Читать книгу Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі - Олександр Викторович Манько - Страница 2

Ранішнє сонце почало світити. Його перше проміння впало на підвіконня і здавалося, що світ від цього, переходить у рух. Відчувалася радість, але разом з тим і спокій. Проміння повільно йшло по підвіконню і впало на обличчя одного хлопчика, який не надто був задоволеним тим, що відчув.

– Я нікуди не піду, – подумав Петрик і ще сильніше закутався в ковдру. Він став нагадувати рулет на сковорідці всім своїм виглядом.

– Чому я маю туди йти? – думки його перескакували одна на одну.

– Як же мені набридло говорити про те, що не цікаво мені. Про мультики, ну скільки їх можна дивитись і говорити про них? З Іванком, занадто набридливим хлопчиною. Знаю, зранку в нього будуть одні й ті ж самі питання: Що цікавого бачив і чи всі домашні завдання виконав.

Він виглянув з-під ковдри і весняне, сонячне проміння змусило зажмуритись.

– Ще ці дівчата, – буркнув він собі під носа, – щось вічно гигочать. Аж мені цікаво про що? А як запитаю, то тільки дражняться.

– Ти встаєш? – погукала мама

– Встаю, – відповів Петрик. – Куди я подінуся?

Натягнувши майку поволі почвалав на кухню. Пахло яєчнею і салом.

– Як настрій? – поцікавилась мама не дивлячись на нього і на його розкуйовджене волосся.

– Все добре – він вимучено посміхнувся. Та мама цього не помітила, але ця відповідь її задовольнила.

Вона поклала миску з яєчнею перед ним на стіл. Потім почала одягатися на роботу.

– Іди швидко умийся та приведи себе в порядок. – Петрик виконав наказ. – Не забуть замкнутися коли будеш виходити, – почув він із-за дверей, тільки зачиняючи їх.

Його батьки вже були у дорозі на працю і він міг спокійно поснідати. Поколупавши яєчню і запивши все це холодним молоком, він пішов одягатися. Він натягнув попрасовані штани, сорочку. Знову пішов до дзеркала. В дзеркалі на нього дивився юний красивий школяр з гладенькою шкірою і навіть без натяку на прищі, на відміну від його однокласників. Але очі його були нещасні і логічної причини цьому не було. Та відігнавши думки Петрик перевірив себе на відсутність плям на одягу, які виникали коли він швидко їв, потім трохи причесав чуприну. Після цього одягнув весняну куртку, яку, після школи доведеться нести в руках бо буде спекотно. Замкнувши квартиру, ще раз перевірив чи все на місці. Коли вийшов з під’їзду, привітався з пенсіонерками, які вже сиділи на лавці і ніби хотіли несли вахту, а не розмовляли, судячи всіх і кожного, хто попадався на очі.

До початку занять залишалося десь півгодини. Цей час можна було швидким кроком пройти або проїхати дві зупинки на автобусі. Петрик часто ходив пішки, замість поїздок, бо йому не хотілось витрачати зайві гроші. Цим, він думав, що допомагає батькам зекономити. І ходьба пішки розтягувала дорогу, даючи змогу полюбуватися природою, яка цвіла та пахла.

Від прохолодного повітря щічки стали трохи рожеві, але яскраве проміння сонця казало що це не на довго. Квітучі дерева осипали навкруги все пелюстками, покращуючи вид бруду і калюж на тріснутому асфальті. Петрик йшов у задумі і тільки спів пташок, виривав його звідти. І як тільки до школи залишалося декілька десятків метрів, його крок дуже сильно сповільнився. Не бажання туди йти ще ніколи так сильно його не зупиняло. Галаслива метушня, що там завжди буває, в перемішку з нудними уроками, зупинила його на пів дорозі. А може не піти? – подумав. Але як він міг? Майже відмінник з доброю оцінкою за поведінку та й нікуди не піде.

– Привіт Петрику – рядом хтось окликнув, що Петрик ледве не підскочив але здержався. – що чекаєш?

З ним порівнялися його однокласниці, Інга і Світланка. В них в школі виникла не так давно мода, називати імена один одного з ніжністю. І ці двоє також брали участь в початку цього.

– Скоро перший урок почнеться. – Сказала Інга і вони, ніби по команді заглянули в свої телефони.

– Ніби я не знаю. – Буркнув Петрик та на їхні погляди, які ніби просвердлити його хотіли, додав, – я щось не дуже добре себе почуваю.

