Читать книгу Роман Шухевич - Олеся Ісаюк - Страница 3

А поки що всі вони жили поруч, навчалися хто в політехніці, хто в університеті, дискутували про майбутнє України та планували нові акції. Склалося так, що більшість зі студентів займала кімнати на верхньому, третьому поверсі цього дому, прозваному через холоднечу, яка там постійно панувала, «камчаткою». Причиною такого вибору було те, на цьому поверсі були найдешевші кімнати. Пізніше виявилося – «камчатка», населена виключно своїми, дає чудові можливості уникати непроханих очей і вух. Саме тут і сформувалася концепція, яка в організаційному побуті дістала назву «перманентної революції», хоча молодих націоналістів у жодному разі не можна вважати учнями Лева Троцького. Націоналісти вважали, що в умовах окупації єдиний шанс на отримання свободи дає силовий тиск на окупанта. Тож головна задача ОУН – підготувати загал до повстання передусім шляхом поширення ідей революції та безкомпромісної боротьби. Поруч із тим слід було розхитувати окупаційний уряд через саботажі, замахи, напади. Це мало, з одного боку, не давати спокою владі, поширити постійну невпевненість серед функціонерів, з іншого – залучати широкі верстви населення до антиурядової діяльності, сприяти мілітаризації громади і психологічно привчати до воєнної ситуації. Відповідно, діяльність ОУН мала зводитися до політичної просвіти в дусі українського самостійництва; розгортання бойових дій проти польської влади на українській території, окупованій нею; систематичної розбудови підпільних мереж та виконання всього можливого, щоб довести загальні настрої до точки кипіння.

Є думка, ґрунтована на вищевикладеній концепції, начебто ОУН цинічно провокувала окупаційну владу на розправи з українцями, щоб таким чином досягнути власних політичних цілей. Але насправді оунівцям не треба було надто старатися, щоб особливо спровокувати чи то українців на повстання, чи то поляків на репресії. На той час протистояння з політичної сфери вже перейшло в побутову – реальністю були села, де українське і польське населення не бажали знатися одне з одним, демонстративна зневага до української мови з боку дрібних польських урядовців, обмеження на вступ студентів-українців до університету, купівля товарів винятково у продавців своєї національності. Серед українців ширилася знущальна пародія на польський національний гімн: «Jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć musi. Jeszcze Polak Rusinowi buty czyścić musi».[2] На довершення всього – реальна влада на Західній Україні належала так званим «народним демократам», які зовсім не збиралися іти на поступки національним меншинам.

Тож на практиці завдання оунівців полягало радше в посиленні тиску, що стримувало представників влади у проявах зверхності щодо українців. Відтак зменшувало причини для обурення на побутовому ґрунті та перетворення народного пориву в організований рух.

Ці завдання лягли на плечі Романа Шухевича, коли він очолив бойову референтуру (відділ) Крайової екзекутиви ОУН. Тільки-но відбулася «саботажна акція» – за раніше підготовленим планом члени ОУН підпалювали майно, яке належало польським латифундистам, перерізали комунікації, пошкоджували нерухоме майно польських «осадників». Знервована влада ввела на Західну Україну війська, які проводили так звану «пацифікацію»: до сіл заходили військові підрозділи і вчиняли погром, що супроводжувався побоями селян і нищенням майна, домашніх запасів…

Польський уряд дістав відповідь у зовсім іншій формі. У різних європейських містах місцеві осередки ОУН починають формувати протестні групи, які надсилали обурені звернення до урядів країн перебування та Ліги Націй – міжвоєнного аналога ООН. Вони ж щедро постачали сенсаційним матеріалом європейську пресу. Апогеєм акцій було звернення ОУН «До всього культурного світу». Естафету підхопили середовища, не пов’язані з ОУН, зокрема «Українське пресове бюро» у Женеві під керівництвом Василя Панейка, аналогічні інституції у Лондоні та Празі. ОУН використала свої зв’язки серед української еміграції у США. У результаті Америкою прокотилася хвиля маніфестацій, а Сенат, Конгрес та Президент отримали безліч листів із закликом заступитися за кривджених українців.

