Читать книгу Шляхи долі - О. Генри - Страница 5

Він прикував мою увагу, коли ступив з порома на Десбросіз-Стріт. Він складав враження людини, яка бачила світ і прибувала в Нью-Йорк як його володар після років відсутності. Але я подумав, що попри таке враження, його нога ніколи раніше не ступала слизькими брукованими вулицями Міста Надто Засилля Халіфів.

На ньому був одяг дивного вицвілого синюватого кольору й класична кругла панама без задертих країв, якими мандрівники з Півночі нівечать тропічні головні убори. Крім того, він був найбільш негарною людиною, яку я тільки бачив. Його негарна зовнішність була не так бридкою, як приголомшливою – лінкольнова грубість і неправильність рис, яка зачаровувала подивом і страхом. Так міг виглядати злий дух чи джин, що з’являється з вази. Як він пізніше мені розповів, звали його Джадсон Тейт; то чому б його так і не називати. Він носив зелену шовкову краватку й перстень із топазом; і ціпок з хребта акули.

Джадсон Тейт звернувся до мене з простими та складними питаннями про міські вулиці й готелі, таким тоном, ніби він лише пригадував кілька незначних деталей. Я не бачив причин не похвалити тихий і спокійний готель у центрі, в якому сам зупинився; тому станом на вечір ми вже добряче підкріпилися, випили (за мій рахунок) і готові були вмоститися, щоб покурити в тихому закутку фойє.

Щось було в цього Джадсона Тейта на думці, і він спробував зі мною поділитися. Він вже прийняв мене як друга; і коли я подивився на його велику засмаглу руку помічника капітана, якою він енергійно жестикулював мені під носом, я подумав, чи, бува, він не так само легко не може стати ворогом.

Коли цей чоловік почав говорити, я відчув від нього деяку силу. Його голос був переконливим інструментом, на якому він досить непристойно грав. Він не намагався змусити вас забути про його потворність; він жбурляв нею вам в обличчя і робив частиною свого шарму. Ви ладні були заплющити очі й іти за цим щуроловом до самого Гамельна. Щоб піти далі, щоправда, треба бути зовсім дитиною. Але нехай пограє свою мелодію на заготовані слова, і коли стане нецікаво, можна буде звинуватити у всьому музику.

– Жінки, – сказав Джадсон Тейт, – загадкові створінні.

Настрій у мене підупав. Я не для того з ним сидів, щоб слухати стару як світ гіпотезу – таку заїжджену, спростовану, убогу, нікчемну, нелогічну, злу, явну софістику – древню, безпідставну, необґрунтовану, підступну брехню, запущену у світ самими жінками, яку вони самі й підживлювали й поширювали серед чоловіків підступними, таємними, обманливими методами, з метою поширення та підсилення власних чарів і задумів.

– О, ну не знаю! – просто сказав я.

– Ви колись чули про Оратаму? – спитав він.

– Можливо, – відповів я. – Здається, я пригадую балерину з таким іменем – чи то район такий був – чи парфуми? Словом, десь я це ім’я чув.

– Це назва міста, – сказав Джадсон Тейт, – на узбережжі іншої країни, про яку ви нічого не знаєте й ще менше б зрозуміли. Країни, в якій править диктатор, і яка контролюється революціями й непослухом. Саме там розігралася житейська драма з Джадсоном Тейтом, найстрашнішим американцем, Ферґюсом Макмахеном, найпривабливішим авантюристом в історії літератури, і сеньйоритою Ана-белою Самора, вродливою донькою алькальда Оратами, в головних ролях. А, і ще – ніде на землі, крім регіону Трієнта-і-трес в Уругваї, не росте чучула. Країна, про яку я розповідаю, дає цінне дерево, фарби, золото, каучук, слонову кістку й какао.

– Я й не знав, – кажу я, – що в Південній Америці є слонова кістка.

– Тут ви двічі помиляєтеся, – сказав Джадсон Тейт, розподіляючи слова на октаву свого чудового голосу. – Я не казав, що країна, про яку я говорю, у Південній Америці – я мушу бути обережним, шановний пане; там я був у політиці, знаєте. Але, навіть так – я грав у шахи з їхнім президентом фігурами, вирізаними з носових кісток тапіра – одного з місцевих видів непарнокопитних унгулятів, поширених у Кордильєрах – чим вам не слонова кістка.

