Читать книгу Поросяча етика - О. Генрі - Страница 2

Щоразу, коли просиш Джеффа Пітерса розповісти про якусь із його пригод, він починає запевняти, що його життя таке саме монотонне й позбавлене подій, як найдовший із романів Ентоні Троллопа. Та якщо непомітно підкинути йому гачок, він обов’язково спіймається. Тому я використовую кілька різних наживок, щоб переконатися, що мій приятель надійно клюнув.

– Здається мені, – зауважив я одного разу, – що серед фермерів Заходу, за всієї їхньої заможності, знову починається рух на користь націоналізації залізниць.

– Мабуть, такий сезон, – сказав Джефф, – скрізь вирує життя. Фермери кудись рухаються, оселедці й тріска гуртуються у величезні косяки, із сосон сочиться смола, а на річці Конемо скресла крига. Я трохи знаюся на фермерах. Одного разу я уявив собі, ніби відшукав фермера, який хоча б трохи не схожий на своїх побратимів. Та Енді Таккер миттю довів мені, що я помиляюся. «Фермером народився – фермером-роззявою й помреш, – сказав тоді Енді. – Фермер – це людина, яка вибилася в люди всупереч усіляким політичним каламутникам, котуванням і балотуванням. І я, чесно кажучи, й гадки не маю, кого б ми почали дурити, якби не фермери».

Якось прокидаємося ми з Енді вранці, а в нас у кишені лише шістдесят вісім центів. Трапилося це в готелі, в Південній Індіані. Уже як там ми напередодні зіскочили з потяга, я й описувати не беруся. Страшне діло – він мчав так швидко, що з вікна вагона нам здавалося, ніби ми бачимо салун, а коли отямилися, то виявилося, що це дві зовсім різні речі за два квартали одна від одної: аптека й цистерна з водою.

Навіщо нам потрібно було стрибати на повній швидкості? Ну, тут був задіяний годинник із фальшивого золота і партія діамантів з Аляски, яких нам не вдалося позбутися по той бік кордону штату.

Отож, прокинувся я й чую – десь кричать півні, а в повітрі пахне чимось на кшталт суміші нітратної та сульфатної кислот. Аж тут щось важкеньке гепнулося на підлогу в нижньому поверсі й почулася лайка.

– Гей, Енді, – кажу я, – ну ж бо, веселіше! Ми ж у селі. Там, унизу, хтось навмання кинув зливок чистого фальшивого золота. Ходімо й отримаймо з фермера те, що нам належить за всіма правилами. Піддуримо його трохи – і гайда.

Фермери завжди були для мене своєрідним резервним фондом. Бувало, ледь справи в мене трохи похитнуться, я вирушаю на найближче перехрестя доріг, чіпляю фермера на ходу за підтяжку, викладаю йому свої пропозиції, побіжно оглядаю його майно, повертаю ключ, мантачку для коси й папери, що мають ціну лише для нього самого, і забираюсь геть. Звісно, фермери як дичина були для нас надто дрібною здобиччю, зазвичай ми з Енді займалися значно серйознішими справами, та інколи й вони могли стати в пригоді, як-от акулам з Волл-стріт подеколи може бути корисним міністр фінансів.

Спустившись униз, ми виявили, що перебуваємо в найсправжнісінькій землеробській окрузі. За дві милі від нас, на пагорку, височів у тіні дерев великий білий будинок, а навколо нього купчилися флігелі, клуні, корівники, пасовища й таке інше.

– Чия це садиба? – запитали ми господаря готелю.

– Це, – відповідає він, – резиденція, а також лісові, земельні, садові та лучні угіддя містера Езри Планкетта, одного з найшанованіших у наших краях громадян.

Після сніданку ми з Енді, залишившись із вісьмома центами готівки, заходилися складати гороскоп цього латифундиста.

– Я піду до нього сам, – нарешті, оголосив я. – Ми удвох проти одного фермера – це неспортивно. Те саме, що стріляти з гармати по кроликах.

– Гаразд, – погодився Енді. – Я теж люблю чесну гру – навіть коли граю з городниками. То на яку принаду ти збираєшся спіймати цього Планкетта?