За лічені тижні до Польщі було надіслано величезну кількість звернень з-за кордону стосовно дій уряду. Тільки у жовтні – грудні 1930 року з’явилося 160 статей з приводу «пацифікації» в англомовній пресі, 400 – у німецькомовній, близько 80 статей у чехословацькій періодиці та по кілька десятків у французькій та італійській. До цього додалися репортажі литовського та німецького радіо. Багато журналістів приїжджали на Західну Україну особисто, щоб побачити все на власні очі, і ті перешкоди, які чинила їм влада, спонукали до написання чергової серії викривальних матеріалів.

Така реакція світу швидко стала предметом політичних обговорень і рішень. У перших числах листопада 1930 року представники Робітничої партії (лейбористи) порушили питання про захист меншин у Польщі в британському парламенті. Лейбористи аргументували, що Британія, з огляду на міжнародні угоди, які врегульовували розподіл територій у Європі після Першої світової війни, була одним з гарантів прав меншин. Пізніше представники партії лейбористів не раз ускладнювали життя польському уряду: вимагали від міністра закордонних справ передати скарги українців з Ради Трьох до Ліги Націй, зверталися із запитами про долю арештованих українських селян, запрошували з доповіддю депутата польського сейму-українку Мілену Рудницьку… Як і в попередніх випадках, до кампанії протестів долучилися політичні сили, не пов’язані з ОУН, а навіть ворожо налаштовані щодо неї. Результатом стало близько 700 петицій від різних українських партій та організацій. Українці мали «залізний» аргумент – у Малому версальському трактаті (або «Трактаті про меншини»), підписаному 28 червня 1919 року, Польща та інші держави зобов’язалися поважати права меншин, до надання автономії включно.

Зрештою 1931 року справа «пацифікації» стала об’єктом уваги Ліги Націй, яка, утім, так і не спромоглася ефективно захистити цінності, якими опікувалася. І хоча Польща так і не була покарана, «українське питання» дістало всеєвропейського розголосу. Інформаційні дивіденди отримала і ОУН, для якої це був перший виступ на міжнародній арені. Організація показала, що цілком спроможна використовувати демократичні інструменти, причому не на шкоду демократичному суспільству, а на захист його ж цінностей та ідеалів. З іншого боку, цей успіх тут же зробив ОУН об’єктом пильної уваги 6-го відділу державної поліції, спеціалізацією якого були розслідування політичних злочинів та нагляд за підпільними організаціями.

Дебютом Романа Шухевича у новій ролі координатора бойової діяльності ОУН став замах на одіозного комісара Чеховського у березні 1932 року. У тюрмі «на Лонцького» (львівській в’язниці для політичних в’язнів) працював Еміліан Чеховський – комісар поліції, керівник місцевого відділення 6-го відділу поліції, який відповідав за переслідування «антидержавних організацій», до яких належала і ОУН. Попри те, що переслідування членів Організації було одним із безпосередніх службових обов’язків поліцейського начальства, Шухевич, однак, не влаштовував полювання на поліцейських. Але з Чеховським був особливий випадок: комісар був не лише гарним служакою, але й обдарованим детективом і справді становив загрозу для підпільної мережі. До того ж стало відомо, що Чехівський не гребує «методами фізичного впливу» на заарештованих, а за останній час від нього потерпіло кілька дівчат, підозрюваних у належності до ОУН.

