Читать книгу Шляхи долі - О. Генри - Страница 1

Пісня скінчилася. Слова належали Девіду; сільське повітря. Компанія, що зібралася за столиком в пабі, палко аплодувала, бо молодий поет заплатив за вино. Тільки нотаріус, М. Папіно, легенько захитав головою, бо він був чоловіком начитаним і не пив з іншими.

Девід вийшов на сільську вулицю, де нічне повітря вивітрило вино йому з голови. І тоді він згадав, що вони з Івон весь день сварилися, і що він вирішив піти з дому того ж вечора, щоб пошукати слави та визнання у великому світі за його стінами.

«Коли мої вірші будуть у всіх на вустах», – казав він собі в піднесеному настрої, «вона, може, подумає про ті гіркі слова, які мені сьогодні кинула».

За винятком гульвіс у таверні, село вже спало. Девід тихенько прокрався до себе в кімнату в сараї батькової хати й спакував свої нечисленні речі. З ними він вийшов на дорогу й утік із Верною.

Він минув батькову отару овець, яка тиснулася в загоні – овець, що він їх щодня випасав, а вони розбігалися, поки він писав вірші на обривках паперу. У вікні Івон він побачив світло, і раптом його рішучість похитнулася. Це світло могло означати, що вона кається у своєму гніві й не може заснути, а вранці… Ні! Рішення прийнято. Верной – не місце для нього. Жодна душа там не розділяла його поглядів. Його майбутнє, його доля, лежали десь на цій дорозі.

За десять миль оповитого туманом й освітленого місяцем поля починалася дорога, пряма, як борозна плугаря. У селі вірили, що ця дорога веде щонайменше до Парижа; і саме цю назву поет шепотів дорогою сам до себе. Ніколи раніше Девід не подорожував так далеко від Верною.

ЛІВЕ ВІДГАЛУЖЕННЯ

Дорога простягалася ще на десять миль, а далі перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’єднувалася зі ще одною, більшою дорогою. Девід завагався, а тоді звернув ліворуч.

На цій важливішій дорозі відбилися сліди коліс якогось транспортного засобу, що недавно тут проїжджав. Десь за півгодини в полі зору з’явився громіздкий екіпаж, який, очевидно, їх і залишив; екіпаж загрузнув у намулі струмка внизу похилого пагорба. Кучер і форейтори кричали й натягували вуздечки. З одного боку дороги стояв чоловік-велет у чорному вбранні та струнка панна, загорнена в довгий, легкий плащ.

Девід бачив, що слугам бракує майстерності. Він узяв контроль над роботою на себе: порадив вершникам, що супроводжували екіпаж, перестати кричати на коней і скерувати свої сили на колеса. Кучер зумів зрушити коней із місця своїм знайомим для них голосом; Девід сильним плечем змістив задню частину екіпажа, і від таких гармонійних зусиль той виїхав на тверду землю. Вершники залізли на свої місця.

Девід на якусь мить завмер на одній нозі. Джентльмен-велет помахав йому рукою. «Сідайте в екіпаж», – сказав він голосом, таким самим могутнім, як він сам, але згладженим витонченими манерами. Такий голос вимагав послуху. Молодий поет і так не довго вагався, а повторення команди тільки прискорило його рішення. Нога Девіда ступила на сходинку екіпажу. У темряві він зумів розгледіти на задньому сидінні фігуру жінки. Він збирався сісти навпроти, коли той самий голос знову його скерував: «Ви сидітимете біля пані».

Джентльмен розмістив усю свою вагу на переднє сидіння. Екіпаж рушив вгору. Панна мовчки сиділа в кутку. Девід не міг розібрати, молода вона чи стара, але витончений, м’який аромат її парфумів розбурхав його поетично фантазію, і йому хотілося вірити, що за містичною постаттю ховається хтось вельми чарівний. Ось і пригода, про яку він завжди мріяв. Але поки він не до кінця розумів, що відбувається, бо наразі його неприступні компаньйони не зронили ні слова.

За годину Девід побачив через вікно, що екіпаж виїхав на вулицю якогось міста. Тоді зупинився перед темним, закритим будинком, і вершник зійшов, щоб постукати в двері. Заґратоване вікно над дверима розчахнулося, і звідти вигулькнула голова в нічному ковпаку.

– Хто ви такі, що турбуєте спокій чесних людей серед ночі? Мій дім зачинений. Пристойні люди в такий пізній час не мандрують Перестаньте гримати в двері та їдьте собі.

– Відчиняйте! – просичав вершник, – Відчиняйте монсеньйору маркізу де Бупертіc.

– Ах! – вигукнув голос згори. – Десять тисяч вибачень, мій пане. Я не знав – така пізня година – двері негайно відчинять, і вважайте дім у розпорядженні мого пана.

Девід зійшов з екіпажа вслід за маркізом. «Допоможіть пані», – наказали йому. Поет підкорився. Він відчув, як тремтить її рука, коли він допомагав їй спускатися. «У дім», – була наступна команда.

Вони опинилися в довгій їдальні таверни. По всій довжині простягався великий дубовий стіл. Джентльмен-велет всівся в крісло з ближчого краю кімнату. Панна занурилася в крісло під стіною, ніби страшенно виснажена. Девід стояв, гадаючи, як йому краще вийти й продовжити свій шлях.

– Мій пане, – сказав власник будинку, – вклоняючись аж до підлоги, – якби я знав, що мені випаде така честь, я б якось підготувався. Ось в-вино, і холодна птиця, і м-мможе…

– Свічки, – сказав маркіз, жестикулюючи пальцями пухкої білосніжної руки.

– Т-так, пане, – він приніс дюжину свічок, запалив їх і розставив на столі.

– Якщо добродій зволить покуштувати бургундського – он є бочечка…

– Свічки, – сказав добродій, розчепіривши пальці.

