Читать книгу Циганка за мільйон - Окса Фом - Страница 7

Опинившись у будинку, який тепер був його по праву, Петро одразу ж відчув себе господарем. Це важко пояснити, але чоловіку здавалося, що він і дійсно нарешті опинився вдома.

Правда дещо все ж таки збивало з пантелику. Шушков не звик до того, щоб у його оселі метушилася така кількість незнайомих людей. Звісно при появі нового господаря вони розбіглися по різним кутам, але ж не пішли геть.

Петро вирішив, що подумає про це потім, а поки що прийнявся розглядати перший поверх своєї нової домівки. А тут було на що подивитися! Дім барона виявився доглянутим, хоча різала око зайва помпезність, але з цим легко впоратися: прибрати зайві речі та зробити перестановку на свій смак.

Петро зайшов у першу ліпшу кімнату. Нею виявилася велика зала. Складалося враження, що ще вчора тут давали бали. Підлога була повністю застелена бардовим сучасним килимом, на стелі висіла великих розмірів люстра. Її прозорі частинки відбивали світло й здавалося, що зроблена вона не зі скла, а зі справжніх діамантів. Давно вже він не бачив нічого схожого, адже у себе вдома ще років вісім тому зробив сучасний ремонт й замінив люстри на вбудовані у стелю яскраві ліхтарики. Проте тут люстра виглядала доречно.

Наступними в поле його зору потрапили мідні вази, що виявилися відполірованими до блиску. А в них стояли рожеві та білі польові квіти. Чомусь Петру здалося, що ці букети були зібрані з любов’ю саме нею, онукою барона.

Далі чоловік перевів погляд на стіни. Шпалери тут виявилися саме такими, якими повинні бути у циган: блідо-рожева основа з помітним мерехтінням затьмарилася великими яскравими бутонами неіснуючих в природі квітів.

– Я дивлюсь, ви чимось здивовані, – зненацька пролунало позаду.

Петро повернувся. У дверях власною персоною стояв Роман Карачай.

– Дім мене приємно вразив, – вирішив підтримати бесіду новий господар.

– А що ж ви очікували? Вважали, що цигани як і раніше живуть у наметах, вмиваються дощовою водою раз на місяць й снідають ягодами з лісу? – Іронічно запитав Роман і продовжив, – колись напевно так і було, але все змінюється й ми змінюємося.

– Якщо чесно, я й дійсно уявляв табір інакше, – підтвердив Петро, – з яскравими шатрами та наметами.

Роман не акцентував на цьому уваги, але в очах у нього танцювали веселі вогники.

– Ми такі люди як і ви. Теж полюбляємо комфорт. Це село давно стало нам домівкою. От й жили тут намагаючись нікого не чіпати. Але іноді навіть гарно налагоджена система дає збій. Так сталося й цього разу.

Петро кивнув у відповідь, розуміючи до чого веде Роман.

– Я сподівався, ми не зустрінемося за таких обставин. На жаль, все склалося так як склалося, – промовив Шушков. – Чому ви вирішили залишитися?

– Я нічого не вирішував. Була б моя воля, ми б й дійсно не перетнулися, – відповів барон, – Кирило Кугат наполіг, щоб я дочекався його появи. Здається, у нього до мене є розмова.

– Думаю, що Кір збирається разом з вами та Димідовим вмовити мене одружитися з пані Казібеєвою, – вирішив поділитися здогадкою Петро.

На це Роман нічого не відповів, можливо тому що й справді не знав навіщо депутат попросив його затриматися у таборі.

– Ви вже познайомилися з Тасарлою? – Вирішив змінити тему барон.

Петро відірвався від вивчення золотистого візерунка на зелених портьєрах й подивився на співрозмовника. Вони не були ворогами. Стояти обличчям до обличчя з дідом того, хто тебе ошукав це не те саме, що стояти обличчям до обличчя з самим викрадачем.

