Читать книгу Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі - Олександр Викторович Манько - Страница 4

По вулиці чулися гучні кроки. Хтось швидко біг, посеред літньої серпневої спеки. Повітря випаровувалось і нагадувало пустелю, в якій зараз з’явиться міраж. Вверх по пологій вулиці бігло троє хлопців. Вони були пітні та задихані і мали вигляд марафонців, які майже добігали до фінішу. Один з них мав порвану футболку і подряпини на тілі, іншого прикрашав здоровий синяк на пів обличчя. Третій хоч і виглядав краще за інших двох та був таким переляканим, що постійно перечіпався і падав. Один з них обернувся та викрикнувши, спробував бігти швидше. Від втоми нічого в нього не вийшло. За ними по п’яткам біг хлопчина. Він був набагато нижчим від тих, кого переслідує. На вигляд він мав накачані м’язи і був ширшим від них. Він мав скуйовджене волосся та не зле, але вперте обличчя з багатьма подряпинами на ньому. В цей момент він виглядав суворо, хоча в інших ситуаціях мав би добродушний вигляд.

Троє, які тікали від нього, розділилися. Самий цілий із них, навіть не хотів битися з ним, та тільки кидався матюхами з-за плеча. Він встиг завернути у вуличку, де і врятувався. Інші двоє, що втікали, обернулися, де їх і наздогнали.

– Е, Гриша, заспокійся. – Сказав один із них. Та після цих слів, отримав сильний удар в носа, після чого впав та почав плакати, хоча і мав на вигляд років шістнадцять і був старшим від того що напав на них.

Інший, оторопіло дивився на переслідувача. Його ноги і руки тряслися і він не міг нічого вимовити. Тікати вже не було сил.

– Що, хлопці. Не вийшло втрьох на одного. Тепер сидимо? Чого мовчиш? Як будемо вирішувати?

Той що лежав на землі спробував встати, та миттю отримав копняка. Він закрився руками і сказав:

– Ми не будемо навіть підходити до твоєї школи, тільки відпусти.

– Зробимо так, ви віддасте мені свої кишенькові гроші. Як компенсацію, за те що зробили. Потім зникніть звідси. І якщо я побачу вас ще раз. Поговоримо по іншому.

Ті швидко згодились на це та віддали йому те, що в них залишалось в кишенях. Йому навіть дісталась стальна запальничка, що працювала на бензині. Гриша не був злодієм, але і великодушним теж не був. Він вважав, що кожна людина повинна в повній мірі відповідати за свої вчинки. Йому було тринадцять років, але він розмовляв так серйозно, як багато дорослих так не вміють. Також він ходив на греко – римську боротьбу і тягав гантелі. Його інтелігентні батьки завжди дивувались його твердому характеру і сварили за те, що їх так часто викликали у школу. Їх дуже дивувало, що він вдався не в них, а швидше у сільських родичів, що жили недалеко від міста.

Він перерахував гроші. Було достатньо, щоб економлячи, могло вистачити на пару місяців на мілкі витратити. Він любив допомагати одним старим людям, що жили неподалік від його багатоповерхового, будинку. Допомога працею, тим кому важко, робила Гришу трохи добрішим. А цього йому так не вистачало в світі, який для нього здавався жорстоким.

Він пішов до магазину та почав шукати по полицям все необхідне, щоб прожити декілька тижнів. Він обирав саме дешеве, але в той час і потрібне.

Після покупок, він попрямував до тих бараків та напіврозвалених будинків, де жили ті старі люди. Він постукав у тріснуті двері. Почулося повільне шаркання ногами. На порозі з’явився худий старий у потертому халаті.

Гриші миттю прийшли в голову слова старшого брата, який вже давно жив самостійно в сусідньому місті. Він часто говорив, сміючись:

– Гришо, люди мають завжди те, що заслуговують. Допомагати їм за просто так, або тим більш вчити життя, ніколи не приведе тебе до щастя. А ось головного болю, може завдати. Тому покинь це діло.

Та він цього не кинув і багато кому допомагав, в основному слабим і немічним. І хоча часто не отримував за це нічого, крім підстави, та все ж надіявся що хоч хтось оцінить його добрі пориви. Тепер він допомагав двом старим людям, які завжди говорили дякую і були раді його бачити.

Він зайшов та побачив, що хоч цей слабий дім хоч і мало не розвалюється, має велику чистоту. Схоже, що незважаючи на таку велику бідність, ці двоє дуже сильно намагаються хоча б щось тримати в порядку. Він відніс продукти до газової плитки і почав діставати їх з пакету. Потім перевірив газовий балон, який був майже пустим. Потім спробував почати готувати, та бабуся, що зайшла, зупинила його.

– Я сама ще можу. – Сказала і за декілька хвилин, приготувала просту яєчню.

Вони пообідали і Гриша пішов додому. На порозі його зупинила бабуся.

– Ти такий добрий хлопчик. Ти вже два місяці мені допомагаєш. Та винагородити тебе за це, я не можу. В мене є скринька, з цінним подарунком.

Вона пішла всередину хати та винесла йому ржаву скриньку і поклала йому долоні. Скринька на дотик була тепла і, судячи по вигляду, колись була дорогою.

– Відкриєш її, – бабуся закашляла, – тоді, коли загадку тобі скажуть. Жменя попелу, все відкриється.

– Знаєте, -здивувався Гриша, який почав думати що в бабусі маразм, – навіщо воно мені?

– Бери, бери. Мені вона ні до чого.

Гриша пішов і почав роздивлятись цю, на перший погляд, не потрібну річ. Всередині щось було, щось цінне, та відкрити її було неможливо із-за іржі, яка так глибоко в’їлася всередину, що потрібно було б взяти зубило, щоб відкрити. Він вирішив що залишить це на інші часи, але наступного дня розпитає про неї бабусю. Потрібно впевнитись, що вона ще при розумі. Бо з диваками, хоч і старими, мати справ не хотілось.

Вдома він прийняв душ. Потім, за допомогою зеленки та пластирів, обробив свої подряпини та синці. Вони були не великі, та все ж болючі. Після цього він одягнувся в чистий одяг. Поглянувши в дзеркало, зрозумів, що він виглядає красиво, як можуть бути красивими хлопці в його роки.

Після цього зателефонував друзям. Ті відповіли що вже зібрались та чекають його. Він сів на автобус і приїхав до нічного клубу, де його вже чекали. Він з ними привітався показуючи, як і вони, дорослого. До відкриття клубу залишалось декілька годин і вони проводили їх вихваляючись. З боку це виглядало смішно, та для них це було важливо

Тільки вечір почав переходити в ніч, приїхав власник клубу. Йому вийшли назустріч охоронці. Гриша та хлопці швидко підійшли до власника клубу. Той поглянув спокійно, і викинувши скурену цигарку, запитав:

– Що вам, дітвора?

– Хочемо всередину, танцювати. – За всіх відповів Гриша.

– А потім сам будеш пояснювати, як неповнолітні опинились в нічному клубі? Проженіть їх.

Охоронці пішли виконувати наказ. Дружна компанія розбіглась.

– Ми все одно туди попадемо! – крикнув Гриша. Та крикнув він не для того щоб справді туди піти, а щоб справити враження на друзів.

Вони тинялися по вулицям ще пару годин, поки не побачили декілька десятків вогнів, які швидко наближалися. При наближенні стало зрозуміло, що це пожежні машини. Вони швидко зникли в темноті ночі і наступною розмовою стала причина такої кількості пожежних.

– Напевно горить клуб, куди не пустили… – злорадствував Гриша.

До півночі залишалось ще пів години і більшість з їхньої компанії стомилися, хоч і намагалися не подавати виду. Один із них зателефонував своєму другу і через деякий час він приїхав. Це був старший за них хлопчина. Він пообіцяв розвести їх по домах.

