Читать книгу Шляхи долі - О. Генри - Страница 7

– Ви людина свіжих пригод і різних ініціатив, – сказав я капітанові Патріціо Малоне, – як гадаєте, якась часточка везіння чи невезіння – якщо взагалі є така річ, як везіння – вплинула на вашу кар’єру, посприяла чи, навпаки, нашкодила вам так сильно, щоб ви могли пояснити результати такої події в житті везінням чи невезінням?

Це питання (яке своїм нудним зухвальством нагадувало мову юриспруденції) було задане, коли ми сиділи в маленькому кафе Росселін під дахом із червоної черепиці біля майдану Конго в Новому Орлеані.

Смуглолиці, у білих капелюхах, із перснями на пальцях, авантюристи частенько заходили до Росселіни на коньяк. Вони прибували з суші й із моря, і намагалися не розповідати про побачене – не тому, що речі, які вони бачили, були прекраснішими за фантазії Ананіїв від друкованих видань, а тому, що вони так сильно відрізнялися. А я був вічним весільним гостем, який набридав цим морякам удачі своїми розпитуваннями. Капітан Малоне був ірландсько-іберійським креолом, який обігнув землю вздовж і впоперек. Він виглядав як будь-який добре вбраний чоловік тридцяти п’яти років, от тільки безнадійно обвітрений і засмаглий, а на шиї мав ланцюжок зі старовинним перуанським талісманом-оберегом зі золота та слонової кістки, який, втім, ніяк не пов’язаний із цією розповіддю.

– Моєю відповіддю на ваше питання, – сказав капітан, усміхаючись, – стане історія про Невезучого Кірні. Якщо, звісно, ви не проти її послухати.

У відповідь я стукнув по столу кулаком, щоб покликати Росселін.

– Гуляючи одного вечора вулицею Чупітулас, почав Капітан Малоне, – я зауважив, особливо для цього не стараючись, низенького чоловіка, який швидко йшов мені назустріч. Він наступив на дерев’яний люк у льох і провалився крізь нього. Я врятував його від купи м’якого вугілля внизу. Він нашвидкуруч обтрусився, сиплючи багатою лайкою, ніби низькооплачуваний актор повторює слова прокляття циганки. Йому, очевидно, треба було промочити горло від слів вдячності й пилу. Своє бажання випити він виражав так щиро, що я пішов із ним у кафе на тій самій вулиці, де ми випили трохи дешевого вермуту табітерів.

Дивлячись через стіл від себе, я нарешті добре розгледів Френсіса Кірні. Він мав десь метр сімдесят зросту, але був міцно збитий. Волосся його було темно-руде, а рот такий маленький, що я дивом-дивувався, як з нього могли так швидко вилітати слова. Він мав такі ясні, сповнені надії світло-блакитні очі, яких я ще не бачив. Він складав двоїсте враження: чоловіка, загнаного в кут, і якого краще не чіпати.

– Щойно з узбережжя Коста-Рики, шукав золото, – пояснив він. – Другий помічник капітана на торгівельному судні сказав мені, що місцеві добувають із піску на пляжі досить золота, щоб розплатитися за весь ром, червоний ситець і кімнатні органи світу. Того самого дня, коли я туди приїхав, синдикат «Джон Інкорпорейтид» отримав урядову концесію на всі мінерали, які там добувалися. Я одразу підхопив лихоманку й шість тижнів рахував зелених і синіх ящірок в халупі з трави. Мені треба було повідомити, що я одужав, бо там справді були рептилії. А тоді я повернувся третім кухарем на норвезькому судні, на якому вибухнув котел. Решту шляху я доплив по річці на прибережному поромі, який зупинявся біля кожного рибака, який хотів купити тютюну – очевидно, щоб сьогодні провалитися крізь той люк. А тепер я тут, чекаю нового нещастя. А воно не забариться, не забариться, – сказав дивакуватий містер Кір-ні, – прилетить до мене з моєї нещасливої зірки.

