Читать книгу Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Кононенко - Страница 24

Кер-оґли, Кер-оґлу, Ґер-оґли, Ґор-оґли, Ґьор-оґли, Ґуруґлі, Ґурґули. У міфологіях туркменів, турків, азербайджанців, узбеків, казахів, каракалпаків, таджиків, середньоазіатських арабів, грузинів, вірменів, курдів герой-воїн, поет, співак і музика. Ґероґли – центральний персонаж однойменного епосу, основний зміст якого – боротьба Кер-оґли і його дружини проти поневолювачів. За туркменською, узбецькою і таджикською версіями, мати Ґероґли помирає, будучи вагітною, і він народжується в могилі (одне з пояснень його імені – «син могили»). Батька (в туркменських варіантах – діда) Ґероґли осліплює хан (звідси друге пояснення його імені – «син сліпого»), і герой росте, мріючи помститися йому. Ґероґли наділений надзвичайною силою, йому покровительствує пророк Хізр, святі чільтани. Юнаком він стає володарем чудодійної зброї, причому, за деякими варіантами епосу, ерени, духи-покровителі, дарують йому меч, викуваний з небесного металу. Сліпий батько (дід) виростив для Ґероґли крилатого коня Ґир-ат (Ґир-ата, Кирата), наділеного багатьма чудесними якостями. Змужнівши, Ґероґли убиває кривдника-хана і будує в горах неприступну фортецю, притулок знедолених, Чандибіль (Чамбіль, Ченлі-бель, Шімлі-біль, Чамбулі Мастон), де живе зі своєю дружиною, не підкоряючись правителям. До розповсюджених переказів про Ґероґли відносяться також історія викрадення ворогами Ґероґли коня Ґирата і його визволення героєм, добування Ґероґли жінок для себе і своєї дружини. У туркменській версії Ґероґли одружується на мудрій пері Ага юнус, порадами якої завжди керується. В узбецьких дастанах у нього три дружини-пері: Юніс, Мяскал і Гюльнар. Не маючи дітей, Ґероґли усиновляє юнака Овеза (Аваза, Ейваза, Ховеза), який посідає одне з перших місць у дружині Ґероґли. У туркменському і узбецькому варіантах епосу присутній і другий названий син Ґероґли – Хасан.

Сказання про смерть Ґероґли мало розповсюджені. В одному з варіантів епосу, Ґероґли, вже старий, йде паломником у Мекку і на тому шляху гине в бою з ханами-ворогами; в іншому варіанті – Ґероґли взагалі не помирає, а у віці 120 років йде в гірську печеру. Відома версія, за якою Ґероґли перед смертю мандрує в підземний світ.

Специфіка деяких переказів про Ґероґли дозволяє припустити, що одним із джерел послугували шаманські міфи. Можна також припустити, що в образі епічного Ґероґли відбилися риси реальної історичної особи, яким представляють Ґероґли деякі документи XVI–XVII ст.

* * *

Руїни давнього Мерва. Ворота Байрам-Алі Хан-Каля

«Махтумкулі, відмовившись від традиційної «придворної» літератури, звертається у своїй творчості до реального життя народу. Розміром вірша він обрав форму «гошук», – розповсюджений жанр давньої огузької літератури, під тиском арабської і перської літератури ледве не втрачений назавжди. За допомогою художніх засобів поетові вдалося показати життя народу, його мрії і намагання».

Джора Аллаков

«Єдиним тюркським народом, який має свого національного поета, є туркмени; Махтумкулі, що жив у XVIII ст., було визнано туркменами, що жили на території, починаючи від Ставропольської губернії і аж до берегів Амудар'ї».

В. В. Бартольд. Из истории тюрков.

Петроград, 1917, с. 12–13.

«Вамбері опублікував 41 поезію популярного, суто національного туркменського поета Махтум-кулі XVIIIcm. …Махтум-кулі, так само, як інші улюблені туркменські поети, складав свої вірші не чистою туркменською мовою, ба мішаною літературщиною, з сильним впливом елементів джагатайських».

Агатангел Кримський

* * *

Ґероґли

Фрагмент туркменського епосу

…Ну добре, то про кого зараз піде мова?

Оговтався Ґероґли від ран, повернув собі милого Овеза і, як і раніше, почав чубити ворогів. Увесь рік Ґероґли воював – і все з Нішапуром. Їхав – рубав, і повертався – рубав.