Але я збирався розповісти вам про любов і пригоди, і про поведінку жінок, а не про зоологію.

– П’ятнадцять років я керував республікою з-за спини його величності старого Санчо Бенавідеса. Ви мали бачити фото в газетах – такий кволий чорний із вусами, як у барабанщика на швейцарський музичній скриньці, і сувоєм у правій руці, як ті, що на них записують народження в сімейній Біблії. Словом, цей шоколадний монарх становив колись неабиякий інтерес на теренах від кольорової лінії до паралелей широти. Його б прозвали Рузвельтом південного континенту, якби в той час президентом не був Ґровер Клівленд. Він обіймав посаду кілька термінів, а поміж ними передавав її своєму наступнику.

Але славу собі Бенавідес, Визволитель, здобув не сам. Не він. То був Джадсон Тейт. Бенавідес був лише маріонеткою. Я підказував йому, коли починати війну й коли підвищувати мито на імпорт. Але я не те хотів вам розказати. Як я добився такої позиції? Я вам розкажу. Бо я найобдарованіший мовець зі всіх, хто видавав звуки, відколи Адам вперше розплющив очі, відіпхнув від себе нюхальну сіль і сказав: «Де я?».

Як ви бачите, я найпотворніший чоловік, якого ви тільки бачили за стінами фотогалереї ранніх християнських науковців Нової Англії. Тому ще в ранньому віці я збагнув, що те, чого мені бракує в зовнішності, я маю компенсувати красномовністю. Що я і зробив. Я отримую те, чого хочу. З-за куліс я став голосом старого Беневідеса й правив країною, так що Талейран, місіс де Помпадур і Льоб поряд зі мною здаються меншістю в Думі. Я міг промовами ввести нації в борг або ж вивести з нього, заговорити армії до сну на полі бою, вгамувати заколот, зменшити податки й незаконні привласнення всього кількома словами, міг свиснути, і тут же примчали б собаки війни чи прилетів би голуб миру. Врода, еполети, закручені вуса й грецькі профілі інших чоловіків ніколи не стояли на моєму шляху. Коли люди вперше бачать мене, вони здригаються. Якщо тільки в них не остання стадія грудної жаби, уже за десять хвилин моєї промови – вони мої. Жінки і чоловіки – я миттю оволодіваю ними. А тепер, скажіть, ви ж не думаєте, що жінка могла б захотіти чоловіка з таким обличчям, як у мене?

– О, навпаки, містере Тейте, – сказав я. – Історія і література дають нам не один приклад негарних чоловіків, які причаровували жінок. Здається…

– Вибачте, – перебив Джадсон Тейт, – але ви не зовсім розумієте. Вам треба спочатку почути мою історію.

Ферґюс Макмахен був моїм другом. На ринку вродливих чоловіків він був неоподаткованим товаром. Зі золотими кучерями, усміхненими блакитними очима й правильними рисами. Казали, він точна копія скульптури Гера Меса, бога мовлення і красномовства, яка стоїть собі в одному з римських музеїв. То, напевно, якийсь німецький анархіст. Вони завжди стоять собі десь і балакають.

Але Ферґюс не був балакуном. Його виховали в переконанні, що бути гарним означає робити добре. Його розмови були такими самими дидактичними, як звуки води, яка стікає в бляшане відро біля узголів’я ліжка, коли хочеш заснути. Але ми з ним заприятелювали – може, тому що були такими різними – як гадаєте? Дивитися на гелловінську маску, яку я називаю своїм обличчям, коли я голився, приносило Ферґюсу задоволення; і точно щоразу, як я чув набір слабких горлових звуків, які він називав розмовою, я радів, що сам був гаргуйлем із підвішеним язиком.

Одного разу мені треба було поїхати в прибережне містечко Оратама, щоб вгамувати політичні заворушення і відрубати кілька голів у митному та військовому відомствах. Ферґюс, якому в республіці належали концесії на лід і сірники, сказав, що складе мені компанію.