Кірні мені відразу сподобався. У ньому я бачив холодне серце, невгамовну натуру й доблесного борця проти сваволі долі – а, отже, такого цінного товариша в небезпеках і пригодах. Я ж саме шукав такого товариша. На причалі фруктової компанії мене чекав п’ятсоттонний пароплав, готовий відпливати наступного дня, завантажений цукром, деревом і рифленим залізом у порт – ну, давайте просто назвемо цю країну Есперандо – діло було не так давно, й ім’я Патріціо Малоне там все ще на вустах, коли йдеться про політику. Під цукром і залізом були заховані тисяча вінчестерів. В Аґуас-Фріас, столиці, дон Рафаель Вальдевія, міністр воєнних справ, найбільший патріот Есперандо, з великим серцем, чекав мого прибуття. Ви, поза сумнівом, чули про маленькі війни та повстання в тих дрібних тропічних республіках. Вони всього лиш дрібка шуму на тлі битв великих націй; але там, за смішними уніформами, дитячою дипломатією, безрозсудним контрмаршем й інтригами ховаються державні діячі та патріоти. Он Рафаель Вальдевія – один із них. Його мрією було принести в Есперандо мир і чесне процвітання, заслужити повагу впливових країн. Тому він чекав на ті рушниці в Аґуас-Фріас. Але хтось ще подумає, що я намагаюся вас завербувати! Ні; я хотів Френсіса Кірні. І так йому й сказав за огидним вермутом, вдихаючи запах часнику та матроських кашкетів – знаєте, той характерний запах в кафе нижньої частини нашого міста. Я розказував йому про тирана президента Круза та те, яким тягарем на плечі народу лягли його ненажерливість і зухвала жорстокість. На цьому з очей Кірні потекли сльози. Я спробував висушити їх картиною тої винагороди, яку б ми здобули, якби вдалося скинути гнобителя і посадити на його місце мудрого та щедрого Вальведію. Тоді Кірні скочив на ноги й стиснув мені руку зі силою підсобного робітника. Він весь мій, казав він, поки з найвищої вершини Кордильєр не полетить у море останній поплічник деспота.

Я заплатив, і ми вийшли. Біля дверей лікоть Кірні перевернув скляну вітрину, і вона розлетілася на друзки. Я заплатив власнику, скільки він запросив.

– Заночуйте в моєму готелі, – сказав я Кірні. – Відпливаємо завтра ополудні.

Він погодився; але на тротуарі він знову впав, лаючись монотонним голосом, так само, як тоді, коли я витягнув його з люка.

– Капітане, – сказав він, – перш ніж ми підемо далі, чесним буде вам сказати, що від Баффінової затоки до Вогняної землі мене знають як «Невезучого» Кірні. І ним я і є. Усе, за що б я не брався, злітає в повітря – крім кульки, звісно. Я програв кожен заклад у своєму житті. Усі човни, на яких я плавав, пішли під воду – крім підводних. Усе, чим я цікавився, розривалося на друзки – крім винайденої мною бомби. Я заорав у землю всім, за що брався – крім плуга. Тому мене називають Невезучим Кірні. Я подумав, треба вам сказати.

– Невезіння, – сказав я, – чи те, що так називають, може кожного спіткати. Але якщо воно переходить нормальні межі, тут має бути якась причина.

– Така причина є, – рішуче сказав Кірні, – і коли ми пройдемо ще одну площу, я вам її покажу.

Здивований, я йшов за ним аж поки ми не вийшли на широку вулицю Кенел.

Кірні схопив мене за руку й трагічно показав пальцем на досить яскраву зірку, яка світила десь на тридцять градусів щодо горизонту.

– Це Сатурн, – сказав він, – зірка, яка головує над нещастями, злом, розчаруванням, невезінням і клопотами. Я народився під цією зіркою. На кожен мій рух вигулькує Сатурн і йому перешкоджає. Нещасливий талісман серед планет. Кажуть, він має сімдесят тисяч миль у діаметрі й нітрохи не твердіший за гороховий суп, а ще ж ті безславні кільця. Ну хіба можна під такою планетою народжуватися?

Я спитав Кірні, де він здобув усі ці вражаючі знання.

– В Азрата, великого астролога з Клівленда, Огайо, – сказав він. – Той чоловік подивився на скляну кулю і назвав моє ім’я ще до того, як я встиг сісти на крісло. Він також назвав дату мого народження і провістив дату смерті, перш ніж я вимовив хоч слово. А тоді накидав мій гороскоп, і зоряна система гахнула мені в саме сонячне сплетіння. Нещастя мали переслідувати Франсіса Кірні завжди й усюди, а також його друзів, пов’язаних із ним. І за це я виклав десять доларів. Азратові було шкода, але він надто сильно поважав професію, щоб невірно зчитувати небеса, для кого б то не було. Була ніч, тому він вивів мене на балкон і дав подивитися на небо. Показав на Сатурн і пояснив, як його знайти з балконів на будь-якій довготі.

