Читать книгу Купіть книгу – вона смішна - Олег Сєнцов - Страница 5

Країна, в якій ми опинилися, була, напевно, найбіднішою на цьому і без того не багатому континенті. Половину її території займала безживна пустеля, все населення якої складалося з сорока жуків, і ті перебували на суворому обліку. Інша частина країни мало чим відрізнялася від пустелі, але в ній, принаймні, можна було жити, хоча я б не назвав це життям. Його рівень навіть стурбував зазвичай байдужого до чужих проблем Джеббса:

– Ось ти розумний, Джиммі, а скажи мені, чому люди тут так живуть погано. Ну, от зовсім погано. Тут же все людство зародилося, з твоїх слів, а таке враження, що з усього прогресу цивілізації вони надбали тільки пластикові відра та любов до випивки, а в усьому іншому залишилися на доісторичному рівні. У них напевно було більше часу, щоб розвинутись як слід, та й клімат тут тепліший, ніж у нас… – Джеббс зранку був стурбований цією проблемою, після невеликої прогулянки в село місцевих із метою обміняти або придбати свіжого хлібця або чогось іншого, відмінного від вмісту наших консерв, які становили основу нашого теперішнього раціону. Хлібця Джеббс тоді не приніс, зате приніс враження від життя місцевого населення, якими він тепер і ділився з нами.

– Існує така теорія, що… – почав не поспішаючи Джиммі.

Варто зазначити, що він завжди починав вивергати свої непристойні обсяги знань із цієї досить штампованої фрази: «Існує теорія…» Хоча іншим людям, які починають щось пояснювати з цієї затертої фрази або з іншої: «На думку вчених…», я зазвичай не особливо довіряю. Вони могли б говорити більш прямо: «Я якось чув, але не пам’ятаю де, не пам’ятаю що, але я зараз вставлю свої п’ять центів, аби помудрувати і привернути до себе увагу, навіть незважаючи на те, що говоритиму я цілковиту маячню…» Джим звичайно ж був не з таких. Раніше він говорив більш конкретно: хто висловив цю теорію, в якому році, в якому виданні або на якому симпозіумі її було вперше висловлено, коли було взято за основу замість попередньої. Окремо йшли всякі додаткові матеріали, такі, як коротка біографія автора, думка реакціонерів, радикалів і лібералів з цього питання та інше. А ще Джим грішив тим, що називав рік і видання, номер сторінки й абзац, де він із цією теорією мав честь ознайомитись. Але потім він зрозумів, що це все зайва та неважлива інформація, і перестав її запам’ятовувати. Потім він перестав називати імена вчених, їх ступені та заслуги, історію зроблених ними відкриттів та інше. І почав просто і коротко говорити вже про саму теорію чи відкриття, починаючи з банальних слів: «Є така теорія», або «На думку вчених». Все-таки треба визнати, що, незважаючи на цілковиту соціопатію цього персонажа, не можу не зауважити, що він іноді намагався донести до оточення в просторі та часі якісь думки та знання в компактній і доступній формі, а не залишатися гордовитим всезнайком.

Отже, Джим Ґаррісон почав стандартно, зі слів: «Є така теорія».

– …що на розвиток європейської цивілізації великий вплив зробило коливання середньорічних температур, які призводять як до зміни сезонів, а іноді й до сильного похолодання або потепління клімату, льодовикових періодів та інше. Народи, що населяли Європу, були змушені постійно пристосовуватись, якось розвиватися, винаходити нові технології, постійно боротися за виживання всього свого люду. Боротьба з природою підстьобувала розвиток знань. А народи Африки, Америки та частини Азії, що не стикалися з такими природними катаклізмами і жили у більш сприятливих природних і кліматичних умовах, залишилися на минулому рівні. У той час, коли в Європі вже щосили диміли мануфактури, більшість решти світу ще жила за первісно-общинного ладу.

– Ага, – почав звично брати на кпини я. – Зате тепер ваші заводи настільки закоптили все небо, що нам тепер усім загрожує чергове потепління клімату, просто як у теплиці. Краще жили б собі, як ось ці, – і я махнув у бік села, що виднілося вдалині, – просто і без усяких машин, то, може, і Земля була б чистішою та смертність нижчою, люди б до ста років жили!