І так, під дзвін дзвіночків на шиях мулів наш караван в’їхав в Оратаму, і це місто настільки ж належало нам, як не належить протока Лонг-Айленд Японії, коли Теодор Рузвельт перебуває в Ойстер-Бей. Я кажу нам, але маю на увазі мені. На чотири нації, два океани, протоку, перешийок і п`ять архіпелагів розійшлася слава про Джадсона Тейта. Джентльмен-авантюрист, он як мене називали. У жовтій пресі про мене вийшло п’ять статей, і ще сорок тисяч слів (з ілюстраціями на полях) надрукував щомісячний журнал, я вже не кажу про дванадцяту сторінку в Нью-Йорк Таймс. Я готовий з’їсти етикетку на своїй панамі, якщо хоч дрібка того, як нас прийняли в Оратамі, була заслугою вроди Ферґюса Макмахена. Це для мене вони вивішували штучні квіти та пальмові гілки. Я чоловік не заздрісний; я тільки називаю факти. Вони вклонялися перед Джадсоном Тейтом. Вони знали, що я керую з-за спини Санчо Бенавідеса. Слово, почуте від мене, важило для них більше, ніж ціла бібліотека від когось іншого. А є ж люди, які годинами намагаються зробити щось зі своїм обличчям – втирають холодні креми, масують м’язи (завжди в напрямку до очей), їдять вугільний пил із бензойною смолою й електролізом виводять родимки – який це дає результат? Вони стають привабливішими. Але яка помилка! Косметологам слід працювати над гортанню. Слова грають більшу роль, ніж бородавки, розмови – більшу, ніж присипки, переговори понад пудру, лестощі понад рум’янець – фонографією, а не фотографією! Але до чого я це веду.

Місцеві підприємці прийняли нас у клубі Стоноги, багатоповерховій каркасній споруді, збудованій на стовпах на воді. Приплив там досягає якихось двадцяти сантиметрів. Від малого до великого, усі приходили на поклін. І не до Гера Меса, а до Джадсона Тейта.

Одного дня ми з Ферґюсом Макмахеном сиділи на своїй веранді з видом на море, пили охолоджений ром і розмовляли.

– Джадсоне, – сказав Ферґюс, – в Оратамі є ангел.

– Якщо, – кажу я, – це не Гавриїл, то нащо про нього й згадувати?

– Це Сеньйорита Анабеда Самора, – каже Ферґюс. – Вона чудова… чудова… чудова… як сам чорт!

– Браво, – кажу я, і сміюся від душі. – Ти змалював свою кохану з істинною красномовністю закоханого. Це мені нагадує, – кажу я, – залицяння Фауста до Маргарити, якби він залицявся до неї за сценою.

– Джадсоне, – каже Ферґюс, – ти й сам знаєш, що схожий на носорога. Ти не можеш цікавитися жінками. А я ж серйозно захопився міс Анабелою. Ось.

– О, seguramente, – кажу я. – Я знаю, що в мене фасад, як бога ацтеків, який охороняє неіснуючий скарб в Юкатані. Але зате я маю щось інше. Наприклад, я тут головний, доки бачить око, і навіть трохи далі. Крім того, – кажу я, – коли я вже беруся обмінюватися з людьми голосовими повідомленнями, то не звучу, як дешевий запис беззмістовних звуків, які видає медуза.

– О, я знаю, – приязно каже Ферґюс, – що не дуже вмію вести пусті розмови. Та й повні теж. Я ж до того й веду. Хочу, щоб ти мені допоміг.

– Як я можу допомогти? – спитав я.

– Я підкупив, – каже Ферґюс, – дуенью сеньйорити Анабели, Франческу. Ти, Джадсоне, заробив собі в цій країні репутацію, – каже Ферґюс, – великої людини, героя.

– Дійсно, – кажу я, – і я її заслужив.

– А я, – каже Ферґюс, – найпривабливіший чоловік між полярним колом льодовиком Антарктики.

– Згоден, – кажу я, – з деякими фізіономічними й географічними винятками.

– Сеньйорита Анабела, – каже Ферґюс, – має побачити нас разом. А пані ця, як ти знаєш, зі старовинного іспанського роду, а тому недосяжна, як зірка в небі. Мені світить лише бачити, як вона проїжджає повз у сімейному екіпажі через площу чи мигцем побачити її ввечері через заґратоване вікно.

– А заради кого вона має побачити нас разом? – питаю я.

– Заради мене, звичайно, – каже Ферґюс. – Ти її не бачив. Я попросив Франческу показати їй на мене сказати, що це ти. Коли вона бачить мене на площі, то думає, що дивиться на дона Джадсона Тейта, найбільшого з героїв, державного мужа, романтичну постать. З твоєю репутацією і моєю зовнішністю, як вона зможе опиратися? Звичайно, вона чула твою захоплюючу історію. І бачила мене. Хіба може жінка хотіти більшого? – питає Ферґюс Макмахен.