– Байдуже, – кажу я. – Згодиться будь-яка. Я, мабуть, прихоплю з собою квитанції, що підтверджують сплату прибуткового податку, рецепт для приготування конюшинового меду з сиру та яблучного лушпиння і бланки замовлень на сушарку Мак-Горні, котра потім виявляється косаркою Мак-Корміка. Та ще кишеньковий зливок золота і намисто з перлів – ну, те, що ми з тобою знайшли у вагоні, й…

– Цього вистачить, – говорить Енді. – Та будь уважним, Джеффе, щоб цей кукурудзяник не накинув тобі брудні й зіжмакані купюри. Просто ганьба для департаменту землеробства й міністерства фінансів – якими тільки паскудними папірцями розплачуються деякі фермери. На вигляд – чисто культура збудника холери з якоїсь лабораторії.

Гаразд. Іду я на міську стайню й орендую бричку; добре, що грошей наперед із мене не беруть через пристойну зовнішність. Під’їжджаю до ферми, прив’язую коня. Бачу – на ґанку сидить якийсь розчепурений суб’єкт у білосніжному костюмі, рожевій краватці, з каблучкою на пальці й у спортивному кашкетику. «Мабуть, приїжджий», – думаю собі. Питаю:

– Як би це мені побачити містера Езру Планкетта?

– Ось він перед вами, – відповідає цей тип. – А вам навіщо?

Я мовчу. Остовпів від подиву й подумки повторюю куплети з водевілю про село. Та ви знаєте – там ще йдеться про «людину з лопатою». То це, виходить, вона і є. А коли я придивився до цього фермера в рожевій краватці, то остаточно зрозумів, що вилущити з нього монету за допомогою тих дрібничок, які я прихопив із собою, все одно, що намагатися рознести дощенту сейф Першого Національного банку за допомогою різдвяної хлопавки.

Він прискіпливо оглянув мене і каже:

– Ну, розповідайте, навіщо прибули. Бачу: ліва кишеня вашого піджака надто відстовбурчена. Там, мабуть, золотий зливок, чи не так? Давайте його сюди, мені саме потрібна цегла. І попереджаю відразу – байки про покинуті срібні копальні мене не цікавлять.

Почуваючись нетямущим дурнем, я все ж таки витяг із кишені свій зливок, ретельно загорнутий у хусточку. Він зважив його на долоні, пожував губами і каже:

– Долар вісімдесят центів. Улаштує?

– Свинець, із якого зроблене це золото, і той коштує дорожче, – намагаючись не втрачати гідності, я повернув зливок на місце.

– Як собі хочете. Я мав намір купити його для колекції, яку саме почав складати, – каже фермер. – Минулого тижня я вже придбав чудовий екземпляр. Просили за нього п’ять тисяч доларів, а віддали за два долари й десять центів.

Тут у будинку задзвонив телефон.

– Та ви проходьте, – каже фермер. – Подивіться, як я тут облаштувався. Іноді мені буває нудно на самоті. Це, я гадаю, із Нью-Йорка турбують.

Ну, ми зайшли. Меблі в кімнаті, як у біржовика з Волл-стріт, дубові конторки, два телефони, крісла й канапки, оббиті іспанським сап’яном, писані олійними фарбами картини в позолочених рамах, причому рами завширшки мало не у фут, у кутку – тікерний телеграф, відстукує котирування.

– Хелло-оу! – кричить фермер. – Ріджент-тіетр? Це Планкетт із маєтку «Сентрал Гонісакл». Забронюйте за мною чотири крісла в першому ряду – п’ятниця, вечірня вистава. Так-так, ті, що завжди. На п’ятницю, ви не помилилися. На все добре!

– Кожні два тижні мотаюся до Нью-Йорка провітритися, – пояснює фермер, вішаючи слухавку. – Сідаю в Індіанаполісі у вечірній експрес, проводжу десять годин на Бродвеї й повертаюся додому за сорок вісім годин – саме до того часу, як кури влаштовуються на сідалі.

Що й казати: первісний фермер печерного періоду дещо причепурився й набрався науки за останні роки. Ви не згодні?

