Читать книгу Розстрільний календар - Олена Герасим'юк - Страница 50

Дев’ятеро хлопців із села Росохач готувались до визвольної боротьби серйозно: тренувались у лісі, мали вогнепальну зброю, поширювали містом листівки з протестними заявами, вмикали біля кінотеатрів, де збиралось чимало людей, записи із закликами до боротьби за Україну. Мали навіть свою печатку: козак з рушницею, вгорі тризуб, а по колу напис «Українська держава».

Наслідуючи традиції борців-попередників, хлопці (а це були Володимир та Микола Мармуси, Петро Вітів, Володимир Сеньків, Микола Слободян, Микола Лисий, Василь Лотоцький, Петро Винничук, Степан Сапеляк) присягали перед образом Пресвятої Богородиці на верхівці гори Лаканець у Росохачі – там, де колись відбувалися зібрання повстанців.

Святкування 55-річчя проголошення Української держави увійшло в історію. У ніч проти 22 січня 1973 року хлопці вивісили над Чортковом українські національні прапори: над кінотеатром «Мир», педагогічним училищем, критим ринком та будівлею лісгоспу. Реакція влади була моментальною. Відразу була порушена кримінальна справа за фактом «розповсюдження антирадянських листівок і вивішування націоналістичних прапорів», яка була направлена до столичного КДБ.

Співробітники органів обійшли всі домівки Чорткова і допитали чимало людей. Таким чином вийшли на подружку Степана Сапеляка, а далі і на всю групу. У селі Росохач кадебісти, задіявши понад 10 осіб, кілька місяців проводили спеціальну операцію.

24 лютого 1973 року Володимира Мармуса та його товаришів заарештували. У тюрмі кадебісти влаштовували їм нічні допити, тиснули фізично і морально, застосовували психотропні речовини, щоб вибити зізнання, «що по молодості, по п’яні отаке зробили».

Судові процеси були закритими. Перший секретар КПУ Володимир Щербицький під грифом «совершенно секретно» звітував московському начальству, що заарештовано і притягнено до відповідальності керівника і шістьох учасників «группы националистически настроенной молодежи», що «ставили своей конечной целью отторжение Украины от СССР». Мармус отримав 6 років концтабору і 5 років заслання. У газетах з’явилась інформація, що хлопців засудили не за українські прапори, а за «зв’язок з американською розвідкою».

Співробітники КДБ намагались налаштувати односельців проти сімей «ворогів», казали: «Подякуйте своїм хлопцям, бо якби не вони, то ніхто б вас не турбував». А у Чорткові по вокзалу стала ходити жінка, яка голосно жалілася, що їй «бандерівці повідрізали груди».

«Наш арешт і перебування в ув’язненні марно не пропали. Сам цей факт свідчив, що Україна продовжує боротися», – стверджував Микола Мармус.

Джерела

Захаров Борис. Росохацька група // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. – 2005. – 24 травня. Режим доступу: https://goo.gl/gjgYD7

Музиченко Ярослава. Концтабір за символ // Україна молода. – 2005. – 16 липня. Режим доступу: https://goo.gl/vHN8vw

Овсієнко Василь. Відкритий лист дисидента Овсієнка дисиденту (і фантазеру) Сапеляку // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. – 2011. – 29 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/IWDoon

Овсієнко Василь. Мармус Володимир Васильович: [Інтерв’ю 2 квітня 2000 р., с. Росохач] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. – 2005. – 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/EGePkF

Сапеляк Степан, Овсієнко Василь. Мармус Володимир Васильович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. – 2005. – 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/G1lltG