Читать книгу Роман Шухевич - Олеся Ісаюк - Страница 2

Міністри внутрішніх справ завжди мають багато ворогів. Не був винятком і Броніслав Пєрацький, міністр міжвоєнної Польщі у 1931–1934 роках. У винятковій небезпечності своєї посади Пєрацький переконався сонячним літнім днем 15 червня 1934 року. Коли чоловік приїхав до «Товариського клубу» на обід, до нього наблизився юнак з револьвером… Через дві години урядовець помер у лікарні, не приходячи до тями. Через тиждень у підпільній газеті «Сурма» з’явилося повідомлення: смерть міністра була наслідком вироку, винесеного ОУН.

За кілька днів ця новина облетіла Польщу, а за нею – Європу. У міжвоєнній Європі не бракувало політичних вбивств, але в Польщі такого не траплялося від часів убивства на президента Габріеля Нарутовіча у 1922 році. Крім того, зовсім новим і невідомим за межами Польщі була організація, яка взяла на себе відповідальність за замах.

Усіх безпосередньо цікавило: що це за організація? звідки вона взялася? чому і за що бореться? Зрештою, хто серед її лідерів організував сенсаційне вбивство і чому саме цього міністра?

Роман Шухевич був одним із тих, хто міг дати вичерпну відповідь на всі запитання. А ще – розповісти багато чого невідомого. На той час на рахунку ОУН вже був гучний замах у радянському консульстві на одного з його працівників і ціла низка пропагандистських акцій, і у всьому цьому Роман Шухевич був, щонайменше, одним з активних учасників, часто – прямим організатором. Але, перш ніж розпочати таку бурхливу діяльність, слід було перечекати галас, який зчинився після атентату на львівського куратора освіти Собінського. Тоді Роман принишк, як того і вимагали засади конспірації: на якийсь час юнак навіть виїхав до Данціґа (сучасного Гданська), і вже там продовжив здобуття вищої освіти. З тих же конспіраційних міркувань його не увели до складу групи, яка 1927 року напала на пошту на вул. Глибокій у Львові, тож роль Шухевича в УВО на певний час була зведена до участі у вишколах та залученні нових членів, що ззовні не привертало нічиєї уваги.

Заходи безпеки не були марними. Як стало відомо пізніше, 1928 року один із поліцейських шпиків у середовищі УВО доніс поліції, хто був справжнім виконавцем замаху на куратора Собінського. Заарештувати Шухевича після процесу і виконання вироку над засудженими означало б скомпрометувати судову систему Польщі, але не було сумнівів, що у випадку участі у новій акції Шухевич отримав би максимальний строк. Те, що він був у полі зору спецслужб, які могли будь-якої миті втрутитися у звичний перебіг його життя, свідчила його історія служби в польській армії. Як студент Шухевич мав право вступити до школи підхорунжих, що він і зробив. Оскільки він мав атестат зрілості з відзнакою, то здібного юнака прийняли без жодних проблем. Весь час навчання минув спокійно, але перед самим випускним іспитом Романа виключили зі школи і перевели до одного з волинських гарнізонів звичайним рядовим артилерії.

Повернення зі служби означало і фактичне повернення, але не в УВО, а вже в ОУН. За два-три роки, які минули між замахом на Собінського і появою Романа Шухевича на посаді військового референта, організація, а разом з нею і увесь національний рух, зазнала кардинальних змін.

Популярна серед молоді УВО була єдиною на Західній Україні політичною організацією українців, яка за основний метод обрала підпільну збройну боротьбу. Її візитівкою стали замахи і напади на представників влади та «хрунів», як презирливо називали українців, що активно співпрацювали з окупантами.

