Читать книгу Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Кононенко - Страница 3

«У туркменах сила антропологічних ознак ірансько-перських…»

Агатангел Кримський

«…тюркмени, які жили в Персії, на запитання персів про походження говорили «тюрк-мен», що означає – «я тюрк», від чого ця назва і залишилася за ними».

Ф. А. Михайлов. «Туземцы Закаспийской области и их жизнь»

«Є припущення, що назва туркмен виникла з двох слів турк-і-комані (тюркоман, тюркман).

Це слово складається з власного імені Тюрк і суфікса – мен, що відповідає англійському суфіксу ship, dom; воно прикладається до цілої раси і означає, що номади називають себе турками за перевагою».

А. Вамбери.

«Путешествие по Средней Азии»

«Давній переказ самоназви туркмен веде від власного імені Туркмен, яке носив родоначальник туркменського народу».

Боде.

«Очерки туркменской земли»

«Туркаме означає мандрівник. Турки і комани народ змішаний, що рівно може служити коренем походження, хоч дуже віддаленим».

А. Борне.

«Путешествие в Бухару»

«Давня традиція пояснює закінчення – таеп (в слові turkman) як похідне від іранського кореня manand «подібний». Найменування tuerkmaen з'являється в китайських джерелах, а нарівні і в мусульманських, починаючи з того моменту, коли західні тюрки увійшли в контакт з іранцями, спочатку в Туркестані, потім в Персії. Туркмени нині могли би бути прямими нащадками давніх тюргешів».

В. Котвіч

(W. Kotwicz «Contributions a l'histoire de lAsie Centrale»)

«Слово «тюркмен» можна вірогідніше всього пояснити як «тюркман», де «ман» є варіантом афікса суфікса "мат" – "плем'я", "люди"».

А. А. Росляков

«К вопросу об этногенезе туркмен»

«Вперше назва туркмен зустрічається у географа Макдісі (друга половина X ст. н. е.). За Макдісі, що підтверджує і Махмуд Кашгарський, терміном «туркмени» називалися огузи і карлуки. Потім назва туркмен закріпилася за одним з наймогутніших племінних об'єднань – за огузами; під час переселення на Захід слово «туркмен» поступово замінило старий термін "огуз"».

В. В. Бартольд

Термін «туркмени», за Рашід-ад-діном і Абу-л-Газі, з'являється після приходу тюрків (огузів) у Мавераннахр.

* * *

Подорож до Середньої Азії

Арміній Вамбері (Герман Бамбергер), 1832–1913, угорський сходознавець, мандрівник, поліглот

У середині XIX ст., під час подорожі А. Вамбері, землі низин Амудар'ї, частини Приаралля та Північного Прикаспію входили до складу Хівинського ханства, населеного в основному узбеками. Нащадки колишніх кочових узбеків – кунграти, наймани, кипчаки та інші племена – розселялися вздовж великих зрошувальних каналів. Підвладні Хіві туркмени мешкали на північно-західних кордонах ханства, а також у нинішній Ташаузькій області Туркменістану. Узбеки і частина туркменів населяли чисельні міста, де жило і чимало сартів – потюрчених мовно нащадків давніх хорезмійців. Хівинськими підданими вважались і каракалпаки дельти Амудар'ї, що переселилися сюди у XVIII – на початку XIX ст. Хівинська держава переживала в середині XIX ст. нелегку пору своєї історії, яка характеризувалася безперервними народними збуреннями та міжусобицями. Узбецькі, туркменські, каракалпакські племінні вожді і знать намагалися захопити політичну владу і встановити своє панування над ханством. Зростання великих землеволодінь, нещадна експлуатація в Хіві селян і ремісників викликали чисельні протести, що переростали у великі заворушення. Впертий характер носила боротьба з ханською владою туркменів-йомутів, ватажок яких Ата Мурад у 50 – 60-х р. XIX ст. не раз звертався до Петербурга з проханням про прийняття російського підданства. Таким було становище в Хівинському ханстві при Сеїд Мухаммед-хані (1856–1864), під час правління якого там побував А. Вамбері.

У кінці березня 1863 р. А. Вамбері вирушив під іменем турка Решід-ефенді з Тегерана у степи Туркменії з караваном мусульманських пілігримів (хаджі), які поверталися з Мекки. Одягом для новоспеченого дервіша слугували ганчірки, зв'язані біля пояса мотузкою, залатана повстяна куртка (джубба), велика чалма. Ноги мандрівника були обгорнуті шматками брудної тканини, а на шиї, як у справжнього хаджі, висів мішечок з Кораном. У такому одязі Вамбері не вирізнявся в натовпі обірваних паломників, з яких (окрім купців та інших подорожніх) складався майже увесь караван. Мусульманські богомольці, страждаючи від бездоріжжя, проїхали через Мазендеран до південно-східного узбережжя Каспійського моря. Далека дорога нібито турецького паломника пролягала через Ґурген і Атрек, вздовж Великих і Малих Балхан і страшну влітку пустелю Каракуми до Хорезмської оази. Побувавши в центрі Хівинського ханства, він проплив по Амудар'ї до Кунграда, звідки знову повернувся до Хіви. Вамбері перетнув потім з великими муками і ризиком для життя розпечені піски Кизилкумів і прибув до священної Бухари. Зворотна дорога в Іран проходила через Карші, Самарканд, Керкі, Андхой, Меймене, Герат і Мешхед до Тегерана. У березні 1864 p., через рік після початку подорожі, він дістався столиці Ірану, звідки повернувся в Стамбул, а потім в Пешт (Будапешт). У 1864 р. Вамбері надрукував книгу про свої мандри – «Подорож по Середній Азії», – яка викликала величезну зацікавленість у Західній Європі, Росії та Північній Америці. Вона була перекладена майже усіма європейськими мовами. Перший російський переклад цієї книги (з деякими скороченнями) було видано в Петербурзі у 1865 р. Потім було два перевидання у тій же скороченій редакції у Москві (1867 та 1874 pp.).