Читать книгу Роман Шухевич - Олеся Ісаюк - Страница 4

…У неділю на парафію до Оглядова завітали гості. Серед господарів була і заміжня донька пароха Наталя з маленьким сином Юрком. Хтось з гостей запитав малого:

– Хлопчику, а де твій тато?

Наталя Шухевич з сином Юрком. 1934 р.

На всю кімнату залунав дитячий голос:

– Мого тата ляхи[6] забрали!

Татом хлопчика був Роман Шухевич. Проти ночі з 16 на 17 червня 1934 року його та ще кілька десятків членів ОУН заарештували і відправили до концтабору Береза Картузька.

Цей табір було засновано того ж року, негайно після вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, і призначався він для осіб, помічених у антидержавній діяльності. На практиці туди потрапляли абсолютно всі, хто систематично виступав проти урядування Пілсудського і чинної форми Польської держави: соціалісти, комуністи, польські національні демократи, українські націоналісти… Серед «клієнтів» Берези були Роман Шухевич, Володимир Янів, Володимир Тимчій, Володимир Горбовий, Зенон Коссак та чимало інших відомих учасників визвольного руху. Крім них, тут сиділи і Тарас Боровець – «Бульба», колишній сотник УГА Людвіг Розенберг – «Чорній», діяч спортивного руху Іван Чмола. Керував табором надінстпектор поліції Юзеф Камаля.

У центральній частині табору розташовувалася так звана «команда», тобто будинок начальника табору та приміщення, де жили охоронці. Решту табору займали дві казарми із царських часів, призначені як бараки для в’язнів. Простір табору оточили колючим дротом до 6 метрів завширшки і 3 метри заввишки. Навпроти входу до арештантського блоку стояло три кулеметних гнізда. У таборі був окремо збудований карцер, побутові приміщення – лазня, стайня і пральня.

Жителі містечка Береза Картузька, біля якого у 1930-х роках розташували концтабір

Вигляд в’язнів був невеселий: «…нестрижене волосся, неголені по тижневі бороди, жовта барва набряклих лиць, гарячкою блискучі очі…»

Після того як людина потрапляла за браму табору, у неї відбирали особисті речі, і, роздягнуту догола, обшукували. Кожен отримував персональний номер. Свіжоприбулих називали на табірному жаргоні «ремонтом»: у перші 24 години після прибуття на них чекали нескінченні побої та знущання.

Ось у таке місце у червні 1935 року «телячим» вагоном було доправлено Романа Шухевича і його товаришів. Після процедури прийому до табору та дезінфекції чоловіків розподілили по камерах. У камері сусідами Романа були Володимир Янів, Дмитро Грицай, Ярослав Старух, Володимир Горбовий, Дмитро Штикало, Михайло Кравців, Володимир Тимчій і ще кілька людей.

Видовжена кімната із забитими дошками вікном, де все умеблювання зводилося до «параші» та великого стола посередині була розрахована на 30 в’язнів. Арештовані були зобов’язані підкорятися так званому «регулямінові», тобто правилам для в’язнів. Вони не могли мати при собі будь-яких речей, крім одягу і взуття, у кишенях заборонялося переносити будь-що, сидіти можна було тільки на підлозі, у камері постійно мала панувати тиша. Протягом дня в’язні тяжко фізично працювали, щоправда, це оплачували: плату віддавали після звільнення.

Щоденний графік виглядав так: о 4-й годині ранку – побудка, о 4.30 в’язні снідали та мили так звані «їдунки», тобто металеві миски військового зразка. О 5-й ранку відбувалося загальне шикування на головній площі табору, де їх перераховували та звітували про стан табору і арештантів. З 6-ї до 12-ї години – працювали, з 12-ї до 14-ї – обідали і мили посуд. О 14-й годині робота відновлювалася і тривала до 18.00. О 19.15, після вечері, відбувався вечірній «апель» (загальний збір в’язнів). З 19.30 оголошували сон і абсолютну тишу.