Коли він опинився вдома, Гриша тихенько проник в свою кімнату, щоб не заважати сну батьків і міцно заснув.

Він прокинувся о дев’ятій годині. Відчуття було таке не зрозуміле, ніби і приступив до сну набагато раніше ніж планував, та все ж передчуття було не добре. На столі лежала записка. Він її розвернув і побачив напис про те, що йому наказано поїхати в село до дядька і допомагати йому цілий тиждень. Така альтернатива, замість розваг кожен день, не дуже личила йому та не виконати наказу батьків він не міг. Не хотілось їх ще більше засмучувати, так як він їм і так забагато неприємностей завдав.

Зібравшись з думками, поснідавши та відпочивши, Гриша попрямував на автобусну зупинку. Багато сільських людей вже завершили свої покупки на ринку і тепер повертались додому, в село. Вони не звертали увагу на навколишній світ і були поглинуті своїми, частіше дріб’язковими, проблемами. Деякі впізнали Гришу. Він їм махнув рукою, типу привітавшись, відповів на стандартні питання щоб відчепились. Коли сів на автобус, знайшов місце біля вікна щоб більше ні з ким, хто не потрібний, не говорити. Потім подзвонив своєму другові і сказав, що його найближчого часу не буде. Той відповів, що спробує передати іншим.

Його на зупинці зустрів дядько Свирид. Він був радий бачити свого племінника, який так давно не приїжджав. Подумалось, що особливо він був радий ще одній робочій силі, що в нього з’явилася. Вдома у дядька, тітка добряче привітала племінника і пригостила його таким обідом, що Гриша через півгодини, відчув таку тяжкість у животі, що важко було встати із-за столу.

Через деякий час, після добрячого відпочинку, Гриша пішов з дядьком на сінокіс. Він складав у валки суху траву, а потім вилами носив її на копицю, яку дядько розкладавав на трактор. Йому не було надто важко, та все ж піт лився рікою. Він працював слухаючи байки дядька, який розповідав різні історії. Ці розповіді він чув дуже часто, по декілька разів, та все одно кивав, ніби в перший раз. Це полегшувало працю, яка з кожною годиною ставала все тяжчою. Під кінець, дядько запропонував:

– Сходи на річку. Скупайся. Он вона, – він показав в далину, – просто йди по стежці. Ти побачиш, яка там чиста вода і освіжишся добре. Тільки не довго, бо вже потрібно повертатися додому.

І справді, річка виявилась недалеко від їхнього сінокосу. Верби на березі тягнулись до води, ніби запрошуючи покупатись. Водорості виглядали на поверхні, скручувались і розпрямлялись у потоці вод. Та вода була чистою і прозорою.

Гриша роздягнувся і вскочив у річку. Тепла вода, нагріта за цілий спекотний день, була приємною і він трохи проплив вперед. Через деякий час, пірнув на глибину. Внизу щось було і він занурився ще глибше. Те, що він побачив вельми здивувало його. Потік навколо уповільнився і вдалині він побачив видіння. Ніби двоє, хлопчик і дівчинка, швидко тікали від чогось, та вихід знайти не могли. Гриша захотів крикнути їм щось під водою, але вони зникли так же швидко як і з’явились. Від здивування, він ковтнув води і швидко винирнув. Вийшовши на сонце, трохи обсох, попутно витрушуючи воду з вух. Він не придав значення тому що побачив, звернувши на те, що перегрівся. Одягнувшись, попрямував до дядька, який його чекав. Він виліз на копицю сіна, що височіла над трактором, набираючись сіна на мокре тіло. Подивився навкруги. Все таки красиво на природі, краса якої, віє романтикою. Ще тільки вчора він мало не попав в міський нічний клуб, а тепер їде на копиці, здавалося так далеко від цивілізації. Він був не проти працювати, набиратися життєвого досвіду, бо вважав, що все згодиться. Тим більше в місті не було чого робити і діти, такі як він, від нудьги шукали неприємності. По крайній мірі йому так дядько казав, залишок дороги.

В дядька і тітки вдома його чекала смачна вечеря, яку він розділив з двома своїми двоюрідними братами. Ці веселі хлопчаки були менші за нього на три роки. Вони намагалися хоч якось пожартувати над Гришою, все таки вони з ним нудьгували. То зліва, то справа хапали ложками насипану йому їжу. За що отримували потиличники від Гриші, не сильні, бо і його це веселило. Потім на них гримнула тітка і вони продовжили трапезу мовчки, поки що.

– Що там нового в батьків? – Запитав дядько.

– Ти ж знаєш. З роботи приходять втомлені. Часто в них не вистачає часу навіть поговорити між собою.

– Вони не говорять багато тому що працюють. Правда я б сказав що просиджують штани. – На ці слова дядько отримав такий пронизливий погляд від тітки, що від нього можна було загорітися.

– Думаєте зачепили за живе? – сміючись відповів Гриша.– Ні, це не так. Та більше так не говоріть.

– А то що? -запитав дядько.

– Ображуся…

– Добре, проїхали. А ти все ж таки маєш міцний характер. Це похвально. А в нас, як бачиш, праця не закінчується ніколи.

– Це теж потрібно. Зате їсти завжди є, на десяток таких як я вистачить.

– Так, досить. Я зрозумів, що ти маєш на увазі. Бери братів, іди до криниці набери води. Добре умийтеся, прогуляйтесь по селу.

Він послухався, взяв братів, та пішов гуляти. Свіже повітря додало йому таких сил, що тепер Гриші здавалося що він може перевернути гори. З думок вже вилетіло те, що він бачив у воді. Тепер він знову почав шукати пригод. В селі йому треба було прожити тиждень. Тому він не був проти провести цей час по повній.

Так пройшло п’ять днів. І вони і далі йшли б у такому руслі, якби одного дня тітка з дядьком не говорили про деякі чутки. Гриша був поряд і чув їх.

– Знаєш? Не так давно в місті сталася пожежа? – мовила тітка Катерина, по вкрадливому голосу було чути, що вона любить такі чутки розповсюджувати.

– Що там було? – відповів дядько без особливого ентузіазму.

– В якихось бомжів балон з газом труїв. Не звертали на це уваги, тому їхні споруди з фанери і запалали.

В Гриші всередині похололо від цієї новини. Він швидко побіг до них. Він взяв тітку за руку і хоча хотів просто сказати, але закричав:

– Як це сталося?!!

– Ти чого? – запитала тітка. – Там просто якісь…

– Я з ними говорив буквально недавно. Може це якась помилка?

– Та ні. Я ясно чула.

– Я повинен поїхати і перевірити прямо зараз. – Він миттю попрямував у дім і почав переодягатися.

– Ти не можеш ще поїхати. Ще скільки потрібно зробити… – не знаючи що сказати, розгублено мовила тітка йому в слід.

– Знаєте що? Самі розбирайтеся зі своїми бур’янами.

Дядько ще щось неприємне говорив Гриші, та він не слухав. Він швидко попрямував на автобусну зупинку. До автобусу залишалось ще двадцять хвилин. Він знав, що зараз дядько зателефонує батькам. Вони розхвилюються і все закінчиться не надто добре. Тому він перший зателефонував їм.

– Мамо, – звернувся він настільки спокійно, наскільки міг, – я їду в місто. Тут така проблема.

– Яка? – запитала вона. – Що сталося?

– Зі мною нічого. Та я маю приїхати до одних людей, просто перевірю, чи з ними все гаразд. А ввечері все поясню.

– Тоді постарайся так зробити. Головне не влипни нікуди. Дома поговоримо. Бувай.

– Бувай. – Знервовано сказав Гриша і збив дзвінок.