– Ну, до ста років можна було жити завжди! Але от, щоправда, в давнину середня тривалість життя була тридцять років… А ось що стосується потепління клімату, то, наскільки я зрозумів, ти мав на увазі так званий парниковий ефект?

– Так, саме його! – відповів я ображено. Не дуже полюбляю, коли зі мною починають розмовляти, як із дитиною, але Джиммі по-іншому не вмів.

– Стосовно того, що заводи та інші досягнення техногенної цивілізації забруднюють нашу планету, я абсолютно згоден, і це жахливо, – вів далі Джим голосом найтерплячішого вчителя у класі з непроторенними учнями. – Але те, що їх викиди викликають парниковий ефект – це все рябої кобили сон…

– Стійте, стійте, – знову включився в розмову Джеббс. – А як же – «Є така теорія»?

Джим розсміявся:

– А ось тут якраз і немає ніякої теорії.

– Як немає? – це ми вже з Джеббсом заспівали хором, трохи підстрибнувши, наскільки дозволяли розморені полуденною спекою тіла. – Всі ж тільки й говорять про це, про парниковий ефект, як про головну проблему людства!

– Ну, говорять і говорять, що з того, – незворушно парирував Джиммі. – Та тільки теорії як такої, наукової, що не лише доводить, але й хоч якось обґрунтовує це припущення, немає.

– Як це немає? – все не вгамовувався Джеббс.

– А ось так, як є, але тільки навпаки. Є низка доповідей комісії ООН, підкріплених припущеннями деяких учених, і все. А ще є великий галас із цього приводу.

– А навіщо?

– Ну, як навіщо? Людству потрібна глобальна проблема. І чим вона глобальніша та страшніша, тим краще. Тим краще управляти цим людством. Раніше у нас роздмухували проблему комуністичної загрози, тепер глобального потепління, не переживай, скоро придумають що-небудь страшніше, щоб ти вже боявся напевно і молився на своїх політиків – єдиних, хто зможе з нею боротись, а ти спостерігатимеш за їхніми подвигами, затамувавши подих, і берегтимеш свій голос до виборів.

До слова сказати, Джиммі, незважаючи на свою постійну обітницю мовчання, періодично вихлюпував на людей накопичені думки або знання. Видно, всередині у нього їм ставало так тісно, і, щоб кудись можна було запхнути нові, йому просто було необхідно з кимось поділитися старими. Але ви не вважайте Джима за ходячу енциклопедію, такого містера-всезнайку, який знає купу чужих думок, але не має жодної своєї, вартої уваги. У період скидання Джимом зайвих знань в атмосферу можна було виявити шляхом аналізу, що всі вони були ним як слід перероблені, з додаванням своїх ідей, причому, іноді йому вдавалося висувати повністю свої теорії, ну або мені тоді здавалося, що вони повністю його. Просто іноді моя віра в знання Джима Ґаррісона була настільки непохитною, що, якби сказав він мені, що Земля кругла й обертається навколо Сонця, – я повірив би беззастережно, навіть якби насправді це було не так.

Але однією з моїх найулюбленіших теорій Джима була та, яку він висловив у сьомому класі напередодні канікул, коли ми чудового травневого дня, після уроків, пішли за місто і валялися там у полі. Все було начебто прекрасно: і сонце, і трава, і вітер, і якісь пташки то щебетали, то бралися літати туди-сюди, але я нічого цього не помічав – я був засмучений, що у мене з геометрії за рік виходила, в кращому разі, трійка. І це буде вже шоста трійка в табелі, а мінімум трійок, за словами тітоньки Джинджер, був уже мною вичерпаний іще минулого року, тому жадана літня поїздка в луна-парк опинилася під реальною загрозою зриву. Джим запитав у мене, чого я такий кислий, коли все навколо так прекрасно! Добре йому було говорити, адже йому ставили п’ятірку лише за те, що він приходив на іспит! І я відповів, що настрій дуже паршивий, з геометрії буде трояка, в луна-парк і на ярмарок скоріше за все не візьмуть, і взагалі все навколо якесь кепське, і сплюнув.

– Навіть цей прекрасний день? – від усієї душі здивувався Джим.