Порушників режиму карали – від догани і заборони читання книг, отримання посилок та листів з дому і аж до тижневого ув’язнення в карцері. Адміністрація та охоронці мали повне право застосовувати фізичну силу в разі непокори.

У камері забороняли розмовляти, коли ж з’являлиcя черговий поліцейський чи керівництво табору, в’язні повинні були підхоплюватися й шикуватися «струнко» за командою першого, хто побачив начальство.

Обшуки були регулярними, при цьому в’язнів роздягали, а їхні особисті речі перетрушували. Одного разу під час такого «шмону» біля нар Романа знайшли чиїсь шкарпетки, про що навіть зробили запис у відповідному протоколі.

Свою «відсидку» у липні 1934 року Роман почав із заяви, що в’язні його камери розмовлятимуть тільки українською. І це в ситуації, де всі накази мали виконуватися бігом, кожна неточність у виконанні розпорядження, реальна чи уявлена «начальством», закінчувалася побоями або тривалими «вправами» (нескінченному повторенні однієї і тієї ж дії, наприклад, присіданні).

Щоденно в’язнів виганяли на роботу. Виганяли не для того, щоб вони і справді щось робили, а на таку роботу, яка не давала результату, зате виснажувала людей фізично і принижувала морально. Результати такої роботи були справою другорядною. В’язні розбивали каміння кайлами, копали ями заступами, вирівнювали дорогу важкими катками, носили землю ношами, перетягали з місця на місце вантажі військового призначення – найтяжча і часто безглузда робота. За ходом цієї роботи слідкував наглядач, якого в’язні називали між собою «мента». Основною своєю місією він вважав постійні присікування до в’язнів: то неглибоко запханий заступ у землю, то замало піску набрано на лопату, то заблизько або задалеко викинув цей самий пісок… За кожну таку «провину» в’язня карали негайно – а інколи разом з ним і цілу групу.

З часом адміністрація почала формувати з-поміж в’язнів групи так званих «спеців». Кожна з таких груп мала власний обов’язок у таборі – були ті, що чистили картоплю (їх прозвали «картофляже»), мулярі, ковалі, малярі, столярі. Роман Шухевич належав до «палячів», які відповідали за підтримання тепла у бараках. До їхніх обов’язків належало приносити вугілля з підвалу бараків і розпалювати печі у камерах. В’язні з цих команд, у тому числі і Шухевич, мали можливість застосувати стару, як світ, в’язничну тактику «поспішай повільно». Роботу, яку можна було зробити за десять хвилин, розтягували на кілька годин, враховуючи те, що наглядачі змінювалися щодві години. Але ця тактика не мала шансів, якщо траплявся особливо пильний служака, який стежив за роботою і після її закінчення виганяв в’язнів на подвір’я, даючи завдання на кшталт «вищипати кожну травинку».

Через кількадесят років це містечко стане сумновідомим завдяки концтабору для «політичних», який організують поряд.

Береза Картузька, поч. ХХ ст.

Вічною проблемою було наїстися, бо на табірних харчах в’язні ходили голодні. Щоби роздобути додаткову їжу, чоловіки нишпорили по валізках поліцаїв під час прибирання. Під час такого «шмону» Шухевич виявив в одній пістолет і поділився відкриттям з друзями. Роман запропонував застрелити вартового і втекти. Його зупинив Павло Ґенґало: «Дай спокій, сплюв[7] певно не набитий».

Поступово в’язні утворили таємну організацію взаємодопомоги, якою керували Роман Шухевич, Володимир Янів, Дмитро Грицай, Михайло Кравців, Осип Тюшка та інші. Члени організації мали обов’язок щодня допомагати слабшим під час роботи, ділитися «зайвими» харчами з ослабленими чи хворими, передавати їжу у карцер. Не раз можна було бачити таку картину: двоє сильніших друзів брали під рамена слабшого і просто несли його, охороняючи своїми тілами від ударів палки «регулюючого рухом» поліцая. Як згадував Володимир Янів, «винахідливість Романа зустріти когось і передати вказівки, як далі чинити, була гідна подиву. Ми дивувалися його бистроумності, а над усе холодній крові. Він приймав з усміхом і гумором обмеженість простору перебування, непевність, важкі матеріальні умови та брак найменшого культурного життя. Він брався переносити усі найтяжчі речі та віддавав свої голодні порції тим, що потребували більше, або був покараний за якусь провину зменшеними харчами та побутом у карцері, звідки виходили «голодніші голодного вовка».