Йому стало паршиво. Він побачив, що одна із дошок на лавці, що стояла на зупинці, майже згнила. Він поглянув навкруги, і зрозумівши, що нікого не має, з силою взявся за цю дошку. Після деяких спроб вона добре почала шататись і відірвалась. Він викинув з рук її подалі і відчув, що трохи заспокоївся. Коли приїхав автобус, він швидко зайшов і купив квиток. Він знав, що побачить на кінці своєї дороги, та якась надія в ньому жила.

Гриша зійшов на зупинці, що була найближчою до дому старих, щоб не чекати і міський автобус. Швидкий крок, який переходив у біг, швидко привів його на місце. Картина, що перед ним постала, була не з приємних. Три двори підряд згоріли і тільки повалені, спалені балки, що залишились після них, давали зрозуміти що тут було. Все це місце було огороджене стовпчиками зі спеціальною стрічкою, що говорила: «Прохід заборонено, проводиться розслідування». Він пішов по довжині стрічки, щоб краще роздивитись. Та все і так ясно, коли він обійшов все по кругу. Хоча треба було когось розпитати, що відбувається.

Недалеко від цього місця, Гриша помітив хлопця, старшого від нього. Він стояв і розламував хліб на малі кусочки та розкидав навкруги. Пташки з різних сторін злітались до нього і своїм курликанням, дякували йому. Гриша підійшов до нього і він здався йому знайомим.

– Привіт, друг. – Він протягнув руку. Той прийняв рукопотискання.

– Привіт.

– Давно тут стоїш?

– Та часто гуляю тут на канікулах. Що, ти теж хочеш розпитати про пожежу?

– Звідки знаєш, що я хочу?

– Тут багато зівак і всі щось шукають. Якщо ввічливо попросиш, я розповім.

– Що думаєш? Дуже крутий? – Гриша був готовий кинутись на більшого від нього.

Поганий настрій так і лився з нього і він подумав, якщо він ще щось таке відповість то отримає стусана. Але цей старший хлопчина просто подивився на нього і нічого не відповів. Його впертий погляд говорив, що від нього нічого не можна добитися простими погрозами.

– Добре, будь ласка скажи мені, що ти знаєш. – Трохи глузливо мовив Гриша.

– Так краще. Бачиш, можеш коли хочеш. Тільки не роби таке зле обличчя.

– Ну, і? – Гриша вже втрачав терпіння.

– На думку пожежників, вибухнув газ.

– Я ж їм говорив слідкувати за плитою, – мало не закричав Гриша, – а далі що?

– Ну, тут все просто. Газ вибухнув і запалав. Загинуло п’ятеро, серед них і той дідок з бабкою.

Гриша сів на тротуар і мало не заплакав. На душі було так гірко. Не те щоб це була рідня, та все ж. Він знав їх трохи більше трьох місяців та якось прив’язався до них. Дивне відчуття того що бачив їх недавно, а тепер їх немає, поглинуло його сувору натуру.

– Не плач, ось тримай. – Смішливо мовив старший хлопець і протягнув носовичка.

– Відвали, – Гриша став на ноги, – я йду звідси.

Він пішов, та через декілька кроків обернувся.

– Я тебе знаю? Виглядаєш знайомо.

– Вчусь в тій же школі що і ти. Тільки в травні до вас перевівся. Куди ти поспішаєш? Скажи хоча б своє ім’я.

– Гриша, а ти?

– А мене звати Петрик. Я тут чекаю…

Та Гриша вже не слухав і тільки йшов подалі від цього місця. Петрик проводив його поглядом.

Потім Петрик взяв рештки хліба і розкришив його на землі.

Що за дивак? – подумав. – Та ця зустріч відбулася не просто так. Голос, що кличе, наказує мені. Якесь це має значення. Чому вона не приходить? Ніби вже повинна бути.

Він дістав телефон і побачив напис: пропущений дзвінок, «Ілона».

– Ти де? – він подзвонив їй. – Ми ж ніби домовлялися.

– Вибач, але я не зможу прийти.

– Чому?

– Я занадто захопилася своїм малюванням. Не можу зупинитися ніяк. То щось ти хотів сказати? Бо якщо це нічого не важливого, то почекає.

– Вже нічого. Я маю сказати тобі це при зустрічі, а не по телефону. Коли звільнишся, може завтра, може через тиждень, тоді сама зателефонуєш.

– От і вирішили. Тоді до дзвінка.

Вона збила дзвінок. Може вона трохи грубо відповіла Петрику та зрозуміла, що зараз важливіше завершити свою працю та не допустити більше такого переляку, який завдала їй мама. Коли стомлена Ілона заснула, то вона взяла малюнки, що валялися, потім зняла ті, що були прикріплені до стіни і акуратно склала їх на столі. Наступного дня – це дуже на шокувало Ілону, хоч і не довго, коли вона поглянула на стіл і знайшла їх. Після цього вона, стримуючи гнів, сказала, щоб в кімнату до неї не заходили, хоча б деякий час.

Ілона обернулася до стіни з майбутнім образом дверей. Там вже чітко вистроїлись малюнки один біля одного. Вони якимось дивним чином з’єднувались між собою і були тепер однією частиною великого малюнка на стіні. Весь низ був готовий, а наверху не вистачало верхнього ряду і декілька малюнків з буквами. Також був відсутній малюнок на лівій частині полотна, в місці, де поідеї знаходилася дверна ручка.

Потрібно здогадатися про напис на горі. Що це може бути? – думала Ілона і в задумі гризла олівця, який, від такої звички, вже майже весь був пожований.

Сконцентруватися хотілось, та ніяк не виходило. Ще одна приготована кава не давала достатнього ефекту і вона вирішила відкласти роботу над ними на пізніше. Чомусь подумалось про Петрика, про те що він хотів сказати і чому він запросив її. Що могло бути таким важливим, що він покликав її? А раптом він покликав на побачення? Раптом її кинуло в жар і довелось іти на повітря, щоб це пройшло. Щоб відволіктись, вона згадала що мама просила сходити до супермаркету та купити продуктів, навіть склала список для цього. Вона одягнула капелюх і босоніжки, пішла в гараж і вивела велосипед. Зазвичай вона не користувалась ним, та останнім часом змінила думку і полюбила цей транспорт.

Вітер шелестів в її волосі і капелюх, якби не був прив’язаний на підборідді, злетів би з голови. Після скількох годин в замкнутому приміщенні, особливо чітко відчувалися запахи квітів і скошеного газону. Цей запах, серед духоти літнього дня, додавав наснаги і вона зрозуміла, що при поверненні додому, з свіжими силами вийде ще зробити декілька малюнків. Потім їй згадалася одна телепередача, де розповідалося про письменників. Там говорилося, що натхнення можна знайти будь де, в звичайних речах, що є навколо, в природі, навіть якщо просто подивитись на небо і почати спостерігати за хмарами. І якщо віддатись фантазії, там можна знайти щось для себе.

Раптом їй здалося що фіолетова стрічка зникла і більше не прикрашає її волосся. Вона була на місці. Тому, щоб такого відчуття не було, вона сильніше її заправила, хоч це було зробити складно на ходу. Потім, тільки прибула до супермаркету, поглянула на своє відображення в дверях. Те, що вона побачила, їй сподобалось.

Настав початок покупок. Вона спочатку скупилася по написаному мамою списку, а потім пішла у відділ з фруктами. Нічого незвичайного їй не хотілося і вона просто взяла апельсинів. Поки вона прямувала до каси, серед безлічі товарів стояла невелика полиця з рекламними брошурами. Серед їхньої безлічі, особливо виділялась яскрава рекламна брошура, з рекламою якогось курорту. Ілона миттю звернула на неї увагу. Останній напис обіцяв: «Просто обернись, і ти знайдеш відпочинок.»

Потрібно просто обернутись і я знайду. Хм, це треба запам’ятати, – подумала Ілона і попрямувала до каси, оминаючи інших покупців.

