Читать книгу Двері чорної краплини. Пригодницьке фентезі - Олександр Викторович Манько - Страница 3

Пролунав дзвінок, який говорив про завершення уроків. Вчителька вже давала останні поради учням, як краще відповідати на наступних заняттях завтра, коли приїде комісія з перевіркою. Та крім відмінників, яких перш за все і будуть питати, ніхто цьому не придав ніякого значення. Більшість учнів в класі вже думками були далеко. Одні вже планували йти грати в футбол, інші думали якби швидше прийти додому і зайнятися своїми вподобаннями в комп’ютерних іграх або мультиках, а хтось в чомусь і по серйозніше. Майже всі вони були веселими і наївними, не знаючи що за доля їх чекає через декілька років і життя їм здавалося простим, і безтурботним. Все відбувалося як завжди і метушня, яка чомусь всім здавалася різною, майже не відрізнялася нічим від того, що відбувалося в інших класах. Ця придумана ними особливість, міцно сиділа в душах учнів восьмого-Б класу.

Весна вже розцвіла і повільно переходила в спекотне літо. Пташки іноді стукали дзьобами в вікна, ніби говорячи: швидше виходьте з приміщень. Світло вашої юності чекає на вас. І гомін дітвори, яка немов птахи, вилітала зі школи те підтверджувало. Біг вперед, розмови, які означали мало, формували характер майбутніх дорослих, лунали звідусіль. Серед цих розмов йшла та добродушно говорила Ілона. Це була руда дівчинка з веселим лицем. На її волосі вона мала бантик темно-фіолетового кольору, який висів збоку і переливався від сонячних променів.

– Дівчата, я таке бачила, – вона вдихнула повітря і її веснянки засяяли посмішкою. – Коло вікна, де я сиджу за партою, я побачила сьогодні такого красивого метелика. Він так кружляв, так кружляв та виписував повітряні фігури навкруги. Потім повільно опустився на підвіконник. Я хотіла спіймати його через прочинене вікно та не встигла. Він полетів, махаючи крильцями…

– Дуже цікава інформація. – сказала Оленка, її подруга, у відповідь. Інші дівчата відчули іронію в голосі і засміялися. Та Ілона посміхнулася їм у відповідь ще ширше, що навіть деяким стало ніяково.

– Розумієте, треба бачити красиве у всьому що оточує нас.

– Я тебе зрозуміла Ілоно. В тебе фантазія працює як завжди. Та сьогодні сталось щось цікавіше ніж гусінь з крильцями, ти не ображайся. Сьогодні до нас в клас прийшов новий учень. Як його там звали?

– Петрик. – Підказала Оленці одна з подруг.

– Так, Петрик. Ви бачили як він засоромився? Став посеред класу почав щось бубоніти. Та потім зібрався, представився і посміхнувся, в мене аж дух перехопило.

– Ніби сонце засіяло. – Додала Ілона, який цей новенький також дуже сподобався.

– Ось тут я з тобою згодна подруга. Він виявився доволі милим. Я навіть вже встигла дізнатися, чому його перевели до нас. Виявляється він звичайний прогульник, що догулявся до такої степені що його вигнали зі школи.

– Зрозуміло, – сказала Ілона, – ось і моя вулиця. Побачимся завтра.

– Бувай.– Відповіли їй дівчата і провели її поглядом. Потім продовжили свої плітки.

Ілона попрямувала до свого дому. До її чудового настрою додавалося відчуття того, що щось дуже добре відбудеться. Вона посміхнулась сонцю, яке тільки виглянуло з-під легенької хмарки. А цвіркотіння пташок, разом з ароматом цвітіння всього навкруг, підтверджувало це. Вона вдихнула з усієї сили та подумала: не дивлячись ні нащо я щаслива. Мене не цікавлять плітки. Ось що мені цікаво так – це знайти друга. Такого який би розумів всі мої почуття. Який би сміявся просто так, без всякої підлості та жалю. З яким можна говорити до упаду і мовчати, без всяких, зайвих образ. Щось мене на філософію потягнуло. А вдома треба помити посуд до приходу батьків. А що ж приготувати собі на обід? Напевно простої яєчні повинно вистачити, подумала вона.

З такими думками Ілона зайшла до себе у двір. Жила вона у невеликому місті. Місто називалося Засайдівкою. Там, разом з висотними багатоповерхівками, на окраїнах були приватні будинки. В одному з них, Ілона жила, разом зі своїми батьками. По краях доріжки, по якій вона проходила, газон вже просив косіння, а клумби поливу. Фігури з каменю навколо двоповерхового будинку, який був обкладений фігурною цеглою, показували що тут живуть доволі заможні люди. Та, чомусь завжди скромна Ілона ніколи не гордувала цим, а намагалася просто бути привітною. Разом з тим в неї було декілька подруг з якими вона спілкувалась, приймала участь в шкільних кружках і була відмінницею, з декількома перемогами на змаганнях. Але вона не часто запрошувала подруг в гості, а сама ходила до них. Деколи на їхніх обличчях з’являлася заздрість та заважала їй сприймати їх як подруг. Та не зважаючи на всі свої досягнення, Ілона не відрізнялась від багатьох подібних собі дітей. Це трохи пригнічувало але одночасно і радувало її. Хоча вже прийшов час, коли вони не хотіли вважати себе дітьми.

Ілона трохи задумалась та зайшла в простору вітальню, яку багато хто порахував би вишуканою з усіма, красиво розмальованими вазами та дорогими картинами. Та вона до всього цього звикла. І, не дивлячись на все це, її батьки не наймали нікого для догляду за домашніми справами, а займались цим самі.

Вона пішла в свою кімнату, зняла портфель, передяглася і пішла в ванну умитися. Потім прийшов час обіду. На сковорідці швидко опинилися сало, цибуля. На які, після невеличкого смаження, зверху були розбиті два яйця. Пообідавши таким не хитрим обідом та запивши все це тістечком з компотом, Ілона взялася мити посуд. Вся ця робота зайняла всього п’ять хвилин. Після цього вона пішла трохи подрімати. Бо післяобідній сон завжди корисний, по крайній мірі про це говорилось в одній з телепередач. І сперечатися з цим, не було сенсу.

Після невеликого, але такого приємного сну та всіх справ, вона повернулася до своєї кімнати. В кімнаті пахнуло фіалками, які вона недавно зірвала край дороги і тепер вони прикрашували кімнату своїм виглядом і запахом. Стіни, пофарбовані в жовтий колір створювали такий необхідний їй затишок для творчості. А любила вона малювати. Найкращі малюнки різного розміру висіли на стінах. Інші, ті які не дуже вийшли, лежали в коморі і в шухляді. На її ліжку було покривало зроблене з бавовни, із зображенням дракона в квітах. Їй чомусь сподобався цей малюнок коли вибирала його в магазині. Вона сіла на ліжко, взяла олівці та альбом в товстій обкладинці.

Вона тільки що дістала нові олівці, які її мама купила недавно на розпродажі. Тільки почала малювати, як весь світ ніби зник, ніби свіжий вітер повіяв звідусіль і нізвідки. Легкі рухи олівця створювали із нічого щось. Щось таке, що не можна придумати самотужки але те, що само веде, ніби кличе. Місце роздумам, зайняла фантазія.

Ілона прийшла в себе, коли малюнок був готовий. Результат виявився настільки красивим і майстерно виконаним, що вона аж запишалася. Чіткі лінії і об’ємне, випукле зображення свідчили про руку майстра а не людини для якої це не просто хобі.

На правій стороні вертикального малюнку було зображена біла цегла і декілька десятків листя винограду на ній, з під яких виглядали бруньки цієї рослини. А от з лівого боку малюнку з-під листя виглядала дошка, яка була частиною чогось більшого. На ній, коло самого краю, виднілась буква, яка була обрубаною на більшу половину. Не зовсім зрозуміло чи то «Г», чи то «Т». Далі, за обрубаною буквою, чітко стояв м’який знак.

