Читать книгу Купіть книгу – вона смішна - Олег Сєнцов - Страница 7

А наше африканське свято тим часом тривало. Коли прибулі леді запитали, з якого приводу свято, то ми вирішили не втаємничувати їх особливо в наші маленькі археологічні радості, а сказали, що святкуємо Різдво. Вони з радістю погодилися, хоча до Різдва залишався мінімум іще тиждень, але їм настільки набрид піст, який їх примушували тримати в місії, та і які жінки не люблять свята, нехай навіть такі скромні! Хоча Єлен сказала, що до теперішнього Різдва ще не один тиждень, а майже три, але я не захотів із нею сперечатись – у цих ньюйоркців все не як у людей… Джеббс узагалі заявив, що, скоріше за все, ніякого Різдва немає і не було і все це казки та брехня. Але мене було не провести, я вже точно знав, що Різдво є, або, принаймні, було. Воно для мене також реальне, як святковий стіл із індичкою, пудингом, шоколадними зайцями та подарунками вранці в чобітках над каміном. Єдине, чого я не міг зрозуміти, чому для деяких Новий рік є більш важливим святом, ніж Різдво? Наприклад, та ж Єлен розповідала, що у них у Росії всі старання господинь проломити їжею столи спрямовані саме до Нового року, а на Різдво, яке, напевно, через свою неправильну християнську любов переставили після Нового року, вони доїдають те, що залишилося, ну а якщо не вистачає, то готують недоварену пшеницю – називаючи її при цьому Kutya! Ну, Росія дика країна, в якій правлять ведмеді, хоча он у китайців зовсім пізнє запалювання. Джим говорив, що до них Новий рік узагалі в лютому доходить і то постійно в різні дні! Як вони знають, коли до свята готуватися? Хоча що їм так готуватися – у них і так щодня на обід рис. Але так у них хоча б був час із нього тортик із індичкою виліпити… А чи є у них Різдво, вони взагалі не признаються.

Але бог із ними, з китайцями і з їх нещасними мільярдами населення, кому вони цікаві? Мені ні. Мені цікаво, чому деякі люди вважають Новий рік головнішим Різдва? Ви ж не святкуєте Новий Місяць або Новий Тиждень і тим більше Новий День? Хоча згадую, був якось у того ж Дядька недовгий період, коли він святкував щодня Новий День. До нього якраз дуже несподівано, але якнайучасніше, приїхав старий родич із Кентуккі. Дядько ніколи його до цього не бачив, і тому так за ним насумувався за все своє життя, що не відпускав його зі свого будинку й обіймів майже два тижні, протягом яких вони ввели святкування не тільки Нового Дня, але поступово деградували до святкування кожної Нової Години. Не знаю, куди ще частіше можна було відкорковувати пляшки і яких нових святкових поділів часу дістався б Дядько зі своїм уже не радісним тоді чи то дівером сестри тітчиного чоловіка, чи то свекром двоюрідного племінника батькового брата, але тут повернулася з чергової поїздки по святих місцях богомільна тітонька Джинджер. Вона швидко припинила цей тривалий, за словами сусідів, п’яний дебош, який Дядько, хай нерозбірливо, але все ж намагався подати у вигляді «трчого симпозму». Бідолашному кентуккському родичу було вчинено коротке, але глибоке дізнання на предмет його петрання у генеалогічних гілках, коренях, стовбурах і дуплах родини Джонсонів, за результатами якого цього представника тютюнового штату, що не набрав жодного балу, було названо самозванцем і за двадцять чотири секунди виставлено за двері з усіма своїми півтори валізами речей, бо на інші півтори валізи той мав необережність зіграти з Дядьком у віст.