Щойно я відкрив рота, щоб прокоментувати деякі відхилення від старих добрих аграрних традицій, як знову задеренчав телефон.

– Хелло-оу? – говорить фермер. – А-а, це ви, Перкінсе… Я вже говорив вам, що вісімсот доларів за цього жеребця – забагато. Кінь із вами? Добре, покажіть мені його. Як? Дуже просто: відійдіть від аппарата й пустіть його клусом по колу. Швидше, іще швидше. Так, я чую. Ану, ще додайте. Годі. Давайте його до телефону. Ближче. І помовчіть хвилину. Ні, я не беру його. Що?.. Ні. І задурно не візьму. Він кульгає, і, до того ж, із сапом. Прощавайте, Перкінсе.

– Ну-с, вельмишановний, – звертається він до мене, – тепер переконалися, що ви – просто викопна старожитність? Сучасного аграрія за гріш не купиш. Що в нас сьогодні? Субота, чотирнадцяте? Ось, подивіться лиш, як ми, селюки, намагаємося не відстати від життя.

І тягне мене до стола. На столі в нього машинка, а в машинки дві такі штукенції, котрі вставляються у вуха. Вставляю, слухаю. Жіночий голос, досить приємний, зачитує повідомлення про вбивства, нещасні випадки та інші тонкощі політичного життя.

– Те, що ви чуєте, – пояснює фермер, – це добірка сьогоднішніх новин із газет Нью-Йорка, Чикаго, Сент-Луїса й Сан-Франциско. Їх повідомляють по телеграфу до місцевого Бюро останніх новин і надають передплатникам гарячими. Тут, на цьому столі, найсвіжіші та найавторитетніші газети й журнали Америки. А також уривки з майбутніх журнальних статей.

Беру один аркуш і читаю: «Коректури майбутніх статей. У липні 1909 року журнал “Сенчурі” має намір надрукувати.» – ну, й так далі.

Тим часом фермер телефонує комусь, мабуть, управителю, і наказує продати джерсейських баранів – п’ятнадцять голів – по шістсот доларів і доправити на станцію ще двісті бідонів молока для молочного експресу. Потім пропонує мені першокласну сигару, виймає з бару пляшку шартрезу і скоса поглядає на стрічку свого телеграфу.

– Газові акції піднялися на два пункти, – повідомляє він. – Непогано.

– А може, вас мідь цікавить? – запитую я.

– Зась! – гукає він. – А то покличу собак. Я ж одразу сказав: не марнуйте свого часу на ці витівки. Вам, чоловіче, мене не надурити.

Минає кілька хвилин, і він раптом говорить:

– А чи не здається вам, вельмишановний, що вам уже час піти з мого дому? Я, звісно, був радий із вами погомоніти, але в мене купа термінових справ: я маю закінчити для одного видання статтю «Привид комунізму», а ближче до вечора вирушити на засідання президії «Асоціації з поліпшення якості бігових доріжок». Та й вам не варто гаяти час – адже ви вже переконалися, що ні в яке ваше зілля я не вірю.

Ну, що мені залишалося робити, сер? Ускочив я в свою бричку, і кінь сам привіз мене до готелю. Я прив’язав його біля входу, а сам кинувся до Енді, котрий лежав у себе в номері й байдикував. Розповідаю йому достеменно про моє побачення з освіченим фермером і ніяк не можу отямитися. Сиджу й смикаю торочку на скатертині, а в голові – жодної порядної думки.

– Не знаю, що й вигадати, – кажу я і, щоб моя ганьба не так впадала в очі, починаю наспівувати якусь дурнувату пісеньку.

Енді походжає туди й сюди по номеру й кусає свій довгий вус, як робить завжди, коли в його голові починає складатися якийсь план.

– Джеффе, – промовляє він, нарешті. – Не маю сумніву – все, що ти розповів про цього рафінованого селюка, правда. Але ти мене не переконав. Не може такого бути, щоб у цьому Планкетті не залишилося жодної краплі первісних дурощів, адже це була б справжня зрада тієї мети, для якої його призначив сам Господь. Скажи-но, Джеффе, ти раніше не помічав у мені глибокої релігійності?

