Читать книгу Поросяча етика - О. Генрі - Страница 3

– Багато хто з видатних людей, – сказав я вже й не пам’ятаю, з якого приводу, – зізнавалися, що своїми успіхами вони завдячують жінкам.

– Так, – сказав Джефф Пітерс. – Мені доводилося читати про Жанну д’Арк, про біблійну Іаїль та інших чудових дам. Та від жінок нашого часу, як на мене, немає ніякої користі ані в бізнесі, ані в політиці. На що годна сучасна жінка? Чоловіки сьогодні краще готують, краще перуть, краще прасують. Вони й доглядальники, і прислуга, й перукарі, і стенографи, і клерки в офісах. Єдина справа, в якій чоловіки поступаються жінкам, – це виконання жіночих ролей на сцені.

– А мені здавалося, що жіноча інтуїція та хитрість надавали вам неоціненні послуги у вашій. е-е. професії.

– Так-так, – енергійно закивав Джефф, – усім так здається. А насправді жінка – найгірший помічник у нашій справі. У той самий час, коли ви найбільше на неї сподіваєтеся, вона, ні сіло ні впало, згадує раптом про честь і порядність і зводить усе нанівець. Я відчув це на власній шкурі.

Біллі Гамбл, мій приятель, з яким я потоваришував ще на Середньому Заході, забрав собі в голову дивну ідею: мовляв, уряд Сполучених Штатів має призначити окружним шерифом саме його. На той час ми з Енді займалися справою чистою, як скельце, – продавали тростинки з різьбленим набалдашником. Якщо вам траплялося відкрутити набалдашник і прикласти тростинку до губ, прямо до рота вам виливалося з півлітра доброго пшеничного віскі.

Звісно, поліція й тут пхала носа в наші справи, і коли Білл повідомив мені, що має намір стати шерифом, я одразу ж збагнув, що на цій посаді він може принести багато користі фірмі «Пітерс і Таккер».

– Джеффе, – говорить мені Біллі, – ти людина досить освічена, і в голові маєш клепку не лише про основні факти, але й про висновки.

– У самісіньку точку, – кажу я, – і я про це ніколи не шкодував. Я не з тих, хто вважає освіту нікудишнім товаром і голосує за безкоштовне навчання. Ось ти скажи мені, Біллі, що є ціннішим для людства: класична література чи кінські перегони на іподромі?

– Ну-у. це. взагалі, добрі коні, звісно. ні, тобто я хочу сказати, що поети й усілякі там романісти, – вони, звичайно, дуже випереджають, – відповідає Білл.

– Отож! – кажу я. – А якщо так, чому наші урядники беруть із нас по два долари за вхід на іподром, а до бібліотек пускають безкоштовно? Чи можна, – питаю, – вважати це формуванням правильних уявлень про відносну цінність самоосвіти й марнування грошей?

– Невтямки мені вся ця твоя риторика та логіка, – говорить Біллі. – Мені ось що від тебе потрібно: щоб ти зганяв до Вашингтона й виклопотав би для мене посаду окружного шерифа. Я, бач, не маю ніяких здібностей до інтриг і перемовин. Я – людина проста і хочу отримати це місце. І квит. Я брав участь у війні, дітей у мене дев’ятеро, я член республіканської партії, хоч не вмію ані читати, ані писати. То чому ж я не годен бути шерифом? Здається мені, Джеффе, що й компаньйон твій, містер Таккер, – також людина освічена і може стати в пригоді у столиці. Я вам заплачу авансом тисячу доларів на проїзд до Вашингтона, питво, хабарі й трамвайні квитки. А якщо ви мені все це залагодите, отримаєте ще тисячу, а крім того – можливість ще цілий рік вільно продавати на території округу свої наспиртовані контрабандні тростини.

Розповів я про цю розмову Енді, й Біллова ідея йому страшенно сподобалася. Енді, хочу вам сказати, має складну вдачу. Він не з тих, кого цілком влаштовує перспектива мандрувати провінційними містечками й фермами і продавати селюкам комбінацію з молотка для відбивання біфштексів, ріжка для черевиків, плойки для волосся, пилочки для нігтів, шатківниці, коловорота й камертона. У Енді душа справжнього художника, і не комерція стоїть у ній на першому місці. Тому ми погодилися на пропозицію Білла, сіли в потяг і помчали на кінцеву станцію Пенсильванської залізниці – тобто до Вашингтона.