Роман Шухевич (крайній зліва) – підофіцер польської армії

Замах на куратора Собінського, якого восени 1926 року застрелив Шухевич, був тільки ланкою у довгому ланцюгу. Влада, у свою чергу, не могла залишити безкарними політичні вбивства. Як результат, УВО незабаром стала рекордсменом не тільки за популярністю, а й за увагою поліції. І все ж станом на 1927 рік вона була тільки однією з кільканадцятьох націоналістичних організацій. Крім неї, існували ще Легія Української молоді, Спілка української націоналістичної молоді, Союз української незалежної молоді та ряд інших, були також більші і менші організації, легальні й загнані у підпілля, радикальні і поміркованіші, які діяли у Польщі, Чехословаччині, Німеччині. Об’єднувало їх дві речі – для всіх пріоритетом були інтереси українського народу та здобуття державності, а членство рекрутувалося з колишніх офіцерів та вояків Армії УНР та УГА, студентської молоді.

Поступово ставало зрозуміло: присутність такої кількості організацій з подібними настроями та намірами призведе до непотрібної конкуренції. І без того всі націоналісти постійно контактували між собою, незважаючи на формальні організаційні поділи. Була потрібна єдина структура – такого висновку дійшли представники різних організацій на Першій конференції українських націоналістів, яка відбулася у Берліні в листопаді 1927 року.

Перш, ніж створювати єдину організацію, слід було вирішити низку поточних питань. Для виконання підготовчої роботи обрали Провід українських націоналістів, який став також координаційним центром. Провід налічував 5 членів, з них чотирьох обрали учасники конференції, а п’ятого, на якого покладалося окреме завдання бути представником Краю на еміграції, тобто репрезентувати власне етнічні території України, мали спільно визначити Спілка української націоналістичної молоді та Крайова команда УВО. До складу Проводу увійшли Микола Сціборський – на той час голова Союзу українських націоналістів; Володимир Мартинець – член УВО, редактор підпільної газети «Сурма»; Дмитро Андрієвський – «вільний стрілець», який підтримував зв’язки з багатьма організаціями, формально не належачи до жодної. Головою Проводу обрано Євгена Коновальця. Також на зборах вирішили видавати організаційний журнал «Розбудова нації».

Наступним етапом створення єдиної націоналістичної організації мав стати Конгрес українських націоналістів, збір якого планувався на 1928 рік. Але тут виникли несподівані перешкоди. З’ясувалося, що керівництво не всіх організацій згодне безболісно попрощатися із самостійністю: на з’їзді Легії українських націоналістів його тодішнього голову, Миколу Сціборського, звинуватили у перевищенні повноважень, яке полягало у згоді об’єднати організації та стати членом Проводу. Сам Коновалець зіштовхнувся з опозицією в підлеглій йому УВО. Як наслідок – делегування представників від частини організацій – учасників Конгресу стало проблематичним. У цій ситуації компетенції Проводу звелися до суто формальної ієрархічної вищості та ролі координатора між тими структурами, які все ж скерували представників. Додатковим ускладненням став арешт редактора «Сурми» Володимира Мартинця, який у грудні 1927 року поїхав до Галичини, щоб промоніторити реальне ставлення до ідеї об’єднання в середовищі членів УВО.

Звільнили Мартинця – не без старань полковника Коновальця – наприкінці березня 1928 року. Тож він якраз устиг на Другу конференцію українських націоналістів у Празі 8–9 квітня.

Основною темою обговорень Конференції було ставлення майбутньої організації до легальних українських партій. У результаті обговорень вирішили повністю відмежовуватися від усіх інших легальних українських партій, але контактувати з ними, якщо це буде потрібно для справи. Як наслідок із націоналістичних організацій повиходили ті члени, які надавали перевагу легальній боротьбі або яких не влаштовувала безкомпромісна позиція щодо легального сектора. З іншого боку, рішення забезпечило майбутній організації самостійність в ідеології та політичній тактиці. Фінальною стадією процесу формування майбутньої організації став Конгрес українських націоналістів, який тривав з 28 січня до 3 лютого 1929 року у Відні. Підсумком п’ятиденних обговорень стало остаточне рішення про створення єдиної структури під назвою Організація українських націоналістів. Було обрано новий склад Проводу, тепер уже керівного органу нової організації: Микола Сціборський, Володимир Мартинець, Петро Кожевників, Дмитро Андрієвський, Юліян Вассиян, генерал Микола Капустянський, Дмитро Демчук та Леонід Костарів. Головою Проводу став Євген Коновалець. Постанови Конгресу являли собою розгорнуту партійну програму, де було детально обговорено ідейні підстави Організації та устрій майбутньої Української держави. Це була основна різниця між УВО та ОУН – якщо перша була підпільною організацією з основною метою опору окупаційним режимам без чіткої ідеології, то ОУН стала партією – хоч і підпільно – з розгалуженою структурою, детально розробленою ідеологією та чітко визначеними політичними цілями.

