Читать книгу Поросяча етика - О. Генрі - Страница 4

Зайшовши у вагон для курців експреса Сан-Франциско – Нью-Йорк, я зустрів в одному з купе містера Джеффа Пітерса. З усіх, хто живе на захід від річки Уобаш, він єдиний уміє користуватися одразу обома півкулями мозку, а на додачу ще й мозочком.

Спеціальність Джеффа – операції на межі закону й беззаконня. Вдови й сироти можуть його не боятися: його клієнтами є ті, в кого є сякі-такі надлишки. Ось чому він полюбляє порівнювати себе з найменшою мішенню в тирі, в яку будь-який необачний стрілець може вистрілити двома-трьома зайвими доларами – без жодної гарантії влучити. Зазвичай тютюн добре впливає на його ораторські здібності, тож за допомогою двох чималеньких сигар я незабаром дізнався все про його останні пригоди.

– Найскладніше в нашому бізнесі, – почав Джефф, – це знайти для себе цілком надійного й бездоганно чесного партнера, з яким можна здійснювати шахрайські оборудки, не боячись бути викритим. Проте навіть найкращі з тих, із ким мені доводилося привласнювати чуже майно, й ті іноді виявлялися звичайними пройдисвітами.

Тому торік улітку намірився я вирушити в якусь таку глушину, де звичаї ще й зараз зберігаються в незайманій чистоті, і подивитися, чи не знайдеться там якийсь тямущий молодик, котрий має схильність до афер, проте ще не розбещений легкими успіхами.

Нарешті, трапилося мені одне містечко, де жителі й гадки не мали про вигнання Адама з раю і безгрішно господарювали у своїх угіддях, даючи імена тваринам і пташкам. Містечко називалося Маунт-Небо й було розташоване десь на межі Кентуккі, Західної Вірджинії та Північної Кароліни. Що? Ви кажете, що ці штати зроду-віку не межували один із одним? Ну яка, зрештою, різниця? Одне слово – десь там.

Довелося витратити цілий тиждень, щоб городяни пересвідчилися, що я не збирач податків. Аж ось заходжу я якось до крамниці, де збирається місцеве вище товариство, і починаю обережно з’ясовувати, що й до чого.

– Джентльмени, – кажу я після того, як ми потиснули одне одному руки й обступили діжечку з сушеними яблуками, – здається мені, що ви, мешканці Маунт-Небо, – найбільш безгрішне плем’я на цій землі: вам не властиві будь-які хитрощі й вади. Жінки у вас прихильні та лагідні, чоловіки чесні, працелюбні й наполегливі, і життя у вас просто-таки святе.

– Саме так, містере Пітерс, – каже власник крамнички, – чиста правда: ми люди шляхетні, кращих за нас у всій цій місцевості не знайти. Ну, хіба що, трохи замшілі від сидіння на одному місці. Проте ви, мабуть, не знаєте Руфа Татама?

– Так-так, – підхоплює й собі міський констебль, – він не знає Руфа Татама! Та й звідки б це?

Це найзапекліший з усіх негідників, які з якоїсь причини уникли шибениці. А, до слова, я щойно згадав: мені ще позавчора слід було його випустити з в’язниці, оскільки вичерпався місячний термін, до якого його присудили за убивство Єнса Гудлоу. Та дарма: зайві два-три дні йому тільки на користь.

– Та годі вам, сер! – вигукнув я. – Не може такого бути! Невже у вас у Маунт-Небо живе така погана людина? Подумати лишень: затятий убивця!

– Значно гірше! – втручається власник крамнички. – Він краде свиней.

Я одразу ж вирішив, що маю познайомитися з цим свинокрадом. За кілька днів після того як констебль випустив його на волю, я розшукав містера Татама й запросив його на прогулянку передмістям. Ми вмостилися на колоді й завели ділову розмову.

Мені був потрібен компаньйон із простодушною сільською зовнішністю для невеликої одноактної афери, яку я мав намір здійснити у провінції. А Руф Татам був буквально народжений для тієї ролі, яка йому призначалася.

Зріст у нього був неабиякий; очі сині й круглі, як у порцелянового собачки на камінній полиці; волосся, кучеряве, як у дискобола з Ватикану, за кольором нагадувало картину «Захід сонця у Гранд-Каньйоні» – з тих, які вішають у вітальнях, щоб затулити дірку на шпалерах. Це було ідеальне втілення Сільського Простака.

Я розповів йому про свої плани і зрозумів, що він ладен просто зараз узятися до справи.

– Не братимемо до уваги убивство, за яке ти вже відбув покарання, – сказав я. – Це дрібниці. А чи доводилося тобі робити щось більш прибуткове та цінне в галузі крутійства й шахраювання? Зрештою, я маю знати, чи годящий ти для мене компаньйон!