– Цей день в особливості! Нічо’ в ньому особливого немає, крім того, що він кепський, а попереду ще купа таких само, – і я плюнув угору, але так, аби плювок по балістичній траєкторії потрапив на найближчу кепську квітку. Але я промазав.

– Ти неправильно живеш і мислиш, Біллі! – Джиммі не переставав мені дивуватися, не плювався і обома цими речами тоді почав мене дратувати.

– А ти, значить, правильно?

– І багато живуть ось так, не радіючи, – Джиммі вмів вести свою думку, не звертаючи уваги на опір співрозмовника. – Не розуміючи, що все наше життя, точніше все, що ми в ньому робимо, – це гнемо горба на ендорфін.

– На кого? – Я аж підвівся на ліктях. Я знав усіх багатіїв нашого містечка і всієї округи, бо планував рано чи пізно розбавити їх товариство кислих облич своєю присутністю, але з таким мерзенним прізвищем не міг згадати жодного.

– Не на кого, а на що! На ендорфін. Це так званий «гормон щастя», він виробляється у нас у мозку, і коли виробляється, то ми почуваємося щасливими.

– І коли він виробляється? – не надто вірячи, уточнив я.

– Коли в нашому житті відбуваються хороші, приємні речі. Ми отримали п’ять з геометрії, або знайшли сто баксів, або нам сказали, що нас однаково візьмуть в луна-парк, і так далі. Завжди, коли з нами відбуваються приємні нам речі, наш мозок виробляє сам собі ендорфін і тихесенько там радіє у своїй черепній коробочці, і ми, заодно з ним, тому що людська особистість теж живе десь там, у мозку… Так от ми починаємо почуватися щасливими не тому, що знайшли стодоларовий папірець із портретом усміхненого дядька Бенджі, а тому, що ми самі собі скомандували, що знайти сто доларів – це добре, і мозок по команді почав виробляти ендорфін і там ти з ним в обнімку, обидва стали різко щасливі, не на все життя, звичайно, так, на деякий час, але все ж таки – щасливими! Ну і от, усе, все, що ми робимо в цьому житті, за великим рахунком спрямоване на те, щоб кайфувати від виробітку ендорфіну в мозку. І рівень кайфу залежить не від події, що сталась, а від нашого, а в даному разі, твого ставлення до неї. Якби ти знайшов два центи, ти був би щасливий?

– Не дуже…

– А сто доларів? А тисячу?

– Звичайно, про що мова!

– Так от у тому-то й річ, що Рокфеллер би за ста доларами навіть і не нагнувся. Хоча Рокфеллер якраз би і нагнувся, але, розігнувшись, він не був би щасливий, розуміючи, що, поки він нахилявся, його контора заробила за цей час йому ще тисячу, а він усього сто, і він вважав би, що залишився у збитках, і ще більше б засмутився. Але річ не в цьому, а в тому, що подія з вами начебто та сама відбувається, але ти виробляєш ендорфін і кайфуєш, а він ні, йому треба як мінімум мільйон знайти, щоб він хоч якусь приємність мав.

– Ну, ти порівняв… із Рокфеллером. – Цей приклад мене явно ніяк не зачепив і ні в чому не переконав, і тим більше в тому, що треба скакати від радості від того, що я знаю, що мені скоро світить з предмета про креслення безглуздих трикутничків.

Бачачи, що мене не пройняло це порівняння, Джиммі не здався, а пошукав декого ближче:

– Добре, ти знаєш Енді?

– Того сліпого пацана з вулиці Троянд? – Уже з ним-то Джим точно не зможе мене порівнювати – хлопець із народження нічого не бачить, ходить з паличкою і ста доларів не знайде ніколи, тому ендорфін йому взагалі не світить ні за яких варіантів.

