Читать книгу Найкраще в мені - Ніколас Спаркс - Страница 7

Аманда вийшла з машини й окинула поглядом хижку на околиці Орієнтала, яку Так звав домівкою. Після трьох годин поспіль за кермом витягнутися на весь зріст було приємно. Напруження в шиї та плечах ще лишалося, нагадуючи про вранішню суперечку із Френком. Він не розумів, чому вона так прагне побувати на похороні, і зараз, ретроспективно переглядаючи свої аргументи, вона розуміла його здивування. За майже двадцять років подружнього життя вона жодного разу не згадала про Така Гостетлера. І якби вони з Френком на хвилинку помінялися ролями, вона, вірогідно, теж була би засмучена.

Та справжньою причиною суперечки був не Так, не її таємниче минуле чи навіть не те, що усі вихідні вона буде далеко від сім’ї. Десь глибоко всередині них обох заховалося розуміння того, що усе це просто продовження суперечки, яка тривала протягом останніх десяти років, і тому цей раунд почався, відбувся і завершився так само, як і попередні. Вони не кричали, не били речей і одне одного – слава Богу, Френк був не з таких – і він навіть щось пробурмотів про вибачення, йдучи на роботу. Як завжди, вона витратила залишок ранку й частину дня на те, щоби цілком забути про сказане. Хай там як, але нічого вдіяти вона не могла і з часом навчилася долати гнів й неспокій, які встигли стати звичною складовою їхнього спільного життя.

Доки вона їхала до Орієнтала, і Джаред, і Лін, двоє старших дітей, устигли подзвонити і цим дуже її розрадили. У них саме були канікули, і от вже кілька тижнів поспіль дім був повен шуму, без якого підлітки ніяк не можуть. Похорон Така вписався в Амандин теперішній розклад якнайкраще. Джаред й Лін вже мали плани на вихідні з друзями: Джаред мав бути із дівчиною на ім’я Мелоді, а Лін – кататися на човні на Лейк-Норман зі шкільним приятелем, його батьки мали там будиночок. Що ж до Анет – їхньої «дивовижної випадковості», як називав її Френк, – то її на два тижні відрядили до літнього табору. Вона теж подзвонила би, та в таборі було заборонено користуватися мобільними. Та й добре, бо те мале базікало цвірінькало би з батьками й приятелями цілодобово.

Згадка про дітей повернула на Амандине обличчя усмішку. Незважаючи на волонтерство в Центрі дитячої онкології лікарні Університету Дюка, життя її в основному зосереджувалося на дітях. Відколи народився Джаред, вона стала матір’ю-домогосподаркою, і хоча майже вжилася в цю роль і змирилася із нею, та все одно постійно відчувала власну обмеженість. Їй приємно було вважати себе не просто матір’ю й дружиною. Колись вона здобувала вищу освіту, аби стати викладачем, й навіть розглядала можливість написати дисертацію, щоби потім викладати в одному з місцевих університетів. Після випуску вона деякий час працювала у школі… та потім якось непомітно життя повернуло у зовсім інший бік. Тепер, у сорок два, вона іноді помічала за собою жарти про те, що в неї ще все попереду, треба просто вирости й нарешті дізнатися, чим вона хоче займатися.

Дехто назвав би це кризою середнього віку, та Аманда не була певна, що це саме вона і є. Не скажеш, що їй кортіло придбати дорожезне спортивне авто, чи завітати до пластичного хірурга, чи утікти десь на Кариби. Та й про нудьгу їй теж не йшлося: знали б усі, скільки сил і часу в неї забирали діти й лікарня – не занудьгуєш. Натомість її занепокоєння було радше пов’язане з тим, що Аманда більше не бачила в собі людини, якою вона мала бути, і вона не була впевнена, що колись знову матиме змогу стати такою людиною.

Упродовж років вона вважала, що їй пощастило, і для цього багато зробив Френк. Вони зустрілися на вечірці його братства, коли вона була другокурсницею. Незважаючи на галасливе й метушливе товариство, їм тоді вдалося знайти тихий куток, де й пробесідували одне з одним до світанку. Він був старший за неї на два роки, серйозний, розумний, і вже у ту першу ніч знайомства вона зрозуміла, що йому вдаватиметься усе, чого він тільки забажає. Цього виявилося достатньо, аби в них зав’язалися стосунки. Наступного серпня він відбув на курс стоматології у Чепел-Гілл, та вони продовжували зустрічатися. Через два роки вони закономірно, як їй здавалося, заручилися, а в липні 1989-го одружилися, одразу після її випуску.