До того ж Петро навів деякі довідки й насправді вважав, що Роман упродовж довгих років намагався виховати порядних онуків, не пов’язаних з криміналом. Таке рішення барон прийняв після смерті єдиної дочки та зятя, сподіваючись врятувати життя їх дітей. Тільки от не вдалося. Проте у Тасарли все ще був шанс. Потрібно лише тримати її якомога далі від нього і від табору, в якому вона зростала. Зміна оточення зіграє дівчині на руку й можливо врятує від нещасливої долі.

Шушков так углибився у власні думки, що не відразу згадав про що запитував барон. А він й досі чекав на відповідь.

– Приємна дівчина. Вродлива, вихована… – Петро й сам здивувався, що говорив такі слова на адресу циганки, – гарна господиня, але я не хочу одружуватися.

Після свого зізнання чоловік хотів відвести погляд, але не зміг. Зараз Роман був у першу чергу не бароном, а дідусем, якого хвилювала доля онуки. Його очі ніби намагалися знайти щось людське в душі у Петра; ніби він хотів зрозуміти чи варто наполягати на весіллі. Ну, що ж Шушков всім доведе, що Тасарлі буде краще деінде.

– Не дивлячись на те що зробив Чендер, я не візьму вашу онуку за дружину, бо не маю наміру калічити її життя.

Відвертість та добросердя Шушкова здивувало Романа. Десь там за стінами кімнати він був безжалісним ворогом, успішним бізнесменом, чоловіком без серця… але зараз, у цій залі, барон все ж таки зміг розгледіти його справжнього й на душі стало спокійніше.

– Моя дружина, бабуся Тасарли та Чендера, насправді не була циганкою, – раптово зізнався Роман, насолоджуючись здивуванням в синіх очах Петра.

– Тобто? Мені здавалося, що цигани живуть за власними законами й один з них одружуватися тільки на своїх. Чи щось таке… Я не дуже знайомий з вашою культурою.

– Так і є. Але у кожному правилі є виключення.

Петро підійняв брову, але мовчав. Його й дійсно зацікавила ця історія.

– Ми познайомилися у потязі, у вагоні-ресторані. Я тоді займався тим, чим зараз займається мій онук – обкрадав багатіїв. – зізнався Роман. – Пам’ятаю, що у той день мені пощастило і я мав у кишенях гарненьку суму. Тож збирався допити п’ятизірковий коньяк і зійти на наступній зупинці, а звідти повернутися у табір. Але один погляд змінив все. Вона сиділа за столиком навпроти. Теж пила янтарну рідину і так мило при цьому кривилася, що я не втримався та посміхнувся. Зрозумівши, що більш ніж зацікавила мене Валерія відкинула келих, який полетів на підлогу й одразу розлетівся на дрібні шматки, встала та пішла геть. Знала, що піддамся на відверту провокацію й буду переслідувати. Коньяк нас обох позбавив гальм, але я все ж таки намагався боротися. Вже в купе, відвернувся й збирався йти, але Валерія виявилася спритнішою, не дозволила вирватися з її полону. Витягла сорочку зі штанів, провела руками по тілу…

– Виявилася гарячою штучкою, – констатував Петро.

– Не те слово. Після пристрасті, якою ми випробували один одного, я ненадовго заснув, а вона забрала всі вкрадені мною гроші й зійшла на наступній станції.

Шушков точно не очікував такого повороту, тому спочатку здивувався, а потім розсміявся веселим живим сміхом. При цьому вмить його льодяні очі перетворилися на палаюче синім кольором багаття.

– Як ви знайшли її? – Поцікавився Петро.

– А я її не шукав. Навпаки, намагався забути. Було соромно, що мене ошукала жінка.

– Тоді як ви зустрілися знову? – Не відступав співбесідник.

– Вона сама прийшла до мене. Прийшла на ніч, а залишилася назавжди.

Роман тепло посміхався занурившись у спогади, а Петро спостерігав за ним. Він знав, наскільки все поглинальною може бути пристрасть до іншої людини, як знав й страждання розбитого серця. Шушков провів рукою по темному волоссю. Він не хотів розмовляти про кохання до жінки, але історія барона зачепила. Тому з вуст злетіло цікаве запитання:

– Як в таборі поставилися до вашого нетрадиційного зв’язку? Валерію відразу прийняли чи довелося поборотися? До того я десь чув, що батьки змалечку сватають свої дітей…

– Забагато запитань для людини, якій байдуже.