– А меншим вона не обійдеться? – питаю я. – Як виокремити заслуги кожного, злиті в єдине, і які будуть наступні кроки кожного?

І ось яку схему мені виклав Ферґюс.

Дім алькальда, дона Луїса Самора, має патіо – такий внутрішній дворик з виходом на вулицю. На нього ж виходить вікно його доньки – дуже темне місце. І що, ви думаєте, він мене попросив? Знаючи мою свободу, шарм і підвішений язик, він запропонував, щоб я пробрався на патіо опівночі, коли не буде видно мого гоблінського обличчя, і повпадати за нею від його імені – від імені вродливого чоловіка, якого вона бачила на плої, думаючи, що то дон Джадсон Тейт.

Чому б мені не зробити цього для нього – мого друга, Ферґюса Макмахена? Його прохання було компліментом – визнанням його власних недоліків.

– Причепурена ти, золотокоса статує з порцеляновою шкірою, – кажу я, – я тобі допоможу. Організовуй усе й веди мене до її вікна; нехай мої слова зливаються з мерехтливим місячним сяйвом, щоб зробити її твоєю.

– Не показуй обличчя, Джаде, – каже Ферґюс. – Заради всього святого, не показуй обличчя. Я твій друг, але бізнес є бізнес. Якби я міг сам її заговорити, я б тебе не просив. Але якщо вона бачитиме мене, а чутиме тебе, то точно не зможе відмовити.

– Тобі? – питаю я.

– Мені, – каже Ферґюс.

Отже, Ферґюс і дуенья, Франческа, зайнялися деталями. А тоді, одної ночі, вони принесли мені довгий чорний плащ з високим коміром і впустили поночі в будинок. Я стояв під вікном на патіо і з-за ґрат почув голос, м’який і солодкий, як шепіт ангела. Мені було видно тільки білу постать за формами сукні; я, як було обіцяно, високо підняв комір, бо липень там – сезон дощів, і ночі холодні. І, придушуючи сміх, викликаний згадкою про недорікуватого Ферґюса, я почав говорити.

Що ж, пане, годину я говорив до сеньйорити Анабели. Я кажу «говорив до», бо це не було «говорив з». Час від часу вона вставляла: «О, Сеньйоре!», або «О, ви з мене не смієтеся?», або «Я знаю, ви так не думаєте» та інші речі, як це властиво жінкам, коли до них як слід залицяються. Ми обоє знали англійську та французьку; тож двома мовами я намагався завоювати її серце для мого друга Ферґюса. Якби не ґрати, я б справився на одній. За годину вона мене відпустила й передала велику червону троянду. Вдома я віддав її Ферґюсу.

– Три тижні кожної третьої чи четвертої ночі я перевтілювався у свого друга на патіо під вікном сеньйорити Анабели. Нарешті вона визнала, що її серце належить мені, і заговорила про те, що бачила мене не раз на площі. Звичайно, насправді вона бачила Ферґюса. Але саме мої слова її завоювали. Уявіть, якби Ферґюс пішов туди й спробував вразити її своєю красою у тій темряві, а при цьому не міг сказати ні слова!

Останньої ночі вона обіцяла стати моєю – тобто Ферґюсовою. І простягнула руку через ґрати, щоб я поцілував. Я обдарував її поцілунком і поніс звістку до Ферґюса.

– Міг поцілунок залишити для мене, – каже він.

– Тепер це буде твоєю роботою, – кажу я. – Продовжуй в тому ж дусі, тільки не пробуй говорити. Може, коли вона закохається, то не зауважить відмінності між справжньою розмовою і твоїм незрозумілим белькотінням.

Я ж ніколи не бачив сеньйори Анабели. Наступного дня Ферґюс попросив мене пройтися з ним площею і оглянути товариство Оратами, яке там збиралося, і яке не становило для мене жодного інтересу. Але я пішов; а діти та собаки втікали в бананові зарості, тільки бачили моє обличчя.

– Ось вона, – сказав Ферґюс, підкручуючи вуса, – он-та, в білому, у відкритому екіпажі з чорним конем.

Я подивився і відчув, що земля втікає мені з-під ніг. Бо сеньйорита Анбела Самора виявилася найпрекраснішою жінкою на світі, і з того моменту – єдиною для Джадсона Тейта. Я з першого погляду зрозумів, що я маю належати їй, а вона мені, навіки. А тоді подумав про своє обличчя і мало не зомлів; тоді подумав ще про інші свої таланти, і зразу випростався. А я ще три тижні здобував її для іншого чоловіка!

