Читать книгу Роман Шухевич - Олеся Ісаюк - Страница 1

Увечері 19 жовтня 1926 року куратор освіти у Львові Станіслав Собінський повертався з кінотеатру додому. У якийсь момент ззаду випірнула з темряви постать, витягнула руку з пістолета і – за хвилину урядовець звалився додолу.

Наступного дня львівські газети вийшли з терміновими заголовками: «Куратора Собінського убито!» З публікацій читачі могли дізнатися, що чиновника знайдено застреленим, а вбивця не залишив жодних слідів.

Поліція притьмом кинулася на пошуки і передусім взялася за Українську військову організацію. Наступного року за участь у вбивстві засудили двох членів Організації – Василя Атаманчука та Івана Вербицького.

Успіх поліції був фальшивим. Справжнього виконавця замаху – студента першого курсу факультету будівництва мостів і доріг «Львівської Політехніки» Романа Шухевича – не виявили. Атентат був спланований і виконаний за наказом керівництва Організації. Для виконавця ж це був дебют у ролі активного учасника УВО. Роману було тільки 19 років – він народився 1907 року у Львові в родині адвоката Осипа Шухевича та його дружини Євгенії. Шухевичі належали до тих родин, які становили кістяк української спільноти на Західній Україні перед Першою світовою війною. До неї належали такі авторитети як курінний отаман (за сучасною термінологією – командир полку), а пізніше адвокат політв’язнів-українців Степан Шухевич, дослідник етнографії Гуцульщини Володимир Шухевич, численні адвокати, судді, вчені у різних галузях гуманітарної науки.

Так виглядав майбутній командир у дитинстві. Львів, 1907–1909 р.

Безпосередньо перед Першою світовою війною суддю Осипа Шухевича переводять до Кам’янки-Бузької (на той час Кам’янки-Струмилової). Тут малий Роман став свідком Першої світової війни.

Війна, як це переважно буває, загострила процеси і відчуття, давні конфлікти перетворила у жорстокі антагонізми, а всі закони замінила одним-єдиним правом сильнішого. Пізнього літа 1914 року через Кам’янку-Бузьку прокотилася російська армія, яка наступала на Львів. Попри відносно чемну поведінку офіцерів царської армії, основним наслідком перебування російської адміністрації в краю стала русифікація геть усього та арешти активних представників місцевих спільнот – як поляків, так і українців. Серед ув’язнених та вивезених на Схід, углиб імперії, були викладачі Львівського університету та митрополит Андрей Шептицький. Депортація загрожувала і дідові Романа – вченому-етнографові та активному громадському діячеві Володимиру Шухевичу. Ситуацію врятувала його дружина, Герміна, вчасно сховавши чоловіка у знайомих. Окупаційна влада не стала ускладнювати собі життя пошуками науковця, до того ж Герміна Шухевич запевнила, що їй нічого невідомо про місцезнаходження чоловіка. Так дідусь Романа залишився з родиною.

Люди почали освоювати науку виживання – бракувало продуктів, грошей. Через погіршення умов життя почастішали випадки смерті дітей та старих. Лихо не оминуло і родину Шухевичів – у квітні 1915 року у віці 66 років помирає уже згаданий Володимир Шухевич, дід Романа.

Після відступу російських військ у червні 1915 року у край повернулася австрійська адміністрація, а разом з нею відновився гарячковий пошук «шпигунів». «Шпигунів» шукали усюди: і серед інтелектуалів, і серед селян, і поміж українцями, і поляками, і євреями. Сценарій був універсальний: військово-польові суди затримували за підозрою у співпраці з ворожою стороною і за кілька годин виносили смертний вирок за законами воєнного часу. Щось подібне Галичина уже переживала у серпні 1914 року.

Чим далі тривала війна, тим зрозуміліше було, що АвстроУгорщина занепадає. 1916 року було проголошено Польське королівство – першу номінально незалежну національну державу на території Австро-Угорщини. Польська сторона не уявляла території майбутньої держави без Львова і Західної України. Оскільки Львів для українців був осередком національного руху і одним із центрів майбутньої держави, поява польської державності автоматично провокувала активізацію українців. Напруження посилювалося. Стало зрозуміло, що тільки існування АвстроУгорської імперії не дає розгорітися війні, для якої були належні ресурси: обидві нації мали власні бойові частини. І Українські Січові Стрільці, і Легіони Польські були сформовані у серпні 1914 року. Попри те, що формально обидві формації були частиною австро-угорської армії, кожна сторона сприймала їх як зародок національного війська.