– Ну, чому відразу байдуже? Тепер тут мій дім і я повинен знати про традиції своїх сусідів.

– Так, зазвичай дітей сватають змалечку. Це дійсно традиція. Майбутній свекор вдягає дівчинці на шию золоту монету й з цього моменту вона вважається засватаною та повинна носити подарунок не знімаючи, щоб всі бачили, що зайнята. Нам з Валерією пощастило в цьому питанні, якщо можна так висловитися. Моя наречена померла в дев’ять років. Впала восени в холодну воду й сильно захворіла. Нічого не допомогло її врятувати.

– Прийміть мої співчуття, – трохи запізно зреагував Петро.

– Тож на момент нашого знайомства я вже засватаним не був і спокійно міг одружитися з будь-якою циганкою.

– Але ж Валерія…

– Ми всіх обдурили, – перебив Шушкова Роман, точно знаючи, про що саме той хотів дізнатися, – вигадали історію, що Валерія теж циганка, але не місцева. Нібито познайомилися в потязі й почали працювати командою, а потім закохалися і я, слідуючи ще одній нашій традиції, просто викрав наречену.

– І ніхто нічого не запідозрив?

– Валерія була схожа на циганку. Таке ж темне волосся, майже чорні очі, вправні руки, що позбавили гаманця не одного бідолаху. Тож спочатку ніхто нічого не запідозрив. А потім вже й не важливо це було, бо народилася наша донечка, мати Тасарли.

– А Тасарла засватана? – Сам не знав навіщо спитав Петро.

– Ні, – просто відповів Роман, не уточнюючи деталей, а потім додав, – я поважаю ваше рішення не одружуватися, пане Шушков. І не наполягаю на цьому шлюбі, але хочу попередити, моя онука теж робить це не через велике кохання. Вона розуміє, якщо не владнати все мирним шляхом, то тут почнуться сутички й це розіб’є їй серце.

Почувши такі відверті слова, Петро спохмурнів. Його не лякають ніякі сутички, але як він може змусити жінку залишити єдиний дім, в якому вона зростала, в якому й досі відчувається дух її рідних людей; дім, який вона любить всім серцем?

– Романе, нумо обговорімо цю тему пізніше. Наприклад, коли Кір приїде.

І не очікуючи відповіді Петро пішов геть. Йому потрібно було закінчити оглядати будинок та привести думки до ладу. Проте вже у дверях він зупинився й запитав, бажаючи полегшити власний біль:

– Романе, а ви й досі кохаєте свою дружину?

– Так, – відповів на запитання барон, – я її кохаю, не зважаючи на всі перепони, що нас розділили.

– Тобто? – не зрозумів Петро.

– Валерія померла. Але вогонь, що вона запалила в моїй душі у першу нашу зустріч й досі яскраво палає всередині. Не тільки в мені. В Тасарлі теж. Бабуся та онука дуже схожі між собою і характером, і зовнішністю. Лише чоловік зі шматком льоду замість серця зможе встояти перед моєю красунею. Шкода його, тому що він ніколи не відчує тепла, що розіллється по тілу, коли вона посміхнеться йому; не відчує радість життя, не прокинеться після довгої сурової зими, коли вона на нього підійме свої неймовірні очі.

Ці слова зачепили Петра тому він швидко залишив приміщення й пішов закінчувати свою імпровізовану екскурсію. Дивно, але Шушков співчував барону, який втратив таку жінку, проте не бажав розділяти його оману. Попри солодкість, кохання та пристрасть – лише ілюзії, які не варті часу.

Зосередившись на власних думках, Петро підійнявся на другий поверх й блукав коридорами. Він пригадав Євгенію і той день, коли побачив як вправно вона наставляє йому роги з його ж другом. Перед очима й зараз ця картина не тьмяніла. Дівчина стоїть у кутку басейну і чекає поки коханець підпливе до неї.

– Ти сумувала? – Запитав він тоді.

– Ні, – відповіла вона, але й чоловік, й Петро зрозуміли, що її «ні» означало «ТАК».

