Читать книгу Шляхи долі - О. Генри - Страница 9

Кілька місяців якогось року один безжалісний бандит налітав на Техас вздовж кордону по Ріо Ґранде. Особливо око різало його мародерство. Його характер забезпечив йому титул «Чорний Орел, Страх Кордону». Відомо чимало страшних історій про його діяння і діяння його послідовників. Але раптом, в одну мить, Чорний Орел зник із лиця землі. Більше про нього не чули. Навіть його банда не здогадувалася, у чому ж полягала загадка його зникнення. Ранчо та поселення на кордоні боялися, що він повернеться і знову почне їх грабувати. Але він не повернеться. Для цього й було написано це оповідання – щоб розкрити таємницю, як склалася доля Чорного Орла.

Історія починається під човгання стоп бармена зі Сент-Луїса. Його пильний погляд впав на Курча Раґлза, коли той пожадливо дзьобав безплатний обід. Курча був бродягою. Він мав довгий ніс, подібний на дзьоб, надмірний апетит до птиці й звичку безплатно його вдовольняти, чим він і заробив своє ім’я серед інших волоцюг.

Лікарі погоджуються, що споживання рідин під час їжі не є корисним для здоров’я. Але в салонах заведено по-іншому. Курча ж відмовлявся купувати випивку до їжі. Бармен обійшов стійку, схопив нерозсудливого клієнта за вухо лимоночавилкою, потягнув до дверей і викинув на вулицю.

Так Курча відчув, що наближається зима. Ніч була холодна; зорі світили немилосердно яскраво; люди поспішали вулицею двома тісними потоками. Чоловіки надягли пальта, і Курча знав із точністю до відсотка, наскільки важче тепер буде діставати четвертаки з їхніх кишень. Настав час відходити на південь.

Маленький хлопчик, років п’яти-шести, стояв і жадібно дивився на вітрину кондитера. В одній ручці він тримав порожню пляшечку на дві унції; іншою стискав щось плоске й кругле з блискучим обідком. Сцена відкривала поле для відваги й талантів Курчати. Він оглянувся, щоб пересвідчитися, що на горизонті не видніється жодного поліцейського, і підступно привітався зі своєю жертвою. Хлопчик, якого вдома рано навчили зі сумнівом ставитися до чиїсь альтруїстичних поривів, на таку спробу відповів із прохолодою.

Тоді Курча зрозумів, що він мусить проробити один із тих відчайдушних трюків, який розхитує нерви, але такий потрібний, щоб схилити фортуну на свій бік. Його капітал становив п’ять центів, і ними він мав ризикнути, щоб отримати те, що лежало на відстані витягнутої руки малого. Це була небезпечна лотерея, Курча це знав. Але він мусив підступити хитрістю, бо невимовно боявся грабувати дітей зі застосуванням сили. Одного разу в парку від голоду він взяв штурмом дитячий візочок і відібрав у його пасажира їжу. Обурене немовля так швидко відкрило рот і покликало підмогу, що Курчаті довелося відбути тридцять днів у не дуже затишному курнику. Відтоді він, згідно з його ж словами, «не довіряв дітям».

Він почав хитро випитувати в хлопчика про його вибір солодощів, і так поволі отримував бажану інформацію. Мама сказала, щоб він попросив в аптекаря болезаспокійливий засіб на десять центів; він має попросити в аптекаря загорнути решту й покласти в кишеню штанів. І справді, у штанах були кишені – аж дві! А він найбільше любив цукерки з шоколадною помадкою.

Курча зайшов у крамницю і перевтілився в азартного гравця. Він інвестував весь свій капітал у товари кондитерської, тільки щоб прокласти шлях для ще більшого ризику.

Він віддав цукерки малому й із радістю відзначив, що завоював довіру. Тепер легко буде очолити експедицію; взяти, так би мовити, інвестицію за руку й відвести в хорошу аптеку в тому самому кварталі. Там Курча з батьківською турботою дав долар і замовив ліки, поки хлопчик гриз цукерку, радий, що його звільнили від відповідальності за покупку. А тоді успішний інвестор обнишпорив кишені, знайшов там ґудзик від пальта – весь його зимовий посаг – і, акуратно його загорнувши, поклав у кишеню довірливої дитини. Курча показав хлопчику напрям до його дому, доброзичливо поплескав по плечу – він був таким самим добросердним, як і його пернаті тезки – і спекулянт покинув ринок з прибутком 1,700 відсоток від інвестованого капіталу.

Через дві години з депо виїхав локомотив вантажного поїзда «Залізна Гора». В одному вагоні з худобою Курча безпечно влігся на деревній стружці. Біля нього в його гніздечку лежали чверть пляшки віскі й паперовий пакет із хлібом і сиром. Містер Раґлз у приватному вагоні відправлявся зимувати на південь.

