Читать книгу Купіть книгу – вона смішна - Олег Сєнцов - Страница 8

Знову повертаємося до Африки, де приблизно в центральній її частині, якось раз поза графіком… ми попоїли, випили, покурили і почали рахувати зірки поспіль, а точніше деякі з них, які за трагічним збігом обставин виявилися зрештою планетами.

– А цікаво, скільки їх там? – романтично запитала Єлен, класично при цьому обнявши руками зігнуті в колінах ноги.

– Зірок не лічено, а планет дев’ять, – подав зі свого кутка розпусти голос Джеббс, він відчув, що цього вечора мають успіх розумні хлопці, і теж вирішив себе показати з потрібного боку.

– Та це я знаю, у мене в школі з астрономії було відмінно…

– Це раніше було дев’ять, зараз вісім, – акуратно поправив Джим.

– Одна загубилася? – Ельза зайшлася сміхом.

– Ні, просто кілька років тому астрономи вирішили, нарешті, позбавити Плутон статусу планети.

– На ній, напевно, бідолашні інопланетяни понапивалися з горя. – Ельзу було не зупинити з її сміхом.

– Зачекай, зачекай, – я навіть прокинувся. – Ти хочеш сказати, що простим голосуванням можна вирішити, скільки у нас планет???

– Звичайно.

– Бути цього не може, – Єлен продовжувала демонструвати зразок жіночої поведінки в режимі «ненав’язливе зачарування, яке нічого не обіцяє», поклала руку Джиму на коліно і подивилася йому дуже глибоко у вічі. – Я все життя прожила, впевнена, що у нас дев’ять планет, а виявляється, їх уже вісім? Та ще й міняють їх кількість, коли цим звіздарям заманеться? Я завжди вважала, що є речі незмінні на землі, як сама Земля, кількість планет навколо неї, Сонце і Місяць, як те, що Ісус Христос, Син Божий був посланий нам, щоб спокутувати…

– Те, що Ісус Син Божий теж вирішували голосуванням…

– Що??? – Єлен підстрибнула, деякі підхопилися.

– Що ти сказав?! – заспівав наш різноголосий, але єдиний у своєму пориві курячий хор.

– А ви не знали? – Джим єдиний залишився сидіти і при цьому навіть не спітнів. – У четвертому столітті на одному з перших Вселенських соборів думки розділились: одні єпископи вважали, що Христос Бог, а інші, що він напівбог. Проголосували. І тих, хто вважав Ісуса напівбогом, оголосили єретиками і заслали подалі, а Христа оголосили Богом і спокійно прийняли закон про Трійцю…

– Як це? – це я.

– Бути цього не може! – це Джеббс.

– Я не вірю. У Біблії про це ні слова, – це Єлен.

Ельза теж розкрила рот, аби теж сказати що-небудь отаке, але всі фрази лексикону з її розділу під назвою «Отаке» вже встигли вимовити трохи раніше, і вона не знайшла нічого кращого, як зафіксувати свою відкриту щелепу в просторі.

– Ну, в Біблії багато про що не сказано! – Джиммі явно розпалювався, і я відчув себе на гарячому стільці того вчителя-новачка. – Не сказано, наприклад, що церкви потрібно будувати, що потрібно поклонятися Йому через посередників-попів, що потрібно буде кому-небудь узагалі поклонятись, у тому числі знаряддю Його смерті! Він навчав любові та мудрості, але люди, як завжди, все зрозуміли по-своєму, переінакшили, навигадували собі релігію, натаскали в неї чортзна-чого, як сороки, дві тисячі років відполіровували все це, і ось вам, будь ласка, тепер, щоб пройти обряд хрещення, потрібно обов’язково з собою новий рушник приносити – інакше неправильно, не за обрядом! Ніби Христос, коли прийшов до Івана хреститися, той його відразу: «А де твій чистий рушник?» І тут голос зверху громовий: «Він зі мною». А потім інший, трохи тонший: «Пускати вже голуба?»