А далі навіть пригадувати було важко. Можливо, якби з Євгенією займався коханням не його друг, а нікому не відомий незнайомець, то серце Петра можна було б реанімувати. Проте це лише здогадки. Все склалося так, як склалося. Відтоді у нього в грудях й дійсно опинився шматок льоду, а такі поняття як довіра, вірність, кохання назавжди були видрані з душі. Замість них там оселилася порожнеча.

Петро зупинився біля якихось дверей і дивився на них, але не бачив. Чому вона йому зрадила? Він же все для неї робив. Осипав золотими прикрасами, сплачував за візити у салони краси, купив квартиру, машину, возив на курорти. Й зробив би ще більше, але Євгенії потрібен був не Петро, а його друг. Той, що ніколи не зміг би дати їй заможне життя, до якого вона звикла; той, що і в половину не кохав її так, як він.

– Де у цьому будинку спальні? – Розізлившись на себе, запитав у голос Шушков.

– На третьому поверсі, – ледве чутно відповіли йому звідкись збоку.

Петро повернувся. Тим часом дівчина ще сильніше притислася до стіни, ніби намагаючись стати з нею однім цілим. Невже він налякав її?

– Вибач.

– Наскільки мені відомо вам приготували спальню, в якій раніше жили донька та зять барона. Вона знаходиться на третьому поверсі, четверті двері зліва.

– Дякую, а ти хто? Покоївка? – Поцікавився чоловік.

– Ем… Ні. Я подруга Тасарли. Сьогодні напружений день, тому хотіла підтримати її.

– Як тебе звати?

– Хітана.

– Зрозуміло! А де ж сама Тасарла?

Дівчина знизала плечима.

– Я думала, що після розмови з вами вона повернеться у спальню. Чекала там, але даремно. Потім подумала, що Тасарла могла піти у майстерню, – Хітана показала пальцем на двері поряд з собою, – але її й тут немає. Я хвилююся. А раптом щось сталося?

Зміна емоцій на обличчі цього чоловіка здивувала й трохи налякала дівчину. Коли вона його побачила застиглим перед дверима, він випромінював злість, потім, коли вони почали розмовляти, став спокійним, і от знову, почувши, що Тасарлі може загрожувати небезпека, гаджо перетворився на похмуру хмару.

– Ти ж її подруга? Чому ж не знаєш де вона?

– Це Тасарла. І цим все сказано. Коли ви познайомитеся з нею ближче, зрозумієте про що я.

Петро не встиг нічого відповісти. Його покликав Орест, який через секунду опинився поряд.

– Я тебе шукав, – промовив брат й тільки після цього помітив незнайомку, що спиною втискалася у стіну.

– Знайшов, – Відповів Петро, але Орест більше не промовив ні слова. Він наче закам’янів, стояв і з’їдав поглядом симпатичне дівчисько. І здається, вона відповідала йому тим самим.

– Знайомся, це Хітана подруга Тасарли, – представив дівчину Шушков.

– Дуже приємно, – промовив останній, – я – Орест, молодший брат нового господаря цього будинку.

Він міг зараз розповідати теорему Піфагора, але Хітана б і тому не здивувалася, бо не почула б цього. Вуха наче позакладало, щічки почервоніли, руки тряслися, ноги не хотіли тримати. Ніколи в житті циганка не зустрічала чоловіка більш привабливого, ніж брат нового господаря. Ну, просто широкоплечий титан з грецьких міфів.

– Орест, навіщо ти мене шукав? – нагадав про себе Петро. Він не хотів стати свідком першого поцілунку цієї парочки.

– По-перше, ти сам велів йти за тобою… – почав брат.

– Щось ти не дуже квапився.

– …а по-друге, Кирило вже тут. І він бажає зустрітися з тобою.

Це була гарна новина. Чим швидше вони поставлять крапку у цій справі, тим швидше він почне наводити у будинку власний порядок.

Петро хотів покликати Ореста з собою на зустріч, але брат все одно не пішов би, тому що в його голові зараз блудили зовсім інші думки. Тож залишивши парочку у коридорі, Петро поквапився привітатися з Кирилом.