Про кого зараз піде мова? У Нішапурі правив падишах Бали-бек. Покликав він якось своїх підлеглих і сказав:

– Дайте пораду, джигіти, як тут бути. Цей поганий крадій віслюків, злодій з великої дороги, руйнує країну…

Наближені відповідали:

– Покличте його до себе, тасгире,[25] дайте йому щедрі дари, подаруйте йому коня, гарний одяг. І укладіть з ним перемир'я, тасгире!

У падишаха був старий візир. Покликав його падишах і сказав:

– Премудрий візире! Ось що радять мені мої прибічники. А що скажеш мені на це ти?

– Дурну пораду дають тобі, тасгир. Розбійник прийме твої дарунки, надіне твої халати, візьме коня, а повертаючись додому, твою крану пограбує, і – шукай вітра в полі. Недарма кажуть: вовченя не приручити. Не годиться жити, тасгире, потураючи розбійнику і злодію!

– А якою буде твоя порада, візире?

– Я дам тобі таку пораду, тасгире: кажуть, що у розбійника є кінь, Ґир-ат, названий Меджнун-Делі.[26] Ще кажуть, що розбійник став відомим Ґероґли лише завдяки коневі. Якщо він не на коні, якщо немає під ним Ґир-ата, йому кажуть, не підняти і камінь в десять сірі.[27]

– Але як же ми зможемо заволодіти Ґир-атом, візире?

– Силою ним не заволодієш. І за гроші його не купиш. Але коли не поскупитися на нагороду, в нашій фортеці знайдуться метикуваті люди, які зможуть привести до тебе Ґир-ата. Хитрість допоможе тобі заволодіти конем, тасгире!

Сподобалася падишахові порада, і повелів він глашатаям зараз же оголосити по фортеці: «Хто візьметься привести до мене Ґир-ата, коня розбійника Ґероґли, тому я відразу видам п'ятсот золотих, а коли приведе коня – призначу розпорядником води арика, і він усе життя буде жити за рахунок казни!»

Жили у фортеці чоловік і жінка, було їм по сто вісімдесят років. Чоловіка звали старий Ленгер, а дружину – Шахмамаї-Зулман. Називали її також Хірс-бібі. Стара сказала чоловікові:

– Послухай-но, старий Ленгере! А може, мені вдасться привести коня?

– Ох ти, підла стара! Адже я добуваю собі на прожиття продажем бязі алачі, якути тчеш. Чи з голоду мені пропадати, якщо ти підеш?

– Та ні ж! Кажуть же, що пообіцяв падишах сто золотих. Я і залишу їх тобі. Коли помирати будеш – помреш не голодним.

– Ну, то йди, може що і вийде у тебе, – відповів старий.

Пішла стара до падишаха. Вклонилася і стала, шанобливо схрестивши руки на грудях.

– Кажи, стара, що привело тебе до мене?

– А що казати: потрібен тобі Ґир-ат – відраховуй, тасгире, п'ятсот золотих!

– Як же ти, стара та немічна жінка, роздобудеш коня?

– Що відповісти тобі, тасгире? Ніхто із смертних конем не заволодіє. Зможу лише я привести, навчена хитрощам і заклинанням.

Стару знали всі. І візирі підтвердили:

– Так, тасгире, коли і суджено смертному привести коня, то зробить це лише стара. Не знайти їй рівних у хитрощах та заклинаннях, тасгире! Вона навіть чує, як рухається змія під землею…

Погодився падишах і наказав видати їй п'ятсот золотих. Стара взяла мішок з грішми і анбал[28] відніс їх їй додому. Гроші вона віддала старому Ленгеру, собі купила віслюка за п'ять золотих і приєдналася до каравану, що йшов до Гурджістану…[29]

Шлях довгий, а слово коротке. В один із днів, коли опустилися сутінки, караванники почали турбуватися і передавати один одному: «Тягни верблюда сильніше, говори тихіше!» Зрозуміла вона, що непросто це, погнала свого віслюка до караванбаші.

– Гей, караванбаші! Щось ви поспішаєте сьогодні! Чи не сталося, бувай, чого?

– Проходимо ми, шановна, повз Чотирьохгірний Чандибіль. Править ним бек Ґероґли. Якщо не проминемо цю місцину до сходу сонця, розорить нас даниною. Ось і хочемо уникнути поборів.