– Так, саме його, – не вгамовувався Джим. – Так от, ти лежиш тут і стогнеш через свою трійку, і не помічаєш усієї цієї краси кругом – сонця, неба, трави. А Енді всього цього ніколи не бачив і навряд чи коли-небудь побачить. А якби й побачив, то напевно збожеволів би від щастя. Він би отримував задоволення від розглядання кожної травинки, кожної комашечки і її какавельки, він отримав би таку дозу ендорфіну, що попервах був би найщасливішим хлопчиком на землі. Але в нього ніколи цього не буде, а ти вже це все маєш і не хочеш бути щасливим! А він ніколи не матиме, і, все ж таки, він однаково намагається бути щасливим – я вчора йшов по його вулиці й бачив, як він сидів на лавці перед своїм будинком, читав книгу для сліпих і всміхався. А потім дві маленькі сусідські дівчинки взяли його за руки і бігали з ним по дорозі, і він радів і сміявся, бо рівень ендорфіну у нього в мозку зашкалював. Він може отримувати задоволення від простих речей, і я можу, і ти зможеш, якщо перестанеш засмучуватися через дрібниці або, що ще гірше, постійно зображати з себе крутого хлопця, випускати з себе пар і удавати з себе статечного. Я бачив якось одного хлопчика, у якого є все, ну, от взагалі все – ми їздили до родичів у Даллас і жили в них кілька днів. Вони дуже багаті, дуже, у них величезний особняк, найбільший у районі, й у їхнього єдиного сина (я був тоді молодший, а йому було як нам зараз) уже тоді було все, навіть власна машина. Водійських прав іще не мав, а машина була, і кажуть, що це вже третя – попередні дві продали, бо вони йому перестали подобатися, та й третьою, коли ми приїхали, він був уже незадоволений. А крім цього, він був незадоволений і всім іншим і був дуже нещасним. У нього було все, але він нічим не був задоволений і не знав, що йому ще треба, щоб стати щасливим. Але він не вмів отримувати задоволення не тільки від простих речей, а й від усієї тієї величезної кількості цікавих речей, що він мав, у тому числі й від машини. Не вмів і все, і був нещасний. Дуже. А там, на тій самій вулиці, хлопці грали у футбол і були щасливі, все, що у них було, – це м’яч, гра і вони самі. І вони від усього цього отримували стільки задоволення, ну просто море, і з ендорфіном у них теж усе було гаразд. Я намагаюся донести це до свого батька. Але він не розуміє. І якщо ми їдемо кудись далеко, то він довго шукає найдешевшу заправку, щоб заощадити долар, нервується, дратується – не хоче бути щасливим, отримувати кайф від дороги, від подорожі, від своїх пасажирів. Сам ендорфін не виробляє і нам з мамою не дає! Він вважає, що отримає задоволення або свою дозу ендорфіну потім, коли заощадить цей долар або тоді, коли буде його витрачати – він же бонусний! Але він не отримує задоволення ні коли шукає заправку, ні коли економить цей нещасний долар, ні коли потім прощається з ним. І замість того, щоб отримати три рази свою середньолюдську порцію ендорфіну, він її взагалі не отримує і тому живе нещасливо, шукаючи причину в незекономленім десь доларі.

– На твою думку, всі багаті люди нещасні, а бідні щасливі? Щось я давно не зустрічав щасливих бідняків!

– Так ні ж! Є й серед мільйонерів цілком щасливі люди, а серед жебраків повно нещасних. Але це не залежить від їх становища, це залежить від їх ставлення до життя! Просто треба зосереджуватися не так на прагненні до володіння якими-небудь речами самими по собі, у тому числі грошима чи позитивними оцінками з геометрії, а на отриманні задоволення від них. А якщо нічого немає, то теж не біда – сонце, небо і вітер для всіх спільні, вони завжди під рукою і від них завжди можна отримати свою порцію ендорфіну.

Я уважно вислухав тоді Джима, але однаково побрів потім, після цієї тривалої розмови, додому сумним. Я не відразу прийняв теорію Джима під назвою: «Всі ми гнемо горба на ендорфін». У той рік я таки отримав з геометрії свою законну трійку, мене довго лаяли і дорікали нею, але все-таки потім узяли з собою на ярмарок у луна-парк. Але там я чомусь не був щасливий і не отримав особливого задоволення, атракціони за рік добряче зостарілись, а кілька улюблених узагалі не працювало, і від тих, що були, рівень ендорфіну якось особливо не підвищувався.

