Читать книгу Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі - Олександр Викторович Манько - Страница 5

Кап-кап. Кап-кап. Від дивного звуку Ілона почала приходити в себе. В вухах дзвеніло і вона не могла ніяк стати на ноги. Допомогла собі руками, але безрезультатно. Вона лежала на вогкій землі і не розуміла, де знаходиться. Навкруги було темно і ця темнота лякала. Дуже захотілось побачити сонце, яке, здавалося вічність тому заглядало їй в вікно. Вона глибоко вдихнула і зрозуміла що повітря свіже, ніби в лісі. Це радувало, бо якщо вона дихала – це означало тільки одне – вона ще жива. Після ще декількох невдалих спроб встати вона повалилась на спину і поглянула в гору. Там нічого не було, тільки пустота і це могло значити тільки одне – або вона в приміщенні, або неба не існує і навкруги одна все поглинаюча темнота. Пожурившись, стало зрозуміло, що сумні думки ні до чого не приведуть і вона дуже напружилась, щоб таки встати. Ноги тряслись, але змогли виконати цю задачу. Її хитало в різні боки і вона зробила декілька кроків вперед. Мало не впавши, вона пройшла ще трохи. Сили поверталися і вона повільно йшла ще, попутно шукаючи, де можна схопитися руками. Її нудило, і хотілося їсти, хоч і приймала їжу, як їй здавалося, пару годин тому.

Вже багато часу, поки вона волокла ноги, не могла нічого нащупати. І лиш трава під ногами, на яку вона несподівано вийшла, лоскотала литки і давала зрозуміти, що природа в цьому світі існує. Несподівано Ілона натрапила на стовп і мало не влетіла в нього носом. Вона сперлась на нього і спробувала набрати більше повітря. Через темноту вона побачила обриси верхівки, що належали стовпу. Але чому було так темно і не можливо було щось бачити далі, ніж на один метр. Вона поглянула вгору. Стовп був з ліхтарем. І ніби для підтвердження цього, лампочка нагорі загорілась. Ілона уважно роздивилась, і зрозуміла, що ліхтар нагорі, зроблений максимально просто. Потім, через десять метрів звідти, з’явилось ще одне яскраве світло, яке йшло від такого самого стовпа з ліхтарем.

Мене хочуть привести кудись, – подумала Ілона і нудота, що враз виникла в її животі, разом з головним болем, пронизала її. – В такому незрозумілому положенні, в якому я тепер, поспішати не потрібно. І куди, мені цікаво, подівся Петрик? Надіюсь він не пропав, коли опинився тут. Може даремно ми відкрили ті двері? Добре, не буду сумувати. Чого тут боятись? – підбадьорила вона себе, але тоді ж подумала: – все таки страшно.

Ілона ще деякий час почекала, нічого не змінилось і тільки два ліхтарі світили посеред темряви. Потрібно було знайти місце, де можна зібратись з думками і знайти хоча б води. Вона попрямувала до іншого стовпа і, так як вона і подумала, попередній згаснув, а ще один подалі загорівся. Щось намагалося вести її.

Ілона вирішила не йти в тому напрямку, в який ведуть і пішла прямо в темряву надіючись знайти ще один, але свій орієнтир.

Перед нею загорілися інші ліхтарі і стало видно, що стовпи розташовані поколу на великій поляні з’єднані дротами. Стало світліше, але все одно вони давали занадто тьмяне світло, щоб було повністю видно. Під ногами росла темно-зелена трава і її тепер можна було роздивитись. Посередині поляни виднілись нечіткі обриси чогось великого.

Може там будинок який, – роїлись думки у Ілони, – тільки потрібно бути обережною і пробратись туди таємно, щоб не побачили, та дізнатись, що тут відбувається. А якщо раптом знайдуть мене, то що робити? Що точно, так це говорити максимально доброзичливо. І чому я вирішила що там розмовляють моєю мовою?

Ілона прямувала до цілі не спішно і в напівзігнутому стані. Її видавав тільки шум трави що шелестіла під ногами. Вона думала, що цього виявиться достатньо. Тільки но вона прийшла до цілі і протягнула до, як вона думала, стіни руку, то відчула що – це якась тканина. Вона стояла перед великим тентом, яким користується цирк, коли приїжджає в місто. Підійшовши ближче, стало видно, що він простого, сірого кольору. Ілона не пішла шукати вхід, а підняла матерчату стіну і пройшла всередину. Хоч спочатку і були сумніви щодо місця куди вона прийшла, та побачивши перед собою дерев’яні лави, це і правда дуже було схоже на цирк. Вона опинилася прямо під ними що рядками, один над одним, розташовувались майже до гори куполу. На лавах сиділо багато людей, судячи з того, що було видно багато ніг. Ілона підійшла ближче, оминаючи промені світла що йшли з під лавок і поглянула через прогалину, що там відбувається.