Але Сатурн – то ще не все. Він тільки верховодить. Але постачає таку кількість невезінь, що йому дозволили мати цілу банду небесних вогнів, щоб допомагати з роздачею. Вони всі крутяться навколо головного постачальника й розкидають невдачі по різних районах.

Бачите ту бридку червону зірку, за двадцять сантиметрів вгору й праворуч від Сатурна? – спитав мене Кірні. – Ну, це вона. Це Феба. Вона мною заправляє. «Через день твого народження», – каже мені Азрат, «твоє життя підконтрольне Сатурну. А година та хвилина віддали тебе в руки Феби, десятого супутника». Так сказав Азрат, – Кірні люто помахав на небо кулаком. – А хай би їй, добре справилася з роботою, – сказав він. – Відколи мене астрологізували, невдачі слідували за мною, як тінь, як я і розповів вам. І багато років до того. Що ж, капітане, я Вам розповів про своє каліцтво, як і повинен був. Якщо боїтеся, що моя зла зірка може перешкодити вашим планам, виключіть мене з них.

Я запевняв Кірні, як міг. Сказав йому, що наразі викинемо з голів астрологію й астрономію. Явна безстрашність й ентузіазм чоловіка припали мені до душі. «Давайте подивимося, що можуть трохи відваги й старанності зробити проти невезіння», – сказав я. «Завтра відпливаємо до Есперандо».

Через сорок миль по Міссісіпі на нашому пароплаві зламалося кермо. Ми послали по буксирне судно, яке нас відтягнуло, і так втратили три дні. Коли ми зайшли в блакитні води затоки, здавалося, усі штормові хмари Атлантики зібралися над нами. Ми вже думали, що підсолодимо бурхливі хвилі й ляжемо на дно Мексиканської затоки.

Кірні не намагався перекласти хоч дрібку вини за ці небезпеки на щось, крім свого фатального гороскопу. Кожен шторм він перебув на палубі, де курив чорну люльку, яку дощ і морська вода тільки ще більше розпалювали. І махав кулаком на чорні хмари, за якими його згубна зоря підморгувала невидимим оком. Коли одного вечора небо прояснилося, він понуро насміхався над своїм злим охоронцем.

– Насторожі, еге, хитра ти лисиця? Не даєш малому Френсісу Кірні та його друзям занудьгувати, як книжка пише? Блимай-блимай, дияволице! Ти ж у нас леді, чи не так? Висліджувати чоловіка зі своїми невезіннями тільки тому, що йому випало народитися, коли тут заправляв твій бос. Не гай часу, потопи корабель, одноока відьмо! Феба! Гм! Звучить безневинно, як молочниця. Не можна судити жінку за іменем. Чому не можна було народитися під знаком зірки-чоловіка? Фебі я не можу висловити всього, що міг би висловити чоловіку. О, Фебо, будь ти… проклята!

Вісім днів бурі, шквали та смерчі збивали нас із курсу. За п’ять днів ми мали би дістатися Есперадо. Наш Іона чесно взяв вину на себе; але від цього наші випробування не стали легшими.

Нарешті одного дня ми добралися в естуарій маленької Ріо-Ескондідо. Три милі ми повзли, намацуючи мілкий канал між низькими берегами, зарослими до краю гігантськими деревами та іншою буйною зеленню. Тоді наш свисток видав коротенький звук, через п’ять хвилин ми почули крик, і Карлос – мій відважний Карлос Квінта-на – вирвався крізь хащі, нестямно махаючи картузом від радості.

За сто метрів розташовувався його табір, де триста відбірних патріотів Есперандо чекали нашого прибуття. Впродовж місяця Карлос муштрував їх, вчив тактикам ведення війни й наповнював духом революції і свободи.

– Мій Капітане – compadre mio! – вигукнув Карлос, поки мій човен опускався. – Ви маєте побачити, як вони ходять строєм – колонами – по четверо – вищий клас! І зі зброєю вправляються… але, на жаль! Тренуються тільки на бамбукових палицях. Рушниці, капітане – скажіть, що ви привезли рушниці!

– Тисячу вінчестерів, Карлосе, – крикнув я йому. – І два Ґатлігґи.