Тиждень цей вагон котився на південь, зупинявся, міняв напрям і виконував усі інші властиві рухомому ешелону маніпуляції, але Курча тримався за нього, покидаючи тільки в разі крайньої необхідності – втамувати голод чи спрагу. Він знав, що зрештою однаково прибуде в скотарський край, а його ціллю був Сан-Антоніо. Там повітря було м’яке й цілюще; люди поблажливі й довготерпеливі. Там бармени його не викидатимуть на вулицю. Вони лаялася, так сильно розтягуючи слова, і мали такий багатий словниковий запас, що поки його виганяли, Курча ще встигав добряче набити кендюхи. Погода завжди стояла весняна; на площах вночі було приємно, грала музика, люди продовжували веселитися; лише зрідка бувало холодно, а поза тим завжди можна було заночувати надворі, якщо раптом комусь забракло для вас гостинності.

У Таксаркані його вагон перевели на іншу колію. Тоді він продовжив рухатися на південь, доки нарешті не переповз міст через Колорадо в Остіні й натягнувся, як стріла, на дорозі в Сан-Антоніо.

Коли поїзд зупинився в цьому місті, Курча міцно спав. Через десять хвилин поїзд рушив до Ларедо, кінцевої станції. Порожні вагони для скоту мали розвезти по точках, на які з ранчо привозили худобу.

Коли Курча прокинувся, його вагон стояв. Він виглянув крізь щілину між планками й побачив, що була ясна місячна ніч. Курча видерся назовні й побачив, що його та ще три вагони покинули на запасній колії на безлюдній місцевості. З одного боку від колії було стійбище та крутий спуск. Залізна дорога розрізала навпіл широкий, туманний океан прерії, посеред якого Курча зі своїм рухомим ешелоном був так само викинутий на берег, як Робінзон із човном, без виходу до моря.

Біля колій був білий стовп. Підійшовши до нього, Курча прочитав літера зверху, С.А. 90. Десь за стільки на південь містився Ларедо. Він був за сто миль від будь-якого міста. У загадковому морі навколо нього починали скавчати койоти. Курча відчув себе самотнім. Він жив у Бостоні без освіти, у Чикаго без мужності, у Філадельфії без місця для ночівлі, у Нью-Йорку без зв’язків і в Пітсбурзі без випивки, але таким самотнім він ще не почувався.

Нараз крізь напружену тишу він почув іржання коня. Звук долинав з боку колії на схід, і Курча боязко рушив вивчити той напрямок. Він високо піднімав ноги, ступаючи по килиму мескітової трави, бо боявся всього, що могло водитися – змій, щурів, розбійників, стоніг, міражів, ковбоїв, фанданго, тарантулів, тамале – він читав про них у газетах. Курча обходив колючі кактуси, які зловісно позадирали вгору голови, коли закляк від страху, бо кінь, сам наляканий, відскочив за п’ятдесят ярдів і голосно форкнув, а тоді знову взявся скубти траву. Але була в пустелях одна річ, якої Курча не боявся. Він виріс на фермі; він знав, як поводитися з кіньми, розумів їх і вмів їздити верхи.

Повільно підходячи й заспокійливо розмовляючи, він рушив за твариною, яка після першого пориву заспокоїлася, і схопив кінець шестиметрової мотузки, яка волочилася за ним по траві. Йому знадобилося всього кілька хвилин, щоб перетворити її на імпровізовану вуздечку на кшталт мексиканського босаля. Ще за мить він вже скакав верхи на коні, дозволивши тому самому обрати напрямок. «Кудись він мене відвезе», – сказав Курча сам до себе.

Навіть Курчаті могло бути радісно мчати отак галопом по залитій місячним світлом прерії, але в нього був не той настрій. У нього боліла голова; він все більше хотів пити; він не знав, що на нього чекає попереду.

Але тепер він зауважив, що кінь прямує до конкретної цілі. Він стрілою мчав через прерію на схід. Відхилившись трохи через пагорби, струмки та колючі кактуси, завдяки непомильному інстинкту він невдовзі знову влився в течію. Нарешті, на пологому схилі він перейшов на спокійний крок. Аж ось під деревами вималювалася мексиканська халупа – до неї було, як рукою подати – хата на одну кімнату з паль, перемазаних глиною, і солом’яною чи очеретяною стріхою. Досвідчене око розпізнало б у халупі штаб-квартиру маленького овечого ранчо. У місячному світлі видно було, що земля в загорожі поряд гладко перетерта овечими копитами. Повсюди були розкидані атрибути – мотузки, вуздечки, сідла, овечі шкури, мішки з вовною, корита та підстилки для худоби. На возі біля дверей стояла бочка з питною водою. На ньому ж лежала й всотувала росу безладна купа упряжі.