– Та як тобі сказати? – ухильно відповідаю я, щоб не образити його почуттів. – Мені доводилося зустрічати чимало глибоко віруючих людей, у яких їхня віра виступала назовні в таких мікроскопічних дозах, що після витирання їх чистою серветкою, на них не залишається жодної плямки.

– Слід тобі знати, що я все життя поглиблено досліджував природу, від самого створення світу, – продовжує Енді, – і тому твердо вірю, що кожна істота створена з певною метою. Фермерів Господь також створив не марно: їхнє найвище призначення полягає в тому, щоб досхочу годувати, напувати й одягати джентльменів, подібних до нас із тобою, тобто мають голову на в’язах. Я переконаний, що манна, якою іудеї сорок років харчувалися в пустелі, – не що інше, як символічне позначення фермерів; і так воно й залишилося. А тепер, – підсумовує Енді, – я перевірю перший закон Таккера: «Якщо ти народився фермером, пошиєшся в дурні». Саме так, незважаючи на різноманітні штуки, якими наша прогнила цивілізація наділила сільських жителів.

– Ох, – кажу я, – як би ще й тобі облизня не спіймати. Цей фермер навіть не пахне кошарою. І, до того ж, сховався за цілою барикадою з останніх досягнень електротехніки, освіти, літератури й філософії.

– Спиток – не збиток, – відповідає Енді. – Існують такі закони, яких не може скасувати навіть служба безкоштовної доставки додому в сільській місцевості.

Тут Енді йде у прикомірок і виходить звідти в картатому костюмі. Нічого подібного я ще не бачив – кратки на ньому бурі й жовті, і кожна завбільшки з долоню копача. Завершує всю цю пишноту лискучий чорний циліндр і яскраво-червоний жилет у синю цяточку. Вуса в нього зазвичай пшеничні, а тут, дивлюся, – фіолетові, ніби він намочив їх у чорнилі.

– Матінко Божа! – кажу я. – Навіщо ти так одягнувся? Чисто цирковий фокусник, хоч зараз до Барнума на арену.

– Та годі тобі, – відповідає Енді. – Облиш зубоскалити. Бричка біля входу? Чекай на мене тут, багато часу на це не знадобиться.

Дві години по тому заходить він до номера й викладає на стіл стосик доларів.

– Вісімсот шістдесят, – говорить він, поки я повертаю на місце свою відвислу щелепу. – А відбувалося це так. Планкетт був на місці. Він оглянув мене з ніг до голови й почав глузувати. Я, не вимовляючи жодного слова, виймаю з кишені три шкаралупки волоського горіха для гри у наперстки й починаю качати по столу горошину. Потім, посвистівши трохи, проголошую давню формулу:

– Ну ж бо, джентльмени, підходьте ближче й подивіться на цю маленьку кульку. Адже це не коштуватиме вам жодного цента. Зараз вона тут, а ось її вже немає. Ну ж бо, відгадайте, де вона тепер. Вправність рук – і ніякого шахрайства.

Кажу, а сам не відводжу очей від фермера. У нього навіть чоло змокріло. Він іде, як уві сні, зачиняє парадні двері й, не відриваючись, дивиться на шкаралупки. А потім говорить:

– Ставлю двадцять доларів, що знаю, під якою сховано вашу горошину. Ось під цією…

– Далі й розповідати нема чого, – вів далі Енді. – У нього було з собою лише вісімсот шістдесят доларів готівкою. Коли я йшов, він проводжав мене аж до воріт. На прощання він довго тиснув мою руку і зі сльозами на очах сказав:

– Любий мій, дякую тобі! Уже багато років я не отримував такого задоволення. Твоя гра в наперстки нагадала мені ті щасливі молоді роки, коли я ще був не земельним магнатом, а простим фермером. Хай щастить тобі.

Тут Джефф Пітерс замовк.

– То ви гадаєте. – знову почав я.

– Саме так, – перервав мене Джефф, – саме так. Нехай фермери йдуть собі шляхом прогресу, ба навіть займаються політикою. Життя ж бо на фермі монотонне; а в наперстки вони грали й раніше.