– Valgame Dios! – вигукнув він, підкидаючи картуз у повітря. – Ми знесемо цілий світ!

У цей момент Кірні звалився через борт у річку. Він не вмів плавати, тому команда кинула йому мотузку й затягла назад. Я спіймав його погляд і побачив, який нещасний той має вигляд, але при цьому свідомий своєї лихої удачі. Я сказав собі, що хоч його варто остерігатися, ним також варто захоплюватися.

Я наказав штурману, щоб зброю, амуніцію і провізію негайно винесли на берег. Зробити це за допомогою шлюпок було легко, за винятком кулеметів Ґатлінґ. Для того, щоб їх перемістити на берег, ми спустили міцний плоскодонний човен, який спеціально для цього привезли в трюмі.

Тим часом я пішов з Карлосом у табір і виголосив солдатам невелику промову іспанською, яку вони зустріли з ентузіазмом; а тоді я закурив і випив трохи вина в Карлосовому наметі. Пізніше ми пішли до ріки подивитися, як йшло розвантаження.

Дрібніша зброя і провізія вже були на березі, і гурти чоловіків переносили все це в табір. Один кулемет вже теж безпечно приземлився; інший же якраз піднімали над краєм судна. Я зауважив, що Кірні носився на борту зі завзяттям десятьох, виконуючи роботу п’ятьох. Думаю, він перестарався, коли побачив мене з Карлосом. Кінець мотузки вільно звисав з одного боку приладдя. Кірні бурхливо стрибнув і його впіймав. Щось тріснуло, засичало й задиміло, Ґатлінґ прорвав дно плоскодонки й поховав себе на глибині семи метрів води та ще двох метрів намулу.

Я обернувся до цієї сцени спиною. Я чув голосні крики Карлоса, надто гіркі, щоб виокремити з них слова. Почув, як невдоволено бурчить екіпаж і сипить прокляттям Торрес, штурман – не міг на це дивитися.

До вечора в таборі трохи відновився порядок. Військові правила не було чітко встановлені, і чоловіки групувалися біля вогнищ кількох польових кухонь, грали в азартні ігри, співали народних пісень або велемовно обговорювали непередбачувані обставини, які можуть випасти на нашому шляху до столиці.

До мого намету, розбитого близько від головного лейтенанта, прийшов Кірні, невгамовний, усміхнений, із блиском в очах, ніщо не виказувало в ньому ударів лихої зірки. Його вираз більше нагадував героя-мученика, чиї випробування були такими величними за своїм походженням, що він навіть увібрав від них трохи слави й престижу.

– Що ж, Капітане, – сказав він, – думаю, ви розумієте, що Невезучий Кірні все ще в ділі. Шкода того кулемета. Треба було тільки повернути його на пару сантиметрів від поручнів; тому я вхопив кінець мотузки. Хто б міг подумати, що моряк – нехай це й сицилійський незграба на банановому судні – зав’яже лінь на бантик? Не думайте, Капітане, що я намагаюся ухилитися від відповідальності. Таке моє щастя.

– Є люди, Кірні, – сказав я серйозно, – які йдуть по життю, звинувачуючи удачу й випадок у тих помилках, які є результатом їхніх власних вад і некомпетентності. Я не кажу, що ви один із них. Але якщо всі ваші нещастя ведуть до малюсінької зірочки, нам пора задуматися про кафедри моральної астрономії в університетах.

– Не розмір зірки має значення, – сказав Кірні, – а її якість. Так само, як із жінками. Саме тому найбільшим планетам дають чоловічі імена, а маленьким зірочкам – жіночі – щоб ніхто не міг з ними розквитатися. Уявіть, якби моя зірка називалася «Агамемнон» чи «Біл Маккарті», чи ще якось так, замість «Феби». Кожного разу, коли один із цих хлопців натискав би кнопку чергового лиха й посилав мені нове нещастя, я міг би сказати їм все, що про них думаю. Але до Феби так не звернешся.

– Ви про це жартуєте, Кірні, – сказав я, без усмішки. – Але мені не до жартів від того, що мій Ґатлінґ загруз у болоті на дні ріки.

– Щодо цього, – сказав Кірні, відразу покидаючи свій веселий настрій, – я вже зробив, що міг. У мене є трохи досвіду в підніманні каміння на каменоломні. Ми з Торесом вже з’єднали три сталеві троси й протягнули їх від корми пароплава до дерева на березі. Ми спустимо такелаж і вже завтра до полудня кулемет буде на твердій землі.