Хитка рівновага вибухнула війною 1918 року. Наприкінці жовтня імперія тихо припинила своє існування, підпорядковані народи один за одним проголошували незалежність.

У Східній Галичині напруження зростало – усі вичікують розв’язки. Дмитро Вітовський на чолі групи офіцерів проти ночі 1 листопада 1918 року здійснив переворот, у результаті якого по всій Західній Україні влада перейшла до рук українців. Поляки не забарилися з відповіддю – 2 листопада у Львові розпочалися вуличні бої, а згодом розгорілася повномасштабна війна. Після того як 22 листопада 1918 року українці відступили зі Львова, розпочалася фронтова війна, де локальні бойові операції чергувалися з наступами і контрнаступами, основною метою яких було здобути Львів. Усю зиму 1918–1919 років мешканці розташованих поблизу Львова містечок, і Кам’янки-Бузької також, прожили в оточенні людей у військових одностроях і під акомпанемент артилерійських пострілів.

У Кам’янці-Бузькій представником української влади став батько Романа, Осип Шухевич. 1 листопада 1918 року у місцевій ратуші він зачитує прокламацію Української національної ради про проголошення на теренах Західної України української держави зі столицею у Львові. Національна рада призначає його повітовим політичним комісаром, про що йому повідомили ще до ночі 1 листопада 1918 року. Ця посада покладала на нього відповідальність за управління повітом, його господарське становище, життя мешканців.

Для малого Романа найпершим відчутним наслідком проголошення державності було те, що дістатися Львова стало неможливо. Роман тоді був уже учнем 2-го класу філії Академічної гімназії у Львові, й три дні тому, 30 жовтня 1918 року, приїхав додому напередодні Дня усіх святих, перед яким поминали покійних. У відповідь на виникнення Західноукраїнської Народної Республіки залізничники, переважно поляки, оголосили страйк, і поїзди, у тому числі і за сполученням Львів – Кам’янкаБузька – Радехів, яким зазвичай діставався гімназії Роман, припинили курсувати.

Повертаючись додому з невдалої поїздки «на науку», Роман довідався від домашніх про все, що відбулося попередньої ночі. Батька вдома він уже не застав – той у цей час проголошував українську владу у Кам’янці-Бузькій.

Найближчими днями у Львові спалахнули запеклі бої між українськими та польськими військами. На відміну від вояків старшого віку, багато з яких, стомлені війною, не оминали нагоди самовільно покинути службу, серед молоді ширився масовий патріотичний порив, який вилився у не менш масові випадки добровільного вступу до діючої армії. Серед тих, хто вирішив, що, незважаючи ні на що, його місце – на фронті, був і Роман Шухевич. Коли одинадцятирічному гімназистові пояснили, що через вік його не прийме жоден командир, малий гірко розплакався. Адже навіть так звані «польські орлята», які протистояли українцям на вулицях Львова, були віком по п’ятнадцять – шістнадцять років. Тож Ромко Шухевич залишився удома на всю зиму. За той час українці були змушені здати Львів (це сталося 21 листопада 1918 року), після чого сформувався українсько-польський фронт. Він охоплював і Кам’янку Бузьку. У будинку судді Шухевича почастішали візити офіцерів Української галицької армії, а найбільш актуальною темою для розмов стали воєнні події і політична ситуація.

Ромко не брав участі у цих бесідах – переважно сидів і уважно слухав. Як згадував Степан Шах, учасник таких гостин, «…один слухач сидів весь час мовчки, вдивлявся в мене безустанно, проковтував, здавалось, кожне слово, його вушка почервоніли, а очі жевріли».

Якось майбутній командир таки наважився подати голос:

– А чому не переломите залізничний шлях на якомусь відтинку і не відітнете Городка від Львова?

Жоден з присутніх не знав відповіді на це запитання, хоча воно було більш ніж доречне. Справа в тому, що лінія українсько-польського фронту тягнулася уздовж залізничної колії Львів – Перемишль. Попри, здавалося б, очевидність тактичного рішення, українці так і не відрізали польські поставки амуніції та живої сили до Львова, відтак війна переросла у позиційні бої, які переривалися черговими наступами безпосередньо на місто.