Шухевич наказав стежити за комісаром. За це взявся брат нареченої Романа Наталки – Юрій Березинський. Він же і виконав замах. План був простий. Юрко мав рано-вранці приїхати з Оглядова до Львова і з вокзалу швидко пройти на поворот вулиці Стрийської, що поблизу Кадетської школи. Саме тут комісар щодня о 8.45 проходив, ідучи на роботу. Два постріли – комісар падає мертвий. У Юрка ще досить часу, щоб повернутися на вокзал і встигнути на зворотний поїзд до Оглядова. Вдома на запитання батьків про те, де Юрко, сестра Наталка відповіла б, що ще його не бачила. Це не дивувало нікого, бо Юрко мав звичку рано-вранці, доки ще всі спали, податися у своїх справах.

Один – спланував, інший – виконав замах. Зліва направо: Роман Шухевич, Юрій Березинський, невідомий. Поч. 1930-х рр.

Поліція знайшла тільки похололий труп комісара. Нічого виявити не вдалося. Але після цього слідчі вже остерігалися проявляти жорстокість стосовно заарештованих підпільників та підпільниць. Нікому не хотілося гинути від пострілу невідомого вбивці.

Наступною «акцією», яку організував Шухевич, став напад 1932 року на пошту у Городку. Він був черговим у довгому ланцюжку так званих «ексів» (скорочення від «експропріація») – озброєних нападів на банкові установи та пошти, де зберігали великі суми грошей. Слід було поповнити касу Організації, щоби мати гроші на оплату зброї, друк видань та інші потреби. При цьому враховувалося, що кожен такий напад матиме відповідний розголос, а отже, сприятиме створенню атмосфери протистояння. Технічну підготовку, огляд майбутнього місця нападу, визначення завдань та контроль за перебігом операції було доручено Миколі Лебедю. Самих учасників майбутньої акції підбирав особисто бойовий референт. Остаточно було сформовано загін з дванадцяти осіб, яких 28 листопада зібрали на нараду, де вони отримали детальні інструкції та план приміщення пошти і прилеглої території.

Екс планували на 29 листопада. Втім від початку справа не заладилася: спершу виявилося, що помер начальник пошти, отже, через жалобні урочистості установа не працювала, тож довелося перенести на день пізніше. Назавтра запізнилася поставка зброї для нападу – оунівці були змушені ночувати у самому Городку, у стодолі Степана Цапа.

В коридорі пошти група розділилася на чотири частини: одна увійшла до приміщення, друга – захопила каси, третя заблокувала телефонну станцію, четверта залишалася у коридорі для прикриття. Уже на місці виявилося, що всі працівники пошти мали при собі револьвери, хоч це суперечило інструкції. Розпочалася стрілянина, і бойовикам довелося максимально швидко забирати кошти з каси, і відступати під обстрілом. Під час відступу були поранені Степан Куспись, Дмитро Данилишин, Маркіян Жураківський, Григорій Купецький, С. Макак, а Юрія Березинського, брата нареченої Романа Шухевича Наталії, і Володимира Старика вбито. Бойовиків так і не змогли схопити, хоча на ноги підняли всю поліцію. Один із патрулів на станції Глинна-Наварія вирішив перевірити документи у двох юнаків, які збиралися їхати у Дрогобич. Зав’язалася перестрілка, під час якої один з хлопців – Дмитро Данилишин – убив коменданта місцевого відділку та важко поранив іншого поліцейського. Втекти оунівцям не вдалось – обох затримали і судили надзвичайним судом.

Хоча викрадено було 4 500 злотих (за даними поліції, навіть менше – 3222 злотих), екс обійшовся Організації дуже дорого. Розпочалося організаційне слідство, де першим підозрюваним був той, хто готував напад, тобто бойовий референт Роман Шухевич. Останній мусив взятися за ліквідацію наслідків провалу, а це, окрім надійного сховку і в разі потреби лікування тих, хто уник затримання поліцією, означало також підтримку побратимів, які постали перед судом. Крім Василя Біласа і Дмитра Данилишина, на лаві підсудних опинилися Зенон Коссак і Маркіян Журахівський.

