Читать книгу Найкраще в мені - Ніколас Спаркс - Страница 2

Коли декілька років тому я подорожувала Америкою, якось наш водій показав на берег річки Огайо, заставлений трейлерами і всілякими халабудами: «А ось тут живе біла голота». Мовив він це без зневаги: більшість людей, що належать до маргінального суспільного прошарку, живуть так, бо не зуміли пристосуватись до життя стандартного американця: котедж на виплат, авто, двійко діток, собака. Вулиці з однаковими будинками й однаковими травниками перед ними, які треба підстригати щотижня, я бачила у Вермонті. Жодних ознак індивідуальності, хіба що можна повісити на фасаді американський прапор. Трейлер і котедж – два способи життя, який кому до вподоби, у суспільстві, котре називають суспільством рівних можливостей. Я не знаю, у якому будинку мешкає популярний письменник Ніколас Спаркс, але точно не у трейлері чи халабуді. Як автор бестселерів він може дозволити собі будинок індивідуального планування. Його романи виникають із іскри, що спалахує від тертя двох світів: світу білої голоти і світу законослухняних американців, що мають медичне страхування і справно платять податки. Іскра – це добре. Щирий католик і мораліст Ніколас Спаркс, напевно, не має проблем із політкоректністю. Його книги ніколи не спричинять скандалу й не потраплять до списку забороненої літератури. Їх читають із задоволенням, бо в них є справжні чоловіки і справжні жінки, і почуття їхні справжні, виписані знавцем людської душі.

Романтична історія кохання Довсона й Аманди, які належать до діаметрально протилежних суспільних прошарків, на чому автор постійно наголошує, щоб ми не забули, має вигляд цілком реалістичної і психологічно вмотивованої. Утім, і містика тут присутня. До останнього моменту не знаєш, хто ж цей загадковий чоловік у синій штормівці, який переслідує Довсона в нелегких життєвих ситуаціях. Але містика в романі американського письменника з’являється не для того, щоб ускладнити сюжет чи просто розважити читача. Схоже, сам автор змушує нас розплющити ширше очі й роздивитись довкола в пошуках посланців долі, які спонукають нас до певного вибору. Хтось мусить нам давати підказки, бо життя – це вічна школа. А хто їх посилає, знає кожна релігійна людина.

На тлі сучасної літератури, яка прагне вразити, епатувати читача, роман Ніколаса Спаркса має вигляд дещо старомодний. Зате в ньому присутня майже забута нині обов’язкова складова літературного твору, яку описав ще Аристотель. КАТАРСИС. Катарсис – це коли після прочитання твору в людині щось зрушується і її охоплює піднесення. Вона бачить перед собою яскраву й гармонійну картину світу і своє місце в ньому. Література без катарсису штовхає нас в обійми диявола, бо, побувавши у вигаданому світі, при поверненні ми розгублені та вразливі. Але щоб створити цей стан катарсису, потрібно написати якісний художній твір із переконливими образами. Гепі-енд якщо й буде, то з присмаком іронії чи гіркоти. Наскільки образи Ніколаса Спаркса переконливі – судити тобі, шановний читачу. Антигерої в романі без жодної світлої плямки, герої – без жодної чорної. Але поруч із ними живуть люди звичайні, такі, як ми, легко впізнавані. Про них великий син Америки Волт Вітмен писав: «Юрби чоловіків та жінок у звичайних костюмах, якими цікавими видаєтесь мені ви!» У кожному разі зичу вам щасливої подорожі шляхами провінційної Америки.

Галина Пагутяк