– Тобі термометр потрібний? – запитала Оленка починаючи хіхікати.

– Ні не потрібен, але можете сказати, що мене сьогодні не буде

– Добре скажемо, але будеш нам винний.

– Як скажете, шоколадка з мене. – Петрик спробував зобразити крутий голос та в нього це не вийшло.

– Ловимо на слові – засміялися дівчата та пішли вперед.

Петрикові враз полегшало і він відчув себе самим хитрим на землі. Він зрозумів що може зустріти ще багато знайомих по дорозі, тому пішов поміж багатоповерхівками тією вулицею, де знав що ніхто з його школи не живе. На його душі враз наступила весна, яка з навколишньою весною перекликалася співом пташок і цвітінням самих найкращих квітів. Відчувалося, ніби сама доля кличе його сьогодні вперед. А ось на совісті, він відчув не добре.

Петрик так задумався що вступив, по литку, в калюжу. Він скривився від води що налилася йому в черевик. Швидко зняв його. Та було пізно. Весь у воді черевик і вже мокра шкарпетка на нозі. В якійсь іншій ситуації, він би засумував, але тепер він усміхнувся собі. Зняв шкарпетку, викрутив її від води і сховав у рюкзак у секцію, де нічого не лежало. Натягнув на ногу мокрий черевик, змахнув як міг бруд із штанів і пішов, незважаючи на погляд водія, який стояв неподалік та щось хотів порадити йому зробити.

На одній із автобусних зупинок Петрик сів на лавку. Додому йти немає сенсу, тому що біля під’їзду сидять допитливі бабусі і вмить зателефонують його батькам і скажуть що він занадто рано додому прийшов.

– Що ж робити? – подумав Петрик і, поглянувши на другу сторону вулиці, побачив магазин морозива. Перейшов до нього.

– Дайте кульку шоколадного, кульку ванільного і кульку лимонного. – Попросив Петрик протягуючи гроші.

Товста продавщиця швидко зробила йому трьох поверхове морозиво. Петрик взяв його і пішов метушливими вулицями, намагаючись ні про що не думати.

Через пару годин споглядання і думок, що він буде робити як йому дістаниться від батьків, він стомився ходити і його нога в мокрому черевику замерзла. Він звичайно ногу не відморозив би, але застудитися міг.

– Щоб ще три години робити? – подумав, – а, це зараз у школі перерва. Подзвонити до Івана? Він взяв телефон, набрав друга.

– Алло, привіт Ваня.

– Привіт Петрик, – йому відповів схвильований голос друга.

– Я тут…

– Що в тебе сталося? – перебив його Іван. – Тут вже вся школа говорить що ти страшно захворів. Наша керівничка сказала що буде дзвонити до твоїх батьків.

– І чим же я захворів? – запитав Петрик, починаючи хвилюватися.

– Ну Світланка на початку першого уроку сказала, що ти не прийдеш. Вона це доложила вчительці. Потім, по секрету розказала подругам що ти захворів. Як же воно там? – він зробив паузу. – Свинкою. Потім ті подруги розказали своїм і понеслось це по всій школі.

– Перш за все, це не правда, я просто… Чесно тобі признаюся, просто захотів прогуляти школу.

– На тебе не схоже. – Здивувався Ваня.

– Так, не схоже. І тепер про це дізнаються батьки і мені влетить.

– Проблема, співчуваю. І що тепер робити?

– Не знаю, – сумно відповів Петрик. – перш за все спробуй мене оправдати. Сказати, що вони брешуть. Ну а я, щось спробую придумати.

– Не спіши, – швидко мовив Ваня, – в мене є ідея.

– Яка?

– Пам’ятаєш, недавно ми говорили про привидів що з’являються опівночі на покинутій недобудові?

– Так, говорили. І що ти пропонуєш? Мені туди йти і до півночі чекати? Чи що?

– Ні, ти зараз підеш туди, вимажешся повністю в пісок та цемент, потім весь такий брудний прийдеш додому і скажеш що я тебе на це підговорив.

– Ти не думаєш що мені ще більше влетить, якщо я зроблю таку дурницю. Це погана ідея.

– Знаєш Петрику я тут почитав книгу по психології і знаю, як виплутуватись з таких ситуацій. Тому можеш повірити своєму найкращому другові і зроби як я прошу.