Коли екіпаж сеньйорити Анабели поволі проїхав повз, вона ніжно подивилася на Ферґюса з кутиків своїх чорних, як ніч, очей, поглядом, який миттю відправив Джадсона Тейта на сьоме небо. Але вона навіть не глянула на мене. А мій вродливий друг тільки й робив, що куйовдив свої локони, самовдоволено посміхався і ходив півнем поряд, як справжній серцеїд.

– Що про неї скажеш, Джадсоне? – гордо питає Ферґюс.

– А от що, – кажу я. – Вона стане місіс Джадсон Тейт. Я не обманюватиму друга. Тому роблю попередження.

Я думав, Ферґюс вмре від сміху.

– Ну і ну, – сказав він. – Теж втріскався, старий? Чудово! Але ти спізнився. Франческа сказала мені, що Анабела ні про що не говорить, крім мене, вдень і вночі. Звичайно, я перед тобою в боргу за всі ті баляндраси. Але, знаєш, щось мені здається, що я б і сам так зміг.

– Містер Джадсон Тейт, – кажу я. – Не забувай ім’я. Ти позичив мій язик до свого лиця, хлопчику. Я не можу позичити твоє лице; але мій язик тепер належить тільки мені. Пам’ятай, скоро ти побачиш візитки з іменем «Місіс Джадсон Тейт». Та й по всьому.

– Добре, – каже Ферґюс і знову сміється. – Я говорив з її батьком, алькальдом, і він мене благословив. Завтра він дає бал на своєму новому складі. Якби ви вміли танцювати, то могли б прийти подивитися на майбутню місіс Макмахен.

Але наступного вечора, коли гримів гучною музикою бал алькальда Самори, до зали зайшов Джадсон Тейт у новому білому лляному костюмі, ніби він був найвидатнішим чоловіком у країні – ким він і був.

Деякі музиканти збилися з нот, коли побачили моє обличчя, і декілька особливо делікатних сеньйорит запищали. Але до мене підлетів алькальд і мало не стер чолом пил із моїх черевиків. Ніяка врода не виграла б для мене такий сенсаційний прийом.

– Я багато чув, сеньйоре Самора, – кажу я, – про чари вашої доньки. Я був би вельми радий, якби мене їй представили.

Під стіною стояли з шість десятків вербових крісел-гойдалок із рожевими покривалами на них. На одному сиділа сеньйорита Анабела в білій сукні та червоних туфельках, з перлами й світлячками у волоссі. Ферґюс в іншому кінці зали намагався відв’язатися від двох чорних і однієї шоколадної дівчини.

Алькальд повів мене до Анабели й представив. Коли вона вперше побачила моє обличчя, то здригнулася, впустила віяло на підлогу й мало не перевернула крісло від потрясіння. Але я до такого звик.

Я сів біля неї і почав говорити. Коли вона мене почула, то вскочила, а очі в неї стали завбільшки як авокадо. Вона ніяк не могла встановити відповідність між моїм голосом і обличчям. Але я продовжував говорити в до мажорі, це жіноча тональність; і от вона вже сиділа спокійно, а в очах у неї з’явився замріяний погляд. Вона до мене звикала. Вона знала про Джадсона Тейта, якою великою людиною він був, і які великі речі робив; і це грало на мою користь. Але, звичайно, її трохи шокувало, що я не той вродливий чоловік, на якого їй вказували як на Джадсона. Тоді я перейшов на іспанську мову, яка краще за англійську годиться в деяких ситуаціях, і заграв на ній, наче на арфі з тисячею струн. Я переходив від соль до фа-діез. Мій голос співав про поезію, мистецтво, любов, квіти та місячне сяйво. Я повторив деякі вірші, які шепотів їй у темряві під вікном; із раптової ніжної іскри в її очах я зрозумів, що вона впізнала в моєму голосі ноти свого загадкового опівнічного залицяльника.

Хай там як, я відсунув Ферґюса Макмахена на другий план. О, вокальне – справжнє мистецтво, тут сумніву немає. Краса – у красивих словах. Отаке вам нове прислів’я від мене.