Почула стара ім'я Ґероґли з Чандибіля, почала притримувати віслюка, щоб відстати від каравану.

«Допоможе Аллах, виїде Ґероґли оглядати караванний шлях; побачить мої сліди, і, можливо, вдасться мені заманити його».

Так думала вона злізаючи з віслюка, зняла одяг і почала рухатися, торкаючись задом землі.

…Наступного дня каже Ґероґли:

– Косе, закінчилися гроші у нас, скоро їсти нічого буде. Поїдьмо, оглянемо караванний шлях – хто проїздив, хто проходив!

– Отакої, Ґероґли! Сам їдь, сам дивись. А я думаю, навряд чи зараз там знайти що можна…

– Добре, – відповів Ґероґли і поїхав сам. Побачив він слід великого каравану. Поїхав

Ґероґли по сліду, погнався за караваном і тут запримітив, що в бік повернули сліди віслюка. А поряд були ще якісь дивні сліди.

Пішов він по цих слідах. То піднімався вгору, то спускався вниз. Піднявся на пригірок, бачить – стоїть віслюк, а біля його ніг стара лежить. Рот у старої – наче вогнище, зуби – як ікла, жили на шиї – як каркас юрти, вся вона зморщена – як ковальський міх.

– Гей, шановна, що робиш ти тут?

– Ой, сину мій! їхала я з караваном, та не витримала, притомилася і відстала. Покинули вони мене. По словах твоїх бачу – добрий ти мусульманин. Помру я скоро. Поховай мене, сину мій, кинь пригорщу-другу землі.

– Та ні, стара, не дамо ми тобі померти. Сідай на віслюка, і відвезу я тебе до фортеці.

– Сил немає на віслюка сісти. Коли знайдеться у тебе окраєць хліба, кинь мені.

– Не можеш сісти на віслюка – посаджу позад себе. Давай руку!

– Не піднятися мені з землі, – відповідала вона і простягла руку

Ґероґли потягнув її, і сухозада стара легко скочила на круп коня. Погнавши віслюка попереду, Ґероґли попрямував до фортеці.

Кожен раз, коли повертався Ґероґли, Агаюнус зустрічала його, ледь сходив він з коня, обіймала, щоб не думав, не згадував, що немає у нього ні сина, ні доньки. Ось і зараз Агаюнус вийшла зустрічати його, та зупинилася, – сидить за спиною Ґероґли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.

– Гей, Ґероґли, кого ти привіз?

– О, Агаюнус, я привіз тобі бабусю-помічницю.

– Та пропади ти пропадом і ця бабуся разом з тобою. Відвези стару туди, де ти її підібрав. За дев'ять денних переходів відвези і кинь її там! Або ще далі відвези – за велику гору і кинь її за горою! Набий її одяг камінням і кинь її в море. Бридке обличчя у цієї старої, Ґероґли. Загибеллю загрожує вона тобі або твоєму Ґир-ату…

– Так, недарма, видно, кажуть, що у жінки волосся довге, а розум короткий. Ну яке зло може заподіяти ця стара!

– Чини як знаєш, але на жіночу половину я її не пущу. Веди її, Ґероґли, куди хочеш!

Розсердився Ґероґли.

– Добре, можеш не турбуватися про неї, ми самі потурбуємося, – відповів він і повів стару за собою, поселив її в комірчині у мейхані,[30] туди і посилав їй харч.

Коли Ґероґли бенкетував з джигітами, а потім, захмелівши, засинав, стара не гаяла часу – піде в степ, принесе оберемок соковитої трави, кине коневі, а сама хутчіш повертається. Минув місяць – і вона вже без остраху давала траву коневі; минув другий місяць – і кінь дав їй погладити себе; третій місяць пройшов, і вона зовсім приручила коня.

Якось стара розсідлала коня, а потім знову осідлала його. Осміліла, скочила в сідло і, наче відьма, проскакала по стайні… Прив'язала коня, повернулася в свою комірчину і подумала: «Ну ось, я вже можу сісти на коня верхи. Та якщо не придумаю яку-небудь хитрість, мені його не вивести». І почала чаклувати…

Раптом занеміг Ґероґли, а з ним і його джигіти. Хвороба не залишала їх ні на третій день, ні на четвертий.

– Гей, джигіти! Покличте стару. Здається мені, що знається вона на знахарстві – була у неї сумка хейкель,[31] – велів Ґероґли.