Неможливо було довго сердитися на Невезучого Кірні.

– Ще раз кажу, – сказав я йому, – ми відкидаємо питання удачі. Ви колись муштрували ненавчених вояків?

– Я рік був першим сержантом й інструктором, – сказав Кірні, – Чилійської армії. І капітаном артилерії ще одної.

– А що сталося?

– Перестріляли до останнього солдата, – сказав Кір-ні, – під час революцій проти Балмаседи.

Якось нещастя народженого під злою зіркою обернулися до мене комічною стороною. Я ліг на постіль із козячої шкіри й сміявся, аж луна лісом пішла. Кірні вишкірився: «Я ж казав вам».

– Завтра, – сказав я, – я відряджу сто людей під твоїм командуванням на навчання з користування зброєю і пересування. Отримаєте звання лейтенанта. А тепер, заради Бога, Кірні, – закликав я його, – постарайтеся побороти свої забобони. Може, невдачі, як і будь-які гості, зупиняються там, де їх чекають. Викиньте зорі з голови. Дивіться на Есперадо як на свою щасливу зірку.

– Дякую, капітане, – тихо сказав Кірні. – Я постараюся зробити все, що в моїх силах.

До полудня наступного дня затонулий Ґатлінґ було врятовано, як Кірні й обіцяв. Тоді Карлос, Мануель Ортіс і Кірні (мої лейтенанти) роздали загонам вінчестери й одразу ж провели їм навчання. Ми не зробили жодного пострілу, навіть холостими, щоб не порушувати тишу узбережжя Есперадо; і ми не мали жодного бажання озвучувати жодні попередження продажному уряду, поки в них не було повідомлення про свободу чи припинення утисків.

По обіді на мулі приїхав чоловік з Аґуас-Фріас і передав мені письмове послання від дона Рафаеля Вальдевії.

Кожного разу, коли ім’я цього чоловіка зривається з моїх уст, я мимоволі віддаю належне його величі, його благородній простоті та його видатному генію. Він був мандрівником, учнем людей і правлінь, майстром наук, поетом, оратором, лідером, солдатом, критиком світових кампаній і кумиром народу Есперандо. Мені випала честь довгі роки бути його другом. Саме я першим повернув його думки до того, що найкращим пам’ятником йому стане нове Есперандо – країна, звільнена від правління безсовісних тиранів, і народу, який став щасливим і процвітаючим завдяки мудрому й неупередженому законодавству. Коли він погодився, то кинувся в діло з усім завзяттям, з яким брався за все. Скрині з його величезним багатством відкрили для тих із нас, кому довірили таємні ходи гри. Його популярність вже була така велика, що він практично змусив президента Круза запропонувати йому портфель міністра воєнних справ.

Час настав, писав дон Рафаель. Він пророкував успіх. Люди починали публічно протестувати проти поганого управляння Круза. Банди громадян навіть ходили ночами й жбурляли каміння в державні будівлі, висловлюючи так своє незадоволення. На бронзову статую президента Круза в ботанічному саду накинули ласо й скинули її. Залишалося тільки прибути мені зі своїми людьми та зброєю, а йому – виступити вперед і проголосити себе народним спасителем, скинути Круза за один день. Єдиним опором стануть байдужі шість сотень урядових вояків, розміщених у столиці. Він припускав, що мій пароплав вже прибув у табір в Квінтані й пропонував для нападу вісімнадцяте липня. Це давало нам шість днів, щоб зібрати табір і добратися до Аґустас-Фріас. Тим часом дон Рафаель залишався моїм добрим другом і compadre en la causa de la libertad.

Вранці чотирнадцятого ми почали марширувати в напрямку гірського хребта, що тягнувся вздовж моря, й ми мали пройти шістдесят миль до столиці. Нашу малу зброю і провізію ми закинули на в’ючних мулів. Двадцять чоловіків, запряжених до кожного кулемета Ґатлінґа, легко котили їх по пласкій, намитій долині. Наші загони, добре взуті й нагодовані, рухалися жваво й дружньо. Я і моїх троє лейтенантів їхали верхи на місцевих конях.