– І ти готовий мене виручити? – здивуванню Петрика не було меж.

– А я після уроків чекатиму в тебе вдома. Зрозумій, я полегшу твоє покарання. Скажу, що ми побилися об заклад.

– Дякую друг, зроби так. – Несподівано Петрика почали душити сльози.

Щоб друг не почув що він плаче він завершив дзвінок. Потім вимкнув телефон і пішов виконувати не надійний, але хоча б якийсь план.

Сили йти своїм кроком вже не було, бо звичка сидіти в школі, потім вдома, не додавала йому витримки. Тому він проїхав пару зупинок на автобусі, коло недобудови вийшов.

Це місце не охоронялося і стояло пусткою, скільки він себе знав. Бетонні плити, стояли разом з купами побитої цегли і оголеною арматурою. Тин з гнилих дошок не захищав це місце ні від вітру, ні від людей, які вже давно розібрали більшість стін на матеріали.

Петрик знайшов місце де мокрий пісок, перемішаний з застиглим цементом, лежав на землі. Він зняв рюкзак, підійшов і нумо обмазуватись з ніг до голови. Його мало хвилював зовнішній вигляд в цей момент, найбільше йому хотілось щоб його не покарали. Бо батьки в нього хоч і не були надто суворими, та давити на совість, уміли сильно. Його почуття зараз роздирали на дві частини. Гордість, що в нього є такий хороший друг і підлість дівчат, які не можуть тримати язик за зубами. Вони, мало того що збрехали і не те, що потрібно видали за правду, так і ще будуть вимагати від нього нагороди.

Коли він закінчив то ввімкнув телефон щоб побачити котра година. У Івана уроки закінчяться через півтори години. Телефон повідомив що Петрик має п’ять пропущених дзвінків від мами. Вдома буду оправдовуватися, – подумав Петрик і з хвилюванням, вимкнув телефон.

Сонце вже припікало і Петрик пішов у тінь самої високої стіни. Як і передбачував, зняв куртку. Щось відбулося, щось не помітне та таке, що змушувало привернути до себе увагу. Він притулився до стіни і відчув поряд якесь невловиме, дуже тихе пищання. Стало цікаво, довелося йти на звук. В бетонній ямі разом з арматурою, яка стирчала в різні сторони, Петрик побачив пташине гніздо. Над гніздом, на арматурі, висів кусок бетону. Він майже розкришився і тримався так погано, що навіть маленький вітерець хилитав його із сторони в сторону. Петрик підійшов ближче і побачив, що декілька камінчиків із куска бетону вже попадали в гніздо до галасливих, самотніх, пташенят.

– Такими темпами, ще один дощ або сильний вітер і тим куском роздавить гніздо. – Тихо вголос мовив Петрик.

До гнізда було важко добратися, тому Петрик вирішив взятися за край ями і спуститися на руках. Він простягнув руки і почав спускався вниз, як раптом, одна із рук вислизнула і він полетів на дно. Від страху заплющив очі і щось болюче відчув в животі. В очах потемніло. Через декілька секунд він зумів глибоко вдихнути. Спробував встати, не вийшло. Він розплющив очі, підняв голову. З живота стирчала арматура. Він захотів закричати та нічого в нього не вийшло. А біль прямо пульсувала в його тілі і поворухнутися він не міг. І тільки за допомогою сили волі він зміг піднятися на декілька сантиметрів вгору. Та нова біль пронизала його і він повернувся в початкове положення.

– Треба заспокоїтись. – Подумав він, – і чому сьогодні зранку я був такий нещасний? А так довелось декілька раз збрехати, розхвилювати маму, замазатись і попасти в таку ситуацію. Так, що ж тепер робити? – він ще раз вдихнув і на його лиці з’явилась ледь помітна посмішка. – Значить так, треба різко встати і цей прут вийде з живота, хлине кров. Потім я схоплю гніздо, треба хоча б їх спасти, якщо себе не спасу і побіжу та спробую швидко вилізти з ями і побіжу на вулицю де покличу на допомогу. Так, треба зібратися. І раз, і два, і три. І він мельком побачив, що щось незриме, як привид, на колір, ніби червоне, допомагає йому. Це видіння відбувалося мить, та хоч і не було чітким, запам’яталось йому.

