Читать книгу Йдучи дорогами життя… - Олександр Афонін - Страница 48

Посміхнімось сонцю і траві в росі,

Надихаймось щастям і земній красі.

Слухаймо, як пісню вітер нам співа,

Бо любові ніжні в пісні тій слова.

Киньмо думки ниці, зваживши на те,

Що прийшло вже літо – літечко святе.

Между пышными липами, кленами

Бродит лето, хмельное, зеленое,

Собирает и дарит ромашки.

Как рубашка, душа нараспашку.

Ему солнце улыбкою светится.

Утром с летом приятно так встретиться

И сказать и ему, и кому-то

С чистым сердцем: «Ну, доброе утро!»

У нашому житті все навпаки.

На жаль, це розумієш лиш з роками.

В дитинстві дні були, немов роки,

А з віком вже роки спливають днями.

Тож з часом їм уже втрачаєш лік,

І день, і рік сприймаєш однаково.

Цінуйте день з дитинства і повік,

Бо саме день всього життя основа.

Онучко наша, ніжне наше чудо!

Пшеничні коси, очі голубі…

Твоє життя нехай щасливим буде

І доля посміхається тобі.

Хай світлі будуть дні твої і ночі,

А радість обніма тебе крильми.

Хай буде все лиш так, як ти захочеш.

І, скільки зможем, поруч будем ми.

За небокраєм сонце сідає,

У верховітті пташка співає.

Її не видно, а пісню чути.

Слухають пісню вечір і люди,

Бо в її звуках ніжне кохання.

Птаха співає з раннього рання.

Протягом дня не змовкає ця пісня,

Щастям дзвенить вона десь поміж листям.

Так, без упину, лиш може співати

Той, хто всім серцем уміє кохати…

Дождь скомкал вечер, словно промокашку,

И прогремел по цинку ливнестоков…

Где-то скулит промокшая дворняжка,

Скулеж влетает в створ открытых окон.

А вместе с ним чуть горьковатый запах

Откуда-то здесь взявшейся полыни…

Прокручиваю рой проблем на завтра

Плюс те, что не успел решить я ныне.

Настольной лампы свет глаза не режет,

Стол освещая желтым ровным кругом.

После дождя приятный воздух свежий

Да мошкара, что мчится друг за другом…

Обычный день подходит к завершенью,

И стрелки на часах твердят: «Пора!»

За день в трудах пусть будет утешеньем

Спокойный сон июньский до утра.

Сховався вечір в кучеряві хмари,

Що в сутінках нагадують овець.

У величезну втомлену отару

Зігнав їх всіх бешкетник-вітерець.

Він хоч підпасок, але дуже спритний:

Збирає вперті хмари звідусіль.

А з-поза хмар і пастуха вже видно —

Виходить місяць знов на виднокіл…

Ох, як же – й це сказати чесно треба —

Стомились жити в хмарній ми імлі!

Хай хоч вночі, та буде чистим небо,

І людям стане легше на землі.

Вже кілька днів як липа зацвіла —

Жовтаві квіти між зеленим листом…

І знов духмяна хвиля попливла

Після акацій над червневим містом.

Неначе мед стікає з верховіть,

Як тільки сонце стане у зеніті.

Густе повітря можна просто пить,

І це, мабуть, найкращий напій в світі.

У ньому тонуть парки і двори,

Цим ароматом і бульвар залитий…

Люблю я Київ о такій порі,

Бо як же ж його можна не любити?

Відходить день, і вечір наступає

В красі червневій щедрому розвої,

А місяць зорі в небі пригощає

Розкішною медовою росою.

Темніє, і зникають барви,

Їхня змивається краса.

Однак Всевишній синю фарбу

Плеснув в вечірні небеса.

І у бездонній цій блакиті

Лише на мить здалось мені,

Що не вечірні, а досвітні

Червень запалює вогні.

А день і вечір нині справді літні.

Як довго йшли вони до нас здаля!

Час благоденства… Все буяє, квітне,

Й в обіймах теплих ніжиться земля.

Ні вітерця, стихає шум буденний,

Малиново згаса небес блакить,

Квітковий рай, зігрітий сьогоденням,

Розкішним ароматом струменить.

Повітря тепле, аж густе на дотик,

Заполонило вулиці й двори.

Замовкло птаство, в парку лиш, напроти,

Дзвінкий ще чутно щебет дітвори.

Ти вже і сам немов частинка літа,

Що розчинилась в світлім цім раю.

У час такий гріховно нудить світом

І скаржитись на доленьку свою.

Щасливий спокій душу обіймає

І тішить смаком терпкого вина.

Як нам хвилин таких не вистачає,

І швидко ж як хвилини ці мина.

Вночі нізвідкілясь взялася злива

І гуркотіла майже до світанку.

Мабуть, тому і вигляда щасливим,

Умитим, чистим місто нині ранком.

Приємний вітер надимає груди,

І сонце в очі радісно сміється…

Нехай цей день для вас щасливим буде

І все у ньому, друзі, вам вдається.

Людей в житті я розрізняю й зовні,

Й критерії для мене ці прості:

Усміхнені – в них склянки напівповні,

Похмурі й злі – у них напівпусті.

Для перших – і за хмарами є сонце,

Для других – й в день ясний його нема.

Для мене люди – наче на долонці,

Хоч кажуть, що чужа душа – пітьма.

Гортаю календар, дивлюсь на дати

Й дивуюся різниці кольорів.

Червоний колір – вихідний чи свято,

А чорний колір – для буденних днів.

Не можу зрозуміти, чесне слово,

Чи так здається тільки лиш мені,

Що хтось давно і, мабуть, помилково

Зафарбував у чорне наші дні.