Ні, звичайно, не так усе це було! Хрестили просто так, у чому прийшов або без усього, головне в воду занурити. Та й не це головне, головне суть! А зараз? Звідки взявся цей рушник? У який момент? На хресті він, чи що, на їхню думку, кричав: «Про рушники тільки наступного разу не забудьте!» Або потім, коли через три дні з печери виходив і собі під ніс: «Так. Це зробив. Це зробив. Ну, все – я пішов, а вам я роблю зауваження і попрошу про рушники надалі не забувати…» Ну не маячня? Звичайно, безглуздя! І придумали його люди. Люди, які придумали після нього релігію про нього, спростили схему юдейства, додали дечого і… вуаля, новий продукт на ринку релігійних послуг!

Усі вже сиділи, бо слухати це стоячи організм відмовлявся. Єдиною людиною, в якої збереглися залишки артикуляційних здібностей, був я, і ця людина мовила не своїм голосом: «Джиммі, ти грішна людина, ти не віриш ні в що святе…»

– Ні, я теж вірю, – продовжував ховати свою безсмертну душу Джим із якимось нездоровим блиском в очах. – Але не в релігію, а в Бога, не в попів і в бородатого дядька з трьома обличчями. Я вірю в Бога-творця, в Бога-всесвіт, в Бога, який оточує нас, кожною своєю часткою і частиною якого є й ми з вами. Я не вірю, щоб хтось за сім днів створив увесь величезний всесвіт, а потім кілька тисяч років спостерігав за однією планеткою, як там його підлеглі поводяться, праведно? Кому накине грішок, кому скине за хорошу поведінку, як на рахівниці, й так за всіма шістьма мільярдами! З одного боку – тиждень на всю світобудову, з іншого – така ось дрібнувата бухгалтерія – маразм якийсь старечий. Не вірю! Не той масштаб у цього Когось! Чи він тільки християн підраховує, на три основні купки розкладає? Мусульман інший товариш підраховує. А буддисти, юдеї, індуси – у кожного свій рахівник там сидить, чи що? У них там конкуруючі аудиторські контори? А як вони повноваження ділять? У них як у нижній палаті конгресу – кількість місць за населенням штату? У кого електорату більше – у того і стіл масивніший і рахівниця, та й сам Бог більший. Наш – найбільший: у нього майже контрольний пакет, решта менші. Фігурку Будди я в магазині бачив – не дуже велика. Ха, а це що за пігмей розфарбований щось на горіхах рахує? А, не звертайте уваги – це маорійський Іо, за останнє жертвоприношення очки нараховує!

Джиммі підхопився, я подумав, що зараз його вдарить блискавка, і на секунду навіть примружився. Але він вів далі, як нічого не сталося:

– Чи не так! Ніякого небесного конгресу немає, ніякої канцелярії з рахунками не існує – Бог один, він правильний і він наш! А всі інші: китайці, індуси, араби та інші – безпросвітні грішники і прямують після смерті просто в пекло! Ну, а якщо людина віру міняє, тоді як? Прізвища його безсмертної душі з одного списку «правильних» у список «неправильних» перекладають, так, чи що? Знову бухгалтерія виходить! Знову баланс не сходиться… А секти християнські, їх куди, в який список? Адже вони теж вірять у Христа, але трохи не так. Теж у пекло? Апостол Петро їх припроваджує та примовляє: не так, милі, треба вірувати, не так – от запитали б у старших товаришів із центрального району Рима, вони в курсі, вони на цій темі давно сидять…

Про полювання на відьом, продаж індульгенції та різних священних реліквій дрібним і великим оптом у середні століття можна взагалі не згадувати. У кожному місті можна було купити кілька цвяхів, якими Ісуса розіп’яли, із трісок Животворящого Хреста, якщо їх зібрати разом, напевно, можна буде будинок двоповерховий спорудити…

Чи все-таки простить усіх грішників-іновірців Ісус, пекло ж теж не гумове, та й ці невтомні китайці… Та до того ж він і добрий, увесь, за словами очевидців, так що напевно простить. Але тоді тим більше різниці немає, як вірити! А подробицями і курзою-верзою, що хочеш, за дві тисячі років обросте. Он, у Росії, – Джиммі навіщось кивнув на Єлен, – Леніна всього через сімдесят років уже святим вважали. Якби комунізм не луснув у них, то ще років через двісті вже про божественний статус заговорили б, потім голосування, хто проти – на вогнище, тобто до Сибіру і, будь ласка, нова релігія – метод випробуваний.

