактика деякий час рятувала його, проте згодом вибудувана ним барикада перестала витримувати тиск. Хтось із учителів повідомив за чаркою горілчаному братові батька, що Довсон найкращий учень у класі. Тітки та дядьки стали помічати, що він єдиний із братів у перших тримається в рамках закону. У сім’ї, де вірність традиціям і послух були найвищими цінностями, він був не таким, як усі, і в цьому вони вбачали найстрашніший його гріх перед ними.

Через це його батько казився від люті. Довсон потерпав від побоїв змалечку – батько був великим шанувальником ременя – та коли йому виповнилося дванадцять, батько став його бити з особистої ненависті. Батько бив його доти, доки вся спина і груди Довсона не чорніли від синців, а потім через годину повертався й брався за обличчя й ноги. Вчителі знали, що відбувається, але, побоюючись за власні сім’ї, нічого не робили. Шериф робив вигляд, що не помічав синців і рубців, коли зустрічав Довсона дорогою зі школи. Решта родини не бачила в побоях проблеми. Ейбі й Дикий Тед, його старші брати, не раз нападали на нього й лупцювали не менше за батька: Ейбі – бо вважав, що Довсон наривався, Дикий Тед – просто задля задоволення. Ейбі, високий і міцний, з кулаками завбільшки з дитячу голову, був агресивним і нестриманим, але розумнішим, аніж здавався. А от Дикий Тед народився лютим. У дитсадку він ледве не заколов іншого малого олівцем у бійці за бісквітний батончик, а в п’ятому класі відправив до лікарні однокласника, за що його врешті вигнали. Ходили чутки, що Тед іще підлітком забив на смерть якогось наркомана. Тому Довсон розумів, що найліпше – просто не відбиватися. Натомість він навчився прикриватися від ударів доти, доки брати не знуджувалися, чи не втомлювалися, чи і те, й інше.

Незважаючи на усе це, до сімейної справи Довсон не долучився, і чим далі, тим більше упевнювався, що ніколи не долучиться. З часом він зрозумів: що більше він кричатиме, то сильніше його битимуть, і тому навіть рота не розтуляв. Батько полюбляв насильство, але ж він був ще й задиракою, а Довсон знав, що задираки лізуть битися лише тоді, коли заздалегідь упевнені в перемозі. Він знав, що настане день, коли він матиме достатньо сил, аби вдарити у відповідь, аби більше не боятися батька. І коли на нього сипалися часті, наче град, удари, він намагався уявити, яких зусиль коштувало матері віднайти у собі сміливість розірвати усі зв’язки з цим кублом.

Довсон чимдуж намагався прискорити процес. Він прив’язував до дерева мішок із ганчір’ям і годинами відпрацьовував удари. Він якнайчастіше тягав важкі камені й деталі двигунів. Він підтягувався, відтискався, робив присідання по декілька разів на день. До тринадцяти років він устиг наростити десять фунтів м’язів, а до чотирнадцяти – іще двадцять. Він вищав, витягувався: у п’ятнадцять він був на зріст майже таким, як батько.

Одного вечора, коли йому минув місяць після шістнадцяти, п’яний як чіп батько наблизився до нього із ременем, та Довсон випередив його й ременя відібрав. Він сказав батькові, що, як той наблизиться до нього ще раз, він його вб’є.

Тієї ночі він не мав куди піти, а тому сховався у гаражі Така. Коли Так уранці знайшов його там, Довсон запитав, чи немає для нього роботи. Старий не мав жодних причин допомагати Довсонові, який не лише був чужою людиною, а ще й належав до родини Коулів. Так витер руки об хустину, що її витяг із задньої кишені, й уважно роздивився хлопця, намагаючись розкусити його наміри перед тим, як дістати пачку сигарет. На той час йому було шістдесят один, і дружина його вже два роки як померла. Коли він заговорив, у його подиху чувся запах спиртного, а голос був хрипким від «Кемелу» без фільтру, що він курив із дитинства. Говірка його, як і Довсонова, була цілковито селюча:

– Ясно, що розбирати ти вмієш. А збирати?

– Так, сер, – відповів Довсон.

– Уроки сьодні є?

– Так, сер.

– То опісля ходи сюди, глянем, що ти там вмієш.