Посеред арени стояв чоловік в сірій накидці. Він щось бубнів, все набираючи гучність голосу та розібрати щось не можна було ніяк, тому що всі люди, що сиділи навкруги, теж не мовчали, а без кінця гомоніли.

Що робити? – подумала Ілона і перевела, після роздивлянь навколо, погляд вперед.

– Мовчати! – закричав чоловік в накидці і скинув її.

І під нею виявився цікавий одяг. Він був одягнений костюм в червоно-фіолетову вертикальну полосу. На голові він мав старомодного циліндра такого ж вигляду як і костюм. На худорлявому лиці росли закручені вуса. Ілона бачила такі тільки на листівках, які давно знаходила на горищі бабусі. Цей чоловік підкинув і зловив в руках тростину і поставив її біля себе і вона отримала таке ж положення і не впала.

– Панове, – почав він, – я, маркіз Фредерік Хайрент, стою перед вами у всій красі і честі. Тому слухайте мій голос. Ви сьогодні захотіли прийти, краще сказати у вас не було вибору, щоб обсудити новину. Як знаєте, маленькі створіння, ім’я яких ми не говоримо, використали останні свої сили, щоб покликати одну із двох людей до нас. Але не важливо, хто саме запросив їх сюди. Вони навіть наївно думають, що в них вийде вижити тут, але це не так.

Він засміявся гучно і сильно. Юрба навколо, зробила те ж саме, та їхній сміх виявився слабий і якийсь, вимучений. Було відчуття, ніби вони заставляють себе сміятися. В голосі чулися нотки плачу. Ілона подумала, що якщо ще трохи буде такий сміх, то зал заридає.

– Тепер, я наказую. Якщо ви зустрінете одного з цих двох, то покажіть їм свою гнилість душі, і якщо вони хоча б трохи зреагують, я дізнаюсь де вони знаходяться і схоплю їх. А ви продовжуйте показувати які ви.

На одній із лав, почувся плач. Ілона поглянула туди і побачила дуже сумного чоловіка, в якого з очей летів потік сліз. Він закрив рот долонями, щоб ніякого звуку не вирвалось з його вуст та його вже було побачено.

– А ось і доброволець на сьогоднішнє, довге страждання. Іди до мене, не соромся. – Той прийшов і став збоку. – Тепер розкажи чому ти плачеш?

– Тому що образливо! – Сказав чоловік і за ним, повторив хором зал. Від несподіванки Ілона кинулась навтьоки та впала на землю. Доведеться ще трохи послухати, – подумала вона – йти нормально ще не можу.

А Хайрент все сміявся та кружляв по арені. Він підіймав руки до гори і робив рухи які говорили: хлопайте мені. Зал дружно виконував це і здавалося, що скоро буде весело. Але відчувалося, як глядачі, що так спостерігають за цим, страждають.

– Що зробили тобі? – Звернувся він до чоловіка.

– Зі мною поступили так, як і я з усіма. Я дурив людей по страховці.

– А потім?

– Мій партнер забрав всі гроші і я залишився ні з чим.

Цей чоловік спробував засміятися але знову заплакав. А всі інші розразились сміхом. Чоловік, що плакав, став на коліна, а Хайрент взяв його за руки. І чоловік на колінах в одну секунду висохнув вдвічі, потім, безсилий, поповз геть. Пройшло ще декілька секунд, і він розсипався на порох, та зник.

– Тепер наступний. – маркіз взяв тростину і пішов по колу по всій довжині арени. – Ви всі отримаєте по заслузі, але вини своєї, ніколи не признаєте. Прошу вас, веселіться та святкуйте, скупі лицеміри.

Ілона зрозуміла, що все це схоже на психлікарню. З’явилась думка, що вона попала в пекло, де завдають страждань грішникам. Вона вибралась з-під намету і відчула що сили до неї, трохи, повернулись. Зовні стало навіть стало видніше.

Виходить Петрик десь тут є, – подумала Ілона і обернулась, щоб перевірити чи ніхто за нею не прямує. – І він живий, а це означає що його не знайшли і знайти його можливо. Тільки, наскільки великий тут світ, і де вона знаходиться?

Ілона вирішила ще трохи обійти намет. І вона побачила, що перед входом вистроїлась довга черга. Довжину її не можна було визначити, бо вона зникала десь там, де темрява не дає поглянути далі. Туди точно не потрібно було йти і Ілона попрямувала в іншому напрямку, по найближчій, вільній від людей, поляні, ще вловлюючи вухами сміх.