Після медового місяця на Багамах вона почала працювати в місцевій початковій школі, та коли з’явився Джаред, пішла в декретну відпустку. Через півтора року, коли народилася Лін, декретна відпустка стала для неї довічною. На той час Френк зумів взяти позику на відкриття власної практики й невеличкий будинок у Даремі. То були важкі для них часи, бо Френк хотів досягти успіху самотужки, без допомоги родичів. Коли усі поточні рахунки й борги було сплачено, вони були щасливі, якщо грошей лишалося хоча б взяти напрокат якийсь фільм. Вони зрідка ходили до ресторанів, а коли остаточно зіпсувалося авто, Аманда на цілий місяць лишилася прив’язаною до домівки, аж доки в них не назбиралося грошей на ремонт. Вони спали під двома-трьома ковдрами, щоб зекономити на опаленні. І хоч ті роки були сповнені стресів й виснаження, вона, згадуючи про минуле, розуміла, що вони були найщасливішими в їхньому подружньому житті.

Справи Френка налагоджувалися, і відтоді їхнє життя пішло передбачуваною доріжкою. Френк працював, вона піклувалася про домівку й дітей, і перед тим, як Беа, третя дитина, з’явилася на світ, вони вчасно встигли продати менший будиночок й перебратися до більшого, спорудженого у престижнішому районі. Далі справ у них обох тільки збільшувалося. Практика Френка зростала, Аманда возила Джареда до школи, Лін до дитсадка й на прогулянки, а мала Беа сиділа між старшими дітьми, пристібнута до крісла для немовлят. То був час, коли Аманда повернулася до думок про здобуття наукового ступеня: вона навіть почала придивлятися до магістерських програм, плануючи долучитися до них, коли Беа доросте до дитсадка. Та коли Беа померла, з нею вмерли й Амандині амбіції. Вона тихенько відклала подалі підручники й заховала до шухляди вступні анкети.

Коли вона несподівано завагітніла Анет, то остаточно упевнилася, що про навчання ліпше забути. Натомість ця вагітність допомогла їй зосередитися на відбудові сімейного життя, і вона з головою віддалася дітям, їхнім заняттям й повсякчасним потребам, аби тільки відігнати горе подалі. Минали роки, спогади про маленьку сестричку тьмяніли, і Лін із Джаредом зрештою повернулися до нормального життя, й за це Аманда була їм вдячна. Невгамовна Анет принесла до оселі небачену й незнану до того радість, і Аманда частенько стала помічати за собою здатність удавати, що вони зрештою є повноцінною сім’єю, якої ніколи не торкалася трагедія і де панує любов.

Коли ж говорити про чоловіка, то прикидатись, ніби все гаразд, у неї не дуже виходило. Вона не вдавалася – ніколи не вдавалася – до ілюзій, що її шлюб був чимось, що можна було би назвати благословенням чи закоханістю. Якщо звести разом двох людей, додати трохи складнощів, трохи щасливих моментів, перемішати усе це, добре струснути, то чвари виникатимуть самі собою, як би сильно ці двоє не кохали одне одного. Час також додав випробувань. Комфорт і звичність – це чудово, та одночасно вони вбивали пристрасть і захват. Передбачуваність й звички зробили неможливими будь-які сюрпризи. Нові історії закінчувалися, вони могли автоматично завершувати речення одне за одним, і Аманда з Френком дійшли до тієї фази стосунків, коли один-єдиний погляд міг сказати більше, ніж будь-які слова. Але втрата Беа змінила їх обох. Для Аманди вона стала поштовхом для волонтерства у лікарні, та для Френка вона означала перехід від однієї-двох принагідних пляшок пива до справжнього алкоголізму.

Вона розуміла різницю й сама ніколи не були схильна шукати спокою на дні пляшки. Так, в університетські часи пару разів траплялося, що вона випивала занадто, і досі отримувала задоволення від келиха вина за вечерею. Іноді вона навіть дозволяла собі другий келих, і найчастіше цього було більш ніж достатньо. Але у випадку Френка те, що починалося як ліки від болю, перетворилося згодом на щось йому непідвладне.