За милю від табору один із мулів уперся і втік з обозу в хащі. Насторожений Кірні миттю кинувся за ним і перехопив його політ. Піднявшись у стременах, він вивільнив одну ногу й від всієї душі зацідив тварині копняка. Мул захитався і з гуркотом впав на землю. Коли ми навколо нього зібралися, він підвів затуманений, майже людський, погляд на Кірні й зробив свій останній подих. Це було погано; але ще гірше, на нашу думку, була супутня катастрофа. Частину багажу цього мула складало п’ятдесят кілограмів відбірної кави. Торба розірвалася, і безцінна коричнева маса земної ягоди розсипалася по зарослій травою болотистій землі. Mala suerte! Коли відбираєш в есперандця його каву, то заодно відбираєш його патріотизм і п’ятдесят відсотків цінності як солдата. Чоловіки почали згрібати дорогоцінну сировину; але я підкликав Кірні в місце, де би нас не почули. Межу було перейдено.

Я вийняв з кишені гаманець і витягнув із нього кілька купюр.

– Містере Кірні, – сказав я, – ось вам деякі кошти дона Рафеля Вальведії, які я мав би отримати за це діло. Не можу придумати, як краще можна їх використати. Тут є сто доларів. На щастя чи нещастя, тут наші шляхи розходяться. Зірка винна чи не зірка, але вас супроводжують нещастя. Повертайтеся на пароплав. Він зупиняється в Амотапі, щоби збути дерево та залізо, а тоді повертається в Новий Орлеан. Передайте цю записку штурману, який вас прийме.

Я написав кілька слів на листку, вирваному зі записника, і поклав його разом з грішми в руку Кірні.

– Прощавайте, – сказав я, простягаючи йому свою. – Не те щоб я був вами незадоволений; але в цій експедиції немає місця для… скажемо так – сеньйорити Феби. – Я сказав це з усмішкою, намагаючись пом’якшити для нього момент. – Бажаю вам більшої удачі в майбутньому, companero.

Кірні взяв гроші й папір.

– Я його ледь торкнувся, – сказав він, – тільки підняв носок черевика – які взагалі були шанси? – той чортів мул здох би, навіть якби я просто здув із нього пилинку. Але таке моє щастя. Що ж, капітане, я хотів би брати участь у тій маленькій битві в Аґуас-Фріас поряд із вами. Успішної операції. Adios!

Він розвернувся і рушив стежкою, не озираючись. Багаж зі злощасного мула перемістили на коня Кірні, і ми знову замарширували.

Через чотири дні подорожі ми перетнули передгір’я і гори, при цьому переходили вбрід крижані течії, які звивалися довкола кострубатих вершин, дерлися по скелях над страшними проваллями, повзли, затамувавши подих, через хиткі мости над бездонними ущелинами.

Ввечері сімнадцятого ми розбили табір біля маленького струмка на голих пагорбах за п`ять хвилин до Аґуас-Фріас. На світанку ми мали вирушати далі.

Опівночі я стояв біля свого намету й дихав свіжим холодним повітрям. Зорі яскраво світили на безхмарному небі, надаючи йому безмежної глибини, яка відкривалася, коли дивитися на віддалі з темряви брудної землі. Майже в зеніті була планета Сатурн; і наполовину усміхаючись, я спостерігав за зловісною червоною іскрою її злобної супутниці – демонічної зірки нещасть Кірні. А тоді мої думки поблукали через пагорби до сцени нашого близького тріумфу, де благородний герой дон Рафаель чекав нашого прибуття, щоб запалити нову сяючу зірку на небосхилі націй.

Я почув шелест глибоко в траві праворуч, повернувся і побачив Кірні, який прямував до мене. Він був весь обідраний, мокрий від роси й кульгав. Капелюха тачеревиків на ньому не було. На одну стопу він намотав тканину з травою. Але те, як він підійшов, виказувало в ньому чоловіка, який усвідомлював свої чесноти й не потерпить відмови.

– Що ж, сер, – сказав я, холодно витріщившись на нього, – наполегливості вам не бракує, тому не бачу причин, чому б вам нас остаточно не занапастити.

– Я тримався на півдня позаду, – сказав Кірні, пірнаючи по камінець у пов’язці хворої ноги, – тому моє невезіння вас не зачепить. Не міг нічого зі собою вдіяти, капітане; хочу бути в грі. Подорож видалася важка, особливо що стосується кухні. Внизу ще завжди були банани й помаранчі. Але чим вище, тим гірше; хоча ваші люди залишили на кущах вдосталь козячого м’яса. Ось ваша сотня доларів. Ви майже на місці, капітане. Дозвольте мені завтра битися.