До речі, про вогнища. Ось Жанну д’Арк, запеклу грішницю, спалили на вогнищі, як вважали по заслугах, за вироком церковного суду. Душу відповідно переправили в пекло. Але тут, на землі, швиденько розібралися років через двадцять і виправдали. Там, у пеклі, її відразу з каструлі вийняли і перевели в менш гарячий цех, куди-небудь по госпчастині. А коли діло до блаженізації та канонізації пішло, тоді, звичайно, пекельне начальство забігало, телефони задзвонили: «Як! Чому? Стільки років? Чим ви там узагалі займаєтесь?» Її, звичайно, швиденько знайшли, відмили й урочисто двом ангелам передали. Ті її під білі рученьки підхопили, під трубну музику нагору піднесли, а мільярди грішників плакали і витирали сльози – не кожного віку таку мелодраму подивишся!

– Та ні, звичайно! Все не так було! Це була помилка, – зібрала всю мужність у маленький кулачок, а літери в слова маленька, але хоробра Єлен.

– От! Помилка! – вів далі цей страшний чоловік, в якому я рішуче перестав упізнавати Джима Ґаррісона. – А може, це була не єдина їхня помилка? Може, тільки самі помилки і були? Починаючи з Петра? Суціль – самі помилки. Звалювали їх у купу, вони гнили сотні років, поливали їх кров’ю та слізьми, у результаті отримали якісний перегній із людей – християнську релігію, в якій самій уже давно не спостерігається ніякої єдності. У конкуруючих фірм справи не кращі – там, звичайно, не той обіг, але зате більш цілісненько, збитенько-прибитенько, але однаково, дуже багато натаскано, навигадувано…

– То що, ти вважаєш, що Христос не був Богом? – Ельза, нарешті, перестала шукати свій сміх, який кудись закотився, і задала перше й останнє розумне запитання у своєму житті.

– Як на мене, то ні, – підписав собі остаточний вирок Джим.

– І ким же він, по-твоєму, був? – обережно, як у людини з гранатою без чеки, запитала Єлен.

– Пророком.

– Пророком?

– Так, пророком. Як Мухаммед, як Будда, Конфуцій, Лютер, як багато інших, яким відкрилась Істина, ну або хоча б частина її. Хтось доходить розумом великих знань, хтось менших, хтось пізнає Бога-світ з одного боку, хтось з іншого. Комусь відкривають завісу таємниці, а хтось і в розчинені двері не може ввійти або боїться… У різних релігіях Бога називають по-різному, але він один. Це визнають усі релігії, в цьому вони мають рацію. Але кожна з них називає Його по-своєму, і кожна з них у цьому вже помиляється. Кожна релігія вказує, як потрібно поклонятися своєму богу, і тут вони зовсім уже помиляються. Хтось не їсть свиней, хтось корів. Хтось не працює в суботу, хтось у неділю. Ці не так моляться, ті не так хрестяться. Все це придумано людьми, а не Богом. Думаєте, Бог просить, щоб йому молилися? Поклонялись? Амбіції і марнославство притаманні людям, не Йому. Він і так вас створив, ви і так частина Його. А Він частина вас. Скажіть, чи потрібно вам, щоб вам поклонявся ваш середній палець на правій нозі? А на лівій? Так от, ніхто нікому поклонятися не мусить. Поклоніння придумали люди, так само, як і владу, управління і будь-яку релігію.