Озираючись на минуле, вона думала часом, що це цілком можливо було передбачити. В університеті він часто дивився трансляції баскетбольних матчів за пляшкою пива з друзями; в медичній школі частенько розслаблявся після занять за допомогою двох-трьох пляшок пива. Та у ті темні місяці, коли Беа хворіла, два-три пива поступово переросли в півтузінь. Коли дівчинка померла – у повний тузінь. На другу річницю смерті Беа, коли вже була «в проекті» Анет, він напивався навіть напередодні робочого дня. Останнім часом так траплялося чотири-п’ять днів на тиждень, і вчорашній вечір не був винятком. Він ввалився до спальні після опівночі, як завжди п’яний, і так голосно хропів, що їй довелося спати в кімнаті для гостей. І саме алкоголізм Френка, а не Так, став справжньою причиною їхньої вранішньої сварки.

За багато років вона бачила від нього всяке: від нерозбірливого бурмотіння за вечерею чи за грилем до п’янезного знепритомлення просто посеред спальні. І через те, що усі навколо вважали його першокласним стоматологом, через те, що він жодного разу не пропустив роботу через дудліж й не мав боргів, вважалося, що в цьому немає жодної проблеми. Він не втрачав глузду, не ставав агресивним – і тому проблеми не було. І це ж було тільки пиво – то яка тут може бути проблема?

Але це було проблемою, оскільки він потроху ставав людиною, з якою вона нізащо не зв’язала би свого життя. Не перелічити, скільки разів вона плакала через це. І намагалася вмовити його кинути хоча б заради дітей. Благала його піти з нею до сімейного психолога, аби знайти вихід, чи лютувала через його егоїзм. Вона по декілька днів не розмовляла з ним, змушувала його тижнями спати в кімнаті для гостей й безперервно молилася. Десь раз на рік Френк таки дослухався до неї й ненадовго кидав. Та потім за пару тижнів він випивав за вечерею пляшечку пива. Лише одну. І тоді проблеми, звісно, не було. І навіть наступного дня він теж обмежувався однією. Ота одна пляшка прочиняла двері, зелений змій уривався в їхнє життя, звивався, і так само спірально зростала Френкова нестриманість у питті, над якою він знову втрачав контроль. І тоді вона знов і знов питала себе про те саме: чом би йому просто не піти геть, коли так вже хочеться випити, і як так виходить, що він не бачить, як тріщить по швах їхній шлюб?

Відповідей на ці питання вона не мала. Але достеменно знала, як це виснажливо. Більшість часу Аманда відчувала, що є єдиною відповідальною людиною в сім’ї, якій можна довірити дітей. Може, Джаред і Лін вже достатньо дорослі, щоби водити авто, але що трапиться, як хтось із них втрапить у халепу, коли Френк буде напідпитку? Чи зможе він вскочити в авто, пристебнути Анет до сидіння й рушити до лікарні? А як хтось захворіє? Так вже бувало. Не з дітьми, а з нею. Пару років тому Аманда випадково отруїлася морепродуктами, її нудило декілька годин. Тоді Джаред мав тільки учнівські права й не міг водити в темний час, а Френк був саме в розпалі одного зі своїх «сеансів». І коли опівночі вона була вже близька до зневоднення, Джаред сів за кермо, всадив батька на заднє сидіння й повіз її до лікарні, а Френк теліпався в них за спинами, вдаючи тверезого. Вона майже непритомніла, періодично помічаючи, як Джаред подеколи зиркав у дзеркало заднього огляду і скільки було в його погляді гніву й розчарування. Потому їй часто здавалося, що тієї ночі їхній син втратив значну частину дитячої невинності, коли став свідком страшних недоліків власного батька.

Френкове пияцтво було постійним джерелом виснажливого неспокою, і вона вже втомилася переживати через почуття чи думки дітей, які бачили, як їхній батько, похитуючись, шкандибає домом. Чи переживати через те, що вони його вже не поважатимуть. Чи переживати, що в майбутньому Джаред, Лін або Анет повторюватимуть за батьком, шукаючи виходу в спиртному, таблетках чи у бозна-чому ще, аж доки не зіпсують собі життя остаточно.