Але поступово я почав ловити себе на думці, що не отримую задоволення від, здавалося б, речей, які мали приносити очевидну радість, а від усякої дурниці я буваю іноді щасливий. Щастя настає іноді в такий момент, коли його і не чекаєш, – бах, порадів якійсь дрібниці, всміхнувся і вже щасливий, відчуваєш, як там мозок ендорфінчиком уже тішиться, й тобі самому стає добре. І я почав намагатись отримувати кайф від усього, від усяких дрібниць, навіть од того, від чого раніше б засмутився, – я губив дріб’язок, що мені давали на обід у школі, й не засмучувався, а отримував задоволення від того, що просив у Джима або ще в кого іншого сандвіч. Я отримував двійку, йшов додому і радів тому, що можу ходити. Я лягав спати і кайфував од того, що в мене є окрема кімната, від того, що мені було що їсти на вечерю і ночами нас не бомблять. Я засинав щасливим від того, що знав: можливо, побачу прекрасні сни. Я почав дивитися навколо себе зовсім іншими, щасливими очима і побачив поруч прекрасних і теж щасливих людей – це і тітонька Джинджер, яка отримувала задоволення і від своєї торгівлі, і від походів до церкви, і навіть од витівок свого чоловіка. Той узагалі був із усіх боків щасливою людиною, але про нього трохи пізніше. Я бачив, якими щасливими очима дивиться на цей світ Джим, і я був вдячний йому за те, що він так навчив дивитись і мене. Але я також почав помічати навколо себе і купу глибоко нещасних людей, які жили, як їм здавалося, дуже нещасним, сірим життям, самі не розуміючи, що це тільки їх вина, що вони так живуть і не в змозі отримувати від життя свою дозу кайфу. Вони не розуміли, що всі ми гнемо горба на ендорфін, що це і є головним призначенням будь-якої людини – бути щасливим! Щоправда, от багато хто з людей не зовсім правильно розуміють це гасло, витрачаючи час на фізичні, а часто фізіологічні задоволення: карти, випивку, жінок, отримуючи якусь дозу не того кайфу і страждаючи потім уранці докорами сумління, похміллям, боргами та венеричними хворобами.

Я почав мислити по-іншому і жодного разу про це потім не пошкодував. Тому, коли через кілька років після того, як Джим відкрив у мені ендорфіновий краник, одного прекрасного літнього вечора він зупинився біля моєї хвіртки й запропонував вирушити помандрувати, я відразу ж погодився. Тому що я знав: попереду нас чекає ну просто море ендорфіну, за яким ми пливли, пливли, поки не припливли тепер самі знаєте куди.

Наприкінці третього тижня перебування в цьому африканському таборі, коли занепокоєння з приводу довгої відсутності більшості нашої наукової експедиції на чолі з її ідейним вождем почав висловлювати навіть ходяча жертва ендорфіну на ім’я Джим, від професора і компанії надійшла звістка. Точніше не від них, а про них – ми отримали у вигляді випуску місцевої щотижневої газети, яку я б назвав щодвотижневою, бо виходила вона раз на тиждень, а привозили її в місцеве місіонерське відділення раз на два тижні, разом із поштою й іншими необхідними речами саме раз на два тижні. Місія розташовувалася в тому маленькому селі і складалася з одного будинку і декількох черниць. Поки наші відносини полягали тільки в обміні деякими продуктами та наданням нам люб’язної можливості ознайомитися з місцевими новинами за допомогою вищеназваної газети.

Джеббс, ледве отримавши газету в руки, відразу весь заглибився в пошуки в ній хоч якоїсь інформації про прибуття настільки важливої наукової експедиції, а краще власного портрета на повний зріст, у мисливському костюмі та корковому шоломі, щоб одна нога на трупі лева, а у другій руці рушниця та щоб димок іще йшов… На що я зауважив, що Джеббс міг бачити лева тільки в зоопарку і то, тримаючи в цей час за руку маму. На що він відповів: навіть уже ескімоси застосовують фотомонтаж для отримання красивих краєвидів Аляски, хоча всім давно відомо, що там, крім нафтових вишок, уже нічого не залишилось, і я сам міг би бути вже в курсі цього досягнення, якби ми з цивілізацією не розвивалися в протилежних напрямках. Але в цій милій країні напевно знайшлося б кілька відчайдушних хлопців, які змогли б увічнити особистість Джеббса на сторінках своєї передовиці, якби було в них трохи більше вільного часу.