Іншого разу, прощаючись, один з гостей зауважив, що Ромко з цікавістю роздивляється його шолом. Жартома він одягнув шолом на хлопця, на що присутні відреагували сміхом і жартівливими зауваженнями, що Ромко вже може бути січовим стрільцем.

Вхід до Академічної гімназії

Хлопчина витягнувся на «Струнко!» і відсалютував по-військовому. Офіцер – ним був Степан Шах, поручник УГА – побажав гімназистові стати бойовим лицарем України. У відповідь почув: «Постараюсь бути гідним, пане поручнику!»

До гімназії Ромко повернувся восени наступного 1919 року. Але це була вже не та школа, яку він залишив. «Нова» Академічна гімназія була в межах Польської держави, до складу якої після програної українськими військами українсько-польської війни увійшов і Львів.

Ця обставина змінила все. По-перше – політичну владу. По-друге – надійно зацементувала конфлікт між українцями та поляками. Військова поразка ЗУНР забезпечила полякам імідж окупанта у свідомості української громади. Польську владу трактували як окупаційну і ставилися до неї відповідно.

Для чиновників не було секретом, наскільки нелояльні українці. Тому вони робила все від неї залежне, щоб гарантувати собі відносно спокійне життя. З цією метою було практично повністю замінено державних урядовців (на посади приймали тільки поляків), у школах запровадили навчання польською мовою, українцям усіляко обмежували доступ до середньої освіти рідною мовою. Вступити до університету було можливо лише після служби у польській армії, а для українців було впроваджено норму прийому – так званий «нумерус кляузус». Українські підприємства придушували, чинили перепони для роботи громадських товариств українців, закривали редакції українських газет.

Відповідь не забарилася – 1921 року бойовик Української військової організації Степан Федак стріляє у тодішнього керівника Польщі Юзефа Пілсудського, який прибув до Львова з візитом. Це була тільки «перша ластівка». Далі розпочався довгий ланцюг замахів, саботажів, нападів – українські націоналісти вирішили застосувати увесь можливий арсенал боротьби проти окупанта.

Ось таким був світ, у якому ріс та навчався Роман Шухевич.

Ось так виглядала Романова успішність.

Гімназійне річне свідоцтво. 1923 р.

У гімназію Роман прийшов «щуплим, сухорлявим, зовсім непримітним хлопцем». Учні 2-го класу навіть не одразу звернули увагу на новенького. За спогадами однокласника, «він був скромним, але принциповим, дуже відповідальним і над свій вік серйозним, та при цьому веселої, погідної і лагідної вдачі. Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові». Як це трапляється з багатьма відмінниками, Роман став постійним «донором» для менш успішних – у нього регулярно списували. Пізніше він навчився мати з цього користь – підробляв репетитором з математики, причому часто для учнів старших класів (брався навіть за підготовку до складання іспитів на атестат зрілості). На уроках поводився уважно, стежив за всім, що говорив вчитель.

Утім, він аж ніяк не підходив під образ типового «заучки». Доволі швидко авторитет Романа у класі став незаперечним, він навіть виступав як третейський суддя у суперечках між однокласниками. На той час було неможливо стати лідером – в даному випадку у класі – не маючи на рахунку «антидержавних» виступів, тобто організації маніфестацій учнів проти вчителя-поляка, участі у святкуванні офіційно заборонених українських державних свят, бойкотуванні польських свят, пошкодженні портретів польських державних діячів і зображень польського державного герба. Отже, потенційний «командир» мусив мати задатки організатора і жилку авантюриста. Цікавий факт: з класу, де вчився Роман і його приятелі, регулярно «самі собі вилітали орли» (тобто зникали зображення польського герба), приземляючись на найближчому смітнику. Як дотепно зауважив сучасник, «ніхто не хотів вірити, що коли вікна відчинені, орли вилітають». Але це все було тільки «розминкою» перед скандалом, який вибухнув у 1923 році. Почалося з того, що у рамках загальної полонізації, у Академічній гімназії було запроваджено обов’язкове навчання польською мовою. Викладачем призначено Лівочинського, запеклого шовініста, який дозволяв собі називати учнів-українців «хамами». У відповідь клас розпочав «мовчазний страйк»: на знак протесту усі під час заняття стояли і мовчали, за винятком представника – Романа Говиковича. Той повідомив: якщо учитель не вибачиться, на нього очікує бойкот. Свої вимоги учні повторили і директорові. Ця історія потрапила на розгляд в кураторію (управління освіти). Відтак учасники страйку отримали 15 годин карцеру, а наприкінці року з філії гімназії було виключено його організаторів – Романа Шухевича, Івана Прокоповича, Богдана Підгайного та вже згаданого Романа Говиковича. Середню освіту хлопці закінчували вже не у Філії, а в головній Академічній гімназії, де й отримали 1925 року атестати зрілості.