Вийшло дивно, та мені подобається, – подумала Ілона, – треба батькам показати.

Її думка збулася, коли додому прийшла мама. Виглядала вона стомленою а її діловий костюм був трохи запилений від поїздки на велосипеді. Вона зняла туфлі, поглянула на дочку.

– Привіт, – сказала, – що нового? Як справи в школі?

– Все так само.

– А ось у мене повна запара на роботі. Перевіряючий постійно, кожен місяць, а то і частіше приїжджає і все допитується, до всього докопується.

– Але в нього нічого не вийде? Так? Ніхто не зможе покарати велику і страшну Ніну Іванівну. – Перебила її Ілона і скорчила гримасу.

– Добре показуєш, дуже схоже. – Відповіла їй мама і вони разом розсміялися. – Ну досить, пішли вечерю готувати.

– А тато затримується?

– Затримується, ти ж знаєш, він дуже хоче підвищення і тому все працює і працює. А чому ти йому не подзвониш?

– Не хочу відволікати. Ось прийде і поговоримо. А, поки що, я хочу тобі таке показати. В мене таке вийшло.

– І що ж?

– Коли прийде я покажу. Це великий сюрприз.

Вони швидко приготували вечерю: зварили суп, насмажили битків зі свіжого м’яса. А на десерт намазали вафельний торт і заварили міцного чаю. Коли повечеряли і почали пити чай, прийшов тато. Цей кремезний і товстий чоловік, не дивлячись на свій суворий вигляд, любив свою рідню. Вони швидко подали їжу і під час його трапези, Ілона побігла до себе в кімнату та принесла малюнок. Тато поглянув і зацікавленість з’явилась на його обличчі.

– Ну, що думаєте? – Ілоні не терпилося дізнатися думку батьків.

– Дуже непогано, – відповів їй тато, сьорбаючи із чашки, – що думаєш, Ніно?

– Це красивий малюнок, подивись? він ніби рельєфний.

– Що ж дочко, ти добре постаралася. – Продовжив тато. – В мене є один знайомий і він проводить виставки. Подивлюсь, може який небудь конкурс молодих талантів відбуватиметься. Потім спробую тебе туди влаштувати.

– Виходить в мене є талант, який зможе змагатися з майстрами? – Ілона розгубилася і не знала, чи радіти їй чи боятися.

– В таких батьків хороших і дитина найкраща.

– Умієш ти компліменти казати, ніби іншим, а ніби собі. – Сказала мама.

– Я такий. – З задоволенням відповів тато.

Після цього батьки перевірили і трохи допомогли Ілоні з домашнім завданням. Потім, після того як всі разом подивилися фільм перед тим як лаштуватися спати, пішли готуватись до сну.

– Ти, головне не забудь, я серйозно знайду тобі конкурс, де зможуть оцінити таланти. Тому готуйся. Добре?

– Добре, дякую тату. – Сказала Ілона у відповідь і пішла в свою кімнату.

Коли лягла на постіль і закрила очі, зрозуміла що сьогоднішній день виявився багатим на цікаві події.

Вона прокинулася за десять хвилин до сьомої, як завжди в будній день коли потрібно йти в школу. Швидко поснідала, почистила зуби, одяглася в шкільну форму і взяла портфель, в якому вже лежали всі необхідні для цього дня підручники. Швиденько відкрила і перевірила всі свої домашні завдання. Все було виконано. І вона зрозуміла що хвилюватися немає чого, окрім того, що ще трохи і вона буде запізнюватись.

Ранок п’ятниці виявився трохи прохолодним та сонце, на безхмарному небі, обіцяло спеку. По вулиці люди поспішали по своїх справах і більшість з них виглядали заклопотано і сумно. Ілону це трохи дивувало. Бо її оптимістичний характер все ніяк не міг зрозуміти, чому так багато видуманих на ходу проблем, які вони так дружно намагалися розказати іншим. Навіть їй хотілося до кожної сумної людини, що зустрічалася на дорозі, підійти і сказати: подивись навколо, світ прекрасний! Чому ти весь в печалі, друг?

Та вона відкинула непотрібні думки, враз сконцентрувавшись на вечері, який був напередодні. На тому, що їй доведеться брати в участь в чомусь що може зробити її популярною. Потім фантазія перейшла на те, що її почнуть впізнавати і проситимуть автографи. Ці думки прямо заволоділи її душею. Вона так замріялась, що мало не врізалася в однокласниць, що також були по путі в школу.

– Привіт. – першою сказала Ілона.

– Привіт, Ілоно.

– Нарешті п’ятниця, завтра вихідні і відпочинок нам забезпечений.

– Та швидше б наступали канікули, бо вже так набридла ця школа. Хочеться вже розважатися а не ходити сюди та ловити одні витрішки.

– А доведеться…

– Чому це? Ти щось знаєш?

– Я чула як завуч в коридорі говорила, що заняття можуть продовжити до червня.

– От дає. Це дуже погано… – Ніби аж протягнули ці слова дівчата, – може все таки обійдеться.

З кожною секундою їхнє ремствування збільшувалось і Ілона поспішила до себе в клас, щоб зайвий раз їх не слухати. Більшість учнів вже стояли на місці, розкладували підручники, говорили на різні теми, готувалися до уроків. Ілоні дуже хотілося поділитись з усіма, хоча швидше похвалитись, своїми успіхами в малюванні. Та, подумавши, вирішила відкласти це на потім, коли досягне справжніх успіхів у цьому ділі. А поки потрібно вчитися, тренуватися, а там видно буде.

Коли майже весь клас зібрався, крім прогульників і тих хто запізнюється до класу ввійшла вчителька алгебри, яка була і класним керівником їхнього восьмого-Б класу. Звали її Марія Іванівна. Ця русоволоса жінка середніх років у строгому костюмі, виглядала впевнено і елегантно. Ілона часто відмічала про себе що і вона приблизно так само буде виглядати років через тридцять. Було щось у вчительці строге, але в той же час і лагідне. Ці дві риси характеру перебували в такій гармонії, що учні не часто набиралися сміливості сперечатися з нею. Тому оглянувши клас вона відкрила журнал і відмітивши вмить відсутніх, сказала, як до цього говорила тисячу разів.

– Встаньте, діти. – Учні так і зробили.

– Доброго ранку.

– Доброго ранку Маріє Іванівно! – привітались вони, але трохи ліниво.

– Сідайте. Сьогодні будемо вирішувати рівняння з трьома змінними…

Ілона вже знала про що буде урок і зрозуміла що нічому новому не навчиться. Тому вона задумалась. Вона відчувала що незабаром відбудеться щось цікаве. Ті дві букви на її малюнку, що вони означають? Як можна було намалювати щось таке не зовсім зрозуміле і самій до кінця не знати, що це значить? Треба продовжувати і може в наступних малюнках знайдеться відповідь.

Вчителька все щось розповідала, деякі учні відповідали біля дошки.

– Тепер до дошки піде Ілона.

Та вона не почула і тільки коли вчителька повторила своє запитання, швидко прийшла в себе і пішла до дошки. Потім, взявши крейду швидко розв’язала формулу.

– Молодець, це було швидко. Схоже ти робила домашнє завдання. Тепер можна і оцінку поставити. Бачите діти як вчитися треба. Неси щоденник.

Вона пішла по щоденник під незадоволені погляди деяких учнів. Бо мало хто любить коли когось у приклад ставлять.

Так пройшло ще декілька уроків, Ілона отримала ще один найвищий бал. Навіть почула що про себе декілька пліток. Та їй було все одно. Похапцем, після останнього уроку, попрощалась з друзями і попрямувала додому. Її захоплення все більше займало її думки. По дорозі забігла в магазин, купила шоколадних батончиків з горіхами. Бо, як говорила її мама, шоколад і горіхи мають поживні речовини, які допомагають мисленню. А мислила вона зараз багато, правда трохи хаотично.