Буквально через чверть години бідолашного мандрівника з Кентуккі було радісно знайдено своїми щасливими родичами з сімейства Девіс, які живуть на протилежному боці вулиці й трохи навскоси. Про це ще через чверть все тієї ж години тітоньці Джинджер повідомила через огорожу заднього двору сусідка, додавши, що Дядько міг би і раніше випустити бідолаху на свободу, якби він хоч раз за цей час вибрався на вулицю і глянув на будь-який паркан, де він неодмінно помітив би оголошення про розшук із обіцяною винагородою за будь-яку інформацію про місцезнаходження жертви, ну або хоча б якихось її цінних і розпізнаваних органів. Щоправда, в людині, променисто усміхненій з кожного паркану і стовпа нашого міста, було вкрай важко впізнати того зарослого та неохайного типа, якого півгодини тому тітонька спустила з нашого ґанку. Дядько згодом дуже шкодував про згаяну винагороду, яка могла б хоч частково відшкодувати непоправну шкоду, завдану двотижневою пиятикою магазинному складу, бо самими дядьковими вибаченнями, що сильно девальвували протягом останніх сорока років спільного життя, тітонька Джинджер уже не задовольнялася. Думку самого родича з Кентуккі з приводу подій, що відбулися, дізнатися не вдалось у зв’язку з тим, що як тільки він трохи відійшов та почав знову впізнавати людей і відрізняти їх від чортів, у відсутності яких його весь тиждень дружно запевняла вся родина Девіс, його було негайно відправлено назад додому в закритому фургоні під покровом темряви, причому маршрут відступу було прокладено так, щоб він ні в якій мірі не міг пройти повз будинок Дядька або місць його можливого перебування.

Та бог із ним, із Дядьком і його святом Нового Дня. Зараз він далеко, а в нас ніч, світять зірки, горить багаття, ми доїдаємо персики, п’ємо спирт і ми святкуємо Різдво. Ще мені гріє душу маленька гілочка щастя в Божій книзі, й настрій хороший, і всі кругом чудові люди, навіть Джеббс, який уже починав обмацувати вбрання Ельзи не тільки очима. Коли фляга й консервні банки спорожніли, а животи наповнились, надійшла черга головної страви. Я дістав Біблію, черниці як по команді вирівнялись, од чого Ельзина права грудь вислизнула з лівої руки Джеббса, й обидві сестри завмерли в першій позиції сидячи.

– Вільно, – сказав я їм. – Сьогодні обійдемося без вечірньої молитви.

Я розкрив книгу на потрібній сторінці, вийняв чарівну гілочку і почав крутити не менш чарівну цигарку. Черниці, побачивши, що це була помилкова тривога, розслабилися, коло сили було відновлено, і запалена папіроска, поступово зменшуючись, почала свою неквапливу подорож по заблукалих душах проти годинникової стрілки. На четвертому колі папіроска видихалася, ми ще більше розслабилися, відносини ще більш потеплішали і навіть почали злегка підігріватися з одного боку: Джеббс взявся за другу грудь Ельзи, а я поступово напідсідав до Єлен, так що наші коліна один раз стикнулись, але вона трохи відсунулася. «Непогано, – подумав я. – мені цих сексуальних вражень вистачить на деякий час». Але зупинятись я не збирався і знову по мікронах почав зміщуватися в потрібний бік. Джима наші статеві кружляння мало цікавили, він дивився в зоряне небо, наче бачив його вперше. Єлена теж, щоправда, постійно дивилася в небо, періодично кидаючи погляди на Джима і відсуваючись од мене до нього.

– Ой, зірка впала! – глибоким голосом прогуділа Ельза, тим самим маючи привід вирватися з обіймів Джеббса й оговтатися.

– Це не зірка, це метеор, – голосом екскурсовода з планетарію поправив Джим. – Дивно… У грудні…

– А-а, – звичним голосом людини, що нічого не розуміє, глибокодумно прорекла Ельза. – А ти розумний? – це прозвучало вже як образа, і було помітно, що вона пішла в наступ на Джима. Але він ніколи не звертав на такі речі уваги, і зазвичай із його кривдниками розправлявся я.

– Просто читаю багато.

– Так? – це вже Єлен відкрила другий фронт. Я негайно за це вхопився.

– Так! Джиммі, знаєш, який у нас розумний, майже такий же, як я сильний, – я підвів руку, зігнув її і напружив біцепс, виставляючи його напоказ, вийшло досить ефектно, хоча і недооцінено присутніми – темно, напевно, було.

– І про зірки все знаєш? – запитала Єлен, розвернувшись і намагаючись заглянути Джиму в вічі, аби не бути враженою розміром моїх м’язів.

– І про все! Я ж сказав! – Я не втрачав надій і напружив другу руку все з тим же успіхом.

– Як цікаво… – знову сказала Єлен.

Щось у її голосі мені не сподобалось, і я опустив руки.