На допомогу сподіватися теж не було звідки. Вона й без спільноти анонімних алкоголіків знала, що сама нічого не зможе вдіяти і що допоки Френк не визнає, що в нього є проблема, і не зосередиться на її вирішенні, він лишатиметься алкоголіком. Що ж це означало особисто для неї? Що вона мала вибирати? Вона мала вибрати, чи й надалі миритиметься із усім цим. Ще вона мала скласти перелік наступних рішень і дотримуватись їх. У теорії це було просто, та на практиці все, що вона відчувала, це була злість. Якщо проблема в нього, то чого б їй брати за це відповідальність на себе? І якщо алкоголізм є хворобою, то чи не означає це, що вона має йому допомогти чи хоча б ставитися до нього поблажливо? І тоді яким же чином вона, його дружина, яка давала обітницю бути з ним і в здоров’ї, і в недузі, могла виправдати розлучення й руйнування сім’ї після всього, що вони разом пережили? Їй лишалася або роль безсердечної матері й дружини, чи роль безхребетної пристосуванки, коли усе, чого вона насправді прагнула, був чоловік, в якого вона колись повірила.

Через це їй щодня і було так тяжко. Вона не хотіла розлучатися, не хотіла руйнувати сім’ю. І хоч постійно доводилося йти на компроміси, якась частина її все ще вірила в подружні обітниці. Вона кохала чоловіка, яким він колись був, і вона кохала того, ким він міг би бути, але зараз, стоячи перед будинком Така Гостетлера, вона просто відчувала самотність і сум і не могла зрозуміти, як прийшла до цього.

* * *

Аманда знала, що мати чекає на неї, та наразі не була готова до зустрічі. Вона потребувала хоча б декількох хвилин, і коли сутінки стали спадати, Аманда вирушила крізь зарослий двір до захаращеного Такового гаража, де старий цілими днями реставрував класичні автомобілі. У гаражі стояв «Корвет Стінґрей», напевне, 1960 якогось року. Ведучи долонею капотом, вона з легкістю уявила, як Так повертається до гаража, його згорблений силует у косих вечірніх променях. Він був би одягнений у плямистий від мастила комбінезон, крізь ріденьке сиве волосся просвічує шкіра, а зморшки на обличчі такі глибокі, що майже скидаються на шрами.

Уранці Френк розпитував про Така, та Аманда майже нічого не розповіла, обмежившись тим, що старий був просто другом її сім’ї. Так, це було не все, та хіба вона могла розповісти більше? Вона й сама розуміла, що їхня дружба була щонайменше дивною. Вона спілкувалася з ним, коли навчалася в старших класах, та поновила стосунки лише шість років тому, коли їй було вже тридцять шість. Тоді вона навідувалася до Орієнтала через матір і, схилившись над чашкою кави в кафетерії Ірвіна, підслуховувала, як група старих діляться плітками про нього:

– Цей Так Гостетлер і досі творить дива з машинами, та тільки трохи ума тронутий, – сказав один із них й засміявся, хитаючи головою. – Одне діло говорити з померлою дружиною, а інше – божитися, що чуєш її відповіді.

– Та він завше не з простих був, це вже точно, – відповів інший.

Це було зовсім не схоже на Така, якого вона колись знала, і, заплативши за каву, Аманда сіла в авто й відшукала запилену дорогу до гаража. Решту дня вони з Таком провели в кріслах-гойдалках на розваленому ґанку, і з тих пір вона мала за звичку заїжджати до Така щоразу, коли була в місті. Спочатку це траплялося раз чи два на рік – вона не мала змоги бачитися із матір’ю частіше – проте останнім часом провідувала Така, навіть коли матері не було в місті. Часто вона готувала для нього вечерю. Так із роками слабшав, і хоч вона намагалася запевнити себе, що просто гостює в старого, вони обидва розуміли справжню причину її візитів.

Певною мірою старигані з кафетерію мали рацію. Так справді змінився. Він більше не був таємничим і мовчазним, ба навіть різким, як вона звикла про нього думати, але й не був божевільним. Він розрізняв уяву й дійсність і усвідомлював, що його дружина давно померла. Із часом вона збагнула, що Так якимсь дивовижним чином умів робити бажане частиною дійсності, принаймні власної дійсності. І коли вона нарешті зважилася спитатися про його «бесіди» з померлою жінкою, він просто відповів, що Клара завжди поруч і залишатиметься з ним. Він зізнався, що вони не лише говорили одне до одного, а ще й бачилися.

