Читать книгу Шляхи долі - О. Генри - Страница 2

Не останньою людиною в банку Веймаут був дядько Бушрод. Шістдесят років дядько Бушрод служив дому Веймаут вірою і правдою в ролі робітника, довіреної особи та друга. Зовні дядько Бушролд був темним у тон банківських меблів з червоного дерева; душа ж його була біла, як чисті сторінки банківських бухгалтерських книг. Незмірно приємним було б таке порівняння для дядька Бушроді; бо для нього єдиним інститутом, вартим уваги, був банк Веймаут, в якому він був чимось середнім між швейцаром і генералісимусом.

Веймаут мрійливо розташувався в тіні пагорбів на краю Південної долини. У Веймаутвіллі було три банки. Два з них – цілком безнадійні, запущені установи, яким бракувало респектабельності та престижу Веймаута. Третій був банк, очолюваний Веймаутами – і дядьком Бушродом. У старому веймаутському маєтку – маєтку з червоної цегли, із білою галереєю, перший справа, коли будете заходити в місто з боку затоки Едлер – жили містер Роберт Веймаут (президент банку), його овдовіла донька, місіс Весі – усі називали її «міс Летті» – і її двоє дітей, Нен і Ґай. Там же ж, у хатині на території маєтку, мешкав дядько Бушрод і тітка Мелінді, його дружина. Містер Вільям Веймаут (касир банку) жив у витонченому сучасному будинку на центральній вулиці.

Містер Роберт був крупним, огрядним чоловіком шістдесяти двох років, круглолицим, із довгим сивим волоссям і полум’яними блакитними очима. Він мав запальну вдачу, був добрим, щедрим, усміхався парубоцькою усмішкою і розмовляв грізним голосом куди більш грізним за його слова. Містер Вільям був м’якшою людиною, вишуканий у манерах та занурений у бізнес. Веймаути були першою родиною на Веймаутвіллі, і всі ставилися до них зі заслуженою повагою.

Дядько Бушрод був у банку довіреним швейцаром, посланцем, васалом й охоронцем. Він носив ключ до сховища, так само як містер Роберт і містер Вільям. Часами в сховищі зберігалося і по десять, і по п’ятнадцять, і по двадцять тисяч доларів сріблом. З дядьком Бушродом вони були в безпеці. Він був серцем, совістю і гордістю Веймаута.

Останнім часом життя дядька Бушрода не було позбавленим гризот. І все через містера Роберта. Майже рік містер Роберт, як відомо, зазирав у чарку. Не настільки, щоб ходити п’яним, але це вже ставало в нього звичкою, на яку всі починали звертати увагу. Зо п’ять разів на день він покидав банк і прямував у готель «Купці і Плантатори», щоб промочити горло. Розважливість і ділова хватка містера Робертса від цього зазнавали збитків. Містер Вільям, теж Веймаут, але з не таким багатим досвідом, спробував відвернути неминучий відплив, але він не досягнув абсолютного успіху. Депозити у Веймауті впали від шестизначних цифр до п’ятизначних. Через необдумані позики почали накопичуватися невиплати. Ніхто не брався надоумлювати містера Роберта в питаннях тверезості. Чимало його друзів списували все на втрату дружини два роки тому. Інші казали, що через запальну вдачу містера Роберта до нього годі було приступитися з такими питаннями. Міс Летті з дітьми зауважили зміни й дуже через них побивалися. Дядько Бушрод теж хвилювався, але він був із тих, хто не наважувався напучувати, хоч приходився містеру Роберту мало не компаньйоном. Але на дядька Бушкрода чекав ще більший шок, викликаний пуншами та коньяками президента банку.

Містер Роберт мав пристрасть до рибальства, яку він втамовував, щойно йому це дозволяли погода та бізнес. Одного дня, коли обіцяли наплив окунів, він оголосив про намір провести два-три дні на озерах. Він сказав, що їде на озеро Ріді зі суддею Арчінардом, старим другом.

Отже, дядько Бушрод був хоронителем «Синів та дочок неопалимої купини». Будь-яка спілка, до якої він належав, без вагань робила його своїм хранителем. Він користувався повагою і в кольорового населення. Там його знали як містера Бушрода Веймаута з банку Веймаут.

У ніч після того, як містер Роберт сказав про свій намір їхати рибалити, старий прокинувся опівночі й устав із ліжка, заявивши, що має сходити в банк і принести розрахункову книгу «Синів і дочок», яку він забув забрати додому. Бухгалтер того дня підбив по ній баланс, вклав оплачені чеки й перев’язав двома гумками. Інші розрахункові книги він перев’язував тільки одною гумкою.

Тітка Мелінді протестувала проти такого походу серед ночі, називаючи його безглуздим і непотрібним, але дядько Бушрод не відступав перед виконанням обов’язку.

