Читать книгу Розстрільний календар - Олена Герасим'юк - Страница 10

Миколу Любинського заарештували у 1930 році за участь у міфічній «контрреволюційній організації «УНЦ» (Український національний центр), куди його нібито завербував історик Михайло Грушевський. Зі спогадів доньки: «Приїхали вночі, вчинили обшук. Мати носила передачі до Лук’янівської в’язниці. Згодом усе це припинилося: напевно, батька відправили з етапом, але куди – не сказали». Арешт проводив уповноважений ДПУ УСРР Михайло Пашницький.

Перші два тижні екс-міністр відбув у бупрі (будинку примусових робіт), а 23 жовтня написав слідчому Андрєєву прохання «…швидче викликати мене на допит, бо вдома мене чекає робота, а також родина залишилася абсолютно без грошей».

У додаткових свідченнях від 2 лютого 1931 року (справу вже вів інший слідчий – Погребинський) арештант наголошував: «…ні до якої таємної, нелегальної, конспіративної і контрреволюційної організації я не належав, всякі зв’язки з УПСР[7] (організаційні і ідеологічні) я остаточно пірвав ще 1923 р. і назад до УПСР не повертався… злочинів не вчинив і винним себе визнати не можу». А за 10 днів у матеріалах справи з’явилася заява, явно надрукована чекістами: «Заявляю перед ліцем трудящих і каюся, що я належав до контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення Радвлади на Украіні шляхом повстання з допомогою інтервенції. Подробиці діяльності цієї організаціі й моєї в ній участі я докладно оповім в окремій заяві. 11 лютого 1931 р. М. Любинський».

На допитах Любинський тримався мужньо, про що свідчить лист до слідчого Соломона Брука: «Ви радите, енергійно радите, написати докладне зізнання й щире каяття. Мотивуєте тим, що такого поводження від злочинця вимагає політичний момент, що від цього мені легче буде, вказуєте на приклад інших в’язнів, що вже розкаялися. Нарешті кажете, що моя упертість викликає обурення проти мене, і що наслідком того я зазнаю різних мук, і, що найголовніше, все одно потім напишете, що ви радите…»

Любинський писав: «…ніколи не примусить мене також брехати й безпідставно й брехливо брати на себе вину, робити з себе контрреволюціонера, коли я насправді таким не був… Краще зазнати найлютішої кари, аніж прийняти на себе такий тяжкий наклеп». Харківські чекісти Семен Долинський і Генріх Люшков надіслали до Києва витяги з показань інших арештованих у справі «УНЦ», зокрема про «третю нараду членів ЦК УПСР у квартирі Голубовича», і радили колегам використати ці матеріали «в целях раскачки арестованного Любинского». Але той не здався і не зламався.

20 вересня 1931 року в’язень камери № 28 спецкорпусу бупру в Харкові подав заяву керівникові слідчого відділу відомства Семенові Долинському: «Протягом несподівано довгого десятимісячного слідства слідчі ДПУ страхали мене різними тортурами, арештом родини, пророкували найтяжчі кари, не виключаючи навіть розстрілу. До цих заяв можна було ставитися як до дуже впливових методів допиту, що не обов’язково мають здійснитися. Але цими днями, розмовляючи зі мною, Ви також сказали, що мене чекає десятилітня ізоляція від суспільства. Ваші слова я повинен брати серйозно й, не погоджуючись з Вашим висновком, дозволяю собі, поки ще не пізно, проти такого проекту енергійно заперечити й запротестувати… Взагалі в процесі слідства я свідомо мало, а може, й недостатньо підкреслював додатні сторони мого життєпису… За радянської влади – десять років роботи в Академії,[8] п’ять років роботи в КВЗІ,[9] три роки в Робітничому університеті, активна участь у переведенні українізації, в профроботі, в житловій кооперації, в радянській пресі… Невже ж все це нічого не важить? Невже ж все це треба завершити десятьма роками суворої ізоляції??! За що?! Кажуть, що на мене є викази інших. Припустімо, що й так. Напевне, цих виказів небагато. Дуже може бути, що автори деяких виказів вже позрікалися своїх слів. Напевне, ці викази одне одному суперечать, бо ж не можуть усі однаково брехати… Цих виказів я не читав і не бачив і з авторами очних ставок не мав… Справді, це дуже принадна думка – рятувати себе тим, що брехати на інших. Мабуть, так і міркували ті, що на мене виказували. Я таким шляхом не міг піти й не пішов. Чому? Не знаю. Може, це альтруїзм, може, ідеалізм, може, звичка говорити тільки правду… Це ніяка заслуга й тим більше не геройство. Але це й не злочин… Карати мене – це карати ту інтелігенцію, яка щиро пішла на радянську роботу, повірила, що між пролетаріатом і інтелігенцією нема ворожнечі, повірила, що давні помилки забуто і прощено… Ні! Мене не треба й не можна карати. Це буде помилка…Один зі слідчих сказав, що якби я був інженер, то, може, мене й випустили б, але оскільки я тільки лінгвіст, то без мене революція не постраждає. Це дуже невлучний дотеп! Міркуючи так, можна б поодинці половину населення винищити… Я думаю, що мовознавці-лінгвісти дуже потрібні й будуть потрібні навіть тоді, коли зайва буде міліція й червона армія…»

Обвинувальний висновок у справі Миколи Любинського склав уповноважений Секретно-політичного відділу (СПВ) ДПУ УСРР Георгій Бордон. Затвердив документ помічник начальника цього відділу Борис Козельський. В обвинувальному висновку харківські чекісти записали: «В марте 1931 года ГПУ УССР была ликвидирована украинская контрреволюционная организация «УНЦ», ставившая своей целью – свержение Соввласти на Украине. Материалами следствия установлено, что активную руководящую роль в организации играл Любинский Николай Михайлович».

Любинський відбував термін покарання у Карелії. Дружина і доньки тільки у 1933-му дізналися, що Любинський живий і перебуває в Медвеж’єґорську.

З архівів: «Любинский Николай… проживал в с. Повенец Карельской АССР, работал архивариусом Управления Беломорканала. Арестован 12 ноября 1937 г. Особой тройкой УНКВД Ленинградской области 15 декабря 1937 г. приговорен к высшей мере наказания. Расстрелян в Карельской АССР (Сандармох) 8 января 1938 г.».

Архівно-слідча справа М. Любинського перебуває у Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Джерела

Вєдєнєєв Дмитро. Політичні репресії 1920 – 1980-х та проблеми формування національної пам’яті // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2012. – 26 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/78yF7l

Шевченко Сергій. Архіпелаг особливого призначення. – К.: Фенікс, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/JVLHYK

Шевченко Сергій. Микола Любинський і логіка червоного терору. Невідомі сторінки українського Розстріляного відродження // Дзеркало тижня. – 2008. – 18 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/p0Zuaw