Довсон прибіг після школи і на всі лади показував, що вміє. Увечері, коли робота скінчилася, почалася злива, і коли Довсон нишком прокрався до гаража, щоби сховатися від грози, Так уже чекав на нього.

Так ніяк не прокоментував його появу. Замість того він міцно затягнувся «Кемелом», скоса глянув на Довсона й пішов назад до будинку. Відтоді Довсон жодного разу не ночував у сімейних угіддях. Так не вимагав із нього грошей за оренду, а харчувався Довсон самотужки. Так минали місяці, і він уперше у житті став розмірковувати про майбутнє. Заощаджував як міг, витрачав лише на побитий фастбек з автомобільного кладовища й галонові глеки холодного чаю в кафетерії. Авто він лагодив після роботи, попиваючи чай і фантазуючи про вступ до коледжу, – річ, якої жодний Коул ще не робив. Він розглядав службу в армії чи оренду власного житла, але не встиг він дійти якогось рішення, як несподівано до гаража навідався батько. Привів із собою Дикого Теда й Ейбі. Обидва мали при собі бейсбольні бити, і він розгледів ніж, схований у Тедовій кишені.

– Ану віддай, що заробив, – наказав батько без зайвих церемоній.

– Ні, – відмовився Довсон.

– Знав, що ти так відповіси, пацан. Тому й привів Ейбі з Тедом. Вони виб’ють із тебе грошики, а я їх заберу. А можеш і сам віддати те, що завинив за втечу.

Довсон на це промовчав. Батько длубався зубочисткою між зубів.

– Бач, яке діло: усе, що тре’ зробити, аби перетворити твоє життя на лайно, це просто скоїти злочин у місті. Може, крадіжку, а може, підпал. Хто знає?.. Опісля ми просто підкинемо якісь-то докази, анонімно подзвонимо шерифу, а далі за нас усе зробить закон. Ти тут уночі сам, алібі в тебе не буде, і, думаю, ти просто згниєш у бетонній камері. Та мені на це начхати. То чому би просто не зробити, що тобі кажуть?

Довсон розумів, що то не просто блеф. Із кам’яним обличчям він вийняв гроші з гаманця. Батько перерахував купюри, виплюнув зубочистку й вишкірився:

– Наступного тижня повернуся.

Довсон виживав як міг. Він примудрявся приховати трохи грошей, щоби вистачало на ремонт фастбека й на холодний чай, та більшу частину забирав батько. Він підозрював, що Так про все здогадується, але той жодного разу не висловився на цю тему прямо. Не тому, що боявся Коулів, а тому, що це його не стосувалося. Натомість старий став готувати вечері, які були трішки зарозкішні, щоби з’їсти на самоті. «У мене тут трохи лишилося, якщо ти голодний», – казав він, заносячи тарілку до гаража. Часто він повертався назад до будинку не сказавши ані слова. Такі в них були стосунки, і Довсон поважав їх. Довсон цінував Така. Якось так вийшло, що Так став найважливішою людиною в його житті, і Довсон не уявляв, що це може колись змінитися.

Доки до його життя не увійшла Аманда Кольє.

Хоч вони були знайомі з дитинства – в окрузі Памліко була всього одна школа, до якої обоє ходили, – лише в перший рік навчання в старших класах вони вперше обмінялися парою слів. Він завжди вважав її красунею, і не він один. Вона була популярною – такою дівчиною, яка ніколи не опинялася сама за столом у їдальні і навколо якої постійно крутилися хлопці в надії на увагу. Вона не тільки була президентом класу, а ще й чирлідеркою[3]. На додачу родина її була заможною, тож для Довсона вона лишалася недосяжною, як телезірка. Він жодного разу не заговорив до неї, допоки їх не поставили в пару на лабораторній із хімії.

Пораючись із пробірками й готуючись до контрольних разом з Амандою, Довсон дійшов думки, що вона зовсім не така, якою він собі її уявляв. Здавалося, їй було байдуже, що вона Кольє, а він Коул, і цього він аж ніяк не очікував. Сміх її був різким, нестримним, а коли вона посміхалася, то в її посмішці проглядав неначе натяк на бешкетництво, наче вона знала щось таке, про що ніхто більше не здогадувався. Волосся в неї було кольору густого меду, а очі зігрівали блакиттю літнього неба, і часом, сидячи разом із ним над хімічними рівняннями, вона легенько торкалася його руки, вимагаючи уваги, і тоді відчуття її доторку лишалося з ним до кінця дня. Після школи він працював у гаражі, постійно ловлячи себе на думках про неї. Лише навесні він зумів зібрати усю свою сміливість докупи, аби пригостити її морозивом, і з наближенням кінця навчального року вони стали проводити разом усе більше часу.