Непокірний клас був на рідкість неоднорідним. У ньому більшменш мирно уживалися три групи: «паничики» – діти інтелігентів, із забезпечених сімей, які поводилися дещо зарозуміло; «львівські діти» – з родин робітників та ремісників, яких зазвичай найбільше помічали у різних бешкетуваннях, та «селюхи» – вихідці з сіл. На додачу до всього, дві останні групи постійно ворогували між собою.

Романові, що на перший погляд належав до «паничиків», на практиці довелося лавірувати між усіма трьома групами, поступово завойовуючи авторитет серед кожної з них. Такий досвід налагодження стосунків між цілком різними об’єднаннями і вихідцями з різних суспільних станів згодом стане в пригоді йому як керівникові армії і розгалуженої мережі визвольного руху.

А поки що, завдяки енергії, він примудрявся встрявати у чи не кожну подію, яка відбувалася у класі, і швидко заробив собі амплуа захисника слабших. Ще тоді його нагородили прізвиськом «Шух», яке «перекочувало» за ним до української скаутської організації – «Пласт», а потім й до підпілля.

Тут, у особняку Герміни Шухевич, своєї бабці, мешкав малий Роман

Шибеник Роман був завзятим «книгоїдом», причому особливою популярністю в хлопця користувалися книги про Козаччину. Несподіваним чином це захоплення стало його першим громадським завданням. На початку 1920-х років стало зрозуміло, що бібліотеки українських гімназій Львова внаслідок воєнних дій та діяльності царської «охранки» у 1914–1915 році, а пізніше впродовж бойових дій між українцями та поляками, що точилися у місті у 1918 році, зазнали значних втрат. До цього додалися регулярні конфіскації. Щоб вирішити цю проблему, головне правління Товариства «Просвіта» вирішило сформувати єдину для всіх українських гімназій Львова бібліотеку. Керівником цієї бібліотеки призначено Степана Шаха. Швидко виявилося, що один керівник не дає ради з напливом читачів, і тоді Шах вирішив проблему просто – взяв собі на допомогу добровільних помічників серед гімназистів. Зголосилися Роман Шухевич та син голови Товариства Богдан Галущинський. У бібліотеці «Ромко Шухевич пильно вишукував бажані книжки, підіймався по драбині до високих полиць при стінах, упорядковував віддані книжки за числами…». За це він мав привілей – дозвіл позичати у бібліотеці будь-яку книгу, а також брати книжки з архіву Товариства, де траплялося багато рідкісних видань.

У Львові Роман мешкав у своєї бабці, Герміни Шухевич у віллі на вул. Собіщизни, 7 (сучасна вул. Барвінських). Ромко займав кімнату на першому поверсі, оформлену в гуцульському стилі. Ця кімната свого часу була облаштована як своєрідний домашній музей гуцульського мистецтва дідом Володимиром.

Роман був не єдиним квартирантом своєї бабці. На той час там жила купа людей, і більшість із них потім посіла своє місце в історії. Серед них – уже згадуваний Степан Шах; Дарія Старосольська, дружина відомого адвоката Володимира Старосольського; пані Голубович, дружина ще одного відомого адвоката, Сидора Голубовича. На початку 1921 року цю компанію поповнив Євген Коновалець, майбутній провідник Української військової організації та Організації українських націоналістів. Причина щільного заповнення будинку, як у казці «Рукавичка», була прозаїчною: вілла була велика, мала три поверхи, і господиня боялася, щоб на вільне місце міське житлове управління не поселило когось небажаного.

Для Романа життя в такому «вулику» давало можливість безпосередньо спілкуватися з тими, хто вже незабаром визначатиме хід подій. Це був час, коли в житті України та Європи закінчувалася одна епоха і починалася друга.