– Я вже сказав сестрі Аделіні Госкінс, – сказав він, – щоб приходила сюди по ту книжку завтра вранці о сьомій годині, щоб віднести її на засідання ради, і книжка має бути тут до її приходу.

Тож дядько Бушрод надягнув свій старий коричневий костюм, взяв товстий ціпок з гікорі й рушив майже безлюдними вулицями Вейматвілля. Він зайшов у банк, відімкнув бокові двері, знайшов книгу там, де її залишив, у маленькій кімнатці для консультацій, де він завжди вішав пальто. Мимохіть він обвів кімнату поглядом і побачив, що все було так, як він залишив, і вже збирався йти додому, коли нараз завмер від звуку ключа в замку центральних дверей. Хтось швидко зайшов, м’яко зачинив двері й пішов у бухгалтерію за заґратованими дверима.

Та частина банку приєднувалася до кімнати, в якій був дядько Бушрод, вузьким проходом, в якому зараз було зовсім темно.

Дядько Бушрод, міцно тримаючи ціпок, навшпиньки просувався проходом, поки не побачив опівнічного непроханого гостя. Там горіла єдина тьмяна гасова лампа, але навіть при такому поганому освітленні він відразу впізнав президента банку.

З острахом гадаючи, що робити, старий темношкірий стояв нерухомо в темному передпокої і чекав, як розвиватимуться події.

Навпроти, за великими залізними дверима, містилося сховище. У ньому був сейф з цінними паперами, золотом і грішми банку. На підлозі лежало десь вісімнадцять тисяч доларів сріблом.

Президент вийняв із кишені свій ключ, відімкнув сховище й зайшов досередини, майже повністю зачиняючи за собою двері. Дядько Бушрод розгледів через вузький отвір мерехтіння свічки. Через одну-дві хвилини – для спостерігача вони видавалися годиною – містер Роберт вийшов поспіхом із великою сумкою в руках, так, ніби боявся, що його побачать. Однією рукою він замкнув двері сховища.

Дядько Бушрод вичікував і спостерігав у своєму сховку, а в голові неохоче вибудовував теорію того, що щойно відбулося.

Містер Роберт обережно поклав торбу на стіл і підняв комір по вуха. Він був вбраний у грубий сірий костюм, як для подорожі. Він кинув нахмурений погляд на великий офісний годинник над лампою, а тоді повільно оглянув банк – повільно й із любов’ю, подумав дядечко Бушрод, ніби прощався зі знайомим, дорогим серцю місцем.

Тепер він знову підхопив свою ношу та тихо й швидко вийшов із банку тим самим шляхом, що сюди зайшов, а на кінець замкнув за собою двері.

Ще хвилину, а то й довше, дядько Бушрод стояв на місці й не рухався. Був би цей опівнічний зломщик сейфів і сховищ кимось іншим, старий слуга миттю дав би йому по голові, щоб врятувати власність Веймауту. Але зараз душу спостерігача терзав страх перед чимсь гіршим, ніж простим пограбуванням. Його охопив страх, що добре ім’я та честь Веймауту от-от буде втрачено. Щоб містер Роберт грабував банк! А що ще це могло означати? Нічний час, потайний візит у сховище, повна торба, злодійський костюм – що ще все це могло означати?

І тут із безладних думок дядька Бушрода виринув спогад про попередні події – пияцтво містера Роберта і як наслідок часті перепади настрою; випадково почуті уривки розмов про спад у бізнесі та проблеми з поверненням позик. Що це могло означати крім того, що містер Роберт Веймаут ухилявся від правосуддя – і саме цієї миті збирався втекти із залишками банківських запасів, залишаючи містера Вільяма, міс Летті, маленьких Нен, Ґая і самого дядька Бушрода з цією ганьбою?

Дядько Бушрод обдумував це все всього хвилину, а тоді прийшов до тями й набрався рішучості до дій.

– Боже-Боже! – застогнав він і пошкандибав до бокових дверей. – Така кінцівка після років великих справ, і то добрих справ! Що ж це робиться зі світом, якщо вже родина Веймаутів виявилася грабіжниками й розкрадачами! Пора дядькові Бушроду прибрати за деким і залатвити справи. О, Господи! Містере Роберт, нічого у вас не вийде. Міс Летті з дітьми так пишаються, тільки й торочать, що «Веймаут, Веймаут»! Якщо зможу, я вас зупиню. Хоч стріляйте, а я вас зупиню.

Дядько Бушрод, допомагаючи собі ціпком та долаючи ревматизм, поспішив вулицею до залізничної станції, де перетиналися дві лінії до Вейматвілля. Там він з острахом чекав і побачив містера Роберта, який стояв у затінку будівлі, де чекав на поїзд. В руці він тримав торбу.