– Ну звичайно – миттю – лечу, мій пане.

Ще дюжина свічок освітили залу. Пишні об’єми маркіза перевалювалися через бильця крісла. З ніг до голови він був вбраний у добротну чорну одіж, тільки на зап’ястях і на шиї визирали сніжно-білі рюші. Навіть рукоятка та піхви його меча були чорні. На обличчі він мав вираз насмішкуватої гордості. Кінчики закручених вусів діставали мало не до очей.

Панна сиділа нерухомо, і тепер Девід побачив, що вона молода, вродлива, і врода її приваблива й зворушлива. Поки він роздумував про її гарний, але нещасний вигляд, знову прогримів голос маркіза, який його налякав.

– Яке вас звати і чим ви займаєтеся?

– Девід Міньйо. Поет.

Вуса маркіза ще більше закрутилися до очей.

– На що ви живете?

– Я також пастух; я стеріг отару батька, – відповів Девід, високо піднявши голову, але щоки його зашарілися.

– Тоді слухай, вівчар і поет, яку долю ти на себе накликав цієї ночі. Ця панна – моя племінниця, мадемуазель Люсі де Варан. Вона – шляхетного походження, і має у своєму розпорядженні десять тисяч франків на рік. Що стосується її привабливості – можете бачити самі. Якщо такі дані влаштовують ваше вівчарське серце, тільки скажіть – і вона стане вашою дружиною. Не перебивайте мене. Сьогодні ввечері я відвозив її в палац графа де Вільмора, якому була обіцяна її рука. Прийшли гості, священик чекав; шлюб із чоловіком, який підходив їй за статусом і статком, мав от-от бути укладений. А біля вівтаря ця юна леді, така лагідна й покірна, кинулася на мене, як леопард, звинуватила в жорстокості й злочинності, і розірвала – просто перед враженим священиком – дану за неї обітницю. Я тієї миті поклявся тисячею чортів, що вона вийде за першого ж чоловіка, якого ми зустрінемо після того, як виїдемо з палацу, неважливо, буде це принц, шахтар чи злодій. Ви, вівчарю, стали першим. Мадемуазель повинна вийти заміж сьогодні ж. Якщо не за вас, то за когось іншого. Маєте десять хвилин на прийняття рішення. Не докучайте мені питаннями. Десять хвилин, вівчарю; час пішов.

Маркіз голосно тарабанив пальцями по столу. Він занурився в завуальоване чекання. Ніби якийсь великий дім позачиняв вікна й двері перед чиїмсь приходом. Девід заговорив би, але його зупиняла велетова манера триматися. Тому натомість він став перед кріслом пані й вклонився.

– Мадемуазель, – сказав він і здивувався, як легко в нього з язика злітають слова перед такою красою та вишуканістю. – Ви чули, що я пастух. Часами я також уявляю з себе поета. Якщо поета виказує поклоніння перед красою, то зараз я дуже навіть почуваюся поетом. Чи можу я вам якось прислужитися, мадемуазель?

Молода жінка підвела на нього погляд сухих, скорботних очей. Його чесне, сяюче обличчя, яке у зв’язку з поважністю пригоди набуло серйозного виразу, його сильна, пряма постать і співчуття в блакитних очах, мабуть, і її неминуча потреба в доброті та допомозі, яких їй давно бракувало, розтопили її і з очей в неї нараз покотилися сльози.

– Мосьє, – сказала вона тихим голосом, – ви здаєтеся мені чесним і добрим. Це мій дядько, брат мого батька, і мій єдиний родич. Він любив мою матір і ненавидить мене, бо я схожа на неї. Він перетворив моє життя на нескінченний кошмар. Я боюся одного його погляду й ніколи раніше не насмілювалася його не послухатися. Але сьогодні він збирався віддати мене заміж за чоловіка, втричі старшого за мене. Вибачте, мосьє, що виливаю на вас власні неприємності. Ви, звісно, відмовитися чинити те божевілля, до якого він вас штовхає. Але дозвольте мені подякувати вам хоча б за ваші благородні слова. Зі мною давно ніхто не говорив.

Тепер в очах поета з’явилося ще щось, крім благородства. Він опустив на неї ніжний погляд. Вона спрагло до нього нахилилася. Він, напевно, справжні поет, бо про Івон було забуто; ця нова чарівність приворожувала його своєю свіжістю та грацією. Її легкий парфум сповнював його дивними почуттями. Його теплий, ніжний погляд зупинився на ній. Вона спрагло до нього нахилилася.

– Десять хвилин, – сказав Девід, – дано мені, щоб зробити те, на що інакше пішли б роки. Не казатиму, що шкодую вас, мадемуазель; це було б неправдою – я кохаю вас. Я не можу наразі просити вас, щоб ви кохали й мене, але дозвольте врятувати вас від цього жорстокого чоловіка, і, з часом, кохання прийде. Думаю, я маю майбутнє; я не завжди буду пастухом. Довірите мені свою долю, мадемуазель?

– Ах, ви жертвуєте собою з жалю!

– Від кохання. Час закінчується, мадемуазель.

– Ви пошкодуєте про це й будете мене зневажати.

– Я житиму для того, щоб робити вас щасливою і бути гідним вас.

Її красива ручка прослизнула з-під пальта в його руку.

– Я довірю вам своє життя, – видихнула вона. І… і кохання може прийти раніше, ніж ви думаєте. Скажіть йому. Коли я вирвуся з-під влади його погляду, я можу про все забути.

Девід пішов і став перед маркізом. Чорна постать заворушилася, і насмішкуваті очі поглянули на великий годинник.

– Ще дві хвилини. Вівчареві треба вісім хвилин, щоб вирішити, чи прийме він наречену, яка може похвалитися і вродою, і статком! Кажи, вівчарю, ти згоден стати чоловіком мадемуазель?