Ілона забігла в будинок. І так спішила, що грюкнула дверима і від цього аж, трохи, злякалася. Глибоко вдихнула, заспокоїлася та пішла спершу зробити домашні справи. Закінчивши, піднялася до себе в кімнату. Те що вона побачила, неабияк здивувало. Більшість зошитів, підручників і малюнків було розкидано по всій кімнаті. Хтось би інший перелякався б, та вона знала що цьому є якесь пояснення. Пояснення з’явилось у вигляді вітру, який сильним потоком полетів на неї скуйовдивши руде волосся. Вітер зірвав стрічку з голови, яка потім повільно опустилася на підлогу. Вона поглянула і побачила що вікно було відчинене навстіж. Коли швидко це виправила то згадала що не відкривала його. Дивно, – подумала, – тепер треба перевірити чи все на місці. Все виявилось по своїх місцях і вона полегшено зітхнула. Підійшла до вікна. З другого поверху де вона жила, був непоганий вид на все навколо. Більшість дерев зараз перебували в самому піку цвітіння і це змушувало більшість людей, що не були заклопотаними життєвими проблемами, радісно спостерігати, як світ стає живим. І дві ластівки на підвіконні ніби підтверджували це. Вони радісно махали крилами та чепурилися, очищуючи дзьобом пір’я.

Ілоні аж захотілося піти на вулицю, помилуватись весною. Та вона вирішила взяти себе в руки і сконцентруватися на конкурсі, який їй обіцяв її тато. Спершу вона зробила домашню роботу. На це пішло всього п'ятнадцять хвилин. Потім взяла олівці, якими малювала напередодні, та чистий аркуш. Коли почала малювати, то дуже чітко виводила кожну лінію, дуже старалась. Через півгодини вийшов непоганий такий пейзаж. Вона взяла новий малюнок і зрівняла з тим, де було зображено винограде листя з дивними буквами. Новий малюнок хоч і виглядав непогано та все ж був набагато гіршим від попереднього, Чому так? – подумала Ілона і почала виводити наступні. Виходило дуже красиво, але все ж не дотягувало до малюнка, за який їй дісталась похвала.

Через декілька годин, прийшли батьки. Вона вже відчувала себе дуже втомленою. Її мама побачила настрій дочки. Тому під час вечері запропонувала:

– Що думаєте якщо піти завтра в парк? Подивимся на природу, скоштуємо морозива. Розважимся, одним словом.

– Думаєш такий відпочинок нам потрібний?

– Я впевнена, що розвіятись нам не завадить і побути на свіжому повітрі всією сім’єю, завжди корисно.

– Добре, хай так. – Згодився тато – Ілоно, ти як?

– Мені більше б хотілось взяти олівці і…

– Встигнеш ще. – перебив її тато. – Побачиш, тобі сподобається.

– Тоді, як скажете. – Без особливого запалу відповіла Ілона і пішла до себе в кімнату.

Перед сном вона почитала одну із багатьох фантастичних книг що зберігалися в татовій бібліотеці. Він часто радив їй взятися за читання серії книг «Вархамер сорок тисяч». Та вона не розуміла таку сильну любов, до такої пафосної фантастики. Вона вважала її чтивом швидше для хлопців, ніж для себе. Їй подобалось щось простіше. Наприклад багато книг про пригоди Аліси Селезньової, де було зображено майбутнє людства так наївно і по доброму, що аж трохи не вірилося. Їй було смішно що по версії автора цієї книги люди матимуть необмежений доступ до ресурсів, наприклад їжі та палива, і будуть використовувати тільки те, що дійсно їм потрібно. Така наївна віра в совість, по крайній мірі, дивувала, але в той же час приваблювала. З такими думками і книжкою в руках, вона повільно погрузилась у сон. Їй приснилось літо, тепле і безтурботне.

Будильник задзвенів. Вона встала, позіхнула, потім зрозуміла що спішити не треба нікуди, бо сьогодні вихідний. Та спати не хотілося. Вона подумала: а чи не потішити батьків? Вона пішла на кухню готувати сніданок. Їй самій часто не подобався культ їди, та це була одна з тих речей, що радує батьків.

Поки вона кришила капусту на салат то помітила що на вікні стоять, як вкопані, і дуже уважно дивляться дві невеличкі пташки. Вона їх бачила вже.

– Ластівки… – Здивовано прошепотіла вона. – Що з вами?

Вона відкрила вікно, але пташки ніби прокинулися і швидко полетіли звідти. Як дивно. – Подумала вона і продовжила готувати сніданок.

– Ти з кимось говорила? – запитала мама, спускаючись до неї по сходам. Вона виглядала сонно.

– Я привітала ранніх пташок.

– Справді? Молодець. – Збадьорившись, відповіла мама. Їй така відповідь сподобалась. – Що це ти робиш. Салат? Тепер змасти його олією, перемішай добре.

– Та знаю…

– Звичайно знаєш, ти ж молодець. Зараз я прийму душ і приєднаюсь.

Ілона продовжувала готувати і раптом відчула якусь тривогу. Ніби хтось не зримий слідкує за нею і за її діями, і може навіть за думками. Вона обернулась, подивилась по сторонам. Нікого навкруги, тільки невеликий шум батька на другому поверсі. Що б це означало? Це нагадувало слідкування з шпигунських бойовиків. В яких були гаджети з різними жучками і міні камерами, які переміщувались по будинку і слідкували за всіма діями.

Коли батьки спустились до неї, то допомогли закінчити приготування сніданку і приступили до трапези. Жарти тата розвеселили Ілону і вона залилась дзвінким, приємним сміхом. Її настрій поліпшився і зникло відчуття, яке так тривожило її. По тому вони зібралися в парк. Ілона натягнула на голову яскравий капелюх зеленого кольору, який виглядав ніби солом’яним та таким не являвся. На головний убір повісила фіолетову стрічку, яку постійно носила. Вона відчувала що ця стрічка не просто так, а ніби якийсь символ, який вона мала носити. Плаття з простої тканини, такого ж кольору як і капелюх та червоні черевички дарували їй вишуканість. Вона, та її мама знали толк в моді.

Вони разом пішли надвір, де тато вже чекав в автомобілі.

– Красуні, ваш кортеж вже прибув. – Пожартував він.

Вони сіли, Ілона поглянула через скло вікна. Трава ворушилась від вітру і сонячне проміння гріло землю. Вона знову відчула, що хтось слідкує за кожним її рухом.

– Поїхали вже, тату. – Сказала Ілона.

– Оце настрій. Не терпиться вже. Може хочеш поїхати спереду?

– Чому б ні? – Ілона сіла на переднє сидіння, в той час як мама чепурилася з косметичкою і їй дісталося їхати на задньому.

Пристебнувшись, та перевіривши пас безпеки, Ілона подивилась вперед. Спереду була суха вулиця, на якій квітучі дерева вже просили дощу, та маленькі хмарки не давали цьому ніякого шансу.

Коли рушили, через деякий час тато Ілони сказав:

– Знаєте, буквально тільки що, коли я тільки сів у машину, на капоті сиділо дві пташки. І ви не повірите, дивились прямо на мене. Так дивились і якби їх не зігнав, то напевно і досі сиділи б там.

– Ну ти й видумщик – пожартувала мама.

– Ну не хочете, можете не вірити, та так і було. Ілоно, ти мені віриш?

– Вірю. – Відповіла вона без запинки, та в душі трохи прохололо.

– Дякую доцю. Ось, ми, майже, приїхали.