Прибувши на місце, ми зупинилися в готелі на авеню Південної Дакоти, і там я кажу:

– Ось, Енді, вперше в житті ми намагаємося здійснити по-справжньому безчесний вчинок. Нам іще ніколи не доводилося підкуповувати сенаторів, та заради Білла доведеться вдатися до такої ницості. У торгових оборудках можна трохи шахраювати, але в цій брудній справі найкраще – це прямота. Карти на стіл, і жодних застережень. Пропоную ось що: ми передамо п’ятсот доларів голові виборчого комітету, візьмемо з нього квитанцію, покладемо її на стіл президенту й розповімо про Білла. Упевнений, що президент гідно оцінить кандидата, який прагне отримати посаду зі щирою простодушністю, а не марнує час на кулуарні інтриги.

Енді ніби погодився, та, обговоривши мою пропозицію з одним із коридорних лакеїв у готелі, раптом дав задній хід. Тому що коридорний розтлумачив – у Вашингтоні існує тільки один спосіб отримати те, що бажаєш: діяти через жінку, яка має своїх людей у Сенаті. Він дав нам адресу однієї такої дами; звали її місіс Евері. Коридорний присягався, що вона дуже поважна персона в дипломатичних колах, ба навіть вище.

Наступного ранку ми з Енді відшукали її особняк і були допущені до приймальні.

Місіс Евері була бальзамом для очей. Волосся мала золотаве, очі блакитні, а вся система краси такою злагодженою, що дівулі з журнальних обкладинок поряд із нею здалися б куховарками з баржі, що везе дрова вниз по річці Мононгахеле.

Сукня в неї була декольтована, всипана блискітками, у вухах гойдались і на пальцях виблискували діаманти. Однією рукою вона тримала телефонну слухавку, а другою – чайну чашку.

Минуло трохи часу, і вона говорить:

– Ну, любі мої, що ви хотіли?

Я якомога енергійніше пояснив, навіщо ми прийшли і скільки ладні заплатити.

– Справа ця нескладна, – відповідає вона. – На Середньому Заході легко призначити кого завгодно й куди завгодно. Отже, хто тут може нам стати в пригоді? З депутатами каші не звариш. Я гадаю, нам потрібен сенатор Снайпер: він і сам звідти, із Заходу. Подивимося, яким знаком він помічений у моїй картотеці…

Тут вона виймає з шухлядки, позначеної літерою С, якісь картки.

– Справді, – каже вона, – помічений зірочкою; а це означає – готовий до співпраці. Ну ж бо, що тут у нас? «Вік – п’ятдесят п’ять; одружений удруге; віросповідання – пресвітеріанин; уподобання – білявки, Лев Толстой, покер і печеня з черепахи, після другої пляшки розчулюється до сліз». Що ж, я гадаю, мені вдасться призначити вашого приятеля містера Баммера посланцем до Бразилії.

– Не Баммера, а Гамбла, – кажу я. – І не посланцем, а окружним шерифом.

– Ах, перепрошую, – говорить місіс Евері. – У мене так багато подібних справ, що іноді можна й сплутати. Давайте-но мені все, що стосується вашої справи, містере Пітерс, і приходьте днів за чотири. Гадаю, до того часу вже все буде гаразд.

Повернулися ми з Енді до готелю. Я сиджу, а Енді походжає по номеру й жує кінчик свого лівого вуса.

– Жінка надзвичайно розумна й, до того ж, красуня-білявка – рідкісне поєднання, Джеффе, – раптом промовляє він.

– Таке ж рідкісне, – кажу, – як омлет із яєць тієї легендарної пташки, яку називають епідерміс.

– Епіорніс, – виправляє мене Енді. – Така жінка може забезпечити чоловікові розкішне життя і славу.

– Навряд чи. Найбільше, чим жінка може допомогти чоловікові в політиці, це вчасно приготувати йому вечерю або почати пліткувати про дружину іншого кандидата, що та нібито в минулому цупила крам у бакалійних ятках. Втручатися в політику жінкам пасує не більше, ніж поету Суїнберну порядкувати на щорічному балу профспілки швейників.

– Мені відомо, – веду я далі, – що іноді жінка й справді виступає як провідник амбіцій свого чоловіка. Але чим це закінчується? Припустімо, живе собі людина тихо-мирно, має пристойну посаду – або консула в Афганістані, або наглядача шлюзу на каналі Делавер – Рарітан. І ось одного чудового ранку цей чоловік помічає, що його дружина взуває гумові чобітки, вдягає макінтош і насипає в клітку своєї канарки запас зерна на три місяці. «На курорт зібралася?» – цікавиться він, і в очах у нього зблискує вогник надії. «Ні, Артуре, – відповідає вона, – до Вашингтона. Годі нам нидіти у провінції. Ти маєш стати Надзвичайним і Повноважним Блюдолизом при дворі держави Сент-Бріджет або Головним Швейцаром острова Пуерто-Рико. І я ладна на все, аби лиш виклопотати тобі цю посаду».