Поки Європа намагалася оговтатися після Першої світової війни і долала економічну кризу перевиробництва військових товарів, українці поступово скочувалися в апатію. Після 1921 року тут панує зневіра. Усі інституції, сформовані у довоєнний період, змушені пристосуватися до нових умов. Довоєнна ліберальна еліта різко втрачає вплив – ніхто не хоче ризикувати і йти за тими, чиї дії призвели до поразки у війні за незалежність і поділу України на чотири частини.

Єдиними, хто не піддався загальній зневірі і продовжував шукати вихід, були військові. Невелика група колишніх офіцерів Української Галицької армії та Армії Української Народної Республіки, зокрема Корпусу Січових стрільців, улітку 1920 року формує структуру, яка згодом стала відома як Українська військова організація (далі – УВО). Серед її керівництва – колишні офіцери: Євген Коновалець, Василь Кучабський, Іван Андрух, Ярослав Чиж… Завдяки їм Організація перейняла військову дисципліну, організаційні принципи, наближені до військових, та світогляд, який ґрунтувався на ідеї «служіння» та підпорядкування себе вищій меті – меті здобуття державності.

Євген Коновалець. 1920-ті рр.

Навесні 1921 року полковник Євген Коновалець приїжджає до Львова, де, зустрівшись на таємних зборах із близько сотнею колишніх офіцерів української армії, викладає програму і принципи діяльності Української військової організації. На той момент уже було зрозуміло: війну за незалежність програно, слід готуватися до затяжної окупації та шукати нових методів боротьби. Полковник скептично ставився до перспектив вести дипломатичні перемовини з урядом формально все ще чинної Західноукраїнської Народної Республіки. На загальну думку, яку він висловив у своїй доповіді, Українська військова організація має зосередитися на організації суспільства, особливо – молоді, поширенні ідей соборності, віри у власні сили та протистоянні русофільству і полонофільству. УВО взяла на себе завдання виробити нові методи боротьби за державність, а також підготовку народу до використання наступної можливості здобути незалежність. На практиці Організація очолила й надала організованих форм пасивному опору польській окупації Західної України. Основним пріоритетом УВО завжди залишалося здобуття незалежності України.

Першим гучним актом, організованим УВО, був замах на Юзефа Пілсудського, який у листопаді 1921 року прибув до Львова, щоб вручити голові міста орден «Віртуті Мілітарі» за участь містян-поляків у боях за Львів восени 1918 року та подальшу участь у формуванні міжвоєнної Польської держави. Замах був невдалий, Пілсудський залишився неушкоджений, зате стало зрозуміло: позбувшись української армії на військовому фронті, натомість Польська держава отримала фронт підпільний.

УВО була організацією, яка боролася з усіма противниками незалежної України військовими методами. При цьому її керівництво вважало, що існування організації має сенс до моменту здобуття Україною незалежності. Як наслідок – УВО так і не створила всебічної політичної програми та не виробила власної оригінальної ідеології. Більше того, на початкових етапах, керівництво УВО активно співпрацювало з легальними українськими політиками і планувало своєрідний «поділ обов’язків»: УВО тисне силовими акціями з підпілля, легальні ж політики домагаються поступок для українців парламентськими методами.

Роман Шухевич особисто знав Євгена Коновальця, адже той також квартирував у бабці Герміни. Найвірогідніше, що й перший підпільний досвід Роман здобув там же, на квартирі бабуні. І відбулося це у класичний спосіб: його попросили повартувати на вулиці під час підпільної наради, когось кудись провести чи щось кудись занести. Як це було, ми ніколи не дізнаємося. Зрозуміло одне: Шухевич поринув у підпільний світ ще замолоду.

Після замаху на Пілсудського озброєне українське підпілля перестало бути секретом для польської влади. Тож під особливий нагляд потрапили й молодіжні організації, особливо з парамілітарним ухилом. Найбільшою такою організацією був «Пласт» – аналог скаутських організацій Західної Європи.

Роман і пластові друзі. Курінь «Чорні чорти»

Роман Шухевич – пластун

Роман належав до «Пласту» від 1921 року, будучи членом пластового полку ім. Князя Льва. Пластуни гуртувалися у так звані «четвірки». У складі Романової «четвірки» були Євген Жарський, Богдан Кравців та Іван Гриньох. Двоє останніх пізніше стали активними учасниками визвольного руху.