Тоді був 1984-й, і Довсонові було сімнадцять. Наприкінці літа він зрозумів, що закохався, а коли повітря стало зимнішати й зів’яле осіннє листя задолувало червоно-жовтими веремійками, він остаточно упевнився, що хоче прожити із нею життя, як би дико це не звучало. Наступного року вони були разом, поступово зближуючись, намагалися проводити одне з одним стільки часу, скільки взагалі було можливо. З Амандою йому було легко лишатися самим собою. З Амандою він нарешті відчував рівновагу – уперше в житті. І навіть зараз той останній рік разом був часто єдиним, про що він міг думати.

Точніше, Аманда залишалася єдиною, про кого він міг думати.

* * *

Довсон зайняв місце в літаку. Йому випало сидіти біля віконця приблизно посередині салону, а місце поряд із ним займала молода жінка – рудоволоса, довготелеса, висока, трішки за тридцять. Не його тип, але доволі симпатична. Вона ненароком сперлася на нього, шукаючи ременя безпеки, й вибачливо посміхнулася.

Довсон кивнув, але, відчуваючи, що ще один крок назустріч – і бесіди не оминути, відвернувся до вікна і став спостерігати, як від літака відходив багажний візок, подеколи поринаючи у спогади про Аманду. Він пригадував, як того першого спільного літа вони купалися у Ньюс і якими гладенькими були на доторк їхні тіла, коли вони зачіпали одне одного, або як вона нишкла на верстаті, поки він чаклував у Таковому гаражі над своїм фастбеком, – як вона обіймала свої коліна, а він тільки й думав про те, що ладен був вічність дивитися на неї, коли вона отак сиділа. У серпні, коли він нарешті вивів авто з гаража, вони поїхали на море. Лежачи на рушниках, вони розмовляли про улюблені книжки, про кіно, яке їм подобалося найбільше, про таємниці й про спільне майбутнє, і їхні пальці так тісно перепліталися.

Бувало й так, що вони сварилися, і в такі миті Довсон відкривав для себе її запальну суть. Незгоди ці були зазвичай нетривалими, але траплялися частенько. Диво полягало в тому, що як би швидко не розгорялися пожежі між ними, стихали вони не менш швидко.

Іноді вони сперечалися через дрібниці – однією з характерних рис Амандиного характеру була відчайдушна впертість – і вони певний час яро скозувалися, не доходячи хоч якоїсь згоди. І навіть коли вона спромагалася по-справжньому його розлютити, він все одно не міг не відчувати захвату від її щирості – щирості, корінь якої був у тому, що їй було зовсім не все одно, і вона була єдиною такою людиною в його житті.

Лише Так міг зрозуміти, що таке особливе Аманда бачила в Довсоні. І хоч спершу вони старалися приховати свої стосунки, та Орієнтал був невеличким містечком, і люди рано чи пізно стали шепотіти за їхніми спинами. Друзі й подруги одне за одним відцуралися від неї, і те, коли про все дізнаються батьки, було лише справою часу. Він Коул, вона Кольє, і це була достатня причина непокоїтися. Спочатку батьки сподівалися, що в Аманди це минеться, що це просто підліткове бунтарство. Потім вони намагалися закрити очі на ці стосунки. Але коли їхній арсенал стриманості вичерпався, життя Аманди вельми ускладнилося. Батьки відібрали в неї водійські права, заборонили користуватися телефоном. Восени її тижнями тримали під домашнім арештом і забороняли виходити надвір у вихідні. Довсона жодного разу не запросили до неї додому, а того єдиного разу, коли Амандин батько заговорив до нього, Довсон почув на свою адресу слова «нікчемний білошкірий покидьок». Мати благала Аманду припинити ці стосунки, а в грудні батько остаточно припинив розмовляти з дочкою.