– А що це за яскрава зірка? – Ельза вказала кудись Єлен за спину, всі, крім мене, озирнулись, і в Ельзи з’явилася, нарешті, можливість вивільнитися з-під занадто братської опіки Джеббса та встати.

– Це не зірка, це планета. Венера, – продовжував мудрувати Джим. – А ось там Марс, решта не видно неозброєним оком.

– А якщо в приціл подивитися? – запитала Ельза. Джеббс засміявся, чи то просто так, чи то зі злості за перервані пестощі – не зрозуміло, хоча всім було ясно, що дивитися в приціл гвинтівки на зірки пуття мало, якщо тільки він не оптичний.

– Тут прицілом не обійдешся, тут потрібен телескоп, – як завжди спокійно, ніби розмовляє з дітьми, відповів Джим. – Мій удома залишився, а то б я вам показав цю красу…

– Ну, я думаю, що ти і так зможеш показати нам усю свою красу, – Ельза почала наближатися до Джима найрозв’язнішою ходою зі свого нью-йоркського, та й не тільки, минулого, проводячи паралельно вендеттівські дії по відношенню до Джеббса та й просто позиціонуючи себе центральною фігурою вечора.

Джиммі ніяк не відреагував на її демарш і продовжував дивитися вгору. Прийшовши в порожнечу, Ельза розвернулась і потупала на своє місце миритись, а я тільки зараз зрозумів, що так багато слів поспіль у спілкуванні з малознайомими людьми я чув від Джима тільки в шостому класі. Тоді до нас у школу прийшов новий учитель і з необережності, а може, і з легкої руки своїх нових колег-інтриганів, які не попередили новенького, що у нас навчається такий хлопчик, як Джим Ґаррісон, ледве урок почався, як новенький відразу ж почав робити Джиму зауваження за те, що той не слухає вчителя, а читає на уроці якусь книгу. Хоча навіть не читає, а мабуть, просто розглядає картинки, тому що читати з такою швидкістю, з якою він гортає сторінки, неможливо. Джиммі ніяк не відреагував на його зауваження – він просто не міг собі припустити, що хтось може звертатися до нього під час уроку і тим більше вчитель. Коли ж молодий і до цього пам’ятного в його житті уроку і ще не до кінця досвідчений викладач підійшов до Джима і взяв його книгу, той підвів, нарешті, на вчителя свій погляд.

– Це підручник з термодинаміки для третіх курсів технічних коледжів? Ти можеш скільки завгодно його дивитись, але ти не знайдеш тут порнолистівок, якщо, звичайно, їх тут не сховав твій батько! – Самогубець засміявся істеричним сміхом своєму останньому жарту, обертаючись при цьому до класу в пошуках підтримки, але відповіддю йому була тільки мертва тиша і дзижчання мухи.

– Я його читав, – своїм звичайним спокійним голосом, яким він зазвичай розмовляє з ідіотами та хом’ячками, сказав Джим.

– На уроці?

– Так.

– І як же ти при цьому збирався слухати вчителя, отримувати знання, так би мовити? – Цього разу божевільний учитель уже не шукав підтримки в класі, а спробував просвердлити поглядом лоб Джима.

– Які знання? – Складалося враження, що Джим просто зводить його з розуму, але я-то насправді знав, що Джиммі в цю хвилину абсолютно щиро здивований.

– Нові!!! Нові, потрібні знання! За якими діти і приходять до школи! – Не буду вам нагадувати, дорогі моєму серцю вісімнадцять читачів, що в суперечці програє той, хто першим починає кричати.

– Я їх і отримую, – Джим відповідав так, як ніби кричали зовсім не на нього. – Ви мені заважаєте, – і лагідно простягнув руку за своєю книгою.

– Ну, це вже нахабство, – вчитель перестав кипіти і перейшов у стадію шипіння та сопіння. Клас тим часом потихеньку робив ставки. Ставили на те, що новачок вибіжить із класу ще до дзвінка, або на те, що він не зможе встати зі стільця до кінця уроку, на перемогу самого вчителя ставки не приймалися. – Зараз же до дошки і розповідай про те, про що я щойно говорив.

– А що за предмет? – запитав, підводячись зі свого місця Джим.

– Що? Що за предмет? Ти не знаєш? – опонент втрачав залишки терпіння та слини.