Вони припаркувалися на стоянці, що вела до парку, вийшли і пішли по квітучим алеям до фонтану. Вода у фонтані, своїм дзюркотінням переливалася разом з гомінливим спілкуванням таких же відпочивальників, які, цього вихідного дня, вирішили погуляти на природі. І в такий день як цей, такі ж діти як Ілона задумуються про те, що нового може чекати їх у житті. Скільки випробувань треба буде вирішити і яку професію вибрати. Хтось про це задумується, хтось ні і віддається течії, або, як вони називають, долі. Як добре що Ілона вже має уяву ким хоче стати і не забиває голову не потрібним.

Ілона дістала свій телефон з рюкзака і в цю ж мить прийшла СМС: «Обернись», аж здивувалась, що так співпало. Вона повільно обернулась та побачила декілька своїх однокласників, серед яких була Оленка, яка прямувала з компанією, яка складалася із: Каті, Івана, Дениса і новачка Петрика. Петрик сором’язливо але з якимось невловимим достоїнством усміхався. Вони своєю веселою компанією прямували до Ілони.

– Я зараз. – Сказала Ілона батькам і пішла назустріч однокласникам.

– Привіт, Ілоно! – перший заговорив Денис, голубоокий блондин, який мав красиву зовнішність, але був самого низького зросту в класі – Радий бачити тебе тут. Ми хотіли і тебе запросити, але ти не відповідала на дзвінки. Тому пішли без тебе.

Вона зрозуміла що її телефон був на беззвучному режимі і знаходився в рюкзаку. Стало ніяково та вона відповіла:

– А я тут з батьками. Теж вирішили прогулятись по парку, помилуватись природою. Я бачу і новенький з вами.

– Мене зовуть Петрик. – Перебив її новачок і трохи засоромився. Його щоки почали розгоратися.

– Тебе ніби вже представили всьому класу. Добре, якщо не можеш згадати, то мене звуть Ілона.

– Я знаю. – Під здивований погляд компанії він засоромився до кінця і став майже червоний. – Ну, знаєте… Ну ви ж самі мені це казали.

Хоч йому ніхто цього не казав, але всі повірили і дружна компанія розвеселилась.

– Тоді, пішли Ілоно з нами на гору до пам’ятника, прогуляємся, – запропонував Іван і побачивши, що Ілона засумнівалась, додав, – не пожалкуєш.

– Ти хоча б чуєш себе, як це звучить, – перебила його Оленка – хто після таких слів піде. Ну що Ілоно підеш?

– Піду, тільки спершу скажу своїм батькам.

Дружна компанія йшла на гору і їх через деякий час догнала Ілона, Вона уважно подивилась на Петрика і відчула щось цікаве у ньому. Ніби якась загадка або секрет ховається у його погляді. Також, його сором’язливість здавалася їй трохи не щирою.

– Друзі, ми нічого не забули? – Ілона зупинилася, всі обернулись – А як же морозиво?

– І справді, – сказав Іван, – хлопці, пішли купимо на пригостимо дівчат.

– Не потрібно, ми гроші дамо, а ви тільки купіть.

– Перестань, Ілоно – перебила її Оленка – хочуть пригостити, то хай так і роблять. Ну, чого стоїте? Вперед.

Хлопці побігли після такого чіткого наказу, а дівчата стали чекати. Вони говорили між собою не зупиняючись. І, серед своїх русих подруг, вона, зі своїм рудим волоссям, яке піднімалось від вітру і намагалось скинути капелюх, відчула себе якоюсь особливою. Відчула що незабаром щось незвичайне трапиться і вона знайде… а що знайде? Поки що це не прийшло їй в голову.

Вони дочекались хлопців і отримали по ріжку морозива. Пішли на гору і їм відкрився дуже красивий краєвид. Вони бачили його, як перший раз, хоча ходили сюди часто. Вулиці, разом з різними провулками і під’їздами комбінувались з багатьма частинами природи, яка своєю зеленню, прикрашала все навкруги. Місто здавалося таким великим, але в той же час нагадувало мурашник, де без кінця копошиться людський народ. Компанія дітей розмовляла між собою і тільки пам’ятник Шевченка, що височів над ними, міг слухати їх розмови. Через пару годин вони повернулися і почали розходитись хто куди. Ілона повернулась до батьків і вони поїхали додому. Та за декілька попередніх годин, вона запам’ятала тільки одного, Петрика. В нього було чорне волосся і його вигляд, якби в нього була трохи темніша шкіра, то його можна було б прийняти за цигана.

По дорозі її батьки вирішили купити м’яса, різних спецій і приготувати вдома шашликів. За цим заняттям і провели суботній день.

Коли наступила неділя Ілона вирішила посвятити олівцям і альбому. Іноді, поміж десяток малюнків, вона відволікалась на переписку з Оленкою. Вони пліткували між собою про хлопців, ділились цікавим, що знаходили в інтернеті. Та Ілона трохи помічала що всі позитивні новини що вона говорить, її подруга перекручує на якесь негативне русло. Це було не дуже приємно, та її позитивний настрій мало що могло зруйнувати. Під кінець вихідного, вона побачила що списала майже цілий альбом і залишилась без, так необхідного їй паперу. А ось малювати на комп’ютері, за допомогою програм, вона не любила. І потім, перед сном, подумала: – треба купити штук десять, про запас.

Наступний тиждень, який був одним із останніх в навчальному році, почався з того, що забігла вчителька і сказала:

– В восьмому-А класі захворіла учениця. І тепер не вистачає одного учасника, щоб поїхати на олімпіаду. Є бажаючі?

– Ви ж обіцяли що нікого з нашого класу брати не будете. – Підняв руку один з учнів.

– Так, обіцяла, та все таки…

Клас замовк, нікому не хотілося напружуватися, особливо тоді, коли незабаром канікули. Ілона враз подумала що це може бути хороша можливість позмагатися з кимось, хоча б у математиці.

– Давайте я буду – Запропонувала Ілона і відчула як багато хто видихнув з полегшенням.

– Дуже добре, пішли Ілоно. На останній урок я її поверну. – Від ентузіазму вчительки не можна було нікуди подітися, що навіть деяким учням стало гидко.

Та клас доволі сильно розворушився після цього, не дуже приємного моменту. Потім, сталося неприємне. Іван та Денис, ці найкращі друзі перестали розмовляти. після сильної сварки один між одним. Трапилася подія після першого уроку, тільки но вчителька вийшла. І хоча інші хлопці з класу не дуже звертали на це увагу, ну посварилися той що, з ким не буває. Та по іншому була ситуація з дівчатами. Вони ще з першої перерви, між уроками, почали обговорювати та розводити плітки між собою. А деякі навіть пішли розпитувати їх, в чому там справа, та чого вони посварились. Хлопці не відповідали, та тільки насупившись говорили щоб від них відчепились. Дійшло навіть до того що деякі, самі язикаті вирішили підлити масла в вогонь. Любочка, одна з таких навіть пішла в інші класи і сказала, що ці двоє вже домовились про бійку після школи. Особливо це зацікавило десятикласників, які в своєму юному гонорі вже не знали як самовиразитися.

– Малявки вирішили порахувати зуби один одному. Пішли хлопці організуємо щоб було все по чесному. – запропонував один із десятикласників.

Він від радості того, що побачить безкоштовну виставу, аж підскочив на стільці мало не перевернувши парту.

Ціла ватага пішла дізнаватися подробиці того, що буде. Іван та Денис аж перелякалися від того, що виросло із їхньої сварки. Їхня образа на один одного, враз стала здаватися наскільки не значною, що вони навіть подумали помиритися між собою в ту ж мить.

– Ти що? Хочеш відмовитися від свого слова? Справжні мужики так не роблять. – сказав один старших від них учнів, хоча він сам з його пушком під носом який не можна було назвати мужицькими мало походив на дорослого.

– Та ми пожартували… – Захотів оправдатися Іван і його голос, який завжди звучав впевнено, тепер шепотів.