Ворожість оточення тільки зближувала їх, і коли Довсон став наважуватися брати її за руку при людях, вона чимдуж трималася за нього, наче кидала усім виклик. Та Довсон не був наївним: як би сильно він не любив Аманду, він нікуди не міг подітися від розуміння, що за проведений разом час доведеться платити. Здавалося, весь світ був проти них. Коли його батько дізнався про Аманду, то став розпитувати про неї, приходячи до сина по зароблені гроші. І хоч відкритої загрози в його питаннях не було, саме тільки її ім’я у вустах цієї людини пробуджувало в Довсоні цілком фізичне відчуття огиди.

У січні Аманді виповнилося вісімнадцять. Батьки були настільки розлючені через її стосунки із Довсоном, що ледь не вигнали її з дому. До того їй було байдуже, що вони там собі думали, – чи принаймні так вона казала Довсону. Іноді після чергового скандалу із батьками вона посеред ночі тікала з дому через вікно своєї кімнати й прямувала до гаражу. Часто він чекав на неї, однак бувало й так, що прокидався від того, що вона вмощувалася поряд із ним на матрацсі, який він розкладав на підлозі гаражної контори. Тоді вони разом ішли до струмка, і Довсон обіймав її, коли вони всідалися на найнижчій з гілок старезного віргінського дуба. Кефалі, вистрибуючи з води, виблискували боками у світлі місяця, Аманда переказувала суперечку із батьками, часто ледве стримуючи сльози, але пом’якшувала деталі, аби не образити його. Він був їй за це вдячний, та насправді добре знав, що саме про нього думали її батьки. Однієї ночі, коли вона розплакалася особливо сильно і сльози суцільним потоком лилися її щоками після чергової баталії, він м’яко зауважив, що для неї буде ліпше, якщо вони припинять зустрічатися.

– То ти цього хочеш? – прошепотіла вона тоді надламано.

Він міцніше обійняв її, притиснувши до себе.

– Я просто хочу, щоб ти була щаслива, – прошепотів він.

Тоді й вона міцно притислася до нього, обіймаючи його за плечі. І в той момент він дужче, ніж будь-коли, ненавидів себе й своє походження.

– Я найщасливіша із тобою, – тремтливо відповіла вона.

Тої ночі вони вперше кохалися. І протягом наступних двадцяти років, ба, навіть більше, він беріг у собі ті її слова й спогади про ту ніч, знаючи, що вона тоді говорила правду про них обох.

* * *

Літак сів у Шарлотті, і Довсон, закинувши торбину й чохол із костюмом на плече, попрямував крізь термінал. Він не звертав уваги на те, що відбувалося навколо, бо єдиним, про що міг думати, були спогади про те їхнє останнє спільне літо. Тієї весни вона отримала звістку про вступ до Університету Дюка – вона про це мріяла з дитинства. Перспектива від’їзду й відірваність від сім’ї й друзів тільки підсилили їхнє бажання проводити якомога більше часу удвох. Вони годинами лежали на пляжі, каталися на авто із увімкненим на повну радіо або просто гуляли довкола Такового гаража. Вони божилися, що її від’їзд майже ніяк не вплине на них і що або він їздитиме до Дарема, або вона навідуватиметься до нього. Аманда була упевнена, що якимось чином у них все має вийти.

Однак її батьки мали інші плани. Одного серпневого недільного ранку, десь за тиждень до її від’їзду до Дарема, вони заскочили її зненацька, не давши втекти з дому. Говорила мати, та Аманда знала, що батько стане на материн бік.

– Ми терпіли довго, але тепер вже досить, – почала мати. Дивовижно спокійно вона повідомила Аманді, що якщо та й надалі матиме справу з Довсоном, то їй доведеться забратися з будинку у вересні і почати оплачувати свої потреби самостійно, включно із навчанням. – Нащо нам витрачатися на університет, коли ти все одно псуєш собі життя?

Аманда намагалася їй заперечити, але мати не спинялася:

– Він затягне тебе на дно, Амандо, але зараз ти надто молода, щоби це розуміти. І якщо ти хочеш дорослої свободи, то доведеться взяти на себе й дорослу відповідальність. Зруйнуй собі життя й лишайся з Довсоном – ми тебе не спинятимемо. Але й допомагати в цьому не будемо.