– Ні.

– Біологія у нас сьогодні! А не… Не… – Вчитель спробував швидко прочитати напис на обкладинці книги, але не зміг – очі були залиті кров’ю.

– А тема?

– Походження життя на Землі! – Ось тут наша вражина помилився, тому що він іще на початку уроку повісив на дошці плакат із якимись грибами, а я хай і не такий розумний, як Джиммі, але все ж таки в змозі відрізнити гриби від не грибів. А тим часом Джим вийшов до дошки.

– Існує багато теорій походження життя на Землі, й наука досі жодну з них не може визнати остаточно достовірною. Основною на цей момент є теорія еволюції Дарвіна, але у неї… – і Джим почав швидко та без запинки зачитувати цілу наукову доповідь, і невтаємничені цілком могли подумати, що він робить такі доповіді щодня, а не раз на рік в особливих випадках. Що він бере з собою в школу до десятка книг і прочитує їх уже до четвертого уроку. Потім він починає щось писати і креслити у своїх зошитах, що – боїться запитати навіть директор школи, він потрапив торік якось під каток Джиммі, маючи необережність запитати його про оборотні матриці в математиці.

Тому всі ці роки система американської середньої освіти жила спокійно за своїми законами, а Джим за своїми, і перша до нього не лізла, бо відчути себе цілковитим тупицею перед усім класом бажаючих було мало. Цьому новенькому не пощастило, ніхто не хотів йому зла, і Джиммі в тому числі, але нещадному богу знань потрібні періодично криваві жертвопринесення, і воно було принесено. Через півгодини, коли Джиммі щойно закінчив розглядати всі мінуси креаціонізму і вирішив більш детально зупинитися на теорії самозародження Опаріна-Холдейна, нарешті продзвенів дзвінок. За цей час він так обробив новенького своїми метеоритними спорами, електромагнітними полями та іншою нісенітницею, яка агресивно впливає на неорганічну матерію, що той сам перетворився на шматок нематеріальної нісенітниці з ослабленою краваткою під розкритим ротом. Після уроків колеги все-таки над ним зглянулись і повели бідолаху відпоювати в паб, по дорозі примовляючи: «Так… А що ти думав, у нас таких багато… Уяви, як нам…»

Навіщо Джиммі взагалі ходив до школи, мені ніколи не було зрозуміло. Також мені ніколи не було зрозуміло, чому він не пішов в університет, хоча міг би вибрати будь-який або відразу декілька – отримати для нього грант із його напханою всякою всячиною та розкладеною по полицях із ярличками рум’яних знань головою – не становило б особливих труднощів. Але Джим заявив своїм домашнім, що в коледж він не піде, не бачить у цьому сенсу – він давно вже пройшов заочно як політехнічний, так і політологічний курси (не знаю, навіщо він повторив те саме слово двічі, напевно, для посилення ефекту). І тепер він хоче кілька років помандрувати, на що його мама відповіла глибокою непритомністю, а тато двома попереджувальними пострілами в повітря. Протягом десяти хвилин, поки мама намагалася самостійно повернути себе до тями, а тато шукав у гаражі запасні патрони, Джиммі швидко зібрався, вийшов із дому і попрямував по нашій вулиці у напрямку до виходу з цього світу. Я жив од нього за два будинки і, як і всі сусіди, вискочив на звук пострілів на вулицю. Дядька не було в цей час у місті, тому стрілянина могла означати і щось серйозне. Джим сповільнив крок біля мене і моєї хвіртки і сказав: «Я їду помандрувати. Ти зі мною?» Я відповів: навіщо він задає дурні запитання, замість того щоб сказати, чи брати з собою зимові речі? Джим припустив, що, можливо, це надовго, на що я відповів: «Тим краще! Мені потрібно сім хвилин!»

Моє прощання з батьками пройшло в більш спокійній, ніж у Ґаррісонів, обстановці: тато дивився на мене зі стіни, як завжди, бадьоро, він був у формі, погонах, медалях і явно схвалював мої дії. Мама, як завжди, переживала, але все ж таки дивилася ласкаво з сусідньої фотографії, і від неї я теж отримав благословення. Не могли, напевно не могли бути у такого чудового сина якісь пересічні та непрогресивні батьки.