Тепле повітря доносило до її носа те, що можуть бути навколо фруктові дерева, які можливо, мають рости десь тут. Це була лише здогадка, але Ілоні так хотілось їсти, що вона прямувала вперед, не сумніваючись в своїй правоті. Через деякий час, вона відчула слабкий аромат спілих абрикосів, що йшов неподалік. Вона попрямувала туди. Там виявився сад, з невисокою, дерев’яною огорожею по периметру. Ілона переступила через неї і зрозуміла, що сад доволі великий. Це відчувалось від густого запаху, що посилився. Вона підійшла до найближчого дерева і зірвала пригоршню абрикос. Вони виявилися кислими і не смачними, але голод притупили. Їй стало легше і далі шлях лежав в глибину саду. Вона йшла і роздивлялась навкруги. Через деякий час, стало помітно, що дерева змінили свою форму і відтінок листя. Вона підійшла ближче. Тепер на них висіли груші. На смак вони виявились кращими за попередні фрукти, але Ілона не стала їсти їх більше одного. Подумала що це може зіграти жорстокий жарт з її шлунком.

Втамувавши голод, вона сіла на землю і задумалась. Як довго вона вже тут? І як довго буде? – думала вона, і незабаром відчула печаль, яка означала, що так просто, вона звідси не вибереться. Раптом так схотілось повернутись до батьків і просто поговорити з ними та розказати, як в неї справи. Відчуття того, що вона потрапила не в казку, а в якийсь темний, лихий світ, де тільки плач, засумували її до кінця. Самотня сльоза покотилась по лиці у веснянках. Раптом, вона швидко скочила на ноги.

– Чому я так? – сказала вона шепотом. – Нічого страшного не сталося. Я зараз розберусь, в тому що відбувається, і просто спробую пережити цю пригоду. Треба тільки набрати фруктів, перед тим, як йти далі.

Пару років тому, Ілона навчилась на додаткових заняттях в школі, плести кошики з лози. Тепер вона знала що їй знадобиться це вміння. Хоч ножика, для того щоб нарізати найм’якіших гілок, в неї не було та вона просто ламала гілки і скидала їх на кучу. Потім взялася обламувати маленькі гілочки, заважали. Після того, як було достатньо матеріалів, приступила до плетіння. Через годину була готова трохи дірява корзинка, з гостряками де не де, і ціла купа водянок на руках. Та вона не звертаючи на це увагу, пішла по садку. Виявилось все так, як вона і думала, кожен сектор саду мав різні фрукти. Низ кошика тепер встилали яблука, за ними груші і далі були абрикоси, сливи, вишні. Ілона була задоволена своєю роботою і вирішила більше ніяких фруктів не брати. Вона переступила частину огорожі, що була поламаною і пішла на пошуки того хто пояснить, що відбувається. Попрямувала вона в абсолютно протилежну сторону, від місця де бачила намет з дивними людьми.

Деякий час, її шлях йшов по траві і вона побачила стежку. Вона пішла по ній бо знала, що якщо є стежка то вона кудись зможе привести.

А привела вона до мосту над рікою. Журчання води заспокоювало, тому Ілона стала любуватись на воду. Так як було темно, вона побачила тільки чорний потік, що зникав під покровом ночі. По крайній мірі, вона думала, що це ніч. Вона відчула полегшення, коли побачила в далечі маленьке, синє сяйво. Вона швидко попрямувала туди і коли дуже близько підійшла до нього, перед нею з’явився худий, як палка, старий дід. Його обноски і вимучений вигляд миттю давили на жалість. Він загородив собою синє сяйво і подивився Ілоні прямо в очі. Потім протягнув долоню вперед.

– Здраствуй, добра дівчинко.

– Здрастуйте. – Зніяковіло відповіла вона і подивилась назад, шукаючи путі відходу.

– Чи є в тебе що небудь перекусити?

– Звичайно, тримайте. – Вона набрала жменю спілих вишеньок, що були зверху, і протягнула йому – Ви тут давно? Розкажіть що тут відбувається.

Той мовчки пережував, виплюнув кісточки і втерся рукавом.

– Ось що я тобі скажу. Дай ще, – Ілона, сама не розуміючи чому, виконала прохання і відсипала йому трохи фруктів. – Нас тут всіх поглинула темрява і ми страждаємо.

– За свої гріхи?

– Ні, за свою суть. За те які ми є. А тепер дай ще трошки перекусити.