Аманда прожогом вибігла з дому із єдиною думкою в голові: знайти Довсона. Коли вона добігла до гаража, то вже так плакала, що не могла говорити. Довсон міцно обійняв її, і з її вуст зривалися лише окремі слова, доки нарешті вона не опанувала себе й не перестала схлипувати.

– Ми житимемо разом, – мовила вона, і щоки її блищали від сліз.

– Але де? – спитався він. – Тут? У гаражі?

– Не знаю. Якось воно буде.

Довсон нічого не відповів, лише дивився у підлогу.

– Ти повинна вчитися, – зрештою зауважив він.

– Я не переймаюся через навчання, – відказала Аманда. – Я через тебе переймаюся.

Він відпустив її, руки його безсило повисли.

– А я через тебе. І тому не можу це в тебе забрати.

Вона розгнівано захитала головою:

– Ти нічого не забираєш у мене, це все батьки! Ставляться до мене, як до малої дитини!

– Вони чинять так через мене, й ти чудово це знаєш, – він із силою копнув землю. – Якщо справді любиш когось, то треба відпустити, правда ж?

Очі її вперше спалахнули люттю.

– І що, як цей хтось потім повертається, то це така вже доля?! Так ти на це дивишся?! Як на якусь мелодраму?! Якесь кліше? – Вона схопила його за руку, її нігті лишали глибокі борозенки на його шкірі. – Ми з тобою не кліше! Ми зможемо якось так, щоби все вийшло. Я можу працювати офіціанткою чи що, і ми винайматимемо житло.

Він намагався говорити спокійно, щоби вона не почула надламаності в його голосі:

– Як? Гадаєш, мій батько отак просто припинить чинити так, як чинить зараз?

– Ми можемо кудись поїхати.

– Але де? З чим? Я нічого не маю. Хіба ти не розумієш? – сказавши це, він помовчав, і коли вона нічого не відказала, вів далі: – Я просто намагаюся реалістично дивитися на речі. Ми тут про твоє життя говоримо. І… Я більше не можу бути його частиною.

– Ти що таке кажеш?

– Я намагаюся сказати, що твої батьки мають рацію.

– Ти не можеш насправді так думати!

Голос її звучав майже перелякано. Він дуже хотів обійняти її просто зараз, та навмисне зробив крок назад.

– Іди додому.

Вона потяглася до нього:

– Довсоне!..

– Ні! – відрубав він, різко відступаючи назад. – Ти не слухаєш. Це кінець, ясно? Ми спробували, в нас не вийшло. Життя іде.

Вона зблідла, обличчя її стало схоже на парафінову маску без жодних ознак життя.

– То це кінець?

Замість того, щоб відповісти, він змусив себе відвернутися й отак піти до гаража. Він знав, що одного погляду на неї буде достатньо, аби передумати, та вчинити так із нею він просто не міг. Він ніколи так із нею не вчинить. Він схилився над відкритим капотом фастбека, щоби вона не побачила, як по його щоках течуть сльози.

Коли Аманда нарешті пішла, Довсон безсило сповз на вкриту іржою підлогу гаража поряд з автом і так просидів декілька годин, аж поки Так не вийшов до нього й не сів поряд. Старий довго не промовляв ані слова. Зрештою він сказав:

– То ти все-таки попрощався із нею.

– Я мусив так вчинити, – ледве промовив Довсон.

– Ага, – кивнув Так. – Це я теж почув.

Сонце входило в зеніт, безжально випалюючи навколишнє безвітря, перетворюючи світ на мертву пустку.

– Я правильно вчинив?

Так поліз до кишені, витяг пачку «Кемелу» й вибив звідти сигарету, відтягуючи момент відповіді.

– Цього я не знаю. Ви з нею були, наче зачаровані, і з цим важко сперечатися. А такі чари непросто забути.

Так поплескав Довсона по спині й підвівся іти. За весь час знайомства з ним це була чи не найдовша фраза, яку він дозволив собі щодо них. Коли він пішов, Довсон перевів погляд на випалене сонцем подвір’я, і сльози потекли знов. Він розумів, що Аманда назавжди лишиться найліпшою його частиною, частиною, яку він тільки-но почав віднаходити і яку завжди прагнутиме віднайти.

Він не знав, що ніколи більше не побачить і не почує її. Наступного тижня Аманда перебралася до гуртожитку Університету Дюка, а місяць потому Довсона заарештували.

Він провів наступні чотири роки за ґратами.