Та старших хлопців було вже не зупинити. Вони штовхали і погрожували хлопцям, що якщо вони не будуть на пустирі та не з’ясують між собою стосунки, то вони ними займуться. Спершу згодився Денис, в якого перемішалися почуття і тепер замість них, були тільки сумніви. З одної сторони образа, з другої страх і все доповнювалось якоюсь дурною гордістю, що тепер не можна відступати. Почувши це Іван теж згодився, хоча його почуття не відрізнялися від настрою друга.

Уроки йшли і напруга в класі зростала. Одні чекали якогось шоу, інші просто хотіли швидше піти додому. Та тільки двоє друзів думали: В що ми в’язалися?

Коли останній урок добігав до кінця, в клас постукали і до нього зайшла Ілона. В руках вона тримала невеликий пластмасовий кубок золотистого кольору, на якому красувалась цифра один знизу. Та виглядала вона сильно стомленою.

– О, ти повернулась з перемогою. Можеш сідати. – Сказала вчителька. – А зараз запишемо домашнє завдання… листя і букви.

– Що, що? – перепитала Ілона.

– Я кажу, лиш не забутьте підготуватись на наступний урок, бо скоро почнеться підготовка до контрольних.

Оце почулось, – подумала Ілона і їй стало трохи образливо на душі, – щось всі якісь в’ялі. Ніхто навіть не звертає увагу на мою нагороду. Хоча краще татові вдома похвалюсь.

Останній урок закінчився. Майже всі, почали збиратися, хто додому, а хто подивитись на бійку двох хлопців. Ілоні ніхто цього не сказав, та вона вирішила посидіти в класі ще трохи. Потрібно було запакувати нагороду в рюкзак, щоб вона не зламалась. Та й перепочити думками деякий час не було зайвим. Їй захотілось добре віддихатись і заспокоїтись після такої напруженої олімпіади. Змагання вийшло складним і вона отримала перше місце тільки із-за того що її суперник, хоч і був розумним, та не витримавши напруги, розплакався і вибіг з залу, де проводились змагання. Ілона повільно збиралася і ловила на собі погляди вчительки, якій вже хотілося збиратися додому і вона вже хотіла зробити зауваження, як Ілону погукала Оленка.

– Швидше йди сюди, не затримуйся.

– Зараз, тільки розберусь з цією нагородою. Грамоту запакувала акуратно, а ось це не виходить.

– Дай допоможу.

Оленка почала допомагати акуратно запаковувати та в них нічого не виходило. Потім до них приєдналась вчителька і коли все вийшло та рюкзак висів на плечах, випровадила їх з класу.

– Ти йдеш подивитись?

– На що? – щиро здивувалась Ілона.

– Як, ти не знаєш?

– Знаю про що? Нумо, кажи вже.

– Пробач, я й забулась що тебе сьогодні майже цілий день не було. Іван та Денис посварились і тепер мають битися на пустирі.

– І ти так спокійно про це говориш? Це ж наші друзі! Як ти могла не зупинити їх? Якщо вони це зроблять то більше не помиряться.

– Не перебільшуй. – розгублено відповіла Олена.

– Якщо я перебільшую, то хіба ми друзі?

Ілона швидко пішла, та через декілька кроків перейшла на біг. Оленка не прямувала за нею.

– Пробач. – Тихий шепіт в далині, який напевно був криком, почула Ілона від подруги.

Вона вибігла зі школи майже не дивлячись під ноги. Вона знала де знаходиться пустир, там в бур’янах була витоптана площадка де часто грали у футбол. Задишка почала давити її, бо, не зважаючи на те що вона мала добрі оцінки, на фізкультурі ледь здавала нормативи. Хвилювання перемішувалось із тривогою і тільки бажання врятувати дружбу, допомагали їй бігти вперед. Вона повернула на стежку до пустиря.

Перед нею постала ціла юрба. Учні із різних класів стояли півкругом і скандували. Крики, разом з якимось не добрим сміхом, звучали в унісон. Всім хотілось побачити бійку, в якій не потрібно брати участь самому. Посеред всього стояли двоє і штовхали один одного, дразнячи суперника першим почати. Вони робили це мляво, тому було видно що їм цього не хочеться. Ілона пробралась через юрбу, глибоко вдихнула та закричала так, що голос зазвучав так високо, що витягнувся ніби струна.

– Що ви робите? А ну припиніть!

Юрба замовкла від здивування. Тому що зупините це, означало піти проти всіх. Едуард, високий хлопець, один з десятикласників, крикнув:

– Ей ти, не вмішуйся!

Та Ілону було вже не спинити. Під мовчазний погляд юрби, вона побігла та стала поміж хлопцями і її рюкзак впав з її плечей. Потім, своїми не сильними руками схопила одного за вухо, а іншого за носа. Після такого хлопці стали як вкопані.

– Перестаньте, прошу! Помиріться між собою.

Денис вирвався. І коли поглянув на схвильоване обличчя Ілони йому стало не по собі.

– Іди, Ілоно звідси. – Сказав він, ще більше ніяковіючи. – Ми повинні це вирішити, як чоловіки.

– Плювати я хотіла. – Вона відпустила вухо Івана. – Я нікуди не піду, поки ви не помиритесь. Посоромтесь себе, ти дивися. Чоловіки…

Після цих слів вона схотіла розсміятись, щоб показати свою сміливість та рішучість. Та замість цього покотилися сльози по щокам і вона впала на коліна. Раптом хтось ззаду схопив її за руде волосся. Це був десятикласник Едуард, той що першим крикнув продовжувати. Хлопці застигли на місці від страху, тільки побачивши, як вищий на цілу голову хлопець схопив Ілону.

Паніка, яка напала на неї, враз відступила тільки но вона подумала: не відступлю. Вона потягнулася до рюкзака рукою, розстебнула його, і міцно схопила свій трофей за перше місце. Потім розвернулась як змогла і зацідила ним Едуардові прямо в око. Від удару трофей розколовся посередині надвоє і тепер цифра один, на ньому, стала складалась з двох частин.

– Та я вас тепер урою! – заволав він, потираючи підбите око, та в ту ж мить отримав не сильні, але болючі удари в живіт.

Він поглянув та побачив що на нього дивляться двоє тих малих, що секунду назад були один проти одного. Іван та Денис мали в погляді одночасно страх, сміливість і багато ще чогось, чого Едуард не встиг побачити бо нього посипався град ударів, слабих, але таких, яких потік не закінчиться, поки він не вирішить здатися. Удари швидше нагадували укус комара та й від цього Едуард закрився. Десятикласники підбігли, швидко відтягнули його від двох розлючених малих.

– Ви виграли. Молодці. Досить. – Сказав один із десятикласників. – З цим чудом, що на дівчат нападає, ми розберемся. – Потім звернувся до юрби. – Все, показуха скінчилась. Всі по домам. Ану швидко!

Всі ті, хто пару хвилин тому сміялися, тепер, похнюплені та засоромлені, розбрілись хто куди. На полі залишилось троє. Вони мовчали.

– Ну, що скажете? – тихо запитала Ілона, поглянувши на хлопців

Ті, задихавшись, не могли відповісти і тільки дивились на неї. Їм було соромно.

– Дякую, – мовив Іван, – дякую за все.

– Будете винні. – Пожартувала Ілона, хоча знала нічого ніколи, вона не попросить у них.

– З нас великий торт, – пообіцяв Денис, – тепер пішли звідси.

Іван та Денис допомогли їй піднятись на ноги. Вона усміхнулась їм та побачила що забруднилась у пилюку та траву доволі сильно і просто обтруситись в неї не вийде. Потім поглянула на землю. Там побачила нагороду, розколоту на двоє. Вона поклала ці два куска в рюкзак та рушила напряму додому. Коли хлопці запропонували проводити її, вона відмовилась. На пів дорозі, біля неї зупинилась машина її тата. Він зупинився і швидко вибіг з машини.

– Що сталось? Хто посмів образити тебе?