Українські націоналісти на Конгресі ОУН. 1929 р.

Сама УВО ще деякий час – до 1932 року – залишалася окремою бойовою частиною ОУН. Це було не випадково. Ще на першій конференції українських націоналістів у 1927 році Любомир Макарушка висловив ідею (її підтримала більшість) про поєднання легальної партії націоналістичного спрямування, яка б вела боротьбу парламентарними засобами, та організаційно не пов’язаної з легальною партією підпільної бойової організації. Поки перша боролася б парламентськими методами, друга силовими методами робила б життя окупантів просто нестерпним. У Європі вже був успішний прецедент такого поєднання – саме цим шляхом пішли ірландці. Утім, до 1932 року стало зрозуміло, що в українському варіанті з ірландського досвіду нічого не вийде хоча б тому, що в Польщі панувала авторитарна диктатура, яка вкрай мало рахувалася з парламентськими методами. Заґратування у 1930 році цілої групи депутатів Сейму у Брестській в’язниці прекрасно продемонструвало, наскільки влада схильна рахуватися з парламентом як явищем. Другою причиною було те, що УВО і бойова референтура ОУН фактично дублювали свої функції, що вело до плутанини і хаосу.

Програма ОУН містила детально розроблену концепцію майбутньої української держави, принципів її політичного, соціального та економічного життя. Але на практиці цю державу треба було здобути і саме ця мета була сенсом існування ОУН. Нація та національна держава як єдиний спосіб самореалізації нації були для членства ОУН абсолютним пріоритетом. Ідеологічні питання, попри наявність у рядах ОУН цілої групи блискучих мислителів, що були авторами численних статей та книг, присвячених ідеології націоналізму, на практиці поступалися суто практичним питанням стратегії і тактики боротьби. Якщо УВО була спрямована на боротьбу з конкретним окупантом терористично-бойовими методами, то ОУН стала організацією, стратегічною метою якої було повернути незалежність, тож військова діяльність залишися тільки одним із напрямів роботи.

В арсеналі ОУН були інформаційні кампанії, бойкоти і саботажі, а також залишилися від УВО замахи на урядовців, персонально відповідальних за репресії проти українців.

Це все було не просто силовими актами. Вони в перспективі мали змусити Польщу погодитися на, як мінімум, справжню автономію, як максимум – незалежність тієї частини українських земель, які перебували під контролем Польщі. Так формувався тренувальний майданчик для української молоді. Керівництво ОУН розуміло: недостатньо мати в запасі тисячі патріотичних членів, їх треба належним чином підготувати до майбутньої боротьби. З іншого боку, така активність українців була проявом «духу» народу, волі до боротьби відповідно до «чинного націоналізму», який став основою ідеології ОУН.

У новій структурі Роман швидко посідає власне місце – з 1930 року стає бойовим референтом Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН. Це означало, що без його відома, санкції і дозволу не міг відбутися жоден акт спротиву збройними методами. Він відповідав за всі замахи, напади, саботажі і подібні акції. Шухевич також був першим на своїй посаді, хто не мав у біографії досвіду війни за незалежність 1917–1920 років (його попередник – Юліан Головінський, сотник Армії УНР).

Серед активних українців відбулася зміна поколінь. На політичну арену вийшла народжена напередодні Першої світової молодь, яка зростала серед постійної війни. За перші 15 років свого життя Роман Шухевич спостерігав не лише початок світової війни, арешти й екзекуції «за державну зраду» невинних селян угорськими ґонведами влітку 1914 року, а й те, як двічі через Кам’янку-Бузьку, де тоді жила його родина, перейшов фронт: спочатку – коли російська армія наступала на захід влітку – восени 1914 року, потім – коли австро-угорська армія у середині 1915 року прямувала на схід.