Продавець швидко склав продукти в пакет та сказав суму. Після того, як Ілона розплатилася, вона помчала додому. По дорозі, майже біля її дому, їй зустрілася її подруга Оленка. Вони деякий час не розмовляли між собою, та все ж Ілона виявилась менш гордовитою та після невеликої розмови помирились.

– Ти звідки йдеш? – запитала Ілона.

– Від тебе. Як завжди ти виявилась не вдома. Де ти ходиш?

– За покупками їздила.

– То пішли тепер до тебе. Мені потрібно телефон зарядити. Та й погуляю з тобою. Не заважатиму?

– Та ні, не повинна. Заразом допоможеш мені знайти натхнення.

– Яке натхнення може бути? – з непідробним здивуванням запитала Оленка. – Краще розкажи як пройшло.

– Що саме?

– Твоє побачення. Я чула тебе запросили і знаю хто.

– Хто тобі таке сказав? А, взагалі не важливо. Я не пішла, бо була зайнята.

– Ну ти даєш. Упускаєш шанси поспілкуватися. Я думала хоча б щось цікаве почую.

– Ось побачиш, ще буде.

Вони разом повернулися в будинок Ілони. Трохи охолонули від спеки та випили холодного лимонаду. Хоч Оленці було і цікаво зовсім не те, та вона більше не поверталася до розпитування. Раптом Ілона запропонувала:

– А тепер, ми зіграємо в гру. Ми візьмемо по блокноту, я їх принесу. І по всьому домі будемо записувати те що бачимо. Потім візьмемо, складемо слово, та знайдемо який небудь вислів, може він знайде мені натхнення.

– Так, ми що? Будемо займатись дитячими видумками? Може ще ляльки дістанемо? – На лиці Оленки з’явилась така відраза, ніби її щось кисле з’їла.

– Ну будь ласка. Хіба тобі важко.

– Ти не розумієш. На наступний рік буде наш перший випускний. Хто продовжить учитися в школі, хто поступить в технікум або університет. Ми маємо вже підготуватись до дорослого життя.

– До цього ще досить довго. Ще встигнемо. Не хвилюйся.

– Ще й як буду, – все ніяк не могла заспокоїтись Оленка, – я сьогодні може й пограюсь. Та ти май на увазі, що наступного разу ти мене не вговориш.

– Як скажеш, подружка.

Після цих слів Ілона швидко вщипнула Оленку за щоку. Та крикнула, але посмішка швидко повернулася на її обличчя. Після цього вони взяли по блокноту і нумо нишпорити по будинку. Вони записували все, що бачили і кидалося в очі. Це зайняло не багато часу, і через десять хвилин, вони сиділи зі списками в руках на дивані. Ілона взяла блокноти і поклала один біля одного.

– Значить, так. Що незвичайного ти побачила. Червона пташка, книга з ініціалами С. К. Що це значить?

– Здогадайся. Це не дуже складно.

– Потім подумаю. Далі ти написала слово «лапка». Ха, ти в холодильник заглядала…

– Нумо, до діла. Що в тебе?

– Перша це фраза, що я побачила в супермаркеті: «Просто обернись, і ти знайдеш». Інше, що кинулось мені в очі, це, ти не повіриш, двері, що слугували дзеркалом. Ну і погляд однієї з картин, що висить в кабінеті тата.

– Хоч я і вважаю це дурницею, та що далі? – мовила Оленка і по її голосу було чутно, що це вже почало їй набридати.

– Тепер з цих слів потрібно скласти фразу, яка, по ідеї, мені допоможе набратись натхнення.

– Звучить як яке небудь заклинання. Може і свічку запалимо?

– А це ідея.

– Та пожартувала я. Ох наївна Ілоно. Не вір всьому що чуєш, бо надурять.

Та подругу Ілона не слухала, а скидала слова в кучу, щоб знайти якесь рішення. Вона взяла чистий аркуш і написала те, що вийшло.

«Рожева пташка, в якої погляд дзеркальний, обернись і знайдеш її.»

– Непогано вийшло, – сказала Оленка, – та мені вже пора. Ще побачимось, розважайся. Проводити не треба.

Та все ж, Ілона її провела. Потім повернулася в будинок і сіла на диван. Взяла аркуш паперу з написом зі столу. Ще раз перечитала і зрозуміла що інтуїція підказує зробити так, як написано. Вона закрила очі, спробувала сконцентруватися. Потім, повільно відкриваючи віки, почала обертатися. Її очі відкрилися на максимум, ніби схотіли вилізти. Перед нею, на бильці дивана, стояла на своїх крихітних лапках, червона пташка. Вона мала такі темні очі, що це здавалося, ніби дивляться пусті люстерка. Вона дивилася і цей пташиний погляд в її уяві почав збільшуватись. Пару митей і вона відчула себе такою малою, як зернина. Їй здалось що вона бачить своє відображення і дивиться в очі все глибше і глибше. Потім вона побачила Петрика, який дивився кудись вдаль.

Легеньке «цвірінь» пробудило її і пташка так само швидко вилетіла в вікно, як і з’явилася. Ілона ще хвильку посиділа оторопіло, потім швидко попрямувала в кімнату і зателефонувала Петрику. Вона домовилась щоб він прийшов завтра до неї додому.

В цей же час, тільки Петрик закінчив розмову по телефону, він підняв руку вверх і йому в долоню приземлилась пташка, яка не так давно вилетіла від Ілони. Він швидко дав їй кусочок хліба і промовив:

– Що ж, поки що йде так як наказано.

Він потягнувся і пішов дрімати в парк, де він любив сидіти на лавці і мріяти. В таку спеку нічого не хотілося робити. Він подумав про завтрашній день. Невідомість хоч і лякала, та якось притягувала і видіння про голос, який запрошував до себе, щоб виконати головний наказ. Який? Він ще не знав.

А ось Ілона не могла заснути. Вона малювала, стираючи і гострячи олівець багато разів і навіть не думала зупинятися. Вона відчувала втому і піднесення одночасно. Так малюючи аркуш за аркушем, вона все ж, заснула.

Наступного ранку Ілона відчула, що настрій в неї став дуже добрим. Після сніданку, вона подзвонила подругам, добре наговорилася з ними. Вони обсудили все, що бачили за останній час і Ілона відчула що настрій ще більше покращав. Після розмови, Ілона повернулася до своїх малюнків. За ніч їх накопилось досить, щоб закінчити полотно на стіні. Ілона зрозуміла що, сама не помітивши, за ніч, створила літери на малюнках, і нарешті з них можна буде скласти фразу, яку вона так довго шукала. Вона по одному ставила їх на відсутні місця і вони ставали чітко. Вони склеювались між собою по краям і шви зникали, створюючи монолітне полотно. Її ця дивна магія вже не дивувала, а тільки хотілося дізнатися, що буде, коли робота буде створена до кінця.

Коли малюнки стали на потрібні місця, вона відійшла по далі і ще раз подивилася на те, що вийшло. Дерев’яні двері посеред кам’яної стіни, на старих дошках якої, лазили різні комашки. На кам’яній арці, що окручували двері лізла виноградна лоза, з великим, порослим листям навкруги. Листя з самого верху полотна несподівано закінчувалось, ніби було обрізане. Округла ручка, за яку відкривали, висіла в правій частині і була вугільно-чорною. Напис на дверях, напівкругом висів зверху і говорив:

«Ці двері туди ведуть, куди не прямує ніякий путь. Старе та нове враз з’єднаються та зі співом пташиним, туди приведуть»

Їй ця завершена робота подобалася, але після довгих розглядань, вона сказала вголос:

– А далі що?

– Спробуємо її відкрити.

Ілона аж підскочила від несподіванки. Ззаду стояв Петрик і хитро посміхався. На його плечі сиділа ластівка, яка чистила клювом своє пір’ячко.