Дядька, як я вже сказав, не було вдома, але воно й на краще, бо він напевно причепився б до нас. Дійшли б ми з ним максимум до околиці міста, до якої-небудь милої пивнички, де негайно б почалася фієста на честь нашого від’їзду, яка майже напевно перейшла б у банальну пиятику, що закінчилась би, як завжди, нетранспортабельністю частини тих, що відбувають, і традиційним викликом поліції.

Тітонька Джинджер задала тільки два практичні запитання: чи повернемося ми до обіду і чи взяв я теплий светр? Речі я упакував швидко, тітка зібрала пакет із провізією, поцілувала мене в чоло й урочисто подала колекційний примірник Біблії, який зазвичай продавався в її магазині по дванадцять доларів. Я дуже зрадів її подарунку, тому що як пам’ять про дім і тару для останньої гілочки марихуани ще минулого сезону я прихопив перше, що потрапило під руку, і це був каталог племінних корів штату за 1964 рік, але варіант, запропонований тіткою, був набагато легшим, компактнішим і безпечнішим, і я її розцілував. Поки тітонька, сплакнувши, ходила на кухню перевіряти, чи не збігло у неї молоко, – вельми несподіване припущення, висловлене її милим і турботливим племінником, – чарівна гілочка перекочувала з розвороту з голштинськими рогатими красунями в шосту главу Буття, ближче до Ноя. Коли тітонька повернулася, повідомивши, що у неї на плиті немає молока, то поцілувала мене ще раз, знову сплакнула і сказала свою знамениту фразу про те, щоб я завжди пам’ятав, що в цей книзі (я якраз засовував Біблію в рюкзак) я знайду відповіді на всі питання і в ній зберігається найголовніше! Тепер я вже не міг із нею сперечатись, обійняв її й побіг на вулицю до Джима. По дорозі я подумав: «Як дивно…» Як дивно влаштована наша пам’ять – якісь важливі речі ми не запам’ятовуємо, а всяку нісенітницю можемо пам’ятати все життя. З малого малечку я щонеділі ходив із тітонькою в баптистську церкву (Дядько з нами, природно, не ходив – за словами тітки, він готувався горіти у вічному пеклі й тому збирав сили та жир на дивані). Замість казок мені читали житіє апостолів, замість віршиків я заучував псалми, але особливо мені подобався хоровий спів, а зараз нічого з цього не можу згадати, жодного рядка. Але зате одного разу кинута Дядьком фраза про те, що Біблія – книга, яку найбільше крадуть у світі, засіла в мені назавжди…

Мої думки вже біля самої хвіртки обірвав постріл – татусь Джима знайшов усе-таки додаткові патрони та перестав стріляти в повітря, бо листя на голову в травні не опадає, а якщо й опадає, то не разом із гілками. У цьому місці я вже пошкодував, що сьогодні немає вдома рядового Джонсона, який би зміг своїм широким задом прикрити наш відхід. Тому нам із Джимом довелося рятуватися банальною втечею, але все ж таки я встиг крикнути йому та всім присутнім глядачам: «Ми не тікаємо – ми стартуємо!»

Стартонули ми досить хвацько і за два роки об’їхали половину Штатів, а за другі два – майже всю Європу. До речі, коли вперше нелегально перетинали кордон, один хлопець, колишній кубинець, що прилаштував нас фіктивними партнерами з танців на круїзний лайнер, який відпливав у Старий Світ, сказав, що вперше бачить двох ідіотів, які намагаються нелегально залишити Америку, а не навпаки. На це я відповів, що це початок нового чотиривікового циклу міграції у зворотний бік, що ми перші, але скоро за нами попруть, і йому треба бути напоготові.

Щоб описати всі наші лихі та добрі пригоди, то треба писати окрему книгу, а я і цій ледве даю раду, так що як-небудь іншим разом.

І тільки одного разу в один із найбільш кепських моментів нашої важкої подорожі, коли хотілося кинути все і повернутися до тітчиних пирогів, Джим запитав мене, тільки раз: «Не шкодуєш?» На що я, хто прокляв до цього моменту вже не один раз усе на світі, включаючи Джима, а особливо самого себе і ці важезні мокрі мішки, зміг, витримавши паузу, відповісти з гідністю і ще більш коротко, ніж він: «Ні».