«Пласт» давав можливість фізично загартуватися, навчитися орієнтуватися на місцевості, виробити навички виживання у природі, опанувати правила безпечної поведінки зі зброєю. Але оскільки ці ж самі вміння необхідні кожному солдатові, а патріотична спрямованість «Пласту» була уже добре відомою, організація була об’єктом пильної уваги окупаційної поліції. І недарма – на практиці «Пласт» і справді став резервуаром кадрів для підпілля. Багато його членів розглядало цю організацію не тільки як можливість займатися спортом та опановувати методику виживання, а й як підготовчий етап для боротьби за свободу України – згодом значна частина пластунів поповнила ряди ОУН. Польська влада боролася з українськими скаутами усіма доступними засобами, врешті, у 1930-му «Пласт» заборонили. Якби поліція знала про «Пласт» стільки, скільки знав Шухевич, то не барилася б так довго із забороною. Адже скаутів активно рекрутували до роботи у підпіллі, чим власне і займався Роман та його побратими.

У середині 1920-х років він організував спортивний гурток «Тури», до якого належав цілий гурт молоді – Іван Бедрило, Володимир Булик, Михайло Добрянський, Ярослав Карпевич, Ярослав Климко, Теодор Ординець, Лев Підлісецький, Рак (ім’я невідоме – О. І.), Роман Зубик, Юрій Чайковський, Мирон Ганушевський, Богдан Підгайний, Юрій Шухевич, Сенчина (ім’я невідоме – О. І.).

Юнаки організовували походи в гори. Наймасштабніший з них, що відбувся 1924 року, тривав місяць. Учасники походу зі Львова доїхали поїздом до села Дора (неподалік Яремче) у Карпатах, де переночували у садибі священика і влаштували імпровізований концерт. Серед гурту було чимало здібних музикантів, а на парафії саме гостювало кілька солістів хору «Бандурист», популярного перед Першою світовою війною.

Наступного дня мандрівники вирушили в путь. За місяць хлопці побували на Чорногорі (піднявшись на Говерлу та Піп Іван), пройшли Ґорґани і Бескиди, сплавлялися від Шибного озера до села Кути. Особливо цей похід запам’ятався тим, як Шухевич виліз на прямовисну скелю у Бубнищі, де зняв прапор на той час вже шість років неіснуючої Австро-Угорської імперії і замінив його українським.

Спорт був захопленнями Романа Шухевича – у гімназії він заснував спортивний гурток «Ясний Тризуб», любив футбол та грав за гімназійну команду «Русалка». Згодом організував Карпатський лещатарський[1] клуб та брав активну участь у Студентському спортивному клубі. Роман їздив на лижах, катався на ковзанах, ходив у гори, був вправним альпіністом, займався весловою греблею…

Після вдалого забігу.

Роман Шухевич – перший зліва. 1920-ті рр.

Під час Запорізьких Ігор 1923 року (такої собі західноукраїнської Олімпіади) Шухевич встановив український рекорд із забігу на 400 метрів та у запливі на 100 метрів. Хтось із друзів, які вболівали за Ромка, тоді жартома побився об заклад, що до 40 років Роман перепливе Ла-Манш. Ще одну перемогу – цього разу у забігу на 100 метрів – здобув під час ігор 1927 року. Останні змагання, у яких брав участь Роман Шухевич, відбулися 1933 року, майже перед самим арештом.

Ковзани Роман любив. Катався майстерно, майже артистично, хоча друзі, які постійно були поруч, навіть гадки не мали, де і коли він навчився так ковзати.

Свого часу улюбленим місцем Романа була ріка Буг у районі Кам’янки-Бузької, де взимку влаштовували ковзанку. Втім, до повороту течії коло багера було небезпечно наближатися: там не замерзала вода, тож холодної пори року місце позначали ополонкою. Якось під час спортивного катання зчинився крик. Несподіва но для всіх Роман кинувся у воду і, різким рухом піднявши потопальника над водою, поплив разом з ним до краю ополонки. Присутні швидко зорієнтувалися, що п’ятнадцятирічний Роман втрачає сили. Ті, хто стояв найближче, впали на лід і простягнули руки, інші тримали перших за ноги, щоб їх не затягло в ополонку. Так сформувався ланцюг, що витягнув обох – Романа і порятованого хлопчика.