– Як ти сюди потрапив?

– Було не замкнено. Тому я і ввійшов. Бачу ти завершила своє завдання. До речі, вибач що налякав. Ти ж не злися?

– Та ні. Добре, що ти прийшов. Бо я відчуваю щось таємниче у тому що я створила, тепер потрібно якось завершити полотно.

– Скажи, ти також чула в снах якийсь голос, що зве і підказує, як туди дістатися?

– Так, було декілька разів. – Пожала плечима Ілона. – Але голосів було декілька і вони були різними, хоч і звучали одночасно. Вони були такі добрі, але печальні, що мені захотілося знайти їх. І сила цих голосів захоплювала мене і надавала мені змогу малювати.

– Зрозуміло, що ця сила в кожного проявляється по різному. В мене ось з’явилося вміння говорити з пташками. Не знаю, навіщо це я сказав. – Раптом розгубився Петрик. – Мені голос заборонив це казати.

– То це ти…

– Так, признаюся. Я слідкував і за тобою, і за багатьма іншими, щоб знайти шлях туди, куди кличе. Навіть вчора зміг створити тобі невелику підказку, яка, до речі допомогла тобі.

Ілона враз почервоніла, і вліпила гучного ляпаса Петрику. В того аж потемніло в очах від несподіванки. Ластівка на плечі швидко полетіла до Ілони і спробувала дзьобнути її в око. Та Петрик зробив рух рукою і та повернулась до нього на плече.

– Заслужено. Та тепер послухай, нам дуже пощастило, що ми, з часом, ще краще навчимося користуватись цією силою.

– Хочеш сказати, ти зміг навчитися магії?

– Ти також, хіба не розумієш? Чим далі ми будемо йти по цьому шляху, тим більший буде наш талант.

Ілону шокувало це і її фантазія миттю почала малювати різні історії. Вона уявила як зможе знати майбутнє, повне багатства, наприклад в лотереї, та зможе користуватися грошима, щоб допомагати хворим і бідним. Та її потік думок перервав Петрик:

– Ти ще тут? Роздумувати ще рано. Тепер потрібно якось відкрити ці двері.

– І як це зробити? Я готова допомогти. Тільки скажи як.

– Подумаємо. Ти створила за допомогою олівців, малюнок дверей. Я бачу що тут не вистачає самого верху, де листя.

– Значить потрібно оживити малюнок. Знайти листя.

– Правильно думаєш. – Петрик зробив жест, кулаком у долоню вдарив. Ілона подумала: В якому мультику я це бачила?

– І я тепер зрозумів хто мені – це допоможе.

Петрик підійшов до вікна і відкрив його. Гучно засвистів. Піднявся невеликий вітер. Ілона почула легкий шум, що наростав. Цвіркотіння збільшувалось і до кімнати залетіло безліч пташок. Ілона спробувала швидко порахувати. Та їх було так багато, що це було майже неможливо. Вони відрізнялися формами і кольорами, і всі цвіркотіли по своєму. Серед цієї хмари пернатих, вона навіть помітила червону пташку, яка слідкувала за нею напередодні. Тільки но пернаті заповнили всю кімнату, вони замовкли на мить і почали співати одночасно.

Під цей спів, Петрик підняв руки догори, потім вказав на малюнок дверей на стіні. Потім почав робити рухи, розмахуючи руками по колу. Ілона стояла, зачарована цим дійством. В кімнату залетіло ще десять ластівок та пара ворон. Летіли вони не швидко, але синхронно, ніби журавлиний ключ, що перетворювався в ритмічний танець в повітрі. Кожна з них, тримала в дзьобі по виноградній лозі. Вони, одна за одною, підлітали до малюнка, і ніби знаючи куди, вставляли лозу з листям на свої місця. Виноградне листя приєднувалось до малюнку, ставало одним цілим з ним, як до того відбувалося з іншими аркушами. Петрик робив махи руками під спів пташок та, крім з’єднання малюнків і виноградного листя, нічого більше не відбувалося. Петрик теж це помітив і почав старатися ще більше, спів пташок посилився.

– Петрику стій, припини. Нічого не виходить. – Сказала Ілона, побачивши, що йому стає не добре.

– Може, якщо я постараюсь, то вийде закінчити цей процес.

– Ми не помітили щось важливе. Спробуємо ще раз. Тільки пізніше і тоді, якщо добре подумаємо.

Петрик опустив руки, і витер носовичком спітнілого лоба, потім хлопнув у долоні. Пташки в туж мить втратили свою синхронність. Вони хаотично розлетілися і покинули кімнату через вікно. Коли в кімнаті не залишилось ні однієї пташки, Ілона зрозуміла що її чекає генеральне прибирання. Вона поглянула на Петрика. Схоже такі фокуси дались йому важко. Він сів на стілець. По його обличчю виднілася сильна перевтома. Він тяжко дихав, але очі горіли вогнем впевненості. Побачивши його таким щасливим, Ілона теж піднеслася духом.

– Ти дуже стомився? – Запитала Ілона.

– Так, є таке. Як тобі? Що я вмію?

– Це було дивовижно. То і я зможу таке зробити?

– Зможеш, якщо постараєшся. Ось у мене, це зайняло пів року тренувань. Поки що, можу зробити тільки це.

– Напевно тому тебе вигнали з попередньої школи? І перевели до нас.

– Це тепер я зрозумів, що можна було ці речі поєднувати. А тоді я так захотів навчитись цьому, що прогулював школу. Навіть покарання від батьків мене не зупиняли.

– Зрозуміло. Та я рада, що ти все ж зумів взяти себе в руки. – Ілона говорила і попутно збирала в корзину для одягу пір’я, яке було по всій кімнаті.

– Тепер скажи, чому ти зупинила мене? Ніби все йшло нормально.

– Бачиш напис? Як думаєш? Що ми пропустили?

Петрик поглянув. Все, ніби, сходилось. Через секунду він зрозумів чого не вистачає. Він подумав: якось треба виконати фразу «Старе та нове враз з’єднаються».

– В мене жодної ідеї, про що мова. Старе та нове… Це може означати будь що. Напевно я занадто стомився. А які твої думки, Ілоно?

– Я думаю що скоро стане ясно що це. Просто потрібно ще трохи часу.

– Як скажеш. Тобі допомогти з прибиранням? – Запитав, для ввічливості, Петрик, та відчув, що голос має йому щось сказати, щось не дуже приємне. Потрібно було спішити.

– Ні, дякую. Я сама. – Відповіла Ілона.

– Тоді я пішов. Я зателефоную.

– Бувай. Дивись не впади по дорозі.

Ілона, коли Петрик пішов, подумала з досадою: треба було прийняти його допомогу. Навіщо я відмовилася?

Прибирання тривало досить довго. Від дрібного пір’я і пилу хотілось чхати і очі сльозились, навіть коли вона в рукавичках збирала пір’я. Вона наповнювала сміттєвий мішок, який після прибирання виявився повним. Потім взяла пилосос і продовжила позбавляти від пилу кімнату. Їй хотілось швидше прибрати і поговорити з подружками по телефону. Про себе вона відмітила що малювати їй не хотілось. Ще та сама пристрасть була, але вже не палала. Тієї миті, коли Петрик продемонстрував свої вміння, її це не вразило. Та тепер вона зрозуміла що і сама щось може. Не до кінця правда, та через деякий час все в неї вийде, вона була впевнена в цьому. Також уява почала малювати їй те, що можна буде знайти за цими дверима. Але їх треба було ще відкрити.

З такими думками Ілона завершила прибирання. Вона взяла телефон і зателефонувала поділитися пригодами та запропонувати кудись піти. Деякі мали свої турботи і відмовились від її пропозиції. А пропонувала вона сходити на пляж. Після того, як місце зустрічі було домовлено, вона знайшла свій найкращий купальник, одягла його і накинула верхній одяг і попрямувала на пляж. Вона відчувала, що тягар, який змушував її малювати, повністю з душі зник.