Ілона раптом зрозуміла що не може відмовити йому. Велика жалість повністю поглинула її почуття. В неї з’явилось відчуття, що якщо відмовить зараз, то поступить найгірше всіх на світі.

– Дитино. Знаєш, життя тяжке. Ти молода і мусиш допомагати таким як ми.

– Ми, це хто?

Ніби відповідь на її питання, навкруги почали приближатися тіні. Це були люди, вигляд яких був ще гірший за діда, що вона зустріла тільки що. З’являлось все більше людей і жалісливість посилилась в декілька разів. Не контролюючи себе, вона віддала все що було назбиране в кошику, як раптом синій вогник, що був сяяв в далечі, пробився через юрбу і зависнув перед нею. Вона почула голос, тихий і настирний:

– Зосередься, Ілоно. Відмов кожному з них по три рази, і вони не зможуть побачити тебе. Ти повністю зникнеш з їхнього зору. Вони стануть сліпими.

Ілона спробувала це зробити, але її ніби заціпило і головна біль, вогнем пронизала її. Все що вона могла сказати, було «Так».

– Візьми мене в руки. – Продовжив голос що лунав зі світла.

Ілона потягнулася рукою через цю юрбу, що своїми жалісливими голосами, пробирались в мозок. Вона прихилилась до землі, ухилившись від обіймів, напружила руки і таки дотягнулася та взяла. В руках опинилося щось дуже приємне. Воно ніби висіло в повітрі в руці і що це, вона до кінця, зрозуміти не могла. Вона стала на ноги і їй раптом полегшало. Тягуча біль в голові і втома, почали зникати. Чим більше вона концентрувалась на тому, що в руках, тим швидше біль зникала. В голові все стало яснішати. Юрба ніби відчула що втрачає контроль і всі, як один, одночасно перемінили голос і тепер здавалося, скавчали. Ілона набрала повітря і гучним голосом крикнула.

– Ні. Ні. Ні, я відмовляюся.

Юрба затихла і всі очі, що недавно неначе горіли, тепер стали пусті та сліпі. Вони взяли з собою фрукти що випросили в Ілони і повільно пішли, хто куди. Ілона пройшлася ще трохи, викинула пустий кошик і знайшла місце, де не ходили, ці дивні жебраки. Вона приклала цей вогник до лиця і уважно подивилась на нього. Біль в тілі, майже повністю зникла.

Це була сфера без обідка і вона була м’яка, наче якась матерія. Синє, густе сяйво йшло з середини нього. Розмір вона мала, не більший ніж долоня Ілони. А всередині, вона помітила маленький, як наперсток, силует людини.

– Ти сильна. – Прозвучало зі сфери. – Я знав, що ти зможеш. Як добре що ти знайшла мене

– З тобою все гаразд?

– Мені здавалось що все вже пропало і ніхто не зможе знайти мене. Та тепер я бачу, що є вольові дівчата. І що скоро, все може змінитися.

– Чому тут так темно? – запитала Ілона, намагаючись роздивитися силует в сфері. – Що це за світ? Я думала що цікаві пригоди мене ждуть. А тут так дивно. Хто всі ці люди?

– Я б відповів тобі, та зараз зникну. Я був і так слабий і використав останні сили для того, щоб тебе не захопили. Ти зараз відправишся на пошуки моїх братів. Ти їм допоможеш.

– Якщо доберусь. Ти тільки не зникай. Як до них дійти? Хоч якийсь мені маяк буде.

– Ти зможеш відчувати їх і знайдеш дорогу. Я вірю в це. Тепер виконай останнє бажання.

– Спробую.

– Зімкни очі і сконцентруйся на доброті і позитиві. Згадай все саме найкраще, що в твоєму житті було. І вір в добро, без всяких сумнівів. І поки… віриш, все буде…

По цьому сфера, раптом вилетіла з її рук і, немов постріл, полетіла в невідомому напрямку, цілий сніп яскравих вогників. Вони полетіли вверх і повільно зникли. Ілона спостерігала за цим і зрозуміла, що робити далі. Вона зажмурилась і відчула світло в собі. Їй стало тепло і добре на душі. Вона посміхнулась і розплющила очі. Все навколо стало квітучим і живим, наступив день. Вона стояла ще деякий час і любувалась дубом, якого пару митей тому не було, і тепер він стояв, такий сильний і величавий, піддавався вітру і шелестів листям. Вона подивилась в сторону жебраків, що ще не давно так сильно говорили і просили. Замість людей тепер були, щось схоже на привидів, які безцільно ходили в різні сторони. Вони були трохи прозорими і показали тепер свою суть. Стало зрозуміло їх слабкість.