Незабаром, у листопаді 1918 року, Роман Шухевич і його ровесники стають свідками, як відроджується українська держава у формі Західноукраїнської Народної Республіки. Українська держава на їхніх очах змушена від перших днів боротися за існування. Спалахує українсько-польська війна, у якій має вирішитися, хто ж володітиме Західною Україною – незалежна ЗУНР чи так само незалежна і так само щойно проголошена Польща. Ця війна завершилася поразкою українців і встановленням окупаційного режиму. Хоча пізніше режим пом’якшився, а відносини бодай формально були врегульовані актами і законами, це не змінило основного факту, що закарбувався у свідомості українців Галичини: Західна Україна була окупована поляками і окупована силою зброї.

Перехід Західної України під владу Польщі був не єдиною кардинальною зміною у політичній карті Європи. Австро-Угорська імперія розсипалася остаточно, на її руїнах постали незалежні Польща, Чехословаччина, країни колишньої Югославії, Угорщина… Частково розвалилася Російська імперія – стали незалежними країни Балтії та Фінляндія, Польща забрала собі колишню «російську частину». Усі ці держави мали численні взаємні територіальні претензії: Литва і Польща не могли поділити Вільнюс (тоді – Вільно), Польща і Чехословаччина – Цєшин у Нижній Сілезії, Угорщина і Хорватія – Банат, а від Чехословаччини угорці сподівалися повернення Закарпаття. У самій же Чехословаччині десятимільйонна спільнота судетських німців мріяла про перехід в межі Німеччини.

Остання, вступивши у війну однією з європейських потуг, закінчила її оглушливою поразкою. За умовами Версальського мирного договору, укладеного 1919 року, Німеччину було позбавлено права мати власну армію, авіацію, вона була змушена поступитися великою кількістю територій та зобов’язана сплатити величезні репарації.

Хоча кожна велика зміна породжує ображених, утім, після цієї війни ображених виявилося аж занадто багато. Але найголовніша зміна відбулася не на карті, а в головах дорослих і малих. Уявлення про міжнародні норми, справедливість та інше замінило переконання: все у цьому світі вирішує сильніший. Адже найбільші преференції отримали ті держави, які були сильніші у військовому плані. Роман Шухевич та його покоління зробило з цього однозначний висновок – незалежність можна здобути тільки зброєю. Головне належним чином підготуватися. У викладі самого Романа це звучало так: «На нашу багату землю мають апетит нахабні наїзники. Ми ж маємо занадто м’яке серце і швидко віримо в обіцянки ворожих дипломатів. Але це мусить змінитися!» Після війни відбуваються зміни у кожній європейській країні.

У тих, які виграли війну, популярність і політичну вагу здобувають військові – їм належить пошана за виграні битви. Країни, які програли війну, різко змінюють політичну еліту – суспільство не бажає бачити очільниками невдах. У державах, які щойно здобули незалежність, до влади приходять борці за свободу. Усі вони, як і молодь, яка тільки-но пережила війну, переконані, що силові засоби – найефективніші і, маючи у підпорядкуванні сильну сучасну армію, можна діяти, як вважаєш за потрібне.

1926 року відбулася подія, яка визначила політичну ситуацію в Польщі на весь час аж до початку Другої світової війни. У травні відбувається переворот, і до влади приходить Юзеф Пілсудський. Саме ця людина фактично забезпечила польську незалежність міжвоєнного періоду, досягнувши цього саме внаслідок збройної боротьби. Спочатку Пілсудський організував і очолив «Легіони Польські», з яких після розвалу Австро-Угорщини і падіння Німеччини сформував польську армію, що під його командуванням дала раду не тільки західноукраїнській армії, а й решткам німецьких військ у Сілезії та Червоній армії влітку 1920 року під Варшавою. Останній тріумф Пілсудського був би неможливим без українців – оборона Варшави за участі 6-ї армії УНР дала йому можливість зібрати сили й підготувати контрудар. Але зрештою це ніяк не вплинуло на долю України.