Через декілька днів, Ілона почала помічати, що малюнок на стіні почав змінюватись. Спершу він став одним цілим зі стіною. Потім все більше й більше, ніби вклинювався всередину. Ілона зняла кнопки що закріпляли малюнок зі стіною і через день, помітила що дірки від них повністю зникли. Після повного з’єднання, малюнок стало неможливо зняти зі стіни. Він став частиною дому. А після цього почала з’являтися об’ємність малюнку. Ілона спостерігала за цим дійством і роздумувала над загадкою: чого все таки не вистачає? Вона подумала, що якби її батьки часто заходили до неї в кімнату, то вони б запитали, що значать малюнок з виноградним, живим листям, що росте з нього. На щастя вони вважали, що в дочки має бути своя територія та не набридали.

Петрик на телефонні дзвінки відповідав не часто, навіть коли батьки телефонували. Ці дні він противився голосу, який змушував його забути про Ілону. Щоб відволіктися від нього, він багато читав. Особливо літературу де говорилось про подорожі між світами. Прочитав навіть багато теорій в інтернеті, про те що всесвіт наш не єдиний і що їх існує безкінечна кількість. Через деякий час він зрозумів, що це звичайні фантазії розумних дядьків, написані для підвищення їхньої самооцінки і розведення безглуздих дискусій. Туму він відклав планшет, взяв ще одну книгу, задумався. Рішення мало бути набагато простішим і щось складне думати, було не потрібно. При останньому дзвінку від Ілони, вона сказала що потрібно знайти знак, який підкаже, що робити далі.

В Петрика в кімнаті стояла пташина клітка з завжди відчиненими дверцятами. Він сипав туди корм і кожна птаха що прилітала, ласувала смачними зернятками. Він вважав своє спілкування зі птахами, навіть приємнішим, чим з людьми. Він часто говорив в своєму гіпнотичному спілкуванні:

– Можете бути вільними від мене. Можете бути в клітці, та зі мною. Та знайте що я завжди накормлю і напою вас та ніколи не покину.

Коли він перший раз відчув, що може говорити з пташками і вони слухаються його, він першим ділом позбавився від кота. В швидко придуману брехню про його алергію, батьки повірили і віддали кота сусідці. І пернатих, потім з кожним днем, прилітало до нього все більше. А з часом Петрик зрозумів, що може знати і бачити те, що бачили пташки своїми очима. Чим він і користувався, спостерігаючи за всім підряд, що могло допомогти в виконанні наказу по пошуку дверей. Поки він думав, до нього на плече сів горобчик.

– Цвірінь, цвірінь. – Замахав крильцями той, а Петрик почув: – Я знайшов, знайшов.

– Що саме?

Горобчик опустився йому в руку і поклав маленький чорний камінчик. Петрик спробував пальцями повертіти його. Чорний слід на руках означав, що це вуглина. Вуглина – це підказка…

– Точно, – засміявся Петрик, – дякую тобі горобчику. – На що отримав радісне цвіркотіння.

Останнього разу він бачив хамуватого хлопчину на ділянці, біля спаленого дому і тепер стало зрозуміло, що він стояв там не просто так. Та пошук цього хлопця ускладнював один момент. Петрик мало кого знав і мало з ким познайомився в школі. А Ілону робити це просити не хотілося, бо що знає вона або одна із її подружок, знатимуть всі. Він ще їй на сто відсотків не довіряв. Тому він відклав цю затію на завтрашній день. Він вийшов на балкон, підняв руки і покликав птахів до себе. На бильце балкона сіло декілька воронів.

– Знайдіть де живе той, що потрібний мені.

Птахи розлетілись і він вирішив ще трохи почитати книги про містицизм. Йому дуже хотілося набратися досвіду в тому, що вміє. В цьому занятті і минув його день.

Наступного дня, Петрик отримав від одного з воронів інформацію, де знаходився той хлопчина. Він вирішив одразу після сніданку, не гаяти часу і попрямувати до нього. Згодом, до нього зателефонувала Ілона. Вона запропонувала пройтися, поспілкуватися. Петрик слухаючи її веселий голос, не помітив як проговорився, куди хоче йти. Лаючи себе за це, захотілось відбрехатися, та в нього не було тепер іншого виходу, як запросити Ілону разом з собою. Та радісно погодилась.

Вони зустрілись на зупинці, що була найближчою до їхньої цілі.

– Як справи? Чим займався? – поцікавилась Ілона. – Від такого простого питання Петрик аж засоромився і йому стало чомусь ніяково.

– Я читав. Цей тиждень я тільки те і роблю що читаю.

– Що саме?

– Те що зможе допомогти в нашій справі.

– В нашій кажеш. Це добре. – Ілона засміялась і впевненість Петрика, яка недавно ще була сильною, почала зникати.

– Звичайно, до цього потрібно відноситись серйозно. А то мало що побачимо, коли зможемо відчинити двері. Раптом там якісь чудовиська.

– А раптом – це все нам здається і просто уява дуже розігралася.

– Може бути… – Петрик подивився на неї із здивуванням. Потім зрозумів, що вона це каже не серйозно.

– Та просто жартую, розслабся. Я теж спочатку думала, що це щось страшне, а тепер просто сприймаю цю історію як пригоду. Так-як просту пригоду.

– Як ти мило посміхаєшся. – Сказав Петрик і тут же засоромився від своїх слів.

– Що, що?

– Забудь, тобі почулося…

Вони прийшли до багатоповерхівки де жив Гриша. Піднялись на потрібний поверх і подзвонили в дзвінок. Їм відкрила худорлява жінка, на вигляд років сорока.

– Доброго дня, – сказав Петрик, – а Гриша вдома?

– Ні, його не має. Він на тренуванні. А ви його друзі?

– Ще ні, але можливо, скоро будемо. – Мовила Ілона посміхаючись, її настрій ніби передавався всім навколо – а коли він прийде?

– Через півгодини. – Відповіла ця жінка. – Мене звати Ліза Іванівна. А як до вас звертатися?

– Ілона та Петрик.

– Знаєте, ви не схожі на тих з ким він зазвичай спілкується.

– Справді?

– Не буду тримати вас на порозі, ви заходьте в вітальню, зачекаєте його. Якщо не поспішаєте.

Вони зайшли в квартиру і почали вивчати обстановку і інтер’єр. Петрик подумав, що не давно бачив фільм про другу світову війну, де все виглядало приблизно так само. Нові та сірі шпалери, з дивними візерунками, говорили про специфічний смак тих, хто живе тут. Ці думки підтверджувала і меблева обстановка. Меблі виглядали по новому та було видно що вони були старими, але реставрованими.

Через деякий час прийшов Гриша. Він навіть не встиг роззутися, як його мама, мовила:

– До тебе прийшли.

Те що до нього завітали, він і так помітив. Петрик встав і протягнув руку йому. Той пожав її, роздивляючись гостей.

– Я тебе бачив. А ось твою подругу зустрічав тільки в школі. Як тебе звати?

– Ілона.

– А мене Петрик.

– Я тебе і не питав. – Сказав Гриша. – Що ви хочете?

– Давай зайдемо до тебе в кімнату. Бо Ліза Іванівна, схоже, підслуховує. – Петрик почав трохи нервувати. – Ходімо.

– Пішли.

Вони зайшли в кімнату Гриші. Занавіски були завішені і стояла напівтемрява. На стіні висіли різні плакати метал груп, які ні Петрик, ні Ілона не знали. Біля шкільного столу, в кутку кімнати, лежало декілька гантель різної форми на спеціальній підставці. Ноутбук, що лежав на столі, був закритий і кидався в очі тим, що був повністю обклеєний різними наклейками. А ось ліжко було двох-спальне і займало більшу половину кімнати. Та все ж кімната виглядала, на диво, акуратно.