Нашу дискусію, яка дещо затяглася, перервав чи то напівкрик, чи то напіввидих Джима: «О, знайшов!» Ми тут же заглянули в його, другий, більш свіжий випуск і виявили, що знайшов не Джим, а знайшли прикордонники, точніше, виявили та затримали банду незаконних видобувачів алмазів на кордоні з сусідньою країною. Були й фотографії, дві: професора з наручниками і вантажівки без. У статті також вказувалося, що досі не виявлені інші члени банди, а також їх базовий табір, але ведуться їх активні пошуки. Мовчки і спокійно ми відірвали погляд від чотирьохсмугової капосної газетки і повільно оглянули горизонт. Майже одночасно наші очі вперлися в малесенький стовпчик пилу, який був так далюсенько від нас, дуже повільнюсенько наближався і означав значнісінькі проблеми. У житті я б не повірив, що люди в змозі рити так швидко окопи, якби не брав участь у цьому сам. Причому я бачив працюючого Джеббса, а це було вже саме по собі неймовірною подією, і що заради цього видовища варто було проробляти сюди настільки довгий шлях.

За сорок хвилин, протягом яких хмарка пилу повільно перетворювалася на стовп пилу, що тягнувся за військовим джипом, ми встигли ґрунтовно окопатись, і якби у нас було кілька гармат, Роммель був би нам уже за виграшку. На джипі приїхали двоє. Засмаглі негри, у формі, з автоматами і недобрими обличчями. Ми як могли намагалися надати своїй англійській місцевого акценту й навперебій ним говорили, що ніяких бандитів ми не знаємо, вантажівки їх ніколи не бачили теж, на якому кораблі вони припливли разом із нами, ми не знаємо, і коли вони обіцяли повернутися, ми теж не в курсі. Військові, так і не промовивши ні слова, і, сподіваюся, не зрозумівши нічого з тієї нісенітниці, що ми верзли, проїхали далі до села. Проїжджаючи через півгодини назад, вони знову подивилися на нас, але ми були вже підготовлені – дружно кланялися, казали: «Маса, маса» і махали Джеббсовою білою хусткою в горошок. Коли хмара за джипом почала знову зменшуватися, ми попадали під тент від утоми і нервової напруги та ухвалили спільне рішення: на честь нашого спасіння сьогодні ввечері влаштувати свято, дмухнути і покликати дівок.

Дмухнути – це означало викурити мою заначку – лапату гілочку марихуани, яка вже давно чекає свого часу в книзі, що її читає іноді Джим, де вона дбайливо зберігалася вже не перший місяць в очікуванні особливого випадку. Покликати дівок – це запросити двох метких сестер-черниць, які ще кілька років тому були нью-йоркськими повіями, що потрапили одного разу в неприємну історію у Великому Яблуку, і, щоб не годувати риб у Гудзоні, вони вважали за краще стати на шлях Божий, але якомога далі від рідного берега. Одну з них звали Ельза, а іншу Єлен, хоча вона просила називати її Єлена, щоб вона не забувала своє російське коріння, але ми, звичайно, звали її як нам зручніше – Єлен, а вона більше нас і не поправляла.

Відносини між нами за цей неповний місяць склалися досить дружні, я б навіть сказав, сусідсько-платонічні, хоча, як на мене, то вже пора було переходити до м’ясоїдних, тьху, тобто плотських відносин. Але стратежний Джеббс запропонував не поспішати з цією справою, позаяк вони все-таки черниці, нехай і з минулим, а ми як-не-як тепер науковці, хоч і наймані, і це нас трохи стримувало та дисциплінувало. Джеббс дуже мріяв стати нобелівським лауреатом, а тут такий шанс! Але сьогодні полуда спала з наших очей, і ми замість наукових знову перетворилися на звичайних, які дивом врятувалися, працівників, і тому було ухвалено рішення влаштувати з цього приводу невелике бордельеро місцевого значення із залученням випивки, легких наркотиків, і, сподіваюся, доступних жінок.