Покликали стару.

– Ох, бабуню, здолала нас неміч. Голова болить. Не проходить хвороба. Чи не знаєшся ти на знахарстві?

– Ой, синку! На чому я тільки не знаюся, скажи мені… А ти полишив мене у холодній комірчині.

– Вилікуй якнайшвидше нас, бабуню!

– Зараз я прочитаю вашу долю, сину мій, – відповідала стара і зняла з себе сумку хейкель. Прошепотіла, погортала сторінки книги ворожінь і питає: – Минулого місяця довелося вам проїжджати через кладовище, сину мій?

А Ґероґли постійно проїжджав через кладовище.

– Проїздив, – відповів він.

– Ось ваші голови і вразила тоді хвороба гайсар.[32] Коли на самому початку хворобу лікувати – можна зцілити, сину мій, а не почати – загинете.

– Хворобу ти розпізнала, бабусю. А чи в силах ти зцілити нас від неї?

– Хто хворобу розпізнав, сину мій, той від неї і зцілить. Є у мене одні ліки. Як вип'єте їх, так здорові і будете.

Вирушаючи в дорогу, заховала стара в одязі своєму склянку сонного зілля. Ось цього зілля в піалі вона і подала спочатку Ґероґли, потім Овезу дала і сорока його джигітам на чолі з Сапаром-Косе. Тільки ковтнувши зілля, кожен упав як підкошений. І ось вже всі вони заснули мертвим сном.

Підійшла стара до Агаюнус.

– Агаюнус, дитя моє! Вилікувала я своїм зіллям Ґероґли і сорок джигітів його. Чи не вип'єш і ти?

– Спочатку сама випий його, а потім пригощай.

– Добре, – погодилася стара, взяла піалу і, прикинувшись, наче п'є, вилила собі зілля за яшмак.[33]

Повірила Агаюнус, випила і втратила свідомість. Подала стара піалу Ґюль-Ширін – і та втратила свідомість. Залишилась стара одна. Без остраху зняла вона з Агаюнус золоту егретку і начепила собі на голову, наділа на Ґир-ата позолочену збрую, осідлала його, сіла верхи і під'їхала до мейхани.

– Ну, Ґероґли! Лишаю тобі віслюка замість коня. Так і кажуть: «Взяв одне – віддай інше, хто не дасть, тому ганьба».

Сказавши так, припустила коня до Ніша-пура.

Про кого тепер піде мова? Про Ґероґли та його друзів. Сонне зілля старої діяло три дні – три дні пролежав Ґероґли. На четвертий прийшов до тями, піднявся, чаю випив, кальян покурив.

– Гей, Мятере! Зцілилася голова, їдьмо на полювання, – гукнув Ґероґли.

Прибіг Мятер до стайні – немає Ґир-ата. Прибіг він назад.

– Ой, Ґероґли, Ґир-ата немає!..

– А збруя?

– І збруї немає.

Почув Ґероґли, що збруї немає, і згадав попередження Агаюнус. Занепокоївся.

– А стара на місці? Пошукай!

Прийшов той у комірчину старої, а її і слід загув. Валялися її ічиги, топби,[34] різний дріб'язок. Фиркав, пряв вухами віслюк, три дні голодний.

– Немає ні твоєї старої, ні твого Ґир-ата, Ґероґли. Замість коня залишила вона тобі віслюка, якщо приймеш…

Закричав Ґероґли, упав горілиць. Лиш через три години прийшов він до тями, гірко заплакав.

– Не журись, Ґероґли, – заспокоював його Косе. – Пропав Ґир-ат, так у нас ще є Ховалі-ґир. Та й Боз-Думан!

– Дурна твоя голова! Що розумієш ти, Косе! Сто тисяч коней не варті і цвяха підкови Ґир-ата, – відповів Ґероґли і пішов до Агаюнус.

– О Агаюнус! Немає Ґир-ата…

– Немає на тебе погибелі! Чи не казала я тобі, що ця підступна відьма загубить і тебе, і коня?

– Що каятися тепер? Краще, Агаюнус, дай мені пораду.

– Вже і не знаю, що порадити тобі.

– Не гнівайся на мене, не кажи «не знаю». Дізнайся хоча б, куди вона його повела.