Білас та Данилишин – підсудні на суді про напад на пошту

Обвинувачення намагалося засудити Зенона Коссака щонайменше на довічне ув’язнення, а краще – на смерть, хоча для цього слід було отримати одностайну ухвалу суду присяжних. Роман Шухевич зумів знайти кошти для оплати фахового адвоката. Захисником обрали Маріана Глушкевича, не в останню чергу тому, що за переконаннями він був москвофілом. Представники цієї політичної течії, сформованої у середині ХІХ століття, вважали, що галицькі українці є тільки «карпаторуською» частиною «великоросійського» народу, який займав територію «від Карпат до Камчатки». Ця ідеологічна теза на практиці вилилася у категоричне несприйняття будь-яких самостійницьких політичних ініціатив, визнання російського царя як «свого» та захоплення абсолютно всім російським. Попри все це жоден з визначних москвофілів, навіть лідер цієї течії, Іван Наумович, не опанував російської мови бодай на розмовному рівні. Москвофіли утримували лідерство у політичному житті українства Галичини до початку 1880-х років, коли з’ясувалося, що серед них діяла ціла шпигунська мережа на користь Росії, якою керувала така собі Ольга Грабар. Станом на початок 30-х років ХХ століття представники цієї течії були вже абсолютними реліктами, чия звичка вставляти всюди, де можна, на письмі твердий знак, викликала хіба іронічну посмішку. Але їхнє несприйняття українських незалежницьких сил, до яких належала і ОУН, гарантувало, що жодних підозр у сприянні підсудному з ідеологічних причин не виникне. Розрахунок себе виправдав – у результаті зусиль адвоката Глушкевича справу Зенона Коссака передали у звичайний суд без особливих заперечень з боку обвинувачення.

Безпосередні ж учасники нальоту – Білас і Данилишин – отримали смертний вирок. Страта через повішання відбулася увечері 24 грудня 1932 року – на католицьке Різдво. У час, коли на подвір’ї тюрми «Бригідки» відбувалася екзекуція, у церквах Львова вдарили дзвони. Цей символічний жест було організовано Романом Шухевичем.

На початку 1930-х років, коли суддя Осип Шухевич вийшов на пенсію, вся родина – батьки Осип та Євгенія, а також решта дітей Юрій і Наталка – повертається до Львова. Оселилися вони у будинку по сучасній вул. Карпинця, під номером 16.

Особливо приятельськими були стосунки Романа з молодшою сестрою. Саме їй найчастіше траплялося ставати об’єктом його постійних жартів. Серед репертуару було і таке: «А Наталка в білій юпці замачала палець в дупці. Чого нам ся сподобала, бо той палець облизала!». Реакція самої Наталки була передбачувана – ображена і зла, дівчинка бігла скаржитися матері. Далі приходила мама, і відбувалася така розмова: «Що ви робите, навіщо її мучите?» – «Та ні, ми співаємо гарну пісню про Наталку!» І після цього вже виконувався «відцензурований» варіант: «А Наталка в білій юпці замачала палець в смалець. Того нам ся сподобала, що той палець облизала». Через роки, коли Наталка опиниться на засланні за те, що її брат – Головний командир УПА, Роман надішле їй листа без підпису і зворотної адреси, який почне одною з пісеньок їхнього львівського дитинства.

Крім родини, у домі постійно проживали квартиранти (хоча пенсія судді була досить високою, все ж на прожиття не вистачало). Більшість з них була молодими студентами, і часто траплялося, що квартирант пізніше ставав другом. Саме так було із Богданом Чайківським, спочатку студентом торговельної школи, пізніше – партнером у рекламному бізнезі Шухевича – фірмі «ФАМА».

Наприкінці 1920-х років Шухевич зустрічає ту, яка пізніше взяв за дружину. Нею стала донька пароха с. Оглядова на Радехівщині, Наталка Березинська. Молоді побралися 1930 року. Наталка деякий час після одруження продовжувала жити у батьків в Оглядові, хоча часто приїжджала до чоловіка до Львова. Роман теж часто їздив до дружини.