– Тут доволі затишно. – Першою заговорила Ілона. – Та не будемо тягнути кота за хвіст. Ми думаємо, що можливо, і тільки можливо, ти маєш одну річ. Яку, ми поки що, не знаємо.

– Якщо я її маю, то що ви хочете? Купити її?

– Можливо.

– Ну ви й даєте. Ви хочете купити те, що не знаєте. – Гришу – це розвеселило. – Чи вас хтось послав до мене щоб розіграти?

– Ні, ніхто нас не посилав. – Відповів Петрик. – Знаю, це дивно та все ж. Думаю, в тебе є відповідь на нашу загадку.

– Яку, наприклад?

– Якщо допоможеш, то все розповімо. – Пообіцяла Ілона, на що зловила докірливий погляд Петрика.

Йому не хотілось запрошувати в їхні пошуки ще когось. Та якщо він має те, що потрібно, чужим він не являвся. Ставало зрозуміло по його посмішці, що він запросто так, нічого їм не зробить.

– Гришо, – подивилась Ілона і її голос зазвучав так впевнено і дзвінко, що хлопці замовкли, – нам дуже потрібна твоя допомога. Тому напряжися і добре подумай. Що може бути нам потрібно? Це щось має бути цікаве, без логічного пояснення, як воно з’явилось в тебе.

– А ти зухвала. Я знаю що це.

Гриша пішов та витягнув з шкільного столу скриньку. Вона була начищена до блиску і навіть в темній кімнаті, відбивала від себе ті невеликі промені, що пробивались в кімнату. Він поклав її на стіл і став з боку.

– Я думаю це вона. Декілька днів шліфував її.

– Навіщо?

– Бо вона була повністю ржавою. Але чим скринька підходить під ваш опис, так це тим що її не можливо відкрити. Ні свердлом, ні болгаркою. Ось, бачиш слід?

Петрик з Ілоною подивились і справді, там була тільки невелика смужка, що вела через всю скриньку. Вони помітили сліди якихось букв але розібрати їх було неможливо. Вони повністю були зачищені.

– Щоб випиляти скільки, цілий диск на болгарці спалив. Ну як бачите без толку. Ще й місця для ключа не має.

– Я знаю який ключ піддійте. – Сказав Петрик.

– Якщо він в тебе є, то дістань.

– Ключ це попіл. Я тебе зустрів біля пожежі, пам’ятаєш?

– Не жартуй так? Який попіл? Ви що придумали собі?

Петрик встав з ліжка і взяв зі столу скриньку.

– Пішли з нами, Гриша я тобі все покажу. Ти, звичайно можеш забрати скриньку, але поки що, просто пішли.

– Так не піде, або ви зараз пояснюєте, що відбувається, або вилетите обидва звідси.

– Як грубо. – Відповіла Ілона. – Ти можеш робити будь що потім. Та зараз, я прошу, зроби як ми кажемо. Будь-ласка.

Гриша зрозумів, що з нею вступати в суперечку безглуздо, тому погодився. Вони втрьох вийшли з квартири і попали прямо в літню спеку. Вітер не давав ніякої прохолоди і від нього відчувалося, що стає тільки ще спекотніше. І тільки добралися до місця призначення, піт тік в очі і сонце світило так сильно, що Гриша пожалкував що не одяг панамку. Вони побачили, що ніхто ще не прибрав згарище і тільки дощ, що декілька днів тому був, прибив пилюку до землі.

– Пішли в тінь. – Запропонував Петрик і його супутники згодились на це. – Значить так, Гриша. Я знаю що в моїх руках навряд чи це вийде. Тому ти зараз підеш і вкинеш скриньку в попіл. Кинеш на неї і зверху трошки. Повинно спрацювати.

– Не вірю, що я роблю це. – Сказав Гриша.

Він вкинув скриньку в попіл, як раптом вона загорілася вогнем. Він запалав доволі сильно, що деякі прохожі навіть почали обертатися, щоб побачити що відбувається. Але вогонь як швидко розгорівся, так і швидко почав згасати. На скриньці почали з’являтися дивні візерунки і написи, які під згасаючий вогонь зникали знову. Потім прозвучав тихий звук і скринька, потроху, відкрилася. Гриша дуже здивувався та, будучи сміливим підійшов поближче і обережно взявся за кришку. Та, повільно відчинилася. Всередині лежала стрічка, чорного кольору. Він підійшов до Петрика і Ілони. Вони, зачудовані, стояли і дивились на стрічку. Її темнота, ніби притягувала до себе.

– Тепер відповідайте, що це таке? – запитав Гриша, який був, від побаченого, сконфужений.

Друзям не залишалося нічого іншого, як розповісти про свої вміння, про те як таємничий голос їх зве до себе. Потім вони розповіли про двері, які потрібно відкрити. Гриша їх слухав здивовано, не перебиваючи.

– Знаєте? Я пас. Ось, тримай, – Гриша віддав Петрику стрічку, – самі займайтесь своїми чарами, а мене не вплутуйте. І з вами говорити, та знати, я не хочу. Чао!

Ілона щось хотіла сказати Гриші в слід, який йшов від них, та Петрик її зупинив. Йому стало легше на душі від того, що не потрібно буде більше спілкуватись з цим наглим хлопцем.

– Що тепер? – запитала Ілона, ще дивлячись в слід Гриші, що йшов геть.

– Пішли, відкриємо таємницю і дізнаємось що за дверима. Знаєш мені подобається наше, так сказати, розслідування. А цей Гриша… Можливо і добре що…

– Ай! – скрикнула несподівано Ілона і Петрик тут же обернувся.

В неї з голови спускалось щось схоже на фіолетову змію. Вона спустилась на ліву руку і почала її обвивати. А на правій обвивала така ж сама, тільки червоного. Петрик швидко зрозумів що це значить.

– Ілоно, тримай ще й цю чорну стрічку, та перехрести долоні між собою! Поспішай! – сказав він, а сам відступив.

Ілона послухалась його і взяла ще й чорну стрічку, яка перетворилась на чорну змію. Перехрестити долоні було не так просто. Руки дуже тряслися і серце колотилось так сильно, що хотіло вилетіти. Петрик побачив, що може нічого не вийти, тому швидко зробив декілька кроків і опинився біля неї. Він взяв її долоні у свої і з’єднав їх. Дві змії наблизились одна до одної, зашипіли і схопили одна одну за хвіст. Потім до них приєдналась третя, чорна і вони почали ковтати хвости одна одної. Друзі махнули руками, щоб звільнитися, але раптом ці змії засіяли синім сяйвом так сильно, що друзям довелось закрити очі. Тільки но вони відкрили їх, то зрозуміли що руки закріплені між собою. Різьблене кільце, з трьома зміями на різних кінцях, не давали вивільнити чотири руки ніяк.

– Так, спокійно. – сказав Петрик. Він виглядав засоромленим.

– Я спокійна. Зараз звільнимося. В мене долоня трохи менша, тому я зроблю рух вліво-вправо. А ти не рухайся. Добре?

– Як скажеш. – Відповів Петрик спокійно, але його лице налилось червоним кольором.

Рука потроху звільнялась, хоча і була закріплена добре. Ілона зрозуміла що поспішати не треба, бо ненароком можна і руку зламати. Вона діяла повільно. До них підійшов чоловік в капелюсі.

– Вам допомогти? – запитав він.

– Ідіть дядьку звідси, прямо зараз. – Суворо поглянув на нього Петрик.

Раптом на цього чоловіка зверху налетіла ворона і клюнула того в лоб. Чоловік зарепетував і побіг від ворони, що переслідувала його.