Все, що не відбувалося у цьому підступному світі, все відкривалося Агаюнус, варто лишень їй прочитати закляття і подивитися собі на нігті. Вмилася вона, відправила намаз з двома рікатами,[35] прочитала заклинання і подивилася собі на нігті.

– Та стара, Ґероґли, була з Нішапура. В Нішапур повели Ґир-ата.

Так сказала Агаюнус, і дорікала Ґероґли:

– Так ти, Ґероґли, богатир тільки верхи на Ґир-аті? Коли немає у тебе Ґир-ата, ти собаки не кращий!

«Щось радіє вона, – подумав Ґероґли. – Вирушу я на пошуки коня, а чи повернусь назад – хто знає. І як вона сприйме погану звістку про мене – чи не забуде, що «траур по доброму джигітові – сім років»? Може відразу почне шукати собі іншого, з товстою шиєю?»

– Агаюнус, ось вирушу я за конем, прибуду в Нішапур, а там дізнаються, що я Ґероґли, і вб'ють мене. Коли помру, як будеш ти оплакувати мене? Розкажи, а я послухаю, та і вирушу в путь, – звернувся Ґероґли до Агаюнус і ліг, накрившись халатом.

Агаюнус присіла поруч з Ґероґли і заспівала:

Доспівала Агаюнус, і Ґероґли підвівся.

– Догодила ти мені Агаюнус, дякую. Чи доля мені загинути чи ні, але зараз я задоволений…

– Ґероґли, вирушай на пошуки Ґир-ата як каландар. Нехай чоло твоє омиється потом, ноги вкриються пухирями. Настраждаєшся через коня свого, і тоді він принесе тобі користь. Тебе нагородив Аллах Ґир-атом, легко тобі він дістався. А що дається легко, не йде на користь, Ґероґли.

Забрала вона у Ґероґли дорогий халат і шовковий кушак, гострого ножа і сокиру, папаху з хутра видри і чоботи з сагри.[36] Все забрала вона у Ґероґли і обрядила його каландаром. На голову наділа діряву шапку, на плечі накинула лахміття, в руки палицю дала, перекинула через плече «гарбуз нещастя»[37] і мовила:

– Ну, йди! Хай Аллах допоможе тобі!

Зайшов Ґероґли до мейхани. Побачив його Косе і скрикнув:

– Що з тобою, Ґероґли! Що сталося з тобою? Невже надумав ти юродствувати через якусь паршиву шкапу?

– Не юродствую я, Косе. Стара була з Ніша-пура, туди відвела вона Ґир-ата. Треба мені йти розшукувати його. Тому-то я в одязі каландара. Мій наказ: поки мене тут не буде, не здумайте кривдити мою Агаюнус, Овеза милого і Ґюль-Ширін, – відповів Ґероґли і пішов, залишивши у фортеці сорок джигітів.

Два дні він йшов, а на третій Сапар-Косе з джигітами догнав його.

– Ну, Косе, кажи – у чому річ?

– Ти велів нам залишитися, Ґероґли, але у фортеці нам нічого робити без тебе. Ми поїдемо з тобою, Ґероґли.

– Послухайте моєї поради, Косе, залишайтеся! Далеко Ґир-ат, ні сила, ні золото не допоможуть нам повернути його. Ось стану я божим мандрівником, і, може, Аллах знову дасть мені Ґир-ата. Не потрібні ви мені зараз, повертайтеся.

– Ґероґли! Ти занадто часто повторюєш «повертайтеся». Чи серйозно ти це кажеш, чи, може, хочеш перевірити нас?

– Серйозно кажу вам, Косе.

– Ну, якщо не жартуєш, повтори нам свій наказ. Погано це буде чи добре, але настанови твої ми виконаємо.

– Добре, – відповів Ґероґли і звернувся до джигітів з піснею-настановою:

Закінчилася пісня, і Косе сказав:

– Поїхали назад, джигіти, треба повернутися!

Побрів Ґероґли, бурмочучи про себе: «Товариш одинаку – бог». Не доводилося перед тим ступати Ґероґли на сиру землю, хіба коли на коня сідав. І зараз настраждався він, ідучи пішки. Ноги вкрилися пухирями, по лобі піт струмком тече. Які запаси у пішого? Захотілося пити – де взяти чаю? Захотілося курити – де ж тютюн? Захотілося неше – та де його знайти? Йшов Ґероґли безлюдною пустелею, втрачаючи свідомість, розум у нього мало не помутився. Раптом – звідкись узявся – білобородий старець.