– Все добре, – відповіла Ілона і, відкривши двері авто, сіла на заднє сидіння, – поїхали додому.

– Поїхали спершу розберемось і покараємо, кого потрібно.

– Не потрібно.

– Чому так?

– Все просто. Я перемогла. – Сказала Ілона стомлено. Потім поклала рюкзак під голову і швидко заснула.

Та все ж її тато приїхав у школу. Пішов до директора та підняв великий крик. Хтось мав отримати прочухана. Були викликані вчителі, деякі учні. Після того коли було ясно що сталося його наповнили почуття гордості за дочку. Та все ж він почав вимагати виклику з батьками того десятикласника в школу. Коли ті приїхали тато Ілони запропонував їм або він переходить в іншу школу або буде заява в поліцію. Ті згодились дуже швидко.

Було майже п’ять годин коли він приїхав додому. Йому не хотілось будити Ілону, яка ще й досі спала в авто. Він пішов у дім і почав готувати вечерю. Коли прийшла Ніна Іванівна, її мама, тато розповів про пригоди дочки. Та тихенько розбудила Ілону та запропонувала йти в дім. Ілона прийняла душ, одягнулась в чисте та прийшла до батьків. Залишок вечора вона провела у розповідях, як цікаво, хоч і страшно та не звичайно, пройшов її день. Перед самим сном її тато промовив:

– Знай, що я пишаюсь тобою. Ти поступила відважно. Та все ж, пару днів побудь вдома, відпочинь, а потім буде видно.

– Мені не важко завтра піти в школу.

– Краще залишись. А через два дні я ще поспілкуюсь з директором щоб такого більше не було.

– Добре. І що мені робити вдома?

– Я знаю в тебе є хобі. – Усміхнувся він, на щось натякаючи.

– Ти вже знайшов мені якусь виставку?

– Ще ні, але скоро. Ну, досить на сьогодні, спи.

Вона заснула міцним сном. Їй приснилися пригоди на невідомих землях, де все було можливо. Вона відчувала що летить на хмарах і ціла квітуча земля видніється внизу. Їй здалося що все що бачить у сні насправді реальний світ, а там де вона зараз живе, світ якийсь брехливий, ніби несправжній.

– Ти справді так думаєш? – Пролунало звідкись.

Вона в ту ж мить підскочила і оглянулась по сторонам. Нікого більше в кімнаті не було. Вона подумала: сон відчувався таким реальним, так само як і голос який розбудив її. Вона встала, пішла умилась і відігнала непотрібні думки. Другу половину ночі зовсім не могла заснути, і тільки під ранок заснула на пів години.

Вона залишилася вдома і весь ранок потратила на те, щоб прийти в себе. Зробила вона це за допомогою міцного чаю, та гімнастики, якою часто займалася щоб прийти в себе. Потім, після всіх справ, сіла за малювання. Сонячна погода, що аж вирувала життям на дворі, змушувала до дій та надавала натхнення. Ілона відкрила вікно. По вулиці ніхто не ходив. Всі були вже або на роботі, або в навчальних закладах.

– Все таки, почнемо. – Мовила до себе, повним ентузіазму голосом. Вона посміхнулась так широко, що пару веснянок на лиці розпливлися, ніби вирішили розчинитися.

Добре нагострений олівець біг по паперу, ніби танцівник танцював пристрасний танець і із нічого, виникало щось. Ілона не зупинялась ні на секунду, поки перший малюнок не з’явився в світ. Красива орхідея, зображена вертикально мала дуже красивий та детальний вигляд. Кожна пелюстка мала чіткі лінії та була легенько затушована олівцем.

Ілона поглянула на роботу і зрозуміла що і зараз у неї все вийшло якнайкраще. Потім зрівняла з малюнком, який так сподобався татові. Та все ж, до рівня першого малюнку він не дотягував.

Ілона вирішила відтворити ті ж самі відчуття, що були першого разу. Вона сконцентрувалась і якась сила знову повела її. Вона швидко малювала, не слідкуючи що в неї виходить. Через декілька хвилин вона завершила і свіжий вітер із вікна розбудив її з якогось трансу.

На малюнку були зображені старі, потріскані дошки, збиті міцно в ряд і займали вони весь малюнок. На дошках вона намалювала жучка, який виглядав таким реалістичним, ніби ось-ось поповзе.

– Як дивно, вийшло добре, та все ж? – пробубніла вона.

Після цього їй захотілось піти надвір і зателефонувати. Вона відчула що прохолода ранку ще нікуди не поділась і до спеки має пройти декілька годин. Вона поговорила з мамою і на стандартні запитання, чи все добре, відповіла з повною щирістю що так і є. Вона відчувала тепер в собі ще більшу впевненість і те, що тепер вона зможе вирішити будь-яку проблему. Під кінець розмови, мама сказала:

– Піди в гараж. Подивись серед інструментів. Впевнена тобі сподобається.

Ілона зацікавлено пішла туди. В тисках було щось закріплене і завернуте в чисту ганчірку. Вона розсунула їх. Це виявилась її нагорода, отримана за перемогу на олімпіаді. Вона була так акуратно склеєна що тріщину можна було помітити тільки гарно придивившись. Вона взяла нагороду і пішла в дім. Місце знайшлося в серванті поряд з декількома грамотами і парою фотографій. Ілона вважала що так виставляти фото дуже застаріло, та мама настоювала на цьому, тому їй довелось це прийняти. Нагорода прикрашала тепер кімнату, ніби підтверджуючи що тут живе переможець. Підвечір, коли її батьки ще не прийшли, до неї подзвонили в дзвінок. Вона виглянула у вікно та побачила Івана та Дениса, які були разом з Петриком.

Вона спустилась вниз та запросила їх в будинок. Вони принесли тортик і Ілона запропонувала піти на кухню.

– Як я рада бачити вас здоровими. Надіюсь, ви помирились? Не влаштуєте бійку в мене в домі? – Запитала Ілона, уважно слідкуючи за тим як вони зреагують на її слова.

– Все тепер добре. Подумати тільки, за день може скільки всього відбутись. – Відповів Іван. – А ось Петрик теж напросився в гості.

– Ви хоча б розумієте що після вчорашнього ми будемо дружити хіба що втрьох. А може і вчотирьох.

Вона поглянула на Петрика і той опустив очі. Не великий рум’янець прикрасив його лице. Але Ілона знову відчула якусь не щирість в цьому.

– Надіюсь ми станемо друзями, – несподівано сказав Петрик, – знаєте, там спілкуватись будемо.

– До чого це? – мовив Денис, та Ілона не дала продовжити.

– Краще скажи, де вчора був?

– Я робив так щоб закрутилися колеса долі і своєю низкою подій понеслось. Щоб небо відкрилося і дощ вогняний пішов, – Сказав Петрик, ніби навмисно, дуже серйозним голосом.

Повисла тиша і через деяку мить Іван та Денис почали хіхікати, потім це переросло в регіт. До цього сміху приєдналась Ілона, потім і Петрик. Схоже дружба в них намічалась, може і не сама міцна, та все ж, доброзичлива. Потім, пізніше, коли до них приєднались батьки Ілони стало ще веселіше і вони розмовляли до самого темна, поки її однокласникам, не почали телефонувати та звати додому. Коли Ілона проводила гостей то задумавшись, запитала:

– А все таки, чому ви посварились?

– Мій гаманець опинився в портфелі Івана, а його телефон в моєму. Ми тільки сьогодні зрозуміли, що хтось зробив це навмисно. Та ти знай, більше така безглузда сварка не повториться.

Ілона провела поглядом хлопців, які в сутінках, що згущувалися, поступово віддалялися. Вона вирішила що одного дня вдома вистачить і вона піде в школу, довчиться на відмінно та дочекається канікул, які проведе точно щасливо. Але якась тривога говорила що це буде не так.