Джиммі, врешті-решт, відбомбився по церкві, заспокоївся і повернувся на своє місце. Ще через мить він знову почав дивитися на зірки, як нічого й не сталося, чого не можна було сказати про інших. У Джеббса різко виявився правець – він застиг із розкритим ротом і розчепіреними пальцями у формі грудей Ельзи. Сестри сиділи, вчепившись одна в одну, і дивилися на Джима, як бандерлоги на обіді у Каа. Який я сам мав вигляд збоку, сказати не можу: відчувати я нічого не відчував, але ворушитися теж не міг. У найтяжчі моменти Джимової промови я міг тільки заплющувати очі, але тоді мені бачилася страшна картина, як тітонька Джинджер у білому балахоні «Ку-клукс-клану» і своєму кухонному фартусі, зі смолоскипом у руці на чолі натовпу інших білих балахонів, які прив’язують Джима до стовпа і підкладають хмиз, поволі та важко повертається до мене і вказує на мене перстом.

І хто тільки міг подумати, що це все сидить у нього в голові! Тітонька Джинджер уже точно не могла, вона завжди ставила Джима мені за взірець – адже він перечитав усі релігійні книги в нашому домі й завжди жваво цікавився цією темою, але він ніколи не висловлював своєї думки, і хто міг знати, що вона в нього така!

Я ніколи не був релігійним фанатиком і походи як до церкви, так і до дантиста сприймав із однаковими пропорційно змішаними відчуттями необхідності й відповідальності. Але щоб так до цього ставитись! У цю хвилину я був готовий видати службі безпеки Святого престолу головного єретика тисячоліття тільки за те, що він щойно зламав частину мого світу! І справа навіть не в підсмажених боках індички та в подарунках, що не поміщаються в червоні валянки над каміном! Просто так не можна… не можна, Джиммі… вголос так точно не можна. Ні, може, ти десь і маєш рацію! Може. Але чим чорт не жартує, а раптом там, нагорі, все-таки сидять, стежать і планомірно підраховують? Я мимоволі задер голову догори та почав придивлятись і прислухатись. І майже почув стукіт кісточок на рахівниці, але виявилося, що це звук не з небес, а з землі – це Джеббс почав чимось стукати в ящику. Чимось виявилася ще одна фляга – цього разу з віскі. Джеббс усе-таки сволота, але з запасом! Він заходився знову жартувати, щипати Ельзу, та почала заклично верещати, і світ потихеньку зарухався далі, а разом із ним нова фляга по колу. Всі потроху заспокоїлись, а алкоголь прибрав залишки важкої розмови.

Але через деякий час я зрозумів, точніше, відчув краями зору та розуму, що нас стало більше. Він з’явився не раптово. Не можна сказати, що він узагалі з’являвся, навіть не можна сказати, що я його раптом побачив. Таке враження, що він завжди сидів, увесь вечір між Ельзою і мною. Хоча я точно пам’ятаю, що там нікого не було, але весь вечір усі потроху рухались і переміщались, і після бенефісу Джима, коли все завмерло, а потім знову ожило, нас було вже не п’ятеро, а шестеро. Не знаю, чи зрозумів я це першим, але першою відреагувала, як завжди, Ельза – центральна фігура будь-якого вечора, від літературних читань до садомазохістських оргій. Передаючи вчергове флягу, вона, нарешті, відреагувала на чужака, одягненого чи то в балахон, чи то в простирадло, зойкнула, а точніше гикнула і спробувала підвестись, але ситна вечеря та спирт утримали її тіло на землі, тільки злегка його похитавши.