– Мадемуазель, – гордо сказав Девід, – зробила мені честь і прийняла пропозицію стати моєю дружиною.

– Добре сказано! – сказав маркіз. – Пан вівчар не позбавлений придворних манер. Мадемуазель міг дістатися і гірший приз. А тепер, давайте завершимо нашу справу так видко, як тільки Церква й диявол це дозволять!

Він гучно вдарив по столу рукояткою свого меча. Прийшов власник будинку; коліна його тремтіли; він приніс ще свічок, готовий почути чергову примху маркіза.

– Приведіть священика, – сказав маркіз, – священика, ясно? Щоб через десять хвилин тут був священик, інакше…

Домовласник впустив свічки й помчав геть.

Прийшов священик, розтріпаний і з важкими повіками. Він зробив Девіда Міньйо та Люсі де Варан чоловіком і дружиною, сховав до кишені золоту монету, яку йому кинув маркіз, і почовгав назад у ніч.

– Вина, – розпорядився маркіз, розчепірюючи свої зловісні пальці перед господарем.

– Наповни бокали, – сказав він, коли вино принесли. Він став на чолі столу у світлі свічок, чорна гора злоби ф чванства, з чимось схожим на спогад про давню любов, яка перетворилася на отруту, в очах, коли його погляд зупинився на племінниці.

– Мосьє Міньйо, – сказав він, підносячи бокал, – випийте після того, як я вам ось що скажу: Ви взяли собі за жінку ту, яка зробить ваше життя бридким і нещасним. Кров у її венах – спадщина, яка несе чорну брехню і загибель. Вона принесе вам ганьбу й тривогу. Біс, що в неї вселився, – у неї в шкірі, в очах, на вустах – він обмане кого завгодно. Ось вам і обіцянка щасливого життя, поете. Пийте своє вино. Нарешті, мадемуазель, я вас позбувся.

Маркіз випив. З вуст дівчини зірвався болісний крик, як від раптової рани. Девід, з бокалом в руці, ступив на три кроки уперед і став лицем до лиця перед маркізом. У його поставі було мало від вівчаря.

– Щойно, – сказав він спокійно, – ви зробили мені честь, назвавши мене «мосьє». Чи можу я тоді сподіватися, що мій шлюб із мадемуазель наблизив мене до вас – скажемо, так – за рангом і дав мені право бути більш ніж рівнею монсеньйору в невеличкій справі, що спала мені на думку?

– Можете сподіватися, вівчарю, – зневажливо посміхнувся маркіз.

– Тоді, – сказав Девід, плюснувши вино з бокалу в зневажливі очі, які з нього насміхалися, – можливо, ви погодитеся битися зі мною.

Лють вирвалася з величавого пана єдиним прокльоном, ніби затрубили в ріг. Він вихопив меч із чорних піхов і гукнув до власника дому, який тинявся поряд: «Меч сюди, для цього тюхтія!» Тоді розвернувся до дами, засміявся так, що в неї захололо серце, і сказав: «Багацько ж клопоту ви мені завдаєте, мадам. Здається, мені судилося знайти вам чоловіка й зробити вас вдовою за одну ніч.

– Я не вмію битися на мечах, – сказав Девід. Він почервонів, коли зізнався в цьому перед своєю дамою.

– Я не вмію битися на мечах, – перекривив його маркіз. – Будемо битися як селяни на дубинах? Hola! Франсуа, мої пістолі!

Вершник приніс з екіпажа два блискучі пістолі, оздоблені різьбленим сріблом. Маркіз кинув один із них на стіл поряд з рукою Девіда.

– На інший кінець столу, – вигукнув він, – навіть вівчар може спустити гачок. Не багатьом, однак, випадає честь вмерти від руки де Бупартіса.

Вівчар і маркіз стали один навпроти одного на краях довгого столу. Власник дому, якого кинуло в жар від страху, схопив ротом повітря і, затинаючись, сказав: «М-м-монсеньйоре, заради Христа! Не в моєму будинку! Не проливайте кров – це ж прожене мені клієнтів…» Загрозливий погляд маркіза змусив його прикусити язика.

– Боягузе, – вигукнув пан із Бупартіса, – спробуй не цокотіти зубами й подай нам сигнал, якщо зумієш.

Коліна господаря припали до землі. Він не мав слів. Навіть жодного звука не міг зі себе видобути. Жестами він молив про мир для свого дому та клієнтів.

– Я подам сигнал, – сказала чистим голосом панна. Вона підійшла до Девіда й солодко його поцілувала. Її очі ясно блистіли, а до щік повернувся колір. Вона стала під стіною, і чоловіки направили одне на одного пістолети, готові до сигналу.

– Un-deux-trois!

Постріли пролунали майже одночасно, так що свічки замерехтіли всього раз. Маркіз стояв і всміхався, розчепіривши пальці лівої руки на столі. Девід встояв і дуже поволі повернув голову, шукаючи очі дружини. А тоді, як одяг падає там, де його повісили, він опустився, зім’ятий, на підлогу.

З криком страху й відчаю овдовіла діва підбігла й схилилися над ним. Вона знайшла його рану, а тоді підвела той самий блідий, меланхолійний погляд.

– У серце, – прошепотіла вона. – О, його серце!

– Ходімо, – прогримів голос маркіза, – в екіпаж! Я не допущу, щоб день застав мене з тобою на руках. Ми тебе ще раз видамо заміж, і за живого чоловіка. За наступного ж, хай він виявиться хоч розбійником, хоч селянином, кого нам тільки підкине дорога. Ходімо вже, в екіпаж!