Я повів сеньйориту Анабелу в лимонний гай, поки Ферґюс вальсував із шоколадною дівчиною, при цьому потворно суплячись. Перш ніж повернутися, я отримав від неї дозвіл прийти під її вікно наступної ночі й трохи пого-ворити.

Це було нескладно. Через два тижні ми з Анабелою заручилися, а Ферґюс вибув з гри. Він сприйняв це досить спокійно, як на вродливого чоловіка, і сказав мені, що не здасться.

– Може, розмови для чогось і годяться, – каже він мені, – хоча сам я ніколи не вважав, що вміння до них варто розвивати. Але, – каже він, – чекати, що самими словами можна успішно компенсувати таке обличчя, як у тебе, це те саме, що чекати, щоб чоловік наситився одним дзвоником, який кличе до обіду.

Але я ще не почав розповідати про головне.

Одного дня я довго катався верхи під пекучим сонцем, після чого скупався в прохолодні лагуні на краю міста, перш ніж трохи остигнути.

Того вечора поночі я заїхав до алькальда, щоб побачитися з Анабелою. На той час я регулярно заїжджав до них кожного вечора, а через місяць ми мали побратися. Вона була подібна до тропічної птахи бюльбюль, до газелі, до чайної троянди, а її були очі лагідні та ясні, як вершки, зібрані з Молочного Шляху. Вони дивилася на грубі риси мого обличчя без страху чи відрази. Направду, я науявляв собі, що вона дивиться на мене зі захватом і любов’ю, як колись на Фергюса на площі.

Я сів і відкрив рота, щоб сказати Анабелі те, що вона любила чути – що вона була трастовим фондом, який монополізував усю чарівність землі. Я відкрив рота, але замість звичайних милозвучних слів любові й компліментів з нього вирвалося хрипіння, яке може видавати дитина, хвора на круп.

Дві години я сидів з Анабелою і намагався її забавити. Вона трохи говорила сама, але недбало й поверхово. Коли я знову спробував щось сказати, це звучало, ніби молюск намагається заспівати «Життя океанської хвилі». Здавалося, погляд Анабели не зупинявся на мені так часто, як раніше. Мені більше нічим було причаровувати її слух. Ми переглянули фотографії, і вона зіграла на гітарі, але дуже кепсько. Коли я пішов, її прощання виглядало холодним – чи принаймні вона мала замислений вигляд.

Так минуло п’ять вечорів підряд.

Шостого дня вона втекла з Ферґюсом Макмахеном.

Знали, що вони втекли на яхті, які прямувала в Беліз. Я відставав від них всього на вісім годин на маленькому паровому катері, власності фінансового правління.

Перед відплиттям я забіг в аптеку старого Мануеля Ікіто, фармацевта, у жилах якого текла індіанська кров. Я не міг говорити, але показав на горло й видав звук, подібний на крик. Він почав позіхати. Через годину, згідно з традиціями країни, мене б обслужили. Я перехилився через прилавок, схопив його за горло й ще раз показав на своє. Він ще раз позіхнув, тоді потягнувся рукою до пляшечки з чорною рідиною.

– Приймайте одну ложку кожні дві години, – каже він.

Я кинув йому долар і помчав до пароплава.

Я причалив до гавані Беліза на тринадцять секунд пізніше за яхту, на якій були Анабела з Ферґюсом. Вони підпивали на човні до берега, коли мій щойно спускали на воду. Я намагався підігнати моряків гребти швидше, але звуки завмирали в мене в горлянці й так і не виривалися на світ божий. Тоді я згадав про ліки старого Ікіто, дістав пляшечку й зробив ковток.

Наші човни досягли берега одночасно. Я пішов прямо до Анабели та Ферґюса. Її погляд на мить зупинився на мені; тоді вона відвела очі, чуттєві та впевнені, до Ферґюса. Я знав, що не можу говорити, але був у відчаї. Моя остання надія була в словах. Я не міг стояти поряд із Ферґюсом і випробовувати долю порівнянням із його вродою. Мимоволі моя гортань і надгортанник спробували відтворити звуки, які проектувала на них моя голова.

На моє превелике здивування і радість, слова вилилися чистими, розлогими, неповторно змодульованими, сповненими сили, експресії і довго стримуваними емоціями.

– Сеньйорито Анабело, – кажу я, – можна з Вами пермовитися кількома словами віч-на-віч?

Ви, напевно, не хочете знати деталей нашої розмови? Дякую. До мене повернулася моя красномовність. Я повів її під кокосову пальму й заново наклав на неї своє вербальне заклинання.