Переговірником од нас був одноголосно обраний Джеббс, як найбільш представницький і найбільш одягнений, тому що у нас із Джимом з одягу були на двох тільки одні штани з майкою. Добре, що остання була досить довга, щоб прикривати коліна, чого не можна було сказати про штани, для яких і слово «бриджі» то вже стало недосяжним. Джеббс повернувся назад досить швидко у піднесеному настрої і повідомив, що дами будуть, причому не самі, а разом із флягою спирту. Не встиг я зрозуміти, чому я радий більше, як Джеббс одразу ж запропонував сестер поділити заздалегідь. Джим заперечив, що це не зовсім коректно, що ми з ними ледве знайомі й займатися банальним розподілом у такій інтимній сфері, як особистісні міжстатеві стосунки, принаймні неетично і марно, серцю, мовляв, не накажеш… Навіть я подивився на Джима як на інопланетянина. Ні, ну я знав, що він незайманий, але все має свої межі!

– У них є спирт, у нас – трава, треба ділити зараз, щоб потім не було плутанини, – практично підбив підсумок усім цим просторікуванням Джеббс.

Вирішили тягнути папірці з іменами. Джеббс сказав, що він тягнутиме двічі.

– За те, що ходив, – заглушив він мій незадоволений окрик. – А якщо не подобається, зараз сходжу ще раз, і Санта з Клаусом уже ні до кого не прийдуть. Вас із вашим виглядом однаково тільки в темряві показувати людям можна.

Я потер бороду і кивнув.

– Аби ніч була безмісячна, – встиг мовити Джим, як Джеббс уже швиденько нарвав чотири папірці, надписав два з них, згорнув, перемішав, сказав, що тягнутиме перший, і витягнув, одну з буквочкою «Е», а другу з – «Є».

«Так… Не щастить так не щастить» – подумалося мені, крутячи разом із Джимом у руках порожні папірці. Джеббс поспішив готувати собі на ніч потрійне шлюбне ложе, а наші ковдри запропонував нам постелити на іншому кінці пустелі, ну, або хоча б за лінією траншей, яка оперізує весь наш невеликий табір. Переселятися ми відмовилися навідріз і сказали, що позаяк не братимемо участь у нічній оргії, то подивитися, ну, або, в крайньому разі, послухати, якщо ніч усе-таки буде місячна, маємо повне право.

Дами прибули вчасно, фляга теж не запізнилася.

– Ух, які симпатичні! – прорекла Ельза, яку багато хто, навіть ті, що жили довго і самотньо в пустелі, однаково назвали б потворною. Друга, Єлен, була незрівняно симпатичнішою за подругу, я б навіть сказав: було в ній щось ангельське, вона була більш стримана на слова та вчинки і тому цнотливо промовчала.

– Набридли мені ці мавпи! – вела далі перша. – Цілий день їм торочиш про любов до ближнього свого, вони кивають дружно, а потім уночі приріжуть свого сусіда і їдять його до ранку, а нам потім тельбухи на суп несуть… Брррр!

– Так, із м’ясом тут тугувато… – це, нарешті, подав голос мій білявий ангел.

Тут я згадав, як хтиво на нас із Джиммі дивилися двоє місцевих минулого тижня. Ми ще подумали, що гомосексуалізм докотився і до цих місць, Джим сміявся, а мені стало тоді млосно. Зараз мені знову стало млосно, але вже по-справжньому. Мене врятував Джеббс, який крикнув, що стіл готовий. Коли ми зайшли за ряди ящиків, простір, обгороджений ними, можна було цілком вважати за кімнату, мені стало зрозуміло, що готове, скоріше за все, ложе на трьох, а ми з Джиммі навіть на першій частині вечора будемо виступати статистами. Такого ми терпіти вже не могли і трохи перетрусили приготовлену для тріо «Zavodnyj Djebbs vs Chernytsі» постіль, скрутили ковдри і всілися на них верхи ближче до ящика з купою відкритих консервів. Сестри теж взяли найжвавішу участь у поділі постільних речей та приєдналися до нас, і всі заходилися наминати всі ті делікатеси «чорного дня», які ми дістали з найтаємніших ящиків. Джеббс їв за трьох, видно, збирав кілокалорії для вирішальної битви, а як дійшла справа до консервованих персиків, то він пробубонів із набитим ротом, що може на спір з’їсти й решту п’ять банок. Ніхто, звичайно, не дав здійснити йому настільки мерзенний план, і персики було розподілено більш-менш справедливо, але при слові «суперечка» я тут же згадав про Дядька…