Маркіз, невблаганний і величезний, дама, знову загорнена в загадковий плащ, вершник зі зброєю – усі рушили до екіпажа, який вже на них чекав. Звук його громіздких коліс рознісся луною по селу, яке мирно спало. У холі «Срібного Графина» розбитий горем власник ламав собі руки над тілом убитого поета, а на столі витанцьовувало полум’я двадцяти чотирьох свічок.

ПРАВЕ ВІДГАЛУЖЕННЯ

Дорога простягалася ще на десять миль, а далі перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’єднувалася зі ще одною, більшою дорогою. Девід завагався, а тоді звернув ліворуч.

Куди вела дорога, він не знав, але був сповнений рішучості залишити Верной далеко позаду тієї самої ночі. Він проїхав три милі й зрівнявся з великим палацом, який виказував сліди нещодавніх святкувань. Світло горіло в кожному вікні; з великих кам’яних воріт розбігалися в різні сторони сліди коліс, залишені, очевидно, численними гістьми.

Ще за десять миль Девід відчув втому. Він зупинився відпочити й заснув на ложі зі соснових гілок, які лежали при дорозі. Тоді підвівся і продовжив невідомий шлях.

Так п’ять днів мандрував він великою дорогою, спав на ароматних ложах, які йому дарувала природа, або на скиртах, зібраних селянами, їв чорний хліб, яким його гостин-но вгощали, пив зі струмків чи з баклаги щедрих пастухів.

Нарешті він перетнув великий міст і ввійшов в усміхнене місто, яке розчавило чи увінчало більше поетів, ніж решта світу разом взята. Йому перехопило подих, коли Париж тихенько заспівав йому свою вітальну пісню – мелодію голосу, кроків та коліс.

Високо вгорі під піддашком старого будинку на вулиці Конті Девід заплатив за помешкання, сів на дерев’яне крісло й узявся за вірші. Вулиця, яка колись приймала важливих та знатних мешканців, тепер належала тим, хто йде слідом за занепадом.

Будинки були високі й не втратили залишків зруйнованої гідності, але єдиними мешканцями багатьох із них були тільки пилюка та павуки. Поночі від бару до бару доносився дзенькіт сталі й вигуки хуліганів. Там, де раніше жила вишуканість, тепер можна було знайти хіба прогнилу, грубу нестриманість. Але там Девіду вдалося знайти житло собі по кишені.

Одного дня по обіді він повертався з вилазки в нижчий світ, з хлібом, сиром і дешевим вином. На сходах він зустрів – чи, радше, наштовхнувся на, бо та сиділа на сходинці – молоду жінку такої вроди, яка перевершувала уяву поета. Вільний, темний плащ розкрився і відкрив розкішну сукню. Вираз в її очах мінявся з плином думок у неї в голові. Однієї миті очі в неї були круглі й простодушні, як у дитини, а наступної – видовжені й хитрі, як у циганки. Одна рука припідняла сукню, відкриваючи маленьку туфлю на високому каблуці з розв’язаними стрічками. Така вона була небесна, не годилося їй нахилятися, їй годилося хіба зачаровувати та командувати! Може, вона побачила Девіда й чекала, щоб він їй допоміг.

Ах, чи пробачить їй мосьє, що вона окупувала сходи, але ж туфелька! – неслухняна туфелька! Як шкода! Не хоче триматися зав’язаною. Ах! Якби ж тільки мосьє був таким ласкавим!

Пальці поета тремтіли, коли він зав’язував неслухняну стрічку. Він готовий був утекти від небезпеки, обіцяної її присутністю, але очі стали видовженими й хитрими, як у циганки, і затримали його. Він нахилився через поруччя, стискаючи пляшку кислого вина.

– Ви були таким добрим, – сказала вона, всміхаючись. – Може, мосьє живе в цьому домі?

– Так, мадам. Думаю, так, мадам.

– Може, ще й на третьому поверсі?

– Ні, мадам; вище.

Дама нетерпляче заворушила пальцями.

– Вибачте. Я така делікатна зі своїми питаннями. Мосьє мені вибачить? Звісно ж, не годиться питати, де мосьє мешкає.

– Мадам, не кажіть так. Я живу…

– Ні-ні-ні; не кажіть мені. Тепер я розумію свою помилку. Але не можу втратити інтересу, який відчуваю до цього будинку. Колись я тут жила. Я часто сюди приходжу, щоб помріяти про ті минулі дні. Вас влаштує таке виправдання?

– Дозвольте сказати, що вам не потрібні жодні виправдання, – запинаючись, сказав поет. – Я живу на горішньому поверсі – у маленькій кімнатці, де повертають сходи.

– У тій, що перша? – спитала дама, повертаючи голову.

– В останній, мадам.

Дама зітхнула, ніби з полегшенням.

– Не буду вас більше затримувати, мосьє, – сказала вона, округляючи очі та надаючи їм простодушного виразу. – Дбайте про будинок. Як шкода! Мені залишилися від нього лише спогади. Прощайте, і прийміть мою вдячність за вашу чемність.

Вона пішла, залишаючи за собою усмішку й слід солодких парфумів. Девід піднявся сходами, як уві сні. Але він прокинувся, й усмішка з парфумами його не покидали. Ця леді, про яку він нічого не знав, надихала його на рядки про очі, пісні про любов із першого погляду, оди в’юнкому волоссю і сонети про туфельки на струнких ногах.

Він, напевно, справді поет, бо про Івон було забуто; ця нова чарівність приковувала його своєю свіжістю і грацією. Тонкий аромат її парфумів наповнював його дивними емоціями.

Одної ночі троє осіб зібралися довкола столу в кімнаті на третьому поверсі того самого будинку. Три крісла та стіл зі запаленою свічкою на ньому були єдиними меблями в кімнаті. Один із них був високий чоловік вбраний у все чорне. На обличчі він мав вираз насмішкуватої гордості. Кінчики його закручених вусів діставали мало не до очей. Також серед них була дама, молода й вродлива, з очима, які могли були то круглими й простодушними, як у дитини, то видовженими й хитрими, як у циганки, але тієї миті були палкі й честолюбні, як у будь-якого конспіратора. Третій був чоловік дії, боєць, прямолінійний і нетерплячий службовець, який дихав вогнем і сталлю. До нього зверталися капітан Дероль.