– Яа-ак? – говорить він, розтягуючи кожне слово так, як розмовляють у південних штатах. – Хіба вам не розповідали про мене? Адже в цих краях, мабуть, немає жодної людини – ані білої, ані темношкірої, – яка могла б так спритно викрасти з хліва порося, не здійнявши при цьому ані найменшого шуму. Я можу поцупити свиню з клуні, із загороди, з-за корита, з луки, вдень, уночі, коли завгодно, звідки завгодно і, присягаюся, – жодна жива душа не почує ані виску, ані кувікання. Увесь секрет у тому, як узяти свиню і як її нести. Гадаю, що вже недалеко той час, коли я буду одностайно визнаний чемпіоном світу в галузі свинокрадства.

– Честолюбність – річ, що заслуговує на повагу, – кажу я. – Не сперечаюся, у вашій глушині свинокрадство – шанована професія. Та за межами цього округу вона може здатися дещо… е-е… провінційною. Але талант є талант, і тому я беру тебе за компаньйона. Мій стартовий капітал – тисяча доларів, і я сподіваюся, що, завдяки твоїй зовнішності, ми заробимо на фінансових ринках кілька привілейованих акцій.

У такий спосіб я ангажував Руфа, й ми виїхали з Маунт-Небо. Доки ми спускалися з передгір’я на рівнину, я старанно готував його до тієї ролі, яку йому належало зіграти у виставі, котру я задумав. Перед тим я два місяці тинявся, байдикуючи, на Флоридському узбережжі, почувався не в гуморі, а в голові моїй купчилися найрізноманітніші ідеї та проекти.

Я намірявся прочесати борозну завширшки в дев’ять миль через увесь Середній Захід; туди ми й попрямували. Але, діставшись до Лексингтона, застали там мандрівний цирк братів Бінклі. Через це до міста звідусіль з’їхалися фермери й гупали своїми грубезними саморобними чобітьми по нещодавно вибрукуваних вулицях.

Щоб ви знали, я ніколи не оминаю цирків – немає зручнішого місця, щоб закинути вудку в чужі кишені й трохи збагатитися фінансово. Тому ми винайняли дві кімнати в однієї шанованої вдовиці на ім’я місіс Піві, а потім я відвів Руфа до крамниці готового одягу й перевдягнув його, наче справжнього джентльмена. Тепер він мав надзвичайно авантажний вигляд: картатий блакитно-зелений піджак, жилет кольору вичиненої шкіри, яскраво-червона краватка, а на додачу – найжовтіші в усьому місті чоботи.

Це був перший костюм, який Руфові довелося вдягнути за все життя. Досі він носив лише фланелеву сорочку й штани з домотканого полотна. А вже пишався він своїм новим оперенням, ніби вождь племені ігоротів новим кільцем у носі.

Того ж вечора я вирушив до цирку й розпочав неподалік від входу гру «у наперстки». Руф мав удавати приїжджого простака і діяти проти мене. Я вручив йому жменю фальшивих монет для ставок, а решту залишив у себе в спеціальній кишені – щоб виплачувати йому виграш. Не сказати, щоб я йому не довіряв: просто не можу примусити себе програвати, коли бачу на кону справжні гроші. Рука, бачте, не слухається.

Я поставив свій столик на видноті й почав демонструвати, як легко вгадати, під яким наперстком сховано горошину. Селюки скупчилися навколо мене й почали підштовхувати одне одного, під’юджуючи до гри.

Саме час було б з’явитися на арені Руфу – поставити дві-три дрібні монети, а заодно залучити до гри інших. Але де ж це мій свинокрад? Ні слуху, ні духу. Кілька разів його картатий піджак промайнув десь удалині: він стовбичив біля афішної тумби й витріщався на якесь оголошення, запихаючись льодяниками. Але до мене так і не підійшов.

Дехто з глядачів таки наважився поставити кілька доларів, але грати «у наперстки» без «верхового» – все одно, що рибалити на голий гачок. Довелося згорнути столик, коли в касі було лише сорок два долари, а розраховував я принаймні на двісті. Об одинадцятій я повернувся додому й заліг спати, сказавши собі, що цирк, мабуть, справив на Руфа таке сильне враження, що він зовсім про все забув. Тому я вирішив зранку прочитати йому докладну лекцію про основи нашого бізнесу.

Та не встиг Морфей прикувати мою голову до жорсткого узголів’я, як до мене долинув нелюдський лемент на кшталт того, що видає малий бешкетник, який наївся недостиглих яблук. Я підскакую, відчиняю двері, гукаю шановну вдовицю і, коли та виглядає зі своєї спальні, вимовляю:

– Місіс Піві, зробіть ласку, заткніть пельку вашому малюкові, щоб порядні люди могли спокійно відпочити.

– Сер, – відповідає вона. – У мене немає ніякого малюка. Це верещить свиня, котру дві години тому приніс до своєї кімнати ваш друг. І я також була б надзвичайно задоволена, якби ви самі заткнули їй пельку.