– Ой, а хто ви? – вдруге гикнула Ельза, утримуючи баланс виключно завдяки флязі в правій руці та витріщившись на незнайомця, хоча до цього вона кілька разів автоматично передавала йому віскі. На цей раз не тільки я, але й усі інші зрозуміли, що серед нас чужий. Незнайомець у відповідь лише лагідно всміхнувся, звичним жестом узяв із рук Ельзи флягу, сьорбнув, передав її мені і склав руки на животі. Я зробив ну дуже великий ковток, сподіваючись, що після цього видіння зникне, але воно тільки почало злегка двоїтись. Я заплющив очі, думаючи, що незнайомець після цього пропаде, але побачив лише, що тітка Джинджер усе ще на місці й продовжує керувати масовими стратами, тому швиденько розплющив очі знову. Незнайомець сидів на своєму місці й двоїтися перестав. Я передав флягу Єлен, що, не встигнувши як слід відійти від першого шоку після монологу Джима, з легкістю впала в другий, при якому вливальні рефлекси були ще частково збережені, а ось ковтальні вже були геть відсутні, й вона похлинулася. Спритний Біллі встиг підхопити півфляжки, що випала з її рук, дав вихід своєму стресу через відчайдушне плескання по пружній жіночій спинці.

– Обережніше, пані Соколова, так і захлинутися недовго, – мовив незнайомець.

– Ми хіба знайомі? – повільно вимовляючи всі літери разом із пробілами та іншими розділовими знаками, запитала Елен.

– Ну, певною мірою, ми всі знайомі, – відповів незнайомець зі своєю все тією ж напівпосмішкою.

– Ми навіть усі, в якійсь мірі, всі родичі, – підхопив зі свого кутка Джим, єдиний із усіх, хто не злякався незнайомця, а скоріше за все його навіть і не помітив.

– Це ж як? – запитав Джеббс, до якого повернулася фляга, а разом із нею і дар мови.

– Є теорія, що все людство зародилося в Африці й походить від однієї жінки, щоправда, було це кілька сотень тисяч років тому, – виписав довідку Джим.

– Так, це не дуже далеко звідси було, – незнайомець труснув рукою кудись у темряву за нашими спинами. – Тільки клімат був трохи приємнішим, зараз спекотно занадто, – руки знову сховалися кудись у складки балахона, і з’явилася ледве помітна посмішка, що вже почала мене дратувати, її наступного разу я вже назову злісною посмішкою.

Повисла і почала повільно розгойдуватись, як маятник годинника, пауза. Фляга закінчилася на Джеббсі, але ніхто не шкодував про це – мені так точно було вже достатньо вражень на сьогодні.

– Ну, добре тут у вас. Дякую за частування. Дякую за розмову. Мені вже пора, – незнайомець почав розкланюватись, але тільки на словах, тіло в цьому прощанні поки що не брало участі, зате випускало безлімітний запас злісних посмішок.

– Та ми ж і не поговорили до пуття, – відповіла за всіх господиня вечора.

– Ну, щоб розмовляти, не обов’язково вимовляти слова, тим більше, що сказано сьогодні було предостатньо, – незнайомець учергове посміхнувся, але тепер ніби не сам собі, а Джиму. – Але перед відходом я хотів би вам віддячити, добрі люди. Чого б ви хотіли?

– Тобто? – я вирішив включитися.

– Ну, які у вас є бажання?

– У мене? – Я подивився на Джоббса, що сидів навпроти мене, на порожню фляжку біля його ніг, потім на недопалок чарівної папіроски, що валявся поруч, і зробив, як потім виявилося, злегка поспішний вибір. – Іще б косячок, а краще два!

– Так один чи два? Тут важлива точність, – і мене осяяли посмішкою мудрої черепахи та поворотом її голови. Знаєте, є така категорія людей, які вважають себе набагато розумнішими за інших. Вони начебто і говорять із тобою, і дивляться на тебе, але посміхаються в нікуди, і ти розумієш, що ти для них нічого не значиш. Я не люблю таких людей, і незнайомець був саме такий, а про його посмішку я вам уже казав. Він починав мене вже конкретно дратувати, і мене понесло:

– Правильно! Чого розмінюватися на дрібниці! Один, два – це не масштаб. Треба щоб багато і не закінчувалося.

– Треба конкретніше, – попросив уточнень бухгалтер у балахоні.