Цей самий чоловік вдарив по столу кулаком і сказав, зі стримуваною жорстокістю:

– Цієї ночі. Цієї ночі, коли він ітиме на опівнічну месу. Мені набридли змови, які ні до чого не ведуть. Набридли сигнали, коди, таємні зібранні й ця тарабарщина. Будьмо чесними зрадниками. Якщо Франція має його позбутися, то вб’ємо його відкрито, а не полюватимемо й влаштовуватимемо пастки. Я кажу, цієї ночі, і за свої слова відповідаю. Я все зроблю своїми руками. Цієї ночі. Коли він ітиме на месу.

Дама звернула на нього щиросердний погляд. Жінка, як би вона не любила змови, має завжди схилитися перед відвагою. Високий чоловік погладив закручений вус.

– Дорогий капітане, – сказав він могутнім голосом, згладженим манерами, – цього разу я з вами згоден. Чеканням нічого не добитися. У палаці є досить наших охоронців, щоб наша затія була безпечною.

– Цієї ночі, – повторив капітан Дероль, знову вдаривши по столу. – Ви мене чули, маркізе; я все зроблю своїми руками

– Але зараз, – повільно мовив велет, – постає питання. Треба передати повідомлення нашим партизанам у палаці й погодити сигнал. Королівський екіпаж має супроводжувати наша найвідданіша людина. Якого посланця о такій годині пропустять аж до південного входу? Там дислокується Рібо; як тільки йому передадуть повідомлення, усе піде, як слід.

– Я передам повідомлення, – сказала дама.

– Ви, графине? – сказав маркіз, піднявши брови. – Ваша відданість велика, ми це знаємо, але…

– Слухайте! – вигукнула дама, піднімаючи руки й кладучи їх на стіл, – на мансарді цього будинку живе юнак із провінції, такий самий простодушний і чуйний, як ягнята, яких він там доглядав. Я його кілька разів зустрічала на сходах. Я розпитала його, бо боялася, що він може жити надто близько до кімнати, в якій ми звичайно збираємося. Він буде моїм, варто мені тільки цього захотіти. Він пише вірші на мансарді, і, думаю, мріє про мене. Він зробить, як я скажу. Він передасть повідомлення в палац.

Маркіз став з крісла й вклонився. «Ви не дали мені закінчити речення, графине», – сказав він. «Я збирався сказати: «Ваша відданість велика, але ваш розум і чари – незмірно більші».

Поки конспіратори вирішували свої справи, Девід відшліфовував рядки, написані до його amorette d’escalier. Він почув невпевнений стукіт у двері й із трепетом відчинив їх; за дверима він побачив її, з очима круглими й простодушними, як у дитини.

– Мосьє, – видихнула вона, – Я прийшла до вас у горі. Я вірю у вашу доброту та чесність і не знаю, до кого ще звернутися по допомогу. Як я мчала вулицями, переповненими франтами! Мосьє, моя мама вмирає. Мій дядько – капітан охорони королівського палацу. Хтось мусить його привести. Чи можу я сподіватися…

– Мадемуазель, – перебив її Девід, з очима сяючими бажанням їй прислужитися, – ваші сподіванням стануть моїми крилами. Скажіть, як я можу до нього пробратися.

– Йдіть до південних воріт – запам’ятайте, саме до південних воріт – і скажіть охоронцям: «Cокіл вилетів з гнізда». Вас пропустять, і тоді йдіть до південного входу в палац. Повторіть ті самі слова й передайте цей лист тому чоловікові, який відповість: «Хай б’є, коли хоче». Це пароль, мосьє, який мені довірив мій дядько, бо тепер, коли в країні заворушення і ведуться змови проти короля, ніхто без нього не може пройти в палац після настання ночі. Якщо ваша ласка, мосьє, віднесіть йому цей лист, щоб мама побачила його востаннє, перш ніж заплющити очі.

– Давайте його мені, – охоче сказав Девід. – Але як я можу допустити, щоб ви поверталися додому самі в такий пізній час? Я…

– Ні-ні – летіть. Кожна хвилина на вагу золота. Колись, – сказала дама, очі її при цьому видовжилися і стали хитрі, як у циганки, – я спробую віддячитися вам за вашу доброту.

Поет взяв лист під пазуху й помчав униз сходами. Дама, коли він пішов, повернулася до кімнати внизу.

Виразні брови маркіза виражали запитання.

– Він пішов, – сказала вона, – так само швидко й тупо, як одна з його овечок, щоб доставити лист.

Стіл знову затрусився від удару кулака капітана Дероля.

– Святі угодники! – вигукнув він, – Я забув свої пістолі! Чужим я не довіряю.

– Візьми цей, – сказав маркіз, виймаючи з-під плаща блискучу зброю, прикрашену срібною різьбою. – Кращого не знайти. Але гляди за ним, бо на ньому мій герб, а мене вже й так підозрюють. Цієї ночі мене чекає далека дорога. Завтра я маю бути у своєму палаці. Після вас, дорога графине.

Маркіз погасив свічку. Дама, закутана в плащ, і два джентльмени тихенько спустилися сходами й злилися з натовпом, який тинявся тротуаром на вулиці Конті.

Девід поспішав. Біля південних воріт королівської резиденції до грудей йому приставили алебарду, але він її відхилив зі словами: «Сокіл вилетів з гнізда».

– Проходь, брате, – сказав охоронець, – але давай швидко.