Курча зісковзнув на землю і прив’язав коня до дерева. Він гукав і гукав, але з будинку не доносилося ні звуку. Двері були відчинені, і він обережно зайшов. Там було досить світло, щоб він побачив – у домі нікого немає. У кімнаті явно жив холостяк, який обходився найнеобхіднішим. Курча трохи порився, поки не знайшов те, про що не відважувався і мріяти – маленький коричневий глечик, ще на чверть заповнений бажаним.

Через півгодини Курча – який тепер почувався бойовим півнем – непевними кроками вийшов із будинку. Він скористався відсутністю власника ранчо і замінив його речами своє лахміття. Він надягнув коричневий костюм із грубої парусини, куртка якого була чимось на кшталт модного болеро. Нові чоботи при кожному кроці скреготіли шпорами. Пояс був набитий патронами, а в обох кобурах було по пістолету.

Ще трохи побродивши, він знайшов ковдри, сідло та вуздечку, якими нарядив свого скакуна. Курча знову сів верхи й швидко поскакав геть, голосно наспівуючи пісню без мелодії.

Банда урвиголів Бада Кінґа, розбійників та крадіїв коней і худоби, розташувалися у відлюдному таборі на березі ріки Фріо. Їхній грабіж в окрузі Ріо Ґранде, хоч і не гірший, ніж завжди, цього разу набув особливого розголосу, і капітан Кінні зі своїм загоном поліції був скерований за ними наглядати. Як наслідок, Бад Кінґ, який був мудрим генералом, вирішив не залишати гарячий слід для стражів порядку, а натомість відійшов за стіну кактусів у долині Фріо.

Хоч це був і розсудливий крок, який ніяк не применшував славнозвісної відваги Бада, він призвів до незгоди всередині банди. Власне, поки вони безславно ховалися в кущах, постало питання, чи Бад узагалі придатний для ролі лідера. Ніколи раніше Бадові здібності не підлягали критиці; але його слава починала гаснути в світлі нової зірки (така вже в слави доля). Банда починала згуртовуватися довкола думки, що Чорний Орел міг би вести їх на вищий рівень.

Цей Чорний Орел – з приставкою «Страх кордону» – був у банді близько трьох місяців.

Одної ночі, коли вони розбили табір біля водопою Сан Мігель, до них примкнув самотній вершник на статному, полум’яному коні. Новачок мав лиховісний вигляд. Схожий на дзьоб ніс із хижацьким вигином над густими, чорними, аж синіми вусами. Погляд його запалих очей був лютий. Він був при чоботах, шпорах, капелюсі, оздоблений револьверами, добряче напідпитку й позбавлений страху. Небагато людей із округу Ріо Браво відважилися б отак вторгнутися наодинці в табір Бада Кінґа. Але ця люта пташка налетіла на них і ще й забажала, щоб її нагодували.

Гостинність у преріях не знає меж. Навіть якщо на ваш шлях стане ворог, ви маєте його нагодувати, перед тим як застрелити. Перш ніж спорожнити патронник, годилося спорожнити комору. Тому незнайомця з невідомими намірами посадили за бенкетний стіл.

Він виявився пташкою ще й говіркою, яка знала безліч історій про дивовижні подвиги й викладала їх мовою хоча й не завжди зрозумілою, але барвистою. Він викликав сенсацію серед людей Бада Кінґа, яких рідко можна було здивувати. Як мухи на мед, вони злетілися на його марнославні хвастощі, на його незвичайну, гостру мову, його зверхню обізнаність із життям, світом і далекими краями, і непомірну відвертість, з якою він показував свої емоції.

Для гостя банда злочинців здавалася нічим іншим, як зборищем місцевих селюків, в яких він виманював їжу; так само він би розказував свої історії на задньому дворі ферми, щоб випросити вечерю. І справді, його можна було зрозуміти, бо «погані хлопці» з південного заходу не вдаються до крайнощів. Вони цілком могли зійти за компанію мирних селян, які зібралися посмажити рибу й потеревенити. Спокійні, трохи незграбні, із м’якими голосами, у непоказному одязі; ніщо в них не виказувало скоєних злодіянь.

Два дні блискучий чужинець бенкетував у таборі. Тоді за спільною згодою його запросили приєднатися до банди. Він погодився і запропонував назватися Капітаном Монтрессором. Банда негайно відхилила таке ім’я і запропонувала натомість «Поросятко», щоб віддати належне невгамовну апетиту власника.

Так Техас здобув свого найвидатнішого розбійника.

Наступні три місяці Бад Кінґ займався тим самим, що й звичайно, уникаючи зустрічей із офіцерами й вдовольняючись помірними прибутками. Банда викрадала коней поліції, а ще худобу, яку вони перегнали через Ріо Ґранде й збули за непогані гроші. Часто банда налітала на маленькі села та поселення мексиканців, тероризуючи мешканців і розкрадаючи потрібну їм провізію й амуніцію. Саме в цих безкровних рейдах загрозливий вигляд і грізний голос Поросяти заробили йому більшу славу, ніж м’якоголосі, сумнолиці розбійники могли здобути за все життя.