– Конкретніше? Поле! Так, поле. Від краю до краю, – і я помахав різним частинам горизонту.

Балахон уважно подивився в позначені сторони, темрява в яких була абсолютно ідентичною.

– Тобто приблизно вісім тисяч гектарів? Поле? І щоб ріс на ньому Cа5nnabis?

– Так, так, – не вгамовувався Божевільний Білл. – Щоб росло і ніколи не закінчувалось.

– Добре. А ти? – незнайомець звернувся до Джима, але той був десь у районі туманності Андромеди і ніяк не відреагував. Зате відреагував герой-коханець і любитель нью-йоркських черниць, Джеббс.

– Поле – це все дурниця. Один рок-фестиваль скурить його менше ніж за тиждень. А ось камінчики, брюлики – це вже назавжди!

Мабуть, історія з професором і його не зовсім вдалою та зовсім не науковою експедицією не тільки не охолодила розум певних верств нашого суспільства, а навпаки, викликала його запалення у деякої частини індивідів.

– Невже? – чаювальним тоном відповів незнайомець. – Ну – і скільки вам потрібно цих самих камінчиків? Адже йдеться про діаманти, наскільки я розумію, чи все-таки ви задовольнитесь і алмазами?

«Передайте мені вершки, місіс Хадсон», – був готовий почути я наступною пропозицією, але я почув: «Алмазні копальні царя Соломона!» Це була Ельза, вона почала гратися в слова-синоніми і сміялася сама з собою.

– Та чи не однаково! – теж почав сміятися Джеббс.

– Вам – можливо, а мені треба знати точно.

– Ок. Нехай будуть діаманти.

– Діаманти – кращі друзі дівчини! – Ельза почала танцювати і продовжила набирати очки в свою гру з одним учасником.

– Ні, ні, все-таки краще алмази! Так, алмази! – Джеббс квапився перекомпостувати своє бажання, наче був упевнений у його виконанні.

– Ок. Скільки? – незнайомець явно був готовий торгуватися.

– Поле, звичайно, мені не треба… посипати до горизонту – боюся пом’яти сходи, – Джеббс засміявся своєму, як завжди, іскрометному жарту і, як завжди, на самоті – по його каналу транслювалася гумористична передача.

Він, як завжди, в таких ключових точках ухвалення рішень свого життя, скинув погляд угору. Ох, скільки разів він робив так за той короткий час, що ми перебуваємо в нього в служінні, але ще жодного разу це не призводило ні до чого хорошого, так що я за звичкою зажмурився. Там усередині я, нарешті, побачив звичну темряву – певно, тітонька Джинджер із товариством уже роз’їхалися по домівках готувати вечерю. У темряві пролунало слово: «Вагон», я видихнув і виринув на божий світ, точніше ніч.

– Який? – вів далі незнайомець, уже, по-моєму, просто знущаючись із Джеббса, а заодно і з усіх нас. – Залізничний? Чотиривісний? Який тоннаж?

– Найбільший, – відповів найжадібніший Джеббс у світі.

– Шістдесят тонн?

– А більше не буває?

– Ні.

– Добре, нехай буде шістдесят, – під вагою свого бажання Джеббс відкинувся на спину, поклав руки на живіт, заплющив очі та, очевидно, почав плавати по своєму вагону з алмазами.

– Ну, а ти? – незнайомець вдруге звернувся до Джима.

Той відповів у властивій йому манері відсутності при будь-якій розмові:

– Було б добре, якби люди говорили правду…

– Гм, – незнайомець потер свою бороду.

Джиммі міг спантеличити будь-яку нормальну людину, але, як з’ясувалося, – ненормальні в балахонах йому теж були до снаги.

– Це повністю не вийде, – після паузи відповів незнайомець.

Він продовжував втирати бороду собі в підборіддя і дивитися перед собою неуважним поглядом. Ступенем соціалізації, а точніше її цілковитою відсутністю, вони в цю хвилину з Джимом були дуже схожі. «Повністю не вийде…» – а вагон із полем легко – у цих місцевих психів із фантазією було явно слабкіше, ніж у нас.