У ставленні до Наталки Роман інколи нагадував середньовічного лицаря. Одного разу замість відповіді на привітання Богдан Підгайний почув таке: «Я приїхав викликати тебе на двобій. Ти тяжко образив мою суджену Наталку, і лише кров зможе змити цю образу. Гадаю, що нам не треба буде свідків, тож, коли не маєш застережень проти цього, обговорімо, коли і як зустрінемося». Богдан, не відчуваючи за собою провини, заявив, що готовий до поєдинку. Але запитав, чим же все-таки він образив Наталку. Як з’ясувалося – назвав її привселюдно відьмою. Друг порадив закоханому поцікавитися реальним станом справ у спільного знайомого. Гриць розповів Романові, що кілька днів тому, в гостях у вчителя Оглядівської школи жіноцтво пліткувало про заручини Романа і Наталки, з’ясовуючи, чим дівчина так сподобалася Романові. Присутній Богдан пожартував, що Наталка, мабуть, відьма і напоїла Романа любистком. Це почув також домашній учитель Березинських.

Весільна фотографія Романа та Наталки. 1930 р.

Правда, Гриць не знав, що напередодні під час уроку учитель чимось образив Наталку, і та поскаржилася нареченому. Роман звернувся до кривдника за роз’ясненнями, а той у відповідь порадив йому постежити за поведінкою своїх друзів. Як доказ своїх слів вчитель розповів історію «з відьмою».

Коли справа прояснилася, Роман вирішив за краще довіряти старим друзям, а не домашньому вчителеві. Останньому дісталося від нареченого, тож не чекаючи ще й Богдана, наклепник мусів поїхати до Львова.

Роман дуже кохав свою дружину, однак міг покепкувати і з неї. Якось між Наталкою і одним з друзів Романа розпочалася жартівлива суперечка про те, що для жінки важливіше у зовнішності – гарні груди чи ноги. Наталка наполягала, що ноги. У якийсь момент Роман не витримав: «Богдане! Скажи їй так, як вона просить, – що має гарні ноги!»

Цікаво, що і після одруження Роман не відмовляв собі у флірті з молодими жінками. Богдан Чайківський згадував, що під час перебування у Зимній Воді[3] вони часто заходили до двох сестер, які пригощали їх овочевим супом. Одного разу всі четверо пішли на прогулянку – Роман вів під руку одну, Богдан – іншу. Несподівано почувся голос: «Пане інженере! То ви жонаті?» Пізніше Роман прокоментував цю історію так: «Вона така спритна баба. Коли тримала мене за руку, то так і мацала той перстень, що я маю. А коли побачила, що то не перстень, а обручка, то їй страшно заболіло серце,[4] що я жонатий».

Наступний атентат дослівно витягнув Шухевича з-за студентської лави. Незадовго до цього поліція зорієнтувалася, що студент політехніки Шухевич посідає важливе місце у підпільній ОУН. За ним починають стежити, тож бути активним підпільником стає дедалі важче. Вирішили замести сліди, і місце бойового референта передати Богданові Підгайному. Втім Роман Шухевич залишився справжнім керівником бойового підрозділу, про що знали тільки голова Крайової екзекутиви Степан Бандера та сам Підгайний.

Львівська Політехніка. Міжвоєнний період

«Для всіх» роботу – планування операцій, зустрічі з бойовиками, координацію – виконував Підгайний.

Тим часом Шухевич вирішив використати вимушений відносний перепочинок, щоб закінчити навчання у політехніці. Для складання іспитів на диплом інженера йому слід було виконати ще кілька проектів. Осіннього дня 1933 року Роман сидів над ними вдома, коли зайшов Підгайний, який узявся допомагати приятелеві. Поки креслили залізничний міст, Богдан розповів другові про нову «акцію».