Наступні, і послідуючі дні почали проходити так, як вона і сподівалася. Мало хто говорив з нею або хлопцями, яких вона врятувала. Оленка змогла набратись сміливості вибачитись тільки після декількох днів, хоча Ілона і не вимагала цього. Вона вирішила що ні на кого не буде тримати зла і сконцентрується тільки на малюванні. Дні минали повільно, поки не настав час екзаменів, до яких Ілона добре підготувалась. Вона могла отримати золоту медаль, яку в її школі ще давали, якби її не завалили на екзамені біології, і серед відмінних оцінок вона отримала одну середню. Їй не хотілося сперечатись і вона залишила це на совість вчительки. Та через деякий час, майже під завершення екзаменів, до неї підійшла класна керівничка і сказала що домовилась їй про перездачу…

Та все ж, отримавши табель та показавши його батькам, зрозуміла що вони дуже задоволені і що хвилюватись найближчі три місяці не треба зовсім. Хоча найкращу оцінку вона отримала і зробила свій навчальний табель ідеальним.

Наступило літо з усіма тими походами на річку, розвагами, подорожами та екскурсіями і само розуміється, морозивом, яким вона останнього часу занадто захопилася. То вона, то до неї, часто приходили друзі і вони багато проводили часу у спілкуванні та звичайних, літніх розвагах.

Час ішов не зупиняючись і теплий червень перейшов у спекотний липень. Перший липневий ранок мав би відбуватись безтурботно, якби до Ілони не зателефонував її тато.

– Ілоно, – сказав він серозним голосом, та Ілона знала що коли він так говорить, це може тільки означати те, що новина буде доброю, – я домовився про участь у виставці і вже записав тебе. Тільки є одна заковика…

– Яка?

– Він відбудеться через півгодини. І, якщо ти хочеш приймати участь, то повинна швидко зібратись, підібрати найкращі свої роботи.

В Ілони заколотило серце від цієї, хоч і приємної, та все ж несподіванки.

– Це занадто швидко. Треба все підібрати. – Розгублено мовила Ілона і проковтнула те що підступало до горла.

– Знаю, не моя в тому вина що мені так пізно сказали. Я вже відпросився, а ти зберись і спробуй встигнути.

– Добре, я постараюсь. – Вона вже швидко бігала по всіх кімнатах будинку.

– Через десять хвилин під’їду.

В кімнаті на шкільному столі був розгардіяш, і Ілона спробувала у купі різних начерків, розібратися, що потрібно взяти з собою, а що ні. Вона поклала в портфель пару натюрмортів, декілька пейзажів і два малюнки, які так добре вийшли і були найкращими, також. Вона швидко переодягнулась, потім кинула шоколадний батончик у портфель та побігла на вулицю, де її вже чекав тато.

– Все взяла?

– Так, все.

– Як настрій? На успіх? – Сказав тато, заводячи машину, тільки но вона була всередині.

– Я впевнена, що всім сподобається, я старалась.

– Щось слабо ти кажеш. Ти повинна бути впевнена в перемозі. Ану давай.

– Я переможу! – Вона смішно загарчала, зображуючи лева. Від цього, тато засміявся.

– Добре, тепер вірю.

Вони добрались до дому культури через десять хвилин, швидко вийшли з машини і попрямували в сторону входу, по путі привітавшись з охоронцем, який нічого не робив та не перевіряв нікого і всім своїм видом показував байдужість до своєї професії. В залі вже було чимало людей, але виставка ще не почалася. Вони розмовляли між собою на різні теми, які швидше всього, тільки вони вважали важливими.

Тато Ілони знайшов куратора виставки та запитав, де їхнє місце. Той показав тільки один постамент, який пустував. Вони швидко розставили малюнки і самі найкращі поставили наперед, а інші по бокам, щоб їх також добре було видно.

– Тепер можна не поспішати. – Запропонував тато.– Заспокійся, пройдись по залу та добре роздивись що виставлене цікавого. Це добра можливість набратись досвіду. А я піду, поспілкуюсь з головним. Тут багато впливових людей і буде доречно завести пару зв’язків. Учись.

Ілона залишилась один на один з багатьма якісними роботами. Багато з них були намальовані в реалістичному стилі, багато в якійсь абстракції, що спостерігач, який перший раз подивившись на все це, не зрозуміє що там зображено. Ілона йшла, роздивлялася і ловила себе на думці що їй хочеться взяти червону ручку і поставити оцінку кожній роботі. Більшість оцінок були б незадовільними. Ідучи через ряди картин та оминаючи інших спостерігачів, які намагалися знайти розумний опис тому що бачать, Ілоні хотілось розсміятися з великої кількості мазні. Яку, може колись, будуть вважати шедеврами. Вона не вважала себе експертом, та все ж, із свого любительського погляду бачила, що є витвором мистецтва, а що ні.

Коли більша половина зали була позаду, Ілона обернулась назад та подивилась через юрбу на свій стенд з малюнками. Там стояв тато, та комусь щось жваво розказував. Він виглядав задоволеним. Треба було повернутись та дізнатись в чому справа, тому що вона вже далеко відійшла. Коли Ілона була поряд, тато побачив її і покликав до себе.

– Ось, знайомтеся, моя дочка Ілона. Творець цих шедеврів.

До неї обернувся сивий дідусь в окулярах. Він був у дуже чистому і вишуканому одязі. Його піджак, з справжнього шовку, підкреслював його інтелігентний вигляд. І стояв він гордо, та дивився трохи зверхньо, ніби говорив про свої великі статки.

– Здравствуй, молода пані. Це про тебе, говорив та нахвалював твій тато? Мені дуже приємно знати, що молодь в ці часи цікавиться таким ділом, як малювання.

Ніколи вона не чула такої вишуканої мови і її фантазія миттю уявила її в середньовіччі з тими різними бальними платтями. Їй захотілось зробити реверанс і від цієї думки, хоч вона і спробувала здержатись, вона засміялась. Це розвеселило тата, але сивий дід здивовано поглянув на неї. Її це не смутило і вона протягла руку, думаючи що він поцілує її аристократи у фільмах. Він легенько пожав її руку та мовив:

– Мене звуть Пилип Петрович Головченко. Професор університету і бізнесмен. А тебе?

– Ілона. Рада познайомитись з вами.

– Я часто ходжу на такі виставки і не часто бачу молодих людей.

– Чому? Хіба так мало цікавиться малюванням? – Запитала Ілона – Думаю ви чимало знаєте і багато чому могли б навчити їх.

– Розумієш, тепер такий час, так сказати, комп’ютеризований. Велика кількість програм для створення малюнків компенсують те, що таланту не достатньо. І в інтернеті є багато робот які є красивими, та так би мовити, без душі.

Ілону знову насмішило його наголос в слові «інтернет» на першу «е». Вона здержалась від сміху та запитала:

– Що вам найбільше сподобалось серед всього, що бачили в моїх?

– Малюнок тюльпана виглядає не погано. Потім, фрукти на столі теж зображені доволі реалістично. А ось ці два… – Він замовк, задумавшись. Ілоні здалося, що його блакитні очі спалахнули синім кольором.

– Що з ними?

– Якби так сказати. Тут два варіанти. Або ти поцупила в одного художника, або він у тебе.

– Ви що кажете? – Вмішався у розмову тато. – Доведіть свої слова. А то це пред’явлення серйозне.

– На цій же виставці, – продовжив професор, – я бачив малюнки абсолютно в такому ж стилі. Такі самі лінії, обведення простим олівцем і вони так схожі між собою, що здається намальовані одною людиною. Краще я вам покажу. Беріть ці два з собою.

Вони пішли, оминаючи людей, які снували туди-сюди. Коли опинились біля малюнків, то побачили автора, худорлявого, дуже блідого чоловіка, який стояв та розмовляв з іншими відвідувачами. Він побачив професора і підійшов.

– Будь добрий, – Сказав професор. – покажи цій юній пані свої особливі малюнки.