На південних сходах до палацу його знову поривалися схопити, але знову mot de passe зачарував сторожу. Один із них виступив уперед і почав: «Хай вдарить…», але тут сторожі заметушилися. Чоловік із проникливим поглядом і солдатською ходою несподівано протиснувся поміж них і схопив листа, якого Девід тримав у руці. «Пройдіть зі мною», – сказав він і повів його у велику залу. Там він розірвав конверт і прочитав листа. Він кивнув чоловікові в уніформі офіцера мушкетерів, який проходив повз. «Капітане Тетро, арештуйте сторожу з південного входу та з південних воріт. Поставте на їхнє місце людей, які засвідчили свої вірність». До Девіда він сказав: «Пройдіть зі мною».

Він повів його через коридор і передпокій до просторої кімнати, де на великому, обшитому шкірою кріслі в глибокій задумі сидів меланхолійний, чоловік, вбраний у темну одіж.

– Ваша величносте, я вам казав, що в палаці аж кишить зрадниками та шпигунами, як каналізація – щурами. Ви думали, ваша величносте, що це все моя уява. А цей чоловік пройшов просто через ваші двері за їхньої мовчазної згоди. Він ніс лист, який я перехопив. Я привів його сюди, щоб ваша величність не думали далі, що моя запопадливість – зайва.

– Я його опитаю, – сказав король, заворушившись у кріслі.

Він подивився на Девіда очима під важкими повіками. Поет зігнув коліна.

– Звідки ви? – спитав король.

– З Верною, що у провінції Ор-е-Луар, ваша величносте.

– А чим ви займаєтесь у Парижі?

– Я… я поет, ваша високосте.

– Що ж ви робили у Верної?

– Глядів батькову отару.

– Ах! У полі!

– Так, ваша величносте.

– Ви жили в полі; виходили прохолодним ранком і лежали на ложі з трави. Отара паслася собі на схилі; ви пили з живого джерела; їли солодкий чорний хліб у затінку й слухали, не сумніваюся, дроздів у гаю. Так, вівчарю?

– Так, ваша величносте, – відповів Девід. Зітхнувши: – І бджіл над квітами й ще, може, як співали виноградарі на пагорбах.

– Так-так, – нетерпляче сказав король, – може, і їх; але дроздів точно слухали. Вони часто свистіли там, у гаю, правда?

– Ніде так солодко вони не свистять, ваша величносте, як в Ор-е-Луар. Я відважився відтворити їхню пісню в одному зі своїх віршів.

– Можете продекламувати? – охоче запитав король. – Колись давно я слухав дроздів. Якби хтось міг як годиться відтворити їхню пісню – то було б краще за королівство. А вночі ви гнали овець кошару, сідали в мирі та спокої і куштували свій солодкий хліб. То можете продекламувати, вівчарю?

– Там було так, ваша величносте, – сказав Девід з повагою та завзяттям:

– Ваша величносте, якщо ваша ласка, – перебив грубий голос, – я задам цьому віршомазу одне-два питання. У нас обмаль часу. Благаю, вибачте, ваша величносте, якщо моя тривога за вашу безпеку вас ображає.

– Вірність, – сказав король, – герцога д’Омаль давно доведена, і ставити її під сумнів було б образою, – він опустився в крісло, і очі його знову покрила пелена.

– Спочатку, – сказав герцог, – я зачитаю вам листа, який принесли:

«Сьогодні річниця смерті дофіна. Якщо він піде, як завжди, на північну месу, щоб помолитися за душу сина, сокіл завдасть удару, на розі вулиці Еспланад. Якщо це входить у його плани, запаліть червоне світло у верхній кімнаті на південно-західному куті палацу, щоб подати соколу сигнал».

– Селянине, – суворо сказав герцог, – ти чув ці слова. Хто сказав тобі передати це повідомлення?

– Пане герцогу, – щиро мовив Девід, – я скажу вам. Одна леді. Вона сказала, що її мама хвора, і що ця записка приведе її дядька до ліжка хворої. Я не знаю, про що лист, але можу заприсягтися, що вона дуже добра й гарна.

– Опишіть ту жінку, – наказав герцог, – і як ви стали жертвою її обману.

– Опишіть її! – сказав Девід із ніжною усмішкою. – Ви хочете, щоб мої слова сотворили чудо. Що ж, вона зроблена зі світла й тіні. Струнка, як вільха, і така сама граційна. Її очі міняються, якщо довго дивитися в них; то круглі, то наполовину закриті, ніби сонце визирає з-за хмар. З її приходом настає рай на землі; коли ж вона йде геть, настає хаос і пахне цвітом глоду. Вона прийшла до мене на вулицю Конті, будинок двадцять дев’ять.

– Це будинок, – сказав герцог, звертаючись до короля, – за яким ми ведемо спостереження. Завдяки розв’язному язику поета, ми тепер маємо повну картину сумнозвісної графині Кебедо.

– Ваше величносте, пане герцогу, – серйозно мовив Девід, – сподіваюся, мої слова не спричинили ніякої несправедливості. Я дивився в очі тієї леді. Клянусь життям, що вона – ангел, що б там не писало в тому листі.

Герцог уважно на нього подивився. «На тобі перевіримо», – повільно сказав він. «Перебраний на короля, ти сам поїдеш його каретою на месу. Згода».

Девід усміхнувся. «Я дивився в її очі», – сказав він. «Мені вже нічого доводити не треба. Можу довести для вас».

Пів на дванадцяту герцог д’Омаль власними руками запалив червону лампу в південно-західному вікні палацу. За десять хвилин до тієї самої години, Девід, спираючись на його руку, з ніг до голови вбраний, як король, зі схиленою під каптуром плаща головою повільно рушив із королівських палат до карети, яка вже чекала. Герцог допоміг йому сісти й зачинив двері. Карета поїхала своєю дорогою до собору.