– То ви хочете сказати, що бачите привида? – запитала Аманда.

– Ні, – відказав Так, – я просто кажу, що вона не хоче лишати мене на самоті.

– А зараз вона тут?

Глянувши через плече, Так відповів:

– Не бачу. Але точно чую її човгання десь у будинку.

Аманда прислухалася, та не почула нічого, окрім скрипіння крісел по дощаній долівці.

– А раніше вона приходила? Тоді, давно?

Він глибоко зітхнув, а тоді втомлено відповів:

– Ні. Але у той час я не намагався її побачити.

Було щось, безперечно, зворушливе, навіть романтичне в його переконанні, що сили їхнього кохання достатньо, аби бути разом навіть після її смерті. Хто б сказав, що це не романтично? Усі хотіли б вірити у можливість вічного кохання. Вона й сама колись в нього вірила, колись, коли їй було вісімнадцять. Та вона знала, що кохання складна штука, як і життя. Воно повертало в непередбачуваних, незрозумілих напрямках, лишаючи по собі довгий слід жалю й спогадів. І майже завжди цей жаль породжував питання умовного способу, які не передбачали відповідей. Що було б, якби Беа вижила? Що, як Френк не став би алкоголіком? Що, якби вона вийшла заміж за того єдиного, кого кохала насправді? Чи взагалі упізнала б вона тоді жінку, яку тепер щодня бачила у дзеркалі?

Спершись на авто, вона розмірковувала над тим, що би Так відповів на її здогади. Так, який щоранку замовляв в Ірвіна яєчню й кукурудзяну кашу і кидав шкаралупки від смаженого арахісу до пустих склянок від пепсі? Так, який майже сімдесят років прожив в одному будинку й виїхав за межі штату лише одного разу, коли його відправили захищати країну під час Другої світової? Так, який слухав радіо чи програвач замість того, щоб дивитися телевізор, бо так вже він звик? На відміну від неї, Так, здавалося, зумів опанувати роль, яку йому написало життя. Вона визнавала, що в такій здатності непохитно приймати усе було багато мудрості, хоча сама такої здатності ніколи не мала.

Звісно, в Така була Клара, і, може, справа була саме в цьому. Вони одружилися, коли їм обом було по сімнадцять, і прожили разом сорок два роки, і коли вони з Таком бесідували, вона потроху дізнавалася, яким було їхнє життя. Він стиха розповідав їй про Кларині викидні, останній з яких призвів до серйозних ускладнень. За його словами, відколи лікар повідомив Клару, що вона ніколи не зможе мати дітей, та майже рік не засинала без сліз. Аманда дізналася, що Клара мала город і навіть якось перемогла у конкурсі штату на найбільшого гарбуза, і вона й досі бачила вицвілу блакитну стрічку, заткнуту за дзеркало у спальні. Так розповідав, що після того, як він почав власну справу, вони збудували невеличкий котедж на ділянці на березі Бей-Рівер поблизу Вандміра – селища, в порівнянні з яким Орієнтал здавався справжнім містом, і вони щороку їздили туди на декілька тижнів, бо Клара вважала ту місцину найпрекраснішою в цілому світі. Він описував, як Клара мугикала під радіо, прибираючи дім, й зізнався, що він частенько водив її на танці до «Ред Лі Ґріл», куди Аманда й собі ходила, коли була підлітком.

Вона з часом дійшла висновку, що таким і має бути життя, такою має бути золота середина, де найменші дрібниці засвідчують вдоволення і закоханість. Це було гідне, чесне життя – хоч і не без горя, та все одно повне, не схоже на багато життів, свідком яких вона була. І вона знала, що Так розумів це краще за інших.

Сам Так колись підсумував: З Кларою завжди було добре.