Коли дядько Бушрод підійшов до президента банку десь на двадцять метрів, який стояв під стіною, наче величезний сірий привид, його охопило раптове хвилювання. Він нарешті осягнув поспішність та зухвальство того, що він збирався зробити. Він був би більш ніж щасливий можливості відвернутися і втекти від славнозвісного гніву Веймаута. Але його уяві знову вигулькнуло біле докірливе обличчя міс Летті й пригнічений вигляд Нен і Ґая, які йому доведеться побачити наяву, якщо він зазнає невдачі й вони засумніваються в його виконанні обов’язку.

Підбадьорений цією думкою, він рушив вперед, покашлюючи й голосно стукаючи ціпком, щоб ще здалеку дати знати про своє наближення. Тоді він уникне небезпеки раптово здивувати часом надто поспішного містера Роберта.

– Це ви, Бушроде? – гукнув гучний, чистий голос сірого привида.

– Так, звичайно, містере Роберт.

– Якого дідька ви тут робити серед ночі?

Вперше в житті дядько Бушрод сказав містерові Роберту неправду. Він не міг стриматися. Треба трохи перефразувати. Він не міг напасти напряму.

– Я тут ходив до тітки Марії Петерсон. Їй вночі стало зле, і я відносив їй пляшечку ліків Мелінді. Та й таке.

– Гм! – сказав Роберт. – Краще вам повертатися додому. Ніч, надворі холодно, мокро. А у вас ревматизм, чого ви завтра будете варті? Але ніби розпогоджується, що скажете, Бушроде?

– Ніби так. Захід сонця був червоний.

Містер Роберт запалив сигару в тіні, і дим від неї виглядав так, наче сірий привид розростається і втікає в нічне повітря. Чомусь дядько Бушрод ніяк не міг змусити себе заговорити на неприємну тему. Він ніяково стояв, шаркав ногами по гравію і вертів у руках ціпок. Аж десь далеко – за три милі, біля стрілки в Джорджтауні – почувся слабкий свист поїзда, що наближався, який мав перевезти ім’я Веймаут у країну ганьби й безчестя. Страх покинув його. Він зняв капелюха й став перед головою клану, якому служив, величному, доброму, царському, страшному Веймауту – сміливо виступив проти нього в передчутті страхіття, яке могло статися.

– Містере Роберт, – почав він, тремким від переживань голосом, – пам’ятаєте той день скачок в Оук-Лон? День, коли ви перемогли, і налягли корону на міс Лусі?

– Скачки? – сказав містер Роберт, виймаючи сигару з рота. – Так, я дуже добре пам’ятаю… але якого це біса ви мені тут товкмачите серед ночі про якісь скачки? Йдіть додому, Бушроде. Ви, напевно, сновида.

– Міс Лусі торкнулася вашого плеча, – продовжив старий, не зважаючи на його слова, – мечем і сказала: «Я посвячую вас у лицарі, сер Роберт – підведіться ж, чистий, без страху й догани». От що тоді сказала міс Лусі. То було давно, але ні ви, ні я того не забули. І ще ми пам’ятаємо – як міс Лусі лежала на смертному одрі. Вона послала по дядька Бушрода й сказала: «Дядьку Бушроде, коли я помру, я хочу щоб ви добре подбали про містера Роберта. Здається», – так сказала міс Лусі, «він вас слухає більше, ніж будь-кого. Іноді він вередує, гарячкує, і його годі в чомусь переконати, але йому потрібен хтось, хто знає, як із ним поводитися. Він буває такою дитиною», – так сказала міс Лусі, а очі її сяяли на бідному худому лиці, «але він завжди», – так вона сказала, – «був моїм лицарем, чистим, без страху й догани».

Містер Роберт почав, як звичайно, зображати щось між м’якосердістю і вдаваним гнівом.

– Ви… старий Базікало! – пробурчав він крізь хмару звивистого цигаркового диму. – Та ви, напевно, здуріли. Я ж сказав вам, ідіть додому, Бушроде. Міс Лусі таке сказала? Скільки то, два роки, як вона померла, Бушроде? Біс із ним! Ви тут всю ніч зібралися стояти й бубоніти, як дурень?

Знову засвистів поїзд. Тепер він був біля цистерни з водою за милю від них.

– Містере Роберт, – сказав дядько Бушрод, кладучи руку на торбу, яку тримав банкір. – Заради Бога, не беріть цього з собою. Я знаю, що всередині. Я знаю, де в банку ви це взяли. Не беріть. У тій торбі – клопіт для міс Лусі й для дітей міс Лусі. Вона знищить ім’я Веймаут, накладе на нього ганьбу й накличе лихо. Містере Роберт, можете вбити старого негра, якщо хочете, але не беріть цю валізу. Якщо я колись перейду Йордан, що я скажу міс Лусі, коли вона спитає мене: «Дядьку Бушроде, чому ти не подбав про містера Роберта?».