– Шкода… – мовив повагом Джим. – Я дуже втомлююся від брехні.

Я знав це. Джиммі якось говорив мені, що середньостатистична людина бреше близько п’ятдесяти разів на день. Я намагався підрахувати за собою, але більше двох у мене ніколи не виходило. Пробував рахувати за Дядьком – сотню ми набирали до обіду, а потім за родичем, який розігрівся, я вже не встигав. Джим же сам ніколи не брехав, принаймні, я такого не пригадую, але це абсолютно ніяк йому не допомагало жити – людство було явно до цього не готове, і ось тепер він вирішив ситуацію злегка врівноважити.

Брехню Джиммі дійсно не любив, хоча й інтелігентно намагався не звертати особливої уваги на брехню інших, але було видно, як він морщиться практично серцем, коли хтось у його присутності починав брехати. Я це знав і тому старався ніколи не обманювати Джима, тільки іноді, для його ж блага. Втім, так я чинив і з іншими, ті, у свою чергу, зі мною і з іншими іншими, ті – зі своїми іншими, коротше, по колу брехало все людство, майже всі на благо, деякі по дрібницях і для справи. Джиммі це не подобалось, я звик, а статистика повільно й акуратно вивела число п’ятдесят.

– Важко, важко… – бурмотів собі під ніс наш неадекватний новий знайомець. – Можу запропонувати…

– Тост! – вистрілила зі свого місця Ельза, думаючи, що настав конкурс в «угадай слово».

– Компроміс. Я правильно сказав це слово, – володар запорошеного балахона обвів нас поглядом.

Я такого слова теж до цього не знав, але сподіваюся, що тут написав його правильно. Після всіх цих запитань і нових слів ми всі вшістьох нагадали мені російську передачу «What? Where? When?»[1]. Я бачив одного разу, як Джим дивився її по кабельному – шестеро ідіотів сидять у кріслах, крутять дзиґу зі стрілкою, а потім довго сперечаються, кому лист!

– Так – компроміс, – незнайомець продовжував, по-моєму, говорити вже сам із собою. – Важко, точніше неможливо виконати це бажання. Люди не хочуть, точніше не готові говорити тільки правду. І ні ви, ні ми, ніхто не має права їх неволити. Не можна примушувати робити що-небудь людей. Вони мусять захотіти робити це самі. Коли вони зрозуміють, що все залежить від них самих, тоді вони і правду говорити почнуть, і робити інші правильні речі та вчинки. Я обов’язково дочекаюся цього моменту. Він не може не настати. У чому тоді сенс усього цього? – Незнайомець красиво помахав руками в різні боки – видно було, що вони в нього затерпли.

Після його слів Джиммі опустив погляд з небес на землю і дуже уважно подивився на незнайомця. Останнього почало вже трохи заносити, але під поглядом Джима він зміг опанувати себе.

– Але я зобов’язаний вам допомогти, – мені здалося, що при цих словах незнайомець навіть злегка вклонився Джиму. – Тому все, що в моїх силах, це зробити так, щоб ніхто не міг брехати особисто тобі, Набії, – товаришу ставало все гірше, і він уже починав заговорюватися.

Потім незнайомець знову злегка вклонився, на цей раз уже точно Джиму, і зробив це більш зрозуміло, а не як раніше: всі ці напівкивки, напівхитавиці, напівпосмішки, не зрозуміло кому. Джиммі, щоправда, теж підхопив цю заразу і невизначено кивнув-хитнув головою в бік незнайомця. Збоку здавалося, що він на секунду заснув, а потім відразу прокинувся.

– Хай буде так, – сказав Джим.

– Хай буде так! – Незнайомець несподівано і різко плеснув у долоні, так що дами вискнули, і підвівся. – Я був дуже радий нашому знайомству.

Незнайомець почав кланятися вже зовсім виразно і кожному по черзі.