– І ось ця леді, – кажу я, не відводячи очей від Енді, – вступає в боротьбу з федеральною владою, не маючи на озброєнні нічого, крім стосу листів, які писав їй один із членів кабінету міністрів, коли їй було років п’ятнадцать, рекомендаційного листа від бельгійського короля Леопольда Смітсоніанському інституту й шовкової рожевої сукні в жовту цяточку.

А далі вона публікує ці листи у вечірніх газетах, таких само жовто-рожевих, як її сукня, читає лекції на званому обіді, влаштованому у пальмовому салоні вокзалу залізниці Балтимор—Огайо, і, нарешті, домагається прийому у президента. Дев’ятий помічник міністра торгівлі та праці, перший ад’ютант Синього кабінету і якийсь невстановлений темношкірий нетерпляче чекають на неї, і щойно вона з’являється у приймальні, хапають за руки… і, відповідно, за ноги. Вони виносять її, доправляють на одну з Південно-Західних вулиць і кладуть на люк вугільного підвалу. Тим справа й закінчується. Наступне, що ми дізнаємося про цю леді, – вона без угаву надсилає китайському посланцеві листівки з проханням надати її Артурові хоча б посаду клерка в чайній фірмі.

– Отож, – здіймає брову Енді, – ти не впевнений, що ця сама місіс Евері забезпечить посаду шерифа нашому Біллі?

– Ні, не впевнений, – відповідаю я. – Не хочу мати вигляд затятого скептика, але мені здається, що вона здатна зробити не більше, ніж ти чи я.

– Ну, це вже ти бовкнув зайвого, – каже Енді. – Ладен закластися, що вона все владнає якнайкраще. І з гордістю заявляю: я додержуюся більш високої думки про дипломатичні таланти дам.

В означений час ми прийшли до особняка місіс Евері. І цього разу вона мала такий вигляд, що будь-який чоловік із радістю дозволив би їй правуватися всіма призначеннями у Сполучених Штатах. Але життя навчило мене не надто покладатися на зовнішність, і тому мені мало мову не відібрало, коли вона вручила нам документ, на якому красувалася велика державна печатка, а на зворотному боці значилося великими літерами: «Вільям Генрі Гамбл».

– Ви могли б отримати цей документ ще три дні тому, любі мої, – з усмішкою промовила місіс Евері. – Одержати його виявилося справою нехитрою, я тільки відкрила рота, як усе було залагоджено. А тепер я мушу з вами попрощатися. І рада була б продовжити нашу приємну бесіду, але мені страшенно ніколи, і сподіваюся, ви мене зрозумієте. Одного джентльмена я маю сьогодні ж улаштувати послом, двох – консулами, і ще осіб із десять – на різні дрібні посади. Будь ласка, повернувшись додому, передайте від мене вітання містерові Гамблу.

Ми вручили цій дамі п’ятсот доларів, і вона, навіть не перелічивши, кинула їх у шухляду письмового стола. Я сховав у кишеню документ із печаткою, і ми розпрощалися.

Додому ми виїхали того ж дня, попередньо надіславши Біллі телеграму: «Усе залагоджено, готуйся святкувати», – і почувалися на сьомому небі від щастя.

Енді весь час дорікав мені тим, що я погано знаю жінок.

– Та годі вже тобі, – кажу нарешті. – Згоден, що місіс Евері мене здивувала. Уперше бачу жінку, котра зробила те, що пообіцяла, а до того ж, вчасно й нічого не сплутала.

Ми вже перетнули кордон Арканзасу, аж тут я виймаю отриманий нами документ, обдивляюся з усіх боків і мовчки подаю Енді – для ознайомлення. Він прочитав його від першої до останньої літери й, не вимовивши жодного слова, повернув мені.

Там усе було як годиться: гербовий папір, державна печатка, ім’я написане без помилок. Ось тільки призначали містера Біллі Гамбла не шерифом в окрузі Талса, Арканзас, а поштмейстером у Дед-Сіті, Флорида.

На станції Літтл-Рок зіскочили ми з потяга й надіслали Біллі його документ поштою. А самі рушили на північний схід, прямуючи до озера Верхнє.

Відтоді я більше ніколи не зустрічав Біллі Гамбла.