Містер Роберт Веймаут кинув сигару й струсив вільну руку в жесті, який у нього завжди передував вибуху гніву. Дядько Бушрод схилив голову перед очікуваною бурею, але не відступав. Якщо на дім Веймаутів чекало падіння, він впаде разом із ним. Банкір заговорив, і дядько Бушрод закліпав від здивування. Прийшла буря, але її стримувала тиша літнього бризу.

– Бушроде, – сказав містер Роберт, понижуючи голос, – ви переступили всі межі. Ви зловживаєте поблажливістю, з якою до вас ставилися. То ви знаєте, що в цій торбі! Ваша давня і віддана служба якоюсь мірою вас виправдовує, але – йдіть додому, Бушроде – і більше ні слова!

Але Бушрод ще міцніше схопив торбу. Світло потяга освітило тіні на станції. Гул наростав, і люди на пероні заметушилися.

– Містере Роберте, дайте мені торбу. Я маю повне право з вами так розмовляти. Я служив вам змалечку. Я пройшов війну як ваш прислужник і прогнав янкі на Північ. Я був на вашому весіллі, і я був поряд, коли народилася міс Летті. І діти міс Летті, вони кожного дня чекають, коли прийде дядько Бушрод. Я такий самий Веймаут, тільки з іншими правами та кольором шкіри. Ми з вами обоє немолоді, містере Роберт. Вже недовго до того, як ми знову побачимося з міс Лусі й звітуватимемо перед нею про наші вчинки. Старому негру нічого буде сказати, крім того, що він робив усе, що міг, для родини, якій належав. Але Веймаути, їм належить сказати, що вони жили без страху й догани. Дайте валізку, містере Роберте – я однаково заберу. Я віднесу її назад у банк і замкну в сховищі. Я зроблю так, як просила мене міс Лусі. Відпустіть, містере Роберт.

Поїзд прибув на станцію. Якісь чоловіки штовхали багаж. Двійко-трійко пасажирів зійшли й пішли в ніч. Провідник ступив на гравій, махнув ліхтарем і гукнув: «Агов, Френку!» комусь невидимому. Задзвонив дзвінок, засичали гальма, провідник, розтягуючи слова, закликав: «Усі у вагон!».

Містер Роберт відпустив торбу. Дядько Бушрод притиснув її до грудей обома руками, який пригортають своїх коханих.

– Забирайте, Бушроде, – сказав містер Роберт, засовуючи руки в кишені, – і більше про це не згадуйте! Ви сказали достатньо. Я сідаю на поїзд. Скажіть містерові Вільяму, що я повернуся в суботу. Добраніч!

Банкір піднявся східцями поїзда, який вже встиг зрушити з місця, і зник у вагоні. Дядько Бушрод стояв нерухомий, усе що притискаючи дорогоцінну торбу. Очі його були заплющені, а вуста ворушилися від слів подяки Всевишньому за порятунок честі Веймаутів. Він знав, що містер Роберт повернеться, коли обіцяв. Веймаути ніколи не брехали. І тепер, слава Богу, ніхто не зможе сказати, що вони розкрадають майно.

Тоді старий отямився, що має далі подбати про фонди банку Веймаут, куди й відправився з відкупленою торбою.

За три години їзди від Веймаутвілля, під покровом сивого світанку, містер Роберт зійшов з поїзда на безлюдній зупинці на вимогу. Там він заледве міг розгледіти постать чоловіка, який чекав на пероні, і обриси коляски, коней і кучера. Ззаду коляски стирчав десяток бамбукових вудок.

– Ти тут, Бобе, – сказав суддя Аркінард, старий друг містера Роберта зі шкільних років. Чудовий буде день для рибалки. Я думав, ти казав – ти що, нічого не приніс?

Президент банку Веймаут зняв капелюха й вивільнив сиві кучері.

– Ну, Бене, правду кажучи, мені завадив збіса зухвалий негр, який належить моїй сім’ї. Він прийшов на станцію і все зірвав. Він нічого поганого не мав на думці – та й взагалі, він таки має рацію. Якось він дізнався, що я з собою маю – хоч я ховав це в сховищі банку й забрав звідти потайки, опівночі. Він, напевно, зауважив, що я випиваю трохи більше, ніж годиться джентльмену, і знайшов потрібні аргументи.

– Я зав’язую, – підсумував містер Роберт. – Я зрозумів, що чоловік не може випивати й залишатися таким, яким хотів би себе бачити – «чистим, без страху й догани» – як процитував старий Бушррод.

– Що ж, мушу визнати, – вдумливо сказав суддя, коли вони сідали в коляску, – що аргумент чорного не можна свідомо відкинути.

– І все ж, – сказав містер Роберт, важко зітхаючи, – я в тій торбі мав два літри найкращого оксамитового бурбону, який тільки торкався моїх вуст.