З плином часу сталося те, чого Аманда до того й уявити собі не могла: Так став її найближчим другом – може, через інтимність його розповідей, а може, через гнітюче відчуття самотності, яке в ній зростало протягом років. Саме з ним вона ділилася болем, завданим смертю Беа, на його ґанку вона нарешті могла випустити назовні спрямовану на Френка злість, йому вона оповідала про свої страхи за майбутнє дітей. Вона розповіла йому навіть про глибинне, все менш уявне відчуття, що колись у житті вона несамохіть не туди звернула, що все мало би бути не так. Вона переказувала йому історії прибитих горем батьків й неможливо оптимістичних дітей, які траплялися їй у дитячому онкоцентрі, і він, здавалося, розумів, яке полегшення їй дає робота, хоча зрідка щось казав. Здебільшого він просто тримав її руку в своїх вузлуватих, заплямованих мастилом долонях, й від його мовчання, просякнутого розумінням, їй ставало легше. Під кінець він став для неї найріднішим, їй здавалося, що тільки він, Так Гостетлер, знає її справжню ліпше, ніж усі теперішні знайомі чи рідні.

Та тепер її друга не стало, і вона вже скучила за ним. Окинувши поглядом Стінґрей, вона замислилася, чи знав Так, що це буде його останнє авто. Прямо він їй нічого не казав, але зараз, озираючись назад, вона розуміла, що він здогадувався, скільки йому лишилося. У свій останній візит вона отримала від нього ключі від будинку: він підморгнув і пожартував: «Не згуби, бо доведеться шибки бити, аби зайти». І вона просто вкинула ключа до кишені, не надавши цьому якогось великого значення, бо того вечора він говорив й цікавіші речі. Вона згадала, як порпалася в шухлядах й буфеті у пошуках складників для вечері, а Так сидів за столом, курив, а далі несподівано спитався:

– Ти яке вино п’єш, червоне чи біле?

– По-різному, – відповіла вона, перебираючи бляшанки. – Буває, що за вечерею випиваю трохи червоного.

– Я там маю трохи червоного вина, – повідомив він, – там-от, у тій шафці.

Вона обернулася:

– Хочете, щоби я відкоркувала?

– Та я з ним ніколи не дружив. У мене оно пепсі й горішки, – й збив попіл до покоцаної чашки. – А ще в мене завше є свіжі стейки. Щопонеділка мені їх різник привозить. Там-от, на верхній поличці в льодовику. А гриль на задньому дворі.

Аманда ступила крок до холодильника:

– То що, стейк вам засмажити?

– Та ні. Я їх не одразу їм, десь, може, серед тижня.

Аманда вичекала мить, не певна, куди він хилить:

– То ви просто так це все повідомляєте?

Коли він кивнув і замовк, Аманда списала це на втому й вік. Зрештою, вона засмажила для нього яєчню з беконом, потім прибрала в будинку, а Так сидів у кріслі біля каміну з ковдрою на плечах й слухав радіо. Мимоволі вона помітила, яким сухеньким і зморшкуватим він став, наскільки меншим здавався від того міцного жилавого чоловіка, яким вона колись його знала. Перед тим як піти, вона поправила йому ковдру на плечах, гадаючи, що старий задрімав. Дихання його було важким, наче до кожного подиху йому доводилося докладати зусиль. Вона схилилася й поцілувала його в щоку.

– Люблю я вас, Таку, – мовила вона пошепки.

Він трохи посунувся, наче уві сні, та коли вона повернулася йти, то почула, як він зітхнув і пробурмотів:

– Мені тяжко без тебе, Кларо.

Це були останні слова, які вона від нього чула. У них чулися біль і самотність, і вона враз усвідомила, чому Так стільки часу дозволяв Довсону жити в себе. Такові насправді теж було самотньо.

* * *

Після короткої телефонної розмови з Френком – Аманда просто хотіла повідомити, що добре доїхала, але встигла розчути в його репліках знайому напиту розслабленість й швидко попрощалася – вона подякувала долі, що діти мали власні справи на цих вихідних.

На верстаті вона знайшла гаражну течку й взялася міркувати, що тепер робити з авто. У течці швидко знайшовся запис про те, що Стінґрей належав захисникові команди «Кароліна-Гарікенз», й вона зазначила собі, що про це треба поговорити з Таковим юристом. Відклавши течку, вона упіймала себе на думках про Довсона. Він також був частиною її таємниці. Розповісти Френкові про Така – означало розповісти й про Довсона, втім, цього вона хотіла найменше. Так завжди знав, що саме Довсон є справжньою причиною її візитів, особливо на початку. Він не мав нічого проти, бо сам як ніхто інший розумів, як багато означають спогади. Іноді, коли сонце сідало і його скісні промені, пробиваючись крізь тент, затоплювали двір лійкими пізньо-літніми сутінками, вона майже відчувала присутність Довсона біля себе і тому розуміла, що Так був далекий від божевілля. Як і дух Клари, дух Довсона відчувався повсюди.