Планувався замах на радянського консула у Львові. Вперше ОУН готувалася знищити не представника окупаційної польської влади, а представника іншого політичного режиму. Це була вже не перша спроба вчинити опір радянському тоталітаризму. Але всі спроби поширити мережу ОУН на Центральну та Східну Україну були безуспішними завдяки протидії ҐПУ (пізніше – НКВД), що мала широку мережу донощиків та провокаторів і нагнітала атмосферу страху. Після початку масових репресій організація будь-якого сталого спротиву – та навіть громадської організації, альтернативної владним структурам – стала ще більш складною. Але на геноцид українців голодом слід було якимсь чином реагувати. Досі злочин не набув особливого розголосу в європейській пресі. Тому замах на радянського консула мав подвійну ціль – стати актом протесту проти брутального винищення мільйонів співвітчизників та інструментом прориву інформаційної блокади: привернути увагу вільних медіа до геноциду в центрі Європи.

На той час, коли Підгайний радився із Шухевичем над кресленням, члени ОУН встигли побувати у приміщенні консульства під виглядом громадян, які бажають виїхати в СРСР, – а заодно побачили внутрішнє планування будинку. Залишалося підібрати виконавця атентату. Вимоги були такі: «Це має бути інтелігентний чоловік, з опанованими нервами, бо мусить не лише виконати атентат, але й оборонити себе від ліквідації енкаведистами і піддатися в руки польської поліції, а найважніше – гідно поставити процес».

Шухевич забракував усіх, запропонованих Підгайним. Порадив пошукати добровольця. Підгайний мав переговорити з усіма потенційними кандидатурами і запропонувати їм «роботу, з якої нема виходу». Кожному давали тиждень для роздумів, після того слід було надіслати листа зі словом «так» або «ні». Листи відправляли на адресу Політехніки на ім’я Ксаверія Брудаса. Зрештою вибрали Миколу Лемика, студента першого курсу Львівського університету. Тут постала нова проблема – зовнішній вигляд бойовика. Лемик походив з дуже бідної родини і не мав навіть пари цілого взуття. Шухевич з приятелем купили йому черевики та шкарпетки. Коли вручили їх майбутньому виконавцеві замаху, той запитав, чи не можна його старе порване взуття відіслати батькові, який міг би його відремонтувати і ходити в ньому далі. У цей момент Роман відвернувся, щоб не показати сліз на очах.

Перед виконанням операції обидва, Шухевич і Підгайний, провели Лемика до «Народної Гостиниці», де він і заночував перед замахом. Вранці юнак зайшов у консульство…

Наступні події описала «Газета Львувска» і разом з нею десятки польських газет: «Сьогодні об 11 годині ранку до приміщення консульства зайшов невідомий, якого після 15-хвилинного очікування покликали до кімнати, де приймав громадян секретар консульства Александр Майлов. Прохача увів кур’єр консульства. Коли Майлов запитував невідомого про мету візиту, той витягнув револьвера і двічі вистрелив у секретеря, який загинув на місці. На звук пострілів із сусідньої кімнати вибіг інший працівник консульства, Іван Джугай, якого теж було поранено в обидві руки. Його рани відносно легкі, тож після перев’язки він перебуває на домашньому лікуванні.

На звук пострілів прибіг сторож Гаврило Мандзій, у якого атентатник також вистрелив, але не влучив, натомість вистрілом була вибита шиба у вікні. Втікаючи у підвал, Мандзій забив тривогу. Віце-консул, який на той час перебував у своєму кабінеті на другому поверсі, відкрив вікно і покликав поліцейського, що вартував білу входу. Поліцянт, одначе, не міг дістатися всередину, тому що двері були зачинені, а вікна на першому поверсі – заґратовані. Поліція прибула на місце подій, і на запрошення консула через вікно другого поверху у приміщення проник поліцейський стажер Бартузель разом з черговим Тремжальським. За хвилину обоє дісталися холу і обеззброїли виконавця замаху вигуком «Поліція! Руки вгору!». Чоловік підняв руки, віддав зброю, назвав себе, додаючи, що є членом ОУН і замах здійснив за наказом цієї організації».[5]