Роман трясся цілим тілом, з нього стікала вода. Не гаючи часу, скинув ковзани і скомандував Богданові Підгайному: «Біжімо!». Обидва прожогом метнулися додому. Наступного дня стало відомо, що Роман отримав важке запалення легенів. За його лікування взявся Мар’ян Панчишин, один з найкращих лікарів тодішнього Львова. Коли ж хлопця вже можна було відвідувати, прийшла ціла делегація Ромкових друзів. Перше запитання хворого було:

«Скажіть мені, чи хлопець здоровий, чи його врятували?» Захоплення спортом не заважало Романові бути здібним музикантом. За спогадами сучасників, він блискуче грав на фортепіано, а 1926 року вступив ще й до Львівського музичного інституту на відділ симфонії. Його керівником був Тарас Шухевич – один із його дядьків. Рідний же брат Романа, Юрко, став професійним музикантом, солістом Львівської опери.

Загалом, Роман був частим гостем різних музичних вечорів. Постійно грав на молодіжних зустрічвах у домі адвоката Федака. Одного разу навіть публічно виконав скерцо-моль Шопена. У селі Оглядів на Радехівщині, де часто бував Шухевич, він став майже обов’язковим учасником усіх аматорських вистав і заходів у місцевій читальні, де мав бути музичний супровід. Не обходилося й без комічних випадків. Якось зіпсувалося піаніно, яке стояло у читальні, тож вирішили замість зіпсованого привезти до читальні інший інструмент, який належав парохові. Але з’ясувалося, що перевезення сільською дорогою на звичайному возі інструмент може не витримати. Тоді хлопці знайшли оригінальний вихід: шестеро найсильніших парубків несли піаніно і – музиканта, який усю дорогу вигравав марш, аби «носії» рухалися в такт. Тим музикантом був Ромко Шухевич, який, на щастя носіїв, був худорлявим.

Часто Роман грав у себе вдома, особливо полюбляв виконувати під час сімейних сварок «Де згода в сімействі». Слухачі відмічали, що грав він із почуттям і дуже майстерно, але, як згадувала товаришка з Інституту, ніколи не мав терпеливості вправлятися. Крім музикування, Шухевич також мав на рахунку композиторські досягнення, зокрема його авторству належить імпровізація «Моя Україна співає» та марш, який він сам назвав «Марш Турів».

Утім, на відміну від музики, спорт в уявленні Романа мав чітку мету – він допомагав загартувати тіло і дух, що було необхідною умовою для продовження боротьби за незалежність. Спортивні ж змагання були доброю можливістю для гуртування активної молоді, що була обізнана із дисципліною, вміла поводитися з туристичним спорядженням, мала навички пересування лісом та горами, орієнтування на місцевості.

Роман Шухевич у колі близьких

Восени 1923 року у саду сестер василіянок при монастирі черниць ордену св. Василія проходили змагання між двома полками львівських пластунів – ім. Князя Льва та ім. Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. На другий день ігор на телеграфний пост, де чергував 14-тирічний Мирон Ганушевський, зайшов незнайомий хлопцеві пластун і тихо попросив підійти до входу у парк монастиря. Незнайомець назвався «Шухом з Філії». Коли Мирон вийшов з парку, загадковий «Шух» вже чекав. Виявилося, що нового знайомого звати Роман Шухевич і про Ганушевського він дізнався від Миронового однокласника Мадярка. «Чи ти вже чув про УВО?» Мирон знав тільки те, що у складі організації є колишні офіцери Галицької армії. Роман зауважив, що офіцери мусять мати військо, до якого повинні увійти ті, хто зараз навчається у школі. Того ж вечора Роман запросив «новобранця» до себе додому.

Пізніше він познайомив Мирона із ще трьома гімназистами. Хлопці часто ходили грати у футбол на Вулецькі пагорби. Втім «гра» була інсценуванням, насправді під зустрічами товаришів було приховано серйозний підпільний вишкіл. Роман навчав молодших прийомів конспірації та поведінки зі зброєю, різних хитрощів підпільників. Через кілька місяців таких тренінгів усі четверо, зібравшись у печері неподалік собору святого Юра у Львові, склали присягу на вірність обраній справі.

Вступ до «дорослої» УВО у 1925 році для Романа був тільки переходом «на вищий рівень». Він уже був доволі досвідченим підпільником. Тож першим завданням стало вбивство куратора Собінського. Того ж року сталася ще одна зміна у його житті – хлопець вступив на перший курс Львівської політехніки.