У будинку на розі вулиці Еспланад на сторожі чекав капітан Тетро із ще двадцятьма чоловіками, готовий накинутися на конспіраторів, коли ті підоспіють.

Але виглядало, що змовники трохи змінили плани. Коли королівська карета під’їхала до вулиці Крістофер, за квартал до вулиці Еспанад, із бандою своїх царевбивць вилетів капітан Дероль і напав на екіпаж. Вартові на кареті, хоч і здивовані передчасною атакою, спустилися і доблесно вступили в бій. Звуки сутички привабили капітана Тетро, і вони примчали на допомогу. Але тим часом відчайдушний Дероль розчахнув двері королівської карети, наставив зброю на темну постать усередині, і вистрілив.

Коли прибуло підкріплення, вулиця сповнилася криками та скреготом сталі, але налякані коні помчали геть. На подушках лежало мертве тіло бідного фальшивого короля і поета, вбитого кулею з пістоля монсеньйора маркіза Бупертіс.

ГОЛОВНА ДОРОГА

Дорога простягалася ще на десять миль, а далі перетворювалася на головоломку. Праворуч вона з’єднувалася зі ще одною, більшою дорогою. Девід завагався, а тоді сів скраю відпочити.

Куди вели ці дороги, він не знав. На кожній із них, здавалося, лежав світ, повний можливостей і небезпек. А тоді, поки він там сидів, його погляд зупинився на яскравій зорі, яку вони з Івон назвали своєю. Це змусило його згадати про Івон, і він задумався, чи не надто він поспішив із рішенням. Чому він має залишати і її, і рідний дім лише тому, що кілька слів, зронених зопалу, стали між ними? Невже любов така крихка, що ревнощі, які мали б її доводити, можуть її зламати? Ранок завжди приносить зі собою ліки від душевного болю вечора. Він ще міг повернутися додому так, щоб ніхто у Верної ніхто не довідався про його тимчасову відсутність. Його серце належало Івон; там, де він прожив усе життя до сьогодні, він може писати вірші й знайти своє щастя.

Девід підвівся, струсив зі себе неспокій і нестяму, яка спокушала його пуститися в дорогу. Він рішуче подивився в тому напрямку, з якого прийшов. Поки він повернувся тією самою дорогою у Верной, його бажання до мандрів вивітрилося. Він минув кошару, і вівці заметушилися від його кроків, зігріваючи йому серце знайомими звуками. Він безшумно прошмигнув у свою кімнатку й ліг там, вдячний, що його ноги оминули лихо нових доріг тієї ночі.

Як добре він знав жіноче серце! Наступного вечора Івон була біля криниці при дорозі, де молодь збиралася, щоб дати роботу кюре. Куточком ока вона шукала Девіда, хоча її зімкнені вуста здавалися невблаганними. Він спіймав її погляд; зірвав з її вуст зречення її злих слів, а по дорозі додому – і поцілунок.

Через три місяці вони побралися. Мудрий батько Девіда процвітав. Він влаштував їм весілля, про яке чули за тридев’ять земель. Обох молодих людей любили в селі. Вулицями пройшла процесія, влаштували танці; гостей розважав ляльковий театр й акробат із Дре.

Минув рік, батько Девіда помер. Вівці й будинок перейшли до нього. Він вже мав найбільш гожу дружину в селі. Івон тримала цеберка й казани в такій чистоті, що їхній блиск засліплював на сонці. Але подивіться-но на двір, на клумби, такі охайні, що зір миттю повертався. А її спів було чути аж до каштана над кузнею П’єра Ґруно.

Але настав день, коли Девід дістав папір зі шухляди, в яку давно ніхто не зазирав, і почав гризти кінчик олівця. Знову прийшла весна й торкнулася його серця. Він, напевно, справді поет, бо про Івон було забуто. Ця нова чарівність землі приворожувала його своєю магією і грацією. Аромат лісів і лугів розворушили в ньому дивні почуття. Щодня він вирушав з отарою, а повертався поночі. Але тепер він вмостився від огорожею і строчив слова на папері. Вівці розбрелися, а вовки збагнули, що вірші, хоч і важко даються, дають їм легку здобич, відважилися вийти з лісу й цупили його ягнят.

Збірка віршів Девіда більшала, а отара зменшувалася. Ніс, як і язик Івон, ставали все гострішими. Її пательні й казанки ставали все тьмянішими, але очі палали. Вона вказала поетові на те, що через його недогляд отара зазнає втрат, і так він накличе лихо на їхній дім. Девід найняв хлопця, щоб той дивився за вівцями, сам закрився у своїй кімнатці нагорі хати й писав більше віршів. Хлопець, поет у душі, хоч і не в ділі, весь час спав. Вовки часу ж не гаяли й миттю розкусили, що сон втік недалеко від поезії; тож отара стала ще меншою. Поганий настрій Івон зростав пропорційними темпами. Бувало, вона ставала серед подвір’я і лаяла Девіда через вікно, тоді її можна було почути аж за каштаном над кузнею П’єра Ґруно.

Пан Папіно, добрий, мудрий, старий нотаріус, який любив втручатися в чужі справи, це побачив, бо нічому не вдавалося прошмигнути повз його ніс. Добряче підкріпившись тютюном, він пішов до Девіда й сказав:

– Друже Міньйо, я поставив печатку на свідоцтві про шлюб твого батька. Мені б не хотілося ще ставити печатку на документі про банкрутство його сина. але до цього йде. Я кажу це як старий друг. Слухайте ж, що я маю сказати. Ваше серце, як я розумію, лежить до поезії. У Дре в мене є друг, монсеньйор Бріль – Жорж Бріль. Він мешкає в будиночку, заваленому книгами. Він вчений муж; щороку їздить у Париж; сам написав кілька книг. Він може сказати, коли збудували катакомби, як дізналися назви зірок і чому в пісочника довгий дзьоб. На формі та змісті поезії він знається так само добре, як ви – на беканні овець. Дайте йому почитати свої вірші. Тоді будете знати, чи варто вам продовжувати писати, чи краще присвятити всю свою увагу роботі й жінці.