Яніву належить присвячений Шухевичеві вірш-спогад, який він написав у таборі:

Як «паляч», Шухевич щоранку обходив усі камери, де очищав печі і розпалював їх. Те саме було і 18 січня. Хтось з ув’язнених у камері 3 згадав, що в цей день – надвечір’я Богоявлення. Роман Шухевич, недовго думаючи й наперекір усім заборонам, заспівав «Щедрика», а потім й інші колядки та щедрівки. Спів з радістю підтримали решта присутніх. Шухевича не покарали тільки тому, що наступного дня його відвезли до Львова, на слідство.

У січні 1935 року Романа забрали з концтабору тільки для того, щоб перевезти до тюрми «Бригідки» у Львові, розташованої у колишньому монастирі Святої Бригіди. Там розпочиналося слідство над звинуваченими у приналежності до керівного складу ОУН, і поліції належало з’ясувати, чи справді Роман Шухевич був бойовим референтом, отже, чи був він причетний до вбивства Майлова. Вбивства комісара Чеховського зачіпати не хотіли – як з’ясувалося, за покійним водилося чимало темних справ, тому цей процес міг перетворитися на великий скандал, у якому б фігурували й представники поліції. Слідство було лише підготовчим етапом до Львівського процесу, який відбувся наступного, 1936 року і, на відміну, від попереднього, Варшавського, присвяченого справі вбивства Пєрацького, стосувався діяльності Крайової екзекутиви ОУН за 1930–1933 рр.

У перший же вечір у «Бригідках», 19 січня 1935 року, Шухевич випадково натрапив на одного з побратимів «із волі». Порозумітися можна було тільки мовою жестів. Товариш запитав, як почувається «новоприбулий». У відповідь довідався, що все гаразд. Наступним питанням було: «Що на тебе чекає?» Роман провів рукою по шиї – повішення.

Попри несприятливий прогноз, який, зрештою, так і не справдився, перед вірогідним повішенням треба було ще пережити слідство і суд. Роман потрапив у ту частину тюрми, яка називалася «Кацяби» – винятково похмурі і вологі камери-одиночки.

Допити могли тривати не одну годину – один із них розтягнувся на дев’ять діб. Слідчі «розв’язували язика» підслідним різними способами. Романа, який тримався вперто, посадили у «кам’яний мішок», тобто вузьку камеру без жодних меблів чи накриття, де не було обігріву. Під приводом провітрювання у приміщенні постійно тримали відчиненим вікно, хоча надворі був лютий. На ніч в арештанта забирали увесь одяг. Все, що в’язень мав у своєму розпорядженні, – солома на долівці. На ніч чоловік залізав у неї і намагався зігрітися, хоча й без успіху. Наслідком перебування в камері стало обмороження пальців рук і ніг Романа. Скарги родичів до адміністрації тюрми не давали жодного результату. Зазвичай відповідали, що ту частину в’язниці віддано у повне розпорядження слідчому Валігурському, який мав репутацію садиста. Валігурський мав улюблений прийом маніпуляції: повідомлен ня про те, що друзі «сиплють», тобто розповідають про справжню участь того чи іншого персонажа в акціях ОУН. У випадку Романа ця інформація не була провокативною – його найближчий друг Богдан Підгайний справді «посипався» і розповів чимало подробиць щодо участі Романа в УВО та ОУН. Розказаного вистачало, щоб засудити Романа на довічне ув’язнення, хоча й за умови, що свідчення будуть підтверджені Романом Барановським, якого на той час уже ув’язнили.

Сюди привезли Романа Шухевича у січні 1935 р.

Тюрма «Бригідки», 1930-ті рр.