Хоч вона знала, що немає сенсу фантазувати про те, яким було би її життя, якби вони з Довсоном лишилися разом, останнім часом в неї виникла потреба повертатися сюди частіше. І що частіше вона приїздила, то насиченішими ставали її спогади, то інтенсивніше якісь давно забуті події й відчуття виринали з глибин пам’яті. Тут так просто можна було пригадати, яку силу вона почувала у собі, коли Довсон був поряд, якою красунею, якою неповторною особистістю він робив її. Кришталево ясно вона усвідомлювала тут, що Довсон був єдиним, хто справді розумів її. Проте особливо яскраво вона пам’ятала, яким повним, всеосяжним було її кохання до нього і яку безоглядну пристрасть відчував він навзаєм.

У якийсь незбагненний спосіб Довсон пробудив у ній віру в те, що для них усе можливо. Блукаючи захаращеною майстернею, вдихаючи запах бензину й мастила, якими досі було просякнуте повітря, вона відчувала, як тисне на неї вага сотень вечорів, проведених тут нею. Вона торкнулася верстата, на якому сиділа годинами, спостерігаючи за Довсоном, що схилився над розкритим капотом свого фастбека, подекуди повертаючи щось за допомогою мутрового ключа, і пальці його були чорні від мастила. Навіть тоді в його обличчі не було нічого від ніжної хлоп’ячої наївності, яку вона помічала в однолітках, а коли мотузяні м’язи його передпліччя скорочувалися від того, що він брав черговий інструмент, вона бачила в ньому зародок чоловіка, яким він потроху ставав. Як і всім в Орієнталі, їй було відомо, що батько постійно лупцював його, і коли він працював без сорочки, на його спині виднілись шрами, безсумнівно, залишені пряжкою ременя. Вона не була впевнена, чи Довсон сам про них ще пам’ятає, й від цього їй чомусь ставало ще болісніше дивитися на них.

Він був високий і стрункий, темне волосся пасмами спадало на чоло, прикриваючи його майже чорні очі, і вже тоді їй було ясно, що з роками він ставатиме тільки красивішим. Він був зовсім не схожий на решту Коулів, і якось вона спитала, чи схожий він на свою матір. У той момент вони сиділи в його автівці, і патьоки дощу стікали вітровим склом. Голос його майже завжди звучав м’яко, як і Таків, і тримався він спокійно. «Не знаю, – відповів він їй тоді, витираючи пару зі скла, – батько спалив усі її фото».

Наприкінці першого спільного літа вони поїхали до невеличкого річкового доку після заходу сонця. Він чув, що має бути метеорний дощ, і, розстеливши ковдру, вони лежали й спостерігали, як зоряні голки прорізають вирій. Вона розуміла, що якби батьки дізналися, де вона й з ким, то страшенно лютували б, та в той момент для неї ніщо так не важило, як метеори в небі й тепло його тіла поряд. Він обіймав її так, наче не міг уявити життя без неї.

Чи усі перші кохання такі? Чомусь вона сумнівалася в цьому. Навіть зараз те життя здавалося їй реальнішим за будь-яке інше. Іноді вона засмучувалася від думки про те, що більше ніколи в житті не відчує нічого подібного, і згодом життя вичавило з неї усі сильні почуття – вона аж надто ясно зрозуміла, що самого тільки кохання майже завжди недостатньо.

І все одно, коли тепер вона дивилася з гаража на Таків двір, то не могла відігнати від себе думку про те, чи відчував Довсон щось подібне удруге, чи був він щасливим. Вона боялася, що його або посадили знов, або він удався до наркотиків, або навіть помер, хоча такі речі аж ніяк не пасували тому Довсону, котрого вона колись знала. Частково через це вона не зважувалася розпитувати про нього Така: вона боялася того, що може почути у відповідь, і мовчання старого тільки зміцнювало її здогади. Вона надавала перевагу непевності лиш через те, що це давало їй змогу пам’ятати його таким, яким він колись був. Хоча іноді їй хотілося дізнатися, що він відчував, коли згадував про той рік, коли вони були разом, чи кохався він у спогадах про те спільне, що в них було, чи взагалі згадував про неї.