– Напишіть йому, – сказав Девід, – Шкода, що ви раніше про це не сказали.

Зі сходом сонця наступного ранку він вже був на шляху в Дре, зі в’язкою дорогоцінних віршів за пазухою. Ополудні він змахнув пил із черевиків під дверима мосьє Бріля. Той вчений чоловік розірвав печатку на листі мосьє Папіно й поглинув зміст листа через свої блискучі окуляри, як сонце витягує воду. Він повів Девіда у свій кабінет і посадив на невеличкий острівець у морі книжок.

Мосьє Бріль мав совість. Він не відступив перед масою скручених рукописів завтовшки з довжину пальця, а розгладив їх на коліні й узявсяв читати. Мосьє Бріль нічого не залишав поза своєю увагою і свердлив поглядом всю цю купу, як черв’як впивається в горіх у пошуках ядра.

Девід тим часом сидів без діла й тремтів від вигляду такої кількості літератури. У нього аж у вухах гуділо. У нього не було ні мапи, ні компаса, щоб зорієнтуватиися в цьому морі. Півсвіту, думав він, пише книжки.

Мосьє Бріль добрався до останньої сторінки. Тоді зняв окуляри й протер їх хустинкою.

– Як там мій старий друг Папіно? – спитав він.

– Здоровий, як дуб, – сказав Девід.

– Скільки у вас овець, мосьє Міньйо?

– Три сотні й ще дев’ять було вчора, коли їх лічив. Нещаслива отара. До такої кількості ми дійшли від восьмиста п’ятдесяти.

– Ви маєте жінку, дім і живете в добрі. Вівці дали вам досить прибутку. Ви ходили з ними в поле, жили на свіжому повітрі та їли солодкий хліб насолод. Вам всього лиш треба було пильнувати й лежати на лоні природи, слухаючи свист дроздів у гаю. Я маю рацію?

– Так і було, – сказав Девід.

– Я прочитав усі ваші вірші, – продовжив мосьє Бріль, а його погляд блукав морем книжок, наче він думав, куди далі вести корабель. – Подивіться крізь он-те вікно, мосьє Міньйо; скажіть, що ви бачите на тому дереві.

– Бачу ворона, – сказав Девід.

– Це птах, – сказав мосьє Бріль, – який допоможе мені ухилитися від виконання обов’язку. Ви знаєте цього птаха, мосьє Міньйо; це філософ небес. Він щасливий у тому, що схиляється перед своєю долею. Немає іншого птаха, настільки радісного, як цей, з його примхливим поглядом і хвацькою ходою. Поля дають йому все, чого він бажає. Він ніколи не побивається, що його пір’я не сіре, як в іволги. Ви, напевно, чули, мосьє Міньйо, яким музичним талантом обдарувала його природа. Думаєте, соловей почувається щасливішим?

Девід підвівся. Ворон закаркав зі свого дерева.

– Дякую, мосьє Бріль, – сказав він поволі. – То серед всіх тих ворон не було ні одного соловейка?

– Я б його не упустив, – зітхнувши, сказав мосьє Бріль. – Я прочитав кожне слово. Живіть своєю поезію, чоловіче, і більше не намагайтеся її писати.

– Дякую, – знову сказав Девід. – Тепер я повертаюся до своїх овець.

– Може, ви пообідаєте зі мною, – сказав вчений муж, – і тоді б я детальніше все пояснив?

– Ні, – сказав поет, – мені пора повертатися в поле й каркати між своїх овець.

Він поплентався дорогою у Верною з віршами за пазухою. Коли він дійшов до села, то звернув у крамницю Цайґлера, єврея з Вірменії, який торгував усім, що міг роздобути.

– Друже, – сказав Девід, – вовки докучають моїм вівцям, мені треба купити зброю, щоб їх відігнати. Що ти можеш мені запропонувати?

– Поганий день у мене, друже Міньйо, – сказав Цайґлер, розводячи руками, – бо я, очевидно, маю продати тобі зброю, яка не принесе й десятої частини своєї ціни. Тільки минулого тижня я купив у торговця віз всякого добра, яке він роздобув на розпродажі королівських речей. Продавали майно з палацу одного великого пана – забув його титул – якого вигнали через змову проти короля. Була там і зброя. Пістоль – ох, зброя гідна принца! Для тебе, друже Міньйо, усього сорок франків. Але, може, аркебуза…

– Підходить, – сказав Девід, кидаючи гроші на прилавок. – Він заряджений?

– Я заряджу, – сказав Цайґлер. – А ще за десять франків дам порох і кулю.

Девід запхав пістоль під плащ і рушив додому. Івон там не було. Останнім часом вона взяла за звичку ходити по сусідах. Але в печі на кухні горів вогонь. Девід відчинив двері й вкинув вірші в розжарене вугілля. Вони запалали з неприємним звуком.

– Пісня ворона! – сказав поет.

Він пішов на горище й зачинився там. У селі стояла тиша, тому багато людей чітко почули рев пістоля. Вони кинулися на звук і побачили, що зі сходів стелиться дим.

Чоловіки поклали тіло поета на ліжко, незграбно прикриваючи пошматоване пір’я бідного чорного ворона. Жінки торохтіли, як їм його шкода. Хтось побіг розказати Івон.

Мосьє Папіно, чий ніс привів його туди одним із перших, підняв зброю і пробігся знаючим і співчутливим водночас поглядом по срібному гравіруванні.

– Герб – пояснив вінкюре, – мосьє маркіза де Бупарітса.