– Джадсоне, – каже вона, – коли ти говориш до мене, я нічого не чую – нічого не бачу – на світі для мене більше немає нікого й нічого.

От і вся історія. Анабела повернулася в Оратаму на пароплаві зі мною. Не знаю, що сталося з Ферґюсом, більше я про нього не чув і його не бачив. Анабела тепер місіс Джадсон Тейт. Не дуже я вас знудив своєю історією?

– Ні, – сказав я. – Мені завжди цікаво провести психологічне дослідження. Людське серце – а жіноче особливо – прекрасний об’єкт для роздумів.

– Так і є, – сказав Джадсон Тейт. – Як і трахея з бронхами. І гортань. Ви колись вивчали трахею?

– Ніколи, – сказав я. – Але ваша розповідь мені сподобалася. Можна спитати у вас про місіс Тейт, де вона тепер і як її здоров’я?

– О, звісно, – сказав Джадсон Тейт. – Ми живемо в Джерсі, на Берґен-Авеню. Клімат Оратами не підійшов місіс Тейт. Ви, припускаю, ніколи не вивчали черпаловидний і надгортанний хрящі?

– Ні, – сказав я, – я ж не хірург.

– Перепрошую, – сказав Джадсон Тейт, – але кожен має знати достатньо з анатомії і терапії заради безпеки власного здоров’я. Раптова застуда може викликати капілярний бронхіт чи запалення легеневих пухирців, що може серйозно пошкодити органи мовлення.

– Може й так, – сказав я, трохи нетерпляче, – але я ж не спеціаліст. А говорячи про дивні вияви жіночих почуттів, я …

– Так-так, – перебив мене Джадсон Тейт, – у них все інакше. Але, до чого я вів: коли ми повернулися в Оратаму, то я довідався від Мануеля Ікіто, що то була за мікстура. Я вже розказав, як швидко вона допомогла мені повернути голос. Він приготував її з рослини чучула. Дивіться.

Джадсон Тейт дістав з кишені подовгувату, білу картонну коробку.

– Від будь-якого кашлю, – сказав він, – чи застуди, будь-яких уражень бронхів, я маю найкращий засіб на світі. На коробочці є склад. Кожна таблетка містить локрицю, 2 грани; толуанський бальзам, 1/10 грани; анісову олії, 1/20 мініми; дьогтьову олії, 1/60 мініми; масло кубеби, 1/60 міні-ми; рідкий екстракт чучули, 1/10 мініми.

– Я в Нью-Йорку, – продовжив Джадсон Тейт, – щоб організувати компанію з продажу ліків від усіх відомих захворювань горла. На даний момент я поширюю таблетки скромним способом. У мене тут коробочка, сорок штук, за невелику суму в сорок центів. Якщо вас турбує…

Я встав і пішов, не сказавши ні слова. Я повільно рушив через парк біля готелю, залишаючи Джадсона Тейта наодинці зі своїм сумлінням. Ранили мої почуття. Він поділився зі мною історією, яку я міг використати. У ній було трохи життя, трохи штучності, і якщо їх добре перемішати, то можна продати. Зрештою, виявилося, що це комерційна пігулка, вправно вкрита цукром вигадки. Найгірше те, що я не міг її продати. Відділи реклами та бухгалтери дивляться на мене зневажливо. А для літератури вона не годиться. Тому я сів на лавку з іншими розчарованими, поки в мене не почали опускатися повіки.

Я пішов додому і, за звичкою, годину присвятив читанню оповідань в улюблених журналах. Це щоб повернути думки назад до мистецтва.

Я читав, і зі сумом та безнадією відправляв журнали один за одним на підлогу. Усі автори, без винятку – які могли би стати бальзамом мені на душу – весело й життєрадісно писали про якусь марку машини, яка, очевидно, надихала їх на творчість.

І коли я пожбурив останній із моїх журналів, я збадьорився.

– Якщо читачі можуть проковтнути стільки автомобілів, – сказав я до себе, – то можуть і прийняти одну «Чудодійну Тейтову Таблетку з Чучули для Бронхів».

Якщо побачите цю історію десь надруковану, то зрозумієте, що бізнес є бізнес, і якщо мистецтво й відірветься колись від комерції, йому треба постаратися.

Можна також додати, щоб все було по-чесному, що чучулу в аптеках не придбати.