– Гей, сину мій! Щасливої дороги тобі!

Знаєте, мабуть, як сердита людина відповідає?

– Чи ти, старий, в дорогу мене посилав, що тепер зичиш щасливої дороги?

– Хоч я і не посилав тебе, та все ж скажи мені, куди прямуєш?

– Ти що послом засилав мене куди-небудь, що я повинен тобі розказувати?

– Не гарячкуй, сину мій, облиш цю дурну звичку. Ти йдеш все далі і далі від своєї країни, немає попереду ні людей, ні поселень!

– Якщо покидаю я свою країну, то хапай мене тут і стягуй борг, якщо я у тебе в боргу!

Сказав Ґероґли і заціпенів – щез старець, пропав – неначе і не було його зовсім, тільки й мовив: «Нехай принесе тобі достаток твоє ремесло!» Підійшов він туди, де стояв старець, а там і слідів ніяких немає… Згадав він бувальщину, що чув колись, і зрозумів, що то був Хизр,[38] мир йому.

– О, Аллах, до чого ж я невезучий! Мені б підійти до нього, отримати благословення. Що ж, хай буде що буде – спробую покликати мого покровителя, Лева божого,[39] – вирішив Ґероґли і заспівав:

Доспівав Ґероґли, та де там – немає ні Алі, немає нікого. Пішов він далі і немало пройшов. Піднявся на пагорб і побачив стільки овець, білих, чорних, що в очах замиготіло.

«Боже, яке щастя, якщо це тільки не сон», – подумав Ґероґли і підійшов ближче. А це були його вівці, його пастухи.

– Що за мандрівник? – дивувалися пастухи, підходячи до нього. Дивляться – так це ж їхній господар Ґероґли. На голові драна шапка, на плечах лахміття, в руках палиця, під рукою «гарбуз нещастя», – ну чистий каландар.

– Що це ти надумав, ага?[45] Чи не жадоба тебе здолала? Чи не жебракувати ти вирішив? Та чи мало тобі твоїх багатств – он скільки худоби пасеться в степу!

– Ні, чабани, не жебракувати я пішов. Стара з Нішапура забрала Ґир-ата. Ось і йду я за ним, одягнувшись каландаром.

Підійшов один із пастухів.

– Чув я, що і велика людина втрачає розум. Мабуть, правду кажуть.

– Про що це ти? – не зрозумів Ґероґли.

– Всі кажуть, що ти просто розгубився, ага. Але ж не на простого коня стара сіла – на Ґир-ата, прозваного Меджнун-Делі, а старій сто вісімдесят років, і сама вона вся з кулак. Та при переході з першої ж гори кінь заграє та скине її і до вечора кінь прискаче до нас. Не ходи, ага, не турбуйся даремно, залишайся тут, заночуй.

Це дурість, звичайно, була. Але Ґероґли повірив пастухові.

– Мабуть що залишусь, – відповів він і вирішив заночувати у пастухів.

А чабанам тільки цього і треба – почали вони ловити, різати і оббілувати його ж баранів, взялися готувати яхну, тамдирлау, ішлеме, гомме…[46] А коли зайнявся наступний день, Ґероґли запитав:

– Ну, чабани, прискакав Ґир-ат?

– О ага, та звідки ж йому знати, що ти тут? Якщо він, граючи, скинув стару, то мабуть пасеться десь у горах. Піднімися на гору, поклич свого Ґир-ата, пісню йому заспівай – він почує твій голос, дивись та й прискаче.

– Що ж, мабуть заспіваю, – вирішив Ґероґли і почав лізти на гору.

А пастухи за його спиною перешіптуються:

– Спритно ми ошукали його! Не можемо до мейхани твоєї прийти, привітати тебе, так хоч тут, в горах, спів твій почуємо, з нас і цього буде досить…

А Ґероґли вибрався на гору і заспівав, викликаючи Ґир-ата:

Та де там – не прискакав Ґир-ат!

– Щоб ти пропав, через тебе я цілісінький день втратив, – сказав Ґероґли, спустився з гори і пішов своєю дорогою. Йшов він, ішов та й дійшов до річки Араз. Глянув – стрімка течія.

– О боже, покровителю мій, як тут бути? На Ґир-аті річку перескочити нічого не варто. А зараз, видно, треба шукати брід.