– Нізащо я нічому не дозволю тепер зашкодити моїм планам, – сказав я, – ні злим планетам, ні промахам простих смертних. Але он там вже Аґуас-Фріас, п’ять миль чистої дороги. Я налаштований не зважати ні на Сатурн, ні на його сателіти – нікому не вдасться зіпсувати наш успіх. У жодному разі я не відмовлю сьогодні такому виснаженому мандрівникові, такому доброму солдату, як ви, лейтенанте Кірні. Намет Мануеля Ортіса біля найяскравішого багаття. Будіть його і скажіть, хай забезпечить вас їжею, ковдрами й одягом. Ми вирушаємо на світанку.

Кірні мені швидко подякував і пішов.

Заледве він зробив із десяток кроків, як навколишні пагорби залило яскраве світло; зловісний, наростаючий, свистячий звук, ніби звідкись виривається пара, заповнив мені вуха. За ним десь далеко вдарив грім, і гуркіт від нього все наростав. Цей страшний шум досягнув кульмінації в жахливому вибуху, який, здавалося, струснув пагорби, як землетрус; світло стало настільки яскравим, що я закрив рукою очі, щоб не осліпнути. Думав, що настав кінець світу. Я не міг придумати, яке ж природне явище могло б це пояснити. Мої думки плуталися. Оглушливий вибух перейшов у рев і гуркотіння, які йому передували; і крізь це я почув страхітливі крики моїх солдатів, якізірвалися, спотикаючись, зі своїх лож і розбігалися хто куди. Також я почув крики Кірні: «Звинуватять мене, звичайно, але що це за біс, Франсіс Кірні і сам не знає».

Я відкрив очі. Пагорби були на місці, темні й непохитні. Значить, це не вулкан і не землетрус. Я подивився вверх на небо й побачив щось подібне на хвіст комети, що перетинало зеніт і простягалося на захід – вогняний хвіст, який щомиті ставав тьмянішим і вужчим.

– Метеор! – крикнув я. – Впав метеор. Небезпеки немає.

А тоді всі звуки втомилися в несамовитому крику, що вирвався з горла Кірні. Він підняв обидві руки над головою і стояв навшпиньках.

– ФЕБИ БІЛЬШЕ НЕМА! – кричав він на повні легені. – Впала й полетіла до пекла. Дивіться, капітане, червоноголове нещастячко розлетілося на друзки. Не справилася з Кірні й захлинулася власною злобою. Більше не буде ніякого Невезучого Кірні. Ох, возрадуймося!

Я підняв голову й побачив, що Сатурн на місці. Але червоного мерехтливого вогника поряд, на який Кірні вказував мені як на його нещасливу зірку, уже не було. Ще півгодини тому я його бачив; сумніву не залишалося – сили природи скинули її з неба.

Я поплескав Кірні по плечі.

– Чоловіче, – сказав я, – нехай це очистить ваш шлях. Здається, астрології не вдалося вас скорити. Вам потрібен новий гороскоп, із більш відданими вам провідними зірками. Я віщую вам перемогу. А тепер ідіть у намет і поспіть. Як я казав, на світанку.

О дев’ятій годині ранку вісімнадцятого липня я поскакав в Аґуас-Фріас поряд із Кірні. У чистому лляному костюмі, із військовою поставою і ревним поглядом він був взірцем бойового шукача пригод. Я уявляв, як він їде верхи в ролі командира охорони президента Вальдевії, коли настане нова республіка.

За нами їхав Карлос із військами та запасами. Він мав зупинитися в лісі під містом і ховатися там, поки не отримає сигнал, що можна рухатися далі.

Ми з Кірні спустилися по Калле Анка до резиденції дона Раваеля на іншому кінці міста. Коли ми минали розкішні будівлі університету Есперандо, я побачив через відчинене вікно блискучі окуляри та лисину гера Берґовіца, професора природничих наук і друга дона Рафаеля, так само як мого та нашої справи. Він помахав мені з широкою, ласкавою усмішкою.