Сама по собі вістка про зраду найближчого друга настільки гнітюче вплинула на Романа, що він, посаджений у так звану «вологу» камеру, де цементну підлогу змочували водою, влігся на цю підлогу, сподіваючись, що захворіє на запалення легенів. За тюремних умов це дорівнювало смерті.

Попри стійкість підслідних, з-поміж яких був і Роман, поліція мала у своїх руках козир. Йшлося про так званий «Празький архів». Таку умовну назву (адже його постійним місцем зберігання була Прага) мав відомий архів Проводу ОУН, який зберігав документи за 1929–1933 роки та містили інформацію про підготовку цілої низки замахів (у тому числі і на міністра Пєрацького).

Але поліція потрапила у пастку: з одного боку, вона не могла відкрито використати матеріали архіву, не ризикуючи відкрити свої джерела інформації, з іншого – без документів з «Празького архіву» доказова база слідства просто зводилася нанівець.

Врешті-решт слідчі сказали, що документи виявила чехословацька поліція під час обшуків квартир провідних членів ОУН і передала їх польській стороні. Цю версію одразу піддали сумніву всі, хто був обізнаний із ситуацією. Малоймовірним був сам факт передачі матеріалів, адже раніше чехи відмовилися видати членів ОУН та припинити друк «Розбудови нації». А Польща вела переговори з Німеччиною, де обговорювала можливість відторгнення від Чехословаччини Судет на користь Німеччини і Тешинської Сілезії на користь Польщі.

Крім того, чеська поліція проводила обшуки двічі: вперше восени 1933 року, вдруге – восени 1934 року. Якщо масові арешти членів ОУН відбулися частково ще до замаху на Пєрацького, то можна було стверджувати, що поліція мала інформацію про посади арештованих. Якщо ж зауважити, що документи були передані після осіннього обшуку 1933 року, тоді постає питання: чи не задовго чекали?

Ці питання, очевидно, цікавили і тих членів ОУН, які знали про архів і його зникнення. Зрештою, зберігачів архіву, Омеляна Сеника та Ярослава Барановського запідозрили у зраді і «здачі» архіву. Через шість років, 1940-го року молоде покоління ОУН через це вимагатиме усунути Барановського з найближчого оточення Провідника Андрія Мельника – наступника Євгена Коновальця. Пізніше цей факт стане однією з опосередкованих причин розколу ОУН. А поки, скориставшись інформацією з архіву, поліція заарештовує Романа Шухевича та його товаришів, яким, буде складно довести свою непричетність до дій ОУН та уникнути довготривалого ув’язнення.

Долю всіх заарештованих у зв’язку із замахом на Пєрацького мали вирішувати на двох послідовних судових процесах. Перший з них тривав у Варшаві з 17 листопада 1935 року до 13 січня 1936 року, другий – у Львові з 25 травня по 26 червня 1936 року. Обидва процеси, хоча були організовані у першу чергу за обвинуваченням у вбивстві Пєрацького, насправді охоплювали всю діяльність ОУН за останні чотири роки.

Основним обвинуваченням у Варшавському процесі була підготовка і участь у вбивстві міністра Пєрацького. На лаві підсудних сиділи Степан Бандера, крайовий провідник ОУН, Микола Лебедь, Дарія Гнатківська, Ярослав Карпинець, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Яків Чорній, Євген Качмарський, Роман Мигаль, Катерина Зарицька та Ярослав Рак. Шухевич у цьому процесі був тільки свідком.

Процес продемонстрував галерею портретів української еліти: мало того, що підсудними були всі ті, хто пізніше керуватиме українським визвольним рухом аж до 1950-х років, то ще й їхніми адвокатами виявилися відомі українські громадські діячі, визнані громадою (причім не тільки українською) фахові юристи. Остання обставина настільки вплинула на суд, що прокурор, намагаючись позбутися авторитетних осіб у ролі адвокатів, спробував викликати декого з них, наприклад Степана Шухевича, як свідків, що позбавляло їх права виступати на процесі в ролі захисника.