Той без зайвих питань взяв з цілої стопки п’ять аркушів та дав професору.

– Ти вибач друже, нам тільки подивись.

Худорлявий чоловік здивувався від побаченого. Зрівнявши два малюнки Ілони зі своїми, він побачив, що вони і справді, виконані в одному стилі. На його малюнках теж були зображені дошки, розташовані поряд з цеглою. На одному з малюнків виднілось дивне буквосполучення. Була зображена цегла, а під нею на дереві зображені букви «ЕРІ». Що це значило вона не знала, та їй стало дуже цікаво.

– Як ви їх намалювали? – запитала Ілона, не перестаючи дивитись на малюнки. Якимось чином вони її заворожували.

– Приблизно декілька місяців тому, на мене нахлинула якась сила, яка і допомогла мені намалювати це, у не звичайному для мене стилі.

– А потім що?

– Потім все зникло після того як мені приснився сон, де якісь голоси сказали, що мене вони не відпустять. Ось така дивна історія. Хочете, можете вірити, хочете ні.

Враз Ілоні захотілося забрати ці малюнки собі. Вона звернулась до художника, ніби чогось боячись:

– А можете ці малюнки продати мені? – Після цих слів вона побачила що тато захотів щось сказати. Та не давши йому заперечити, художник добродушно поглянув на неї. Потім зібрав всі листи у стопку і дістав з карману запальничку.

– Можеш їх забрати просто так, бо все одно в мене ніхто не хоче їх купувати. Тільки перед цим, я покажу тобі, чому я хочу позбавитись від них.

Він запалив вогонь і під здивовані погляди Ілони і багатьох учасників виставки, підніс запальничку до малюнків. Ілоні схотілося вихватити їх і вона швидко потягнулася рукою. Та зупинилася. Вони не горіли. Художник заховав запальничку, та вручив листи Ілоні.

– Дякую, – ще в шоці, відповіла Ілона, та потім, зібравшись щоб розрядити обстановку, продовжила – не погані ви вмієте фокуси.

– Так, – додав професор, – не чекав цього від вас.

Тато відвів Ілону на бік. Його це також трохи сконфузило.

– Ілоно, ти отримала що хотіла. Повертайся до свого стенду. А я попрощаюсь з панством. І домовлюсь з художником. Бо, знаючи їх, не здивуюсь якщо він попросить грошей пізніше.

– Я б хотіла ще б з ним поговорити. Та, як скажеш.

Коли поверталась, Ілона мало не впала, бо дивилась на зображення, а не під ноги. Біля стенду нікого не було, та Ілону не дуже цікавило це, тим більше, хто зацікавиться початківцем?

Раптом їй стало зрозуміло що всі ці малюнки є пазлом, від якого так і віє містикою. Таке співпадіння, що вона зустріла того, що намалював схожі малюнки, дивувало і бентежило одночасно. Їй так захотілось швидше дістатись додому та перевірити свою здогадку, що вона ледве не побігла на вихід. Подумала: що зі мною відбувається? Відчуваю, що буде цікаво, та потрібно дочекатись кінця виставки.

Через пів години, всі учасники виставки почали збиратись біля невеликого подіуму, в центрі зали. Тато Ілони погукав її, махнувши рукою. Вона попрямувала до нього.

Промова організаторів тривала довго. Мало хто міг переварити скільки слів, і багато хто вже починав позіхати, але хлопали в долоні чітко після кінця кожної промови.

– А тепер привітаємо наймолодшу учасницю нашої виставки. – Об’явив ведучий. Всі почали хлопати. Ілона зрозуміла що це до неї.

Напевно тато постарався, – подумала. Вона піднялась і від неї ведучий почав вимагати промову. Ілона не знала що казати всім цим людям. Вона дивилася на них і вирішила просто подякувати. Ведучий вручив їй грамоту, де підтверджувала участь у виставці. Та Ілоні вона здалася зовсім не важливою. Її хвилювало інше. Потім, після ще деяких розмов з іншими учасниками, вони почали збиратись додому. Потім, у машині, Ілона продовжувала вивчати свої трофеї, які опинились у неї в руках.

– Надіюсь тобі сподобалось, Ілоно. Ще пройдеш декілька таких виставок і зможеш навіть заробляти на цьому. Правда тобі доведеться походити на курси мистецтва, та що не зробиш для свого успіху. Ти мене слухаєш?

– Так? – Ілона розгублено відповіла та положила всі малюнки у портфель, – Якщо чесно то мені дуже сподобалось. Той професор та художник виявились дивними, але цікавими людьми.

– Доречі. Навіщо ти попросила ті малюнки?

– Ще не знаю, та думаю вони мені згодяться. Хоча б для того щоб мати якийсь приклад.

Вони приїхали додому і Ілона піднялась до себе в кімнату. Замкнула двері, ніби думала що її хтось буде заважати. Вона розклала особливі малюнки на підлогу. Їх тепер було сім штук. Після цього вона почала розкладати їх так, як би вони виглядали в складеному пазлі. Два малюнки збіглись між собою і, коли вона звела їх до купи, раптом з’єдналися. Вона не повірила свої очам і подумала що вони просто склеїлися. Перевірила їх і зрозуміла, що це тепер довгий аркуш паперу із монолітним малюнком. Кам’яна стіна зверху, яка переходить напівкругом в дерев’яні дошки. Тут не було чого думати. Це були двері.

Треба було перенести не вирішену загадку в другий формат, наприклад повісити на стіну. Найкраще для цього можна було взяти маленькі гвіздки. Тому Ілона спустилась вниз. Там стояв тато, який сідав у машину.

– В мене ще справи на роботі. – Сказав. Хоч Ілоні і здалося що він збрехав, в неї були важливіші справи.

В гаражі швидко знайшлися необхідні, молоток і гвіздки. Вона проробила шлях назад, аж стрибаючи по східцях. Прийнялася за роботу. Розвісила, поки що приблизно, малюнки. Потім заміряла скільки їх потрібно, щоб картина була повною. Після підрахунків виявилось що малюнків потрібно сорок штук.

Сім вже є, залишилось ще тридцять три. Потрібно ще створити декілька. – В думках Ілони з’явилось відчуття загадки, рішення якої, приблизиться ось-ось. Вона взяла чистий аркуш і олівець. Подивившись якийсь час на чистоту паперу, почала виводити. Та нічого в неї не виходило. Вона зіжмакала папір та викинула в корзину для сміття. Відчуваючи втому, лягла у ліжко.

Сон наступив швидко, так як останнього часу було, коли вона хотіла малювати. Їй приснилось що вона стоїть в повній темноті і якісь голоси почали лунати звідкись. Їхня велика кількість звучала одночасно, перебиваючи один одного, тому їх місце звідки звучало, знайти було неможливо.

– Хочеш до нас прийти? І хочеш нас знайти? Хочеш побачити нас?

– Хто ви?

– До нас тільки один шлях веде.

– Який? – голос Ілони пролунав з відлунням.

– Сама ти дійдеш до нього тільки на більшу половину. Потім тобі доведеться запитати друга, який зеленню і пташиним співом завершить шлях, який буде потрібно ще відкрити.

Раптом вдалині, окремо від голосів, пролунав голос, який звучав холодно і жорстоко:

– Ви заважаєте плану. Замовкніть!!!

Ілона захотіла ще щось сказати, та відчула що її будять. Хтось штовхав її за плече. Вона відкрила очі.

– Все добре? – Запитала мама.

– Так, – Відповіла Ілона і раптом відчула, що їй дуже сильно хочеться їсти.

– Просто вчора, коли я прийшла з роботи, ти спала. Ми з татом не стали тебе будити. А сьогодні дивлюсь, ти знову спиш. Тому я питаю.

– А яке сьогодні число?

– Третє липня.

Ілона здивувалась і поглянула на стіну. Малюнків не було…