Петрик з усієї сили рвонув, щось затріщало внизу живота та він не звернув на це уваги. Хапаючи ротом повітря одним кроком побіг до гнізда, схопив його і положив на край ями. Потім почав вилазити з усієї сили. Він мало знову не полетів вниз, та, схопившись, дотягнувся і таки виліз. Та тільки хотів далі бігти, як відчув що крім задишки в нього нічого не болить. Він поглянув на живіт, на куртці біля самого боку була велика дірка. Він зняв її, потім светр та сорочку, потім майку. Крім невеличких подряпин на животі більше ніяких ран не було. Він засміявся від радості і одягнув на себе свою брудну і прострелену одіж. Він здивувався, цьому видінню. Хтось, кого він не зміг розгледіти, допоміг. Потім він перевірив карман і виявив там червоний платок. Дивно, – подумав, – ніколи в нас такого не було. Напевно мама поклала. Та роздумувати не було часу і він нагнувся до врятованих пташенят.

– Ну що, пташенята. Знайдемо вам краще місце проживання. – Сказав Петрик настільки ніжно, що якби чув себе збоку, неабияк здивувався.

Потім, після не довгих пошуків, знайшов місце поміж бетонними плитами. Надійне місце де не дістане ні дощ ні вітер. Поставив туди гніздо, відійшов. Через пів хвилини туди прилетіла ластівка і почала годувати пташенят. Дивно, – подумав Петрик, – зазвичай коли хтось лізе до гнізда пташки покидають своїх пташенят. А тут… Хоча добре що все закінчилось. Чи ні? По крайній мірі для них.

Петрик взяв з портфеля телефон. Там було десять пропущених дзвінків. Цей напис здався йому великою, грозовою хмарою.

Через пару годин він добрався додому. Повільно зайшов до себе у двір, де його зразу засипали питаннями пенсіонерки. Він нічого не відповів їм. Швидко піднявся до себе в квартиру. Там уже чекали його тато, мама і, як виявилось, його справжній друг Іван. Не дивлячись на те що друг оправдовував його як міг, Петрик отримав такого дубця що ще три дні не міг сидіти і в школу не пішов. Навіть він не думав що його можуть аж так покарати. Зазвичай батьки так не поступали. Після цього Петрик вирішив більше ніколи не жаліти себе і поступати тільки правильно. Та, як відомо, порушена раз обіцянка, веде до наступної брехні. Він відчував, що з кожним днем не стає сміливішим, та якась хитрість в його характері змушувала поступати інакше як завжди. Він не помічав змін, та вони були.

На третій день після його покарання до нього подзвонив Іван:

– Я до тебе зайду з одною людиною.

– З ким це? – поцікавився Петрик.– Ти ж знаєш мені поки що не можна виходити з дому.

– Там побачиш.

Коли подзвонили в двері, Петрик з цікавістю побіг відчинити. На порозі стояв Іван і Світланка. Вона дивилася вниз, не сміючи підняти очі. Добре хоч без своєї балакучої подруги прийшла, -подумав Петрик.

– Ось привів до тебе винуватицю. – Іван перевів погляд на Петрика, який мовчав, потім на неї. – Ну, чого ти мовчиш?

– Я прийшла вибачитися. – Сказала вона тихо, майже прошепотіла.

– Що-що? Гучніше скажи. – З досадою промовив Іванко.

– Не потрібно, – перебив Петрик, – все зрозуміло.

– Що тобі зрозуміло? – не витримала Світланка. – Я забрехалася і тепер мені соромно.

– Справді?

– Так, справді Петрику. Тому прийми мої вибачення та дозволь надалі, може і не дружити, та щоб ти не злився на мене.

– Добре, забуть. – Відповів він, махнувши рукою. – Я ще покараний, так що побачимось після вихідних у школі.

– Добре тоді бувай. – усміхнулась йому у відповідь Світланка і вона разом з Іваном пішли додому.

Тільки вони вийшли з під’їзду, як вікно на третьому поверсі відчинилось, звідки виглянув Петрик.

– Зачекайте! – вони обернулись. – Дивіться як я вмію.

Він хлопнув у долоні і із вікна вилетіло дві ластівки. Кожна з них тримала у дзьобі по маленькому віночку. Вини полетіли вниз, зробили пірует та поклали по віночку на голови здивованих Іванка і Світланки. Потім повернулись до Петрика.

– Ну як вам? – засміявся Петрик – скоро ще багато цікавого побачите.

Пройшло ще декілька тижнів і він показав… І це коштувало йому того, що його вигнали зі школи.