Пілсудський запровадив у країні єдиновладдя. Хоча у Польщі надалі діяв сейм та інші інститути та органи влади, усі рішення приймав Пілсудський. Посада президента країни перетворилася на суто формальну. Ключові позиції в уряді отримали соратники Пілсудського ще з часів Легіонів. Основною партією країни став «Безпартійний блок співпраці з урядом», який був організаційним оформленням «пілсудчиків». Спроба зламати таку систему закінчилася для сейму плачевно – понад 30 депутатів було заарештовано і відправлено до Брестської фортеці. Щодо політичних противників Пілсудський посів жорстку позицію. «Маршалок» відзначався непростим характером, тож на посаді керівника цілої країни проявив себе повною мірою. УВО, а потім ОУН стали особливим об’єктом уваги поліції і жорсткого пресингу.

У цьому протистоянні перевага була на боці польської державної машини, потужність якої дозволяла полякам відчувати себе господарями ситуації. А її керівник Пілсудський став живою ілюстрацією рядків пізнішої повстанської пісні: «Тільки зброя дасть нам волю!» До яких – політичних чи збройних – методів здобуття державності мало схилятися молоде покоління у такій ситуації і такому оточенні – запитання риторичне.

Перш, ніж братися за виконання обов’язків військового референта, Роман Шухевич мусив визначити найефективнішу тактику. При цьому він виходив з досвіду 1917–1921 років. При попередній спробі здобути державність фатальною стала відсутність власної професійної боєздатної і оснащеної армії, а також психологічна неготовність значної частини українців до збройної боротьби. Було зрозуміло: наступний шанс теж міг з’явитися тільки у разі нової війни, підготовка до якої була на порядку денному. Ідеологічний та організаційний вишкіл, ознайомлення з військовою справою, привчання до користування зброєю – ці завдання стали першочерговими. Не був зайвим і пошук союзників.

На початку 1930-х років в середовищі Організації розгорнулася дискусія, як краще готуватися, щоб за наступної спроби не проґавити свого шансу. Досить швидко окреслилися два основні шляхи. Та частина Організації, яка переважно перебувала за кордоном, схилялася до так званої «легіонової» концепції. Її суть полягала ось у чому: за підтримки іноземної держави, яка погодиться підтримати ОУН, сформувати кілька фахових військових частин, які у майбутньому стали б каркасом української армії. Одночасно слід підготувати з членів ОУН якомога більше військових, які стали б офіцерами кадрової української армії. За аргумент у цьому випадку правило те, що Українська Галицька армія виросла зі сформованого на добровольчій основі Легіону Українських січових стрільців.

Натомість так звані «крайовики», тобто ті, хто перебував і діяв безпосередньо на окупованій Польщею Західній Україні, наполягали на іншому підході. З їхньої точки зору, належало зосередитися на підготовці населення до майбутньої боротьби всіма можливими методами, що передбачало військовий вишкіл, поширення спеціальної літератури, заохочення юнаків до служби у ворожій армії, де вони могли б набути військових знань і вмінь. Одночасно слід було продовжувати боротьбу проти окупантів. Важливий аргумент полягав у тому, що за умови здобуття державності власними силами, союзник – хто б він не був – не зможе претендувати на протекторат над Україною.

Ця точка зору сформувалася за вельми цікавих умов і не без участі новопризначеного військового референта. На той час Роман Шухевич уже кілька років навчався у Львівській політехніці на інженерному відділенні. Студенти-українці, які не мали де жити у Львові і не мали грошей, щоби винаймати помешкання, мешкали в Академічному домі, як тоді називався гуртожиток. Цей будинок, розташований на сучасній вулиці Коцюбинського, 12, незабаром став свого роду координаційним центром українського студентства – тут завжди можна було знайти потрібну людину. Завдяки цьому «явочному пункту» і діяльності в ОУН Роман Шухевич познайомився з багатьма з тих, хто пізніше стане його співробітниками: Іваном Габрусевичем, Степаном Бандерою, Степаном Ленкавським, Дмитром Мироном, Ярославою Стецько, Дмитром Грицаєм, Олексою Гасином, Зеноном Коссаком, Михайлом Колодзінським, Іваном Мітрінгою та іншими.

Студент Львівської політехніки.

А заодно – підпільник.