На той час Лемик ще не знав, хто став жертвою його пострілів. Хоча завдяки розвідці ОУН було відомо, що у консульстві перебуває Алєксєй (його у газетах неправильно назвали Александром) Майлов – високопосадовець-функціонер з Москви, який спеціалізувався по «українській лінії», але ніхто не міг передбачити, що саме він потрапить під кулю. Сам консул уникнув смерті тільки тому, що, як виявилося пізніше, перебував того дня у Варшаві. Вбивство Майлова не було першою акцією ОУН, яка мала міжнародний резонанс, утім, акція була особливою. Розгортання Голодомору на Великій Україні не становило таємниці для Західної України. Постріли ж Лемика розірвали завісу секретності для всієї території Польщі, а також Німеччини, Чехословаччини. Хоча влада усіх цих країн мала достатньо ресурсів, щоб знати правду, більш того – вона їх задіяла, свідченням чого є маса дипломатичних рапортів з Харкова, тодішньої української столиці, однак західноєвропейський обиватель був момент більше заклопотаний матеріальними проблемами. Сягнула піку економічна депресія, що позначилося на господарстві всього світу. Тому своє завдання – привернення уваги Європи до трагедії Голодомору – замах у радянському консульстві виконав тільки частково.

Микола Лемик на суді

Але всяка подія має наслідки швидкі і більш віддалені у часі. Постріли Лемика чітко сигналізували: з’явилася сила, яка не обмежиться у своїх контрвчинках тільки дипломатичними заходами та наданням гуманітарної допомоги. З’явилася сила, готова чинити збройний опір і навіть протестувати збройними актами. Одночасно вона знала силу розголосу і була готова цей розголос забезпечувати. Таке поєднання було принципово новим, і воно означало, що українці засвоїли попередні уроки, тож не нехтуватимуть інформуванням світу про себе і свою боротьбу. Це вже було новим і дуже небезпечним. Причому не стільки для Польщі, скільки для Радянського Союзу, чийого представника застрелив Лемик. Сталін зрозумів – перед ним противник, який легко не здається. Після Другої Світової війни він переконається у цьому остаточно.

А поки «українське питання» стало об’єктом його особливої уваги. Саме на 1933 рік припадають спроби вбити Євгена Коновальця радянськими спецслужбами, які врешті-решт, досягнуть результату 1938 року у Роттердамі. Починаючи з 1939 року – року появи радянської влади на Західній Україні – членство ОУН стає об’єктом пильної уваги з боку НКВД. Постріли Лемика стали першим пострілами у війні ОУН проти радянського тоталітаризму – тієї війни, «гаряча» фаза якої закінчилася майже у 1960-х роках, а «холодна» – на рівні пропагандистського фронту – по-справжньому не закінчена і досі…

Найгучніший замах ОУН був попереду. Він стався приблизно через півроку після пострілів Лемика, 15 червня 1934 року у Варшаві. Міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький після закінчення роботи у міністерстві приїхав на обід до «Товариського клубу», який розташовувався на вулиці Фоксаль, 3 у самісінькому центрі Варшави. Коли міністр вийшов з автомобіля і попрямував до входу в клуб, ззаду підбіг молодий чоловік і кілька разів вистрелив з револьвера. Важко поранений урядовець впав долілиць на асфальт. Швейцар здійняв галас, кілька осіб з обслуги ресторану та відвідувачів кинулися навздогін стрільцеві. Біля будинку японського консульства його спробував затримати сторож, але втікач відстілюючися, вирвався. Дорогою він загубив капелюх і пакет, який тримав під пахвою. На розі вулиць Новий Світ і Коперника стояв патруль, але поліцейські не знали, в чому справа, тож утікач пробіг повз них майже безперешкодно. Поліцейський з протилежного боку вулиці, відкрив вогонь, але отримав постіл у відповідь.