– Навіщо ти з ним так? – запитала Ілона, майже звільнивши праву руку.

– Тому що можу. – Відповів Петрик, стримуючись. Його став переповнювати гнів.

– Я не знала, що ти такий.

– Ти багато ще не знаєш. Ти ще довго?

– Вже майже все. Перестань нервувати.

Ілона звільнилася і почала йти від Петрика, потираючи руки, на яких залишились сліди. Петрик пішов за нею.

– То що? Зробимо нашу задумку?

– Зробимо, тільки не сьогодні. – Байдуже відповіла вона.

Петрик не став сперечатися і попрямував у іншому напрямку. Він купив пакет в найближчому кіоску і поклав до нього кільце. Він зрозумів, що своїм гнівом, зіпсував Ілоні настрій. Та що тепер зробиш? – подумав. Тепер його путь лежав у парк, де йому, як завжди, так приємно було знаходитись.

Думки роїлись в його голові. Щось вперто йому підказувало, що відкривши двері, він зможе покращити свої сили. А там, де сила, буде і влада. Але в ту ж саму мить стало зрозуміло, що багато людей він зможе образити своїми діями, як недавно це зробив. Ці почуття боролись між собою неначе ті змії, що переплелись на кільці. Все має значення, тому потрібно добре обміркувати, що відбувається, – подумав він.

Він сів на лавку в парку, що стояла неподалік від фонтану і задумався. Під час його роздумів, сам не помітив як почали злітатись птахи. Вони злітались по одній, сідали на землю і вишукувались в ряд по спіралі. І починали кружляти навколо Петрика. Їх зліталося все більше і коло росло. Коли їхня кількість перевалила більше сотні, вони почали тихо співати повільну і гармонічну мелодію. Вона звучала ритмічно і будь хто, хто проходив по парку, зупинявся і заслуховувався нею. Ці люди ставали на місці як вкопані і починали хилитися, ніби зображуючи якийсь шаманський танець. Петрик не помічав цього, все більше заглиблюючись у думки, які ставали, по його відчуттям, ніби водою, що повністю поглинає його на дно і в своїй темноті, розчиняє його суть. А птахи все прибували і коло більшало, по довжині якого, стояли люди, яких була вже ціла юрба. Люди стояли рівномірно, покачуючись в такт співу все збільшуючи силу своїх рухів. Петрик перебирав думки і вже почав бачити обриси чогось сильного і страшного, яке своїм наближенням і бажанням поглинути його, лякало. Як раптом слова, такі сильні, такі дзвінкі, пролунали з усіх сторін. Звідки вони пролунали, було не можливо зрозуміти. Та відчувались вони, ніби з усіх сторін, і одночасно нізвідки.

– Не йди в самоті!!! – казали голоси, прямо в голову Петрика.

Петрик прийшов в себе і всі птахи, що тільки ходили навколо нього, полетіли вгору. За цією метушнею не було нічого видно, тому Петрик став на ноги. Він пішов вперед, в той час як пернаті летіли в різні сторони, Коли вони зникли з поля зору, то Петрик побачив, що перед ним стоїть приблизно тридцять людей. Вони розгублено дивились по боках, потім теж поприходили в себе і потроху розходились. Петрик не зрозумів, що зараз відбулося, та знав він тепер одне: двері відчинити потрібно було якомога швидше, щоб дізнатися причини подій, які не можна було, поки що, пояснити. Правда він домовився -це зробити в інший день. Йому нічого не залишалося як піти додому, поробити справи і готуватись до сну. Від великої втоми, він хотів сьогодні лягти спати раніше.

Він прокинувся від дзвінка. Телефонувала Ілона. Він швидко взяв слухавку.

– Алло, Ілоно. Я слухаю.

– Швидко приїжджай до мне. Ти тут побачиш результат наших старань.

– Що саме відбувається?

– Я вчора, перед сном намалювала місце для кільця. Після цього двері почали світитися. Вони стали дуже об’ємні і тепер не вистачає тільки остатньої деталі.

– Я думав ти ображаєшся на мене?

– Забий про це. Чекаю.

Позіхнувши, Петрик встав з ліжка. Потягнувся і пішов робити вранішні справи. Потім добряче поснідав. Хоч Ілона і підганяла його, але він міркував, що відмовлятися від прийому їжі не треба, бо багато чого може статися, а він буде голодним і не матиме сил. Потім він одягнувся і попрямував на автобусну зупинку.

Ілона стояла на вулиці і чекала його біля свого будинку. Вона була втягнута в розмову з двома пенсіонеркам. Тільки но побачивши Петрика, вона махнула йому рукою, а сама сказала бабусям:

– Якось другим разом поговоримо. Удачі вам.

І підбігла до Петрика, взяла його під руки і майже силоміць поволокла його в будинок. Пенсіонерки уважно дивились на це. Тему для обговорення вони на сьогодні точно отримали. Та вони не знали одного. Що через декілька днів, буде нова тема, про що поговорити.

Петрик зайшов в кімнату до Ілони і побачив, що вона має на увазі. Лагідне сяйво йшло з дверей і якось заспокоювало, того, хто дивиться на нього. Мало нагадувало те, що недавно було малюнком. Тепер двері, ніби із середньовіччя, стояли посеред стіни і відчувалося що вони просять, щоб їх відкрити. На дверях висів крючок який був призначений для кільця.

– Повісь його, – сказала Ілона, – і відкрий вже.

– Що за світ може ховатися за дверима, після того як ми їх відкриємо?

– Я не знаю та спробувати потрібно. Ти ж теж чув голоси. Недаремно вони нас звуть. Їм швидше всього потрібна наша допомога.

– Я надіюсь ти готова?

– Так, зробимо це.

Раптом голос, що останнього часу все частіше звучав, пролунав так сильно, що Петрик мало не втратив свідомості: «не пускай її».

Він зібрав всю свою впертість, і не послухався голосу. Потім, за допомогою сили волі, втримався на місці і спробував зробити так, щоб Ілона не помітила його стану. Це в нього вдалося. Щоб далі не тягнути, він повісив кільце на крючок і двері засяяли так сильно, що він, разом з Ілоною, зажмурився. Почувся дрібний стукіт у вікно. Петрик трохи розплющив очі і відчув що більше сотні пташок б’ються дзьобами у зачинене вікно. Він вирішив не відволікатись і потягнув за кільце всією вагою тіла. Але двері все не піддавалися, а тільки ще більше світили сяйвом, що вже почало обпікати руки йому. Він захотів покликати Ілону на допомогу, та вона і так взялася допомогти. Вона потягнула двері на себе. На цей раз, вони піддалися і почали повільно відчинятися. В кімнаті стало дуже спекотно. Вони тягнули і відчували, що вогонь від дверей, не горить, а поглинає їх. Захотілось відступити, та зупинятися вже стало неможливо.

Вони почули багато різних розмов, які зникали і зникали так швидко, що стало не зрозуміло, що вони хочуть сказати. Говорили не слова, а ніби емоції і почуття звучали. Гнів, злість одночасно існували з пристрастю та любов’ю. все це так сильно захоплювало Петрика і Ілону, що навіть якби вони захотіли, то тепер, закричати від цього потоку сили, не змогли б. Перед тим, як зникнути та забутися, Ілона з Петриком почули дзвінкі голоси, що звучали з глибини, куди їх тягло.

Ідіть, Летіть,

З нами танцюйте.

Спасіння від зла,

Ви намалюйте.

Нагороду щасливу,

А може сумну.

Знайдете…

Після дивного сну.

Ці слова пролунали ніби з якогось марева, коли вони чуються і забуваються в ту ж мить. Їх поглинула невідома сила і вони миттєво зникли, залишивши після себе тільки спалах світла. А на землю полетіли малюнки. І на них повільно, пливучи по повітрю, опустилось листя винограду.