Такі лісисті пагорби під Львовом служили схованкою Романові і його товаришам – підпільникам

Підготовка до замаху розпочалася за кілька тижнів. За Собінським почали стежити. Крім Шухевича, урядовця вивчав також інший член Організації Богдан Підгайний. За якийсь час обом стають відомі всі маршрути пересування чиновника. Куратора підстерегли увечері, коли той повертався з кінотеатру.

Чому Собінський став мішенню українських підпільників? Очевидно, тому, що проявив себе на посаді неабияким «служакою», особливо відзначившись розпорядженнями щодо полонізації середньої освіти. Починаючи з 1924 року, українські гімназії перейменовували на «Державні гімназії з руською мовою навчання», термін «український» зник; на печатці гімназії мав бути зображений польський герб з тим самим написом, а вся документація – списки учнів, журнали відвідування, свідоцтва та посвідчення – мусіла заповнюватися одночасно українською та польською мовою, хоча мовою викладання вважалася українська. Решта вказівок була просто знущанням і мала на меті продемонструвати власну вищість. В атестатах зрілості предмети зазначали в такій послідовності: релігія, польська мова, українська мова. Історію та географію мали викладати тільки польською мовою і тільки вчителі-поляки за національністю. У програмі з’явився новий предмет «Сучасна Польща», де замість назви «Галичина» вживали «Східна Малопольща». Назву «Україна» дозволяли використовувати тільки як означення певної території, але в жодному разі не як назву політичного організму. Про українську історію згадували тільки в контексті історії Польщі та Східної Європи. Учням було заборонено бути членами «Пласту», натомість їх зобов’язали брати участь у відзначенні всіх державних польських свят, а в кожному класі слід було вивісити державний герб Польщі та портрети президента і маршала Пілсудського.

Мета була чітка – полонізація. Особливо обурило, що всі ці розпорядження мали призвести до деукраїнізації найдавнішої української школи – Академічної гімназії, де свого часу навчалося багато авторитетних представників української громади. Як результат – Головна команда УВО, виносячи вирок Собінському – ініціатору і контролеру усіх цих розпоряджень – вирішила нагадати, «хто в хаті господар».

Утім, після вбивства слід було подбати про замітання слідів.

Того ж вечора Ромко, як звали його друзі, з’явився на зборах спортивного клубу, де його бачили багато знайомих. Єдине, чого ніхто не зауважив, як Шухевич вийшов з приміщення, де проходили збори, а за якийсь час повернувся назад.

Та це була тільки частина плану прикриття. За кілька днів до планованого атентату Оксану Федак, дочку відомого львівського адвоката, відвідав її знайомий Петро. Після короткої розмови він попросив дівчину вийти з ним надвір. Там, у бічній вуличці, стояв високий юнак з темними очима. Оксана почула, що вона має виконати роль нареченої незнайомця. Згідно з роллю, у разі поліцейського допиту дівчина мала сказати, що о певній годині конкретного дня вони вдвох прогулювалися Львовом. Щоб закріпити алібі, обоє і справді за кілька днів демонстративно пройшлися містом. Навіть завітали до будинку Шухевичів, де Оксана познайомилася з його матір’ю.

Тож поліція так і не змогла натрапити на слід справжніх виконавців замаху. Замість них засудили двох юнаків, які не були причетні до смерті куратора. Обидва отримали смертний вирок.

Після оголошення вироку Роман Шухевич заявив, що готовий добровільно зізнатися, щоб врятувати від смерті двох інших членів Організації. Перш ніж дати дозвіл, керівництво УВО провело розвідку серед працівників суду. Виявилося, що в разі зізнання, справжній виконавець замаху також буде страчений, але засуджених уже не помилують. З цієї причини Романові заборонили зізнаватися. Вирок було виконано. Роман продовжував навчання у Політехніці, і надалі створюючи ілюзію звичайного студента. Та це була тільки ілюзія. Замах остаточно перетворив Романа Шухевича на учасника підпілля. Як наслідок – все його життя різко змінюється. Відтепер він – людина з подвійним «дном». Це не тільки ставить його у жорсткі рамки самодисципліни, а й робить близьких до нього людей потенційними, а з часом і цілком реальними об’єктами репресій.