Бо дні життя насправді ясні, світлі,

Мов квіти, що у літній час цвітуть.

Допоки живемо у цьому світі,

Не можна в дні вкладати чорну суть.

Все треба терміново поміняти

І не чекать зимової пори,

А завтра ж чорні дні пофарбувати

У веселково-гарні кольори.

Ось п’ятниця нехай зелена буде.

Суботі ж інший колір ми дамо…

І кожен день хай радує нас, люди,

Бо лише раз ми в світі живемо.

Облака отражаются в лужах.

Их сейчас, после ливня, с избытком.

Что ж, пора бы садиться за ужин,

Только солнце ленивой улиткой

Все никак не сползет с небосклона,

Раскалив горизонт до металла.

Мир, доселе умытый, зеленый,

Оно краской забрызгало алой.

В поднебесье прозрачно-хрустальном

Стая ласточек вьет пируэты…

Да, какой-то совсем идеальный

Этот вечер. Однако же, лето.

День июньский, огромный длинною,

Как-то всё же дополз до заката…

Время вечера, время покоя

Пахнет ливнем потрепанной мятой.

За днями день чіпляються вагони,

І потяг літа стрімко так летить.

Червневі промайнули перегони

Й липневі скоро з’являться – за мить.

На вищерблених рейках нас хитає,

Кидає потяг в русі навсібіч

Так, що ніхто уже й не помічає,

За вікнами що там: чи день, чи ніч…

Та і навіщо щось там помічати,

Коли суцільна в головах пітьма.

Лише оце, мабуть, ми можем знати:

За літом – осінь, далі вже зима…

Одна природа курс стабільний має.

Її логічні зміни, по порі…

Мільйон років скептично поглядає

На люд нікчемний місяць угорі.

Как всегда, в июле ночью звезды

Светят как большие фонари.

В эти ночи не бывает «поздно» —

Можно говорить и до зари.

Не важна и тема разговора,

Лишь бы он тянулся не спеша,

Лишь звучал бы дольше милый голос

И души касалася душа.

Я побажать вам хочу, друзі, нині

Небесної безмежжя синяви.

І ясне сонце в цій небесній сині,

І океан зеленої трави.

І відчуттів прекрасних, добрих, щирих,

Хоч це й непросто в наш тривожний час…

Бажаю ще невичерпної віри,

Що колись добре буде все у нас!

Людина від народження крилата,

Бог крила всім без винятку дає.

І хоч не кожна буде з них літати,

Однак людина знає: крила є.

По-різному їх люди називають,

Але не в назві крил таїться суть.

Лиш тих вони у небо піднімають,

Що все життя по совісті живуть.

Хоча воно й по-різному буває,

І дехто у стремлінні до мети

Ці крила, як непотріб, відрізає,

Бо неможливо з крилами… повзти.

Попри прогноз, сьогодні сонце вийшло

У синім небі, і в урочний час…

Благослови, прошу тебе, Всевишній,

Цей літній день, а разом з ним і нас.

І віджени не літню прохолоду,

Бо «кушкатись» у одяг сил нема,

Та подаруй нам лагідну погоду,

Адже це літо все ж, а не зима.

Від небуття і аж… до небуття.

Це час для нас відведений Ярилом.

Його ми називаємо життям,

І лише день цього життя мірило.

А ми скептично ставимось до дня

Та іноді його й не помічаєм,

І біжимо весь вік свій навмання,

І день за днем роки життя втрачаєм.

Цінуймо дні, «цеглиночки» буття,

Бо кожен з них – маленьке справжнє диво.

Бери від дня все, що дає життя,

І проживи змістовно і… красиво.

У небі післягрозовому

Блукає місяць одинокий.

Йому там сумно, молодому.

І він у задумі глибокій:

Куди поділися кохані

Його подружки-зіроченьки?

А може, вийшов він зарані?

Чи може, дощик чималенький

Із блискавицями і громом

Перелякав їх дуже нині?

Тому й втекли вони додому

Й сховались в небі темно-синім.

Тож і не треба їх шукати

Тобі, ще дуже молодому…

Зірки у хмарах будуть спати.

І ти, мабуть, йди спать додому.

Прорвалось «черево» небесне,

І цілу ніч тече вода…

Однак, якщо сказати чесно,

Така ось злива – не біда.

Земля вологу набирає,

Мабуть, на всі прийдешні дні,

Бо знає, що її чекає…

Чогось здається так мені.

Прогноз нам спеку обіцяє,

А не дощі і холоди.

Тож без води, це кожен знає,

І ні туди і ні сюди…

Тому дощу радіти треба,

Що прилетів до нас здаля,

Бо він – дарунок щедрий неба,

Щоб плодоносила земля.

Красиве небо… Що не день – все різне!

То ніжне, мов троянди пелюстки.

А то суворе, з блискавками, грізне,

І кожен раз на відстані руки.

До нього доторкнутись лише треба,

Щоб у душі з’явилось відчуття,

Що ти і сам частинка цього неба

Мінливого, як нинішнє буття.

Здається, літо знову повертається,

Дощами небо вимивши так чисто.

І сонце вранці щиро посміхається,

В обійми беручи ще сонне місто.

Дніпро з глибоким небом сперечається,

Хто з них синіше, хто з них красивіше.

І день для вас вже звично починається

Моїм простим і теплим літнім віршем.

Вже скільки нами пройдено доріг,

Вже скільки справ ми у житті зробили…

Сьогодні сорок п’ять минає літ,

Як ми шкільний поріг переступили.

Хто облисів, а в кого – сивина,

А хто й пішов небесними шляхами…

Та всі вони, як і ота весна,