В Аґуас-Фріас не помітно було жодних хвилювань. Люди ходили спокійно й неквапливо, як завжди; ринок був переповнений жінками з непокритими головами, які купували фрукти й м’ясо; ми чули бренькіт струнних музикантів на патіо ресторанів. Очевидно, дон Рафель вичікував.

Його резиденція була великою, але низькою будівлею з величезним подвір’ям, обрамленим декоративними деревами та тропічними кущами. Біля дверей стара жінка повідомила нам, що дон Рафель ще не встав.

– Скажіть йому, – сказав я, – що капітан Малоне з другом бажають його негайно бачити. Може, він проспав.

Вона повернулася з переляканим виглядом.

– Я кликала, – сказала вона, – і дзвонила багато разів, але він не відповідає.

Я знав, де його спальня. Ми з Кірні пішли туди. Я підпер тонкі двері плечем і силою їх відчинив.

У кріслі біля великого стола, заваленого мапами й книжками, сидів дон Рафаель зі заплющеними очима. Я торкнувся його руки. Він був мертвий вже багато годин. На його голові за вухом була рана від важкого удару. Кров вже давно перестала текти.

Я сказав старій жінці покликати слугу, якого негайно відправив по гера Берґовіца.

Він прийшов, і ми стояли, закляклі від шоку. Так кілька крапель крові з вен одного-єдиного чоловіка можуть викачати кров всієї нації.

Гер Берґовіц нахилився і відняв темний камінь розміром із помаранч, який він побачив під столом. Він його уважно вивчив оком науковця через товсті окуляри.

– Фрагмент, – сказав він, – метеорита. Найвизначніше метеорне явище за двадцять років можна було спостерігати сьогодні опівночі над містом.

Професор швидко подивився на стелю. Ми побачили блакитне небо через дірку розміром із помаранч приблизно над кріслом дона Рафаеля.

Я почув знайомий звук і обернувся. Кірні кинувся на підлогу й лепетав прокляття, від яких холонула кров, на адресу зірки його злого щастя.

Безсумнівно, Феба була жінкою. Навіть коли вона у вогні мчала на загибель, останнє слово було за нею.

Капітану Малоне не бракувало дару слова. Він знав, в якому місці розповідь має закінчитися. Я сидів і насолоджувався її ефектним кінцем, коли він стрепенув мене продовженням.

– Звичайно, – сказав він, – наш план провалився. Ніхто не міг зайняти місце дона Рафеля. Наша маленька армія випарувалася, як роса на сонці.

Через один день я повертався в Новий Орлеан і поділився цією історією з другом, який викладає в університеті Тулейна.

Коли я договорив, він засміявся і спитав, чи відомо мені, що стало згодом з удачею Кірні. Я відповів, що ні, бо я більше його не бачив; але що коли він зі мною прощався, то висловив впевненість у майбутньому успіху, тепер, коли його нещасливої зірки не стало.

– Жодних сумнівів, – сказав професор, – в одному йому точно пощастило – він не знає деякого факту. Якщо він звинувачує у своїх нещастях Фебу, дев’ятий сателіт Сатурна, то ця злобна панна все ще на службі й буде далі за ним наглядати. Зірка біля Сатурна, яку він прийняв за Фебу, опинилися біля Сатурна випадково – у різний час біля Сатурна опиняються різні зірки, а він кожного разу думав, що це Феба. Справжню ж Фебу можна побачити тільки через дуже добрий телескоп.

– Десь через рік, – продовжив капітан Малоне, – я йшов по вулиці, які перетинала ринок Пойдрас. Неймовірно огрядна панянка з рожевим обличчям у чорній атласній сукні похмуро витіснила мене з вузького тротуару. За нею плентався чоловік, обвішаний планширами з торбами, нав’ючений по вуха овочами та іншими продуктами.

Це був Кірні, але він змінився. Я зупинився і потиснув йому руку, яка все ще стискала торбу з часником і червоним перцем.

– Ну як, щастить, старий companero? – спитав я його. Мені забракло відваги розповісти йому про зірку.

– Ну, як можна здогадатися. – сказав він, – я одружився.

– Франсісе! – покликала велика пані глибоким голосом, – ти весь збираєшся пробазікати на вулиці?

– Вже йду, Фебо, люба, – сказав Кірні, наздоганяючи її.

Капітан Малоне знову замовк.

– Отож ви вірите в удачу? – спитав я.

– А ви? – відповів капітан з багатозначною усмішкою, яку затіняли криси його солом’яного капелюха.