Тим часом у гонитві брав участь також водій міністра. Під прикриттям автомобіля до втікача наблизився один із поліціянтів. Але невідомий убивця повернув у вузеньку вуличку і забіг у один з будинків. Поліція негайно оточила споруду і почала обшук, розпитуючи про молодика у зеленому плащі. Серед загального безладу ніхто не звернув особливої уваги на молодого чоловіка у костюмі, який вийшов із сусідніх воріт. Тільки потім на верхньому поверсі знайшли зелений плащ і виявили, що із будинку є ще один вихід – через сусідню браму…

Броніслав Пєрацький

У руках поліції опинився лише плащ і пакунок. Як виявилося, у пакунку був вибуховий пристрій. Підозра впала на дві організації – ОУН, оскільки у кишені плаща знайдено синьо-жовту стрічку, і партія ендеків. Останні перебували у постійній опозиції до уряду, і представник цих кіл Мостдорф за кілька годин перед тим телефонував до секретаріату міністра з проханням про зустріч. Коли йому відповіли, що може прийти наступного дня, той сказав: «Це буде запізно».

Відповідь на загадку дала публікація у підпільній газеті ОУН «Сурма», де у випуску за червень 1934 року «чорним по білому» було написано, що виконавець замаху – член ОУН. Сам атентатник, а ним був Гриць Мацейко, зумів втекти з Польщі і прожив довге життя, померши в Буенос-Айресі.

ОУН стає політичною знаменитістю не тільки Польщі, а й сусідніх країн. Програму мінімум Організація виконала повністю: «українське питання» стало на порядку денному всіх урядів, у складі країн яких були українські землі. Їм вдалося навіть дещо змінити політику польського уряду – з 1935 року той іде на поступки, субсидує українські економічні установи, припиняються відкриті репресії. Всі розуміли, що нарощування тиску може призвести до вибуху.

Але для самого виконавця цієї амбітної програми, тобто Романа Шухевича, все складалося не так блискуче. Поліція збилася з ніг, намагаючись розшукати організатора замахів. Невідомо, вдалося б їй це чи ні. Роман Шухевич був винятково здібним і обережним конспіратором. Коли стало зрозуміло, що поліція от-от може натрапити на його слід, формально він передав свої функції Богданові Підгайному, але тільки для того, щоб останній зустрічався з виконавцями та пов’язаними особами у ролі військового референта. Планування та організацію операцій Роман Шухевич залишив за собою.

Допоміг поліції випадок. Навесні 1934 року до рук чехословацької поліції потрапляють матеріали ОУН під назвою «архів Сеника». Серед іншого у документах архіву йшлося і про підготовку замахів та інших гучних акцій попередніх років. З-поміж названих там імен траплялося, очевидно, і прізвище Шухевич. Після цього поліція уже знала, кого шукати. Роман Шухевич був заарештований у липні 1934 року, через місяць після вбивства Пєрацького.

Це був перший арешт у житті Романа Шухевича. Як на підпільника, його можна назвати щасливчиком – мало кому вдавалося, маючи на рахунку кілька замахів і участь у підготовці ці лого ряду акцій, так довго залишатися на волі. Без сумніву, це було наслідком акуратного підходу до конспірації: він ніколи не розповідав про власні плани, не обговорював справ підпілля, коли в цьому не було потреби. Внаслідок цього мав серед друзів по підпіллю репутацію «105-відсоткового» націоналіста. Але цей арешт був не звичним явищем: Роман Шухевич «загримів» не тільки за приналежність до Організації, а й за звинуваченням у виконанні обов’язків військового референта ОУН, що автоматично вело до звинувачення у співучасті в кількох навмисних убивствах на політичному ґрунті і загрожувало вироком довічного ув’язнення або й узагалі смертною карою. Багато залежало від поведінки самого Романа. Тож на нього попереду чекав серйозний поєдинок зі слідчими та прокурорами.