Читать книгу Вакханалія. Кров та вино - Орест Ласкавий - Страница 3

Пройшов рік. Зиму Максим зустрічав уже в Одеській області. Це була халепа в яку він вліз зі власної волі. Справді людина лізе в проблеми по своєму бажанню з двох причин, одружується та починає будівництво, до цього варто додати третю, це робити власну справу. Особливо коли робиш її нічого не знаючи. Макс надіявся, що його талант продавана все вирішить, але немає, що продавати, та й кому. Частина партії вина вийшла кислою, що пити не можливо, іншу продав гуртом місцевому магнату Ковалю. Всунув менеджеру хабар, аби позбутися того пійла, але те, що залишилося воно, ще гірше. Декілька тонн правда вийшло, планує продавати людям через Інтернет та зберегти на майбутнє, щоб вистоялося та отримало більшу ціну. Правда то все не легально й говорити про свою торгову марку не вартує.

Крафтові вина з органічним сертифікатом, яким же він був наївним, коли рік тому зібрав всі свої речі й рушив сюди в Малу Пагодицю. Думав пересічеться з Аллою, але так і не вийшло, він бачив її на Ленд Ровері в місті, Великій Пагодиці, але вона швидко втікала від колишнього чоловіка.

Органіка то дорого, а крафтові марки теж належать Ковалю, Алла тепер теж Коваль.

Колись тут був величезний радгосп. В результаті приватизації кращі землі взяв в руки місцевий голова та скупив все, що тільки міг. Не тяжко догадатися, що Алла тепер його невістка й це все добро частково належить їй.

Люди тримають невеликі ділянки виноградників, але як правило йдуть працювати в поле на Коваля. Всі надлишки в населення він скупляє й ставить на них своє тавро. Макс серед них середняк, через те, що його ділянка має декілька гектарів.

Прийшлося продати автомобіль, купити за ці гроші старий бус та китайський трактор. По суті з нього він і не вилазить, а як вилізе то зразу горбатиться над лозою. Працювати доводиться по 12—14 годин в день. Аж плакати хочеться. А заробив він менше ніж на роботі, ну ще якось рік переживе, що там йому й котові потрібно. Думати про якесь покращення господарства не варто, забутися про мрії. Нічого скоро зима хоч день коротшим стане візьметься за свою мрію писати роман.

Альберт місцевий художник єдиний його клієнт та друг приходить в неділю за товаром, можна багато з ним говорити, людина він старша давно на пенсії. Має тут будиночок, приїжджає малювати. Потім продає картини в самій Одесі.

– Макс я за рожевим.

– Ну більш ніяке в мене не вийшло.

– Що з тою кислятиною робити будеш.

– Думаю перегнати на спирт, потім в дубову бочку, а може просто через стружку пропущу.

– Ти вже, як місцеві починаєш думати. А рік тому, який же ти був наївний. Я повинен купити в тебе більше вина поки ти не почав розбавляти його водою та доливати спирт, як це роблять всі. Розказувати, що вкрав на заводі в Коваля.

– Я вже хочу все кинути й поїхати в Одесу працювати, це я якось по дурному придумав собі. Зайшло в голову.

– Продай за ці гроші ти купиш квартиру в Одесі.

– Не можу тут з договором якась дивина. Я грошей не мав, прийшов до рієлтора в Житомирі. Він без питань взяв мою квартиру і зробив баретер, але по одній умові, що я маю тут п’ять років прожити.

– Явно твоя квартира стільки не коштує ти ж помітив, що дім хороший, виноградники доглянуті, ти хоч знаєш кому вони належали?

– Ні?

– Це моя подруга рідня сестра Коваля, поважна людина, головний агроном в радгоспі була. Я її колись малював, але вона найбільше любила племінницю.

– Так це їй належать ті портрети в домі. Така товста дівчинка.

– Моя робота, рембрандтівська краса. Не всі чоловіки розуміють, що два підборіддя це прекрасно – Альберт щасливо засміявся. – вдалася дівчинка у свою тітку. Я тобі по секрету скажу в мене з власницею, з Раїсою Коваль роман був, таємний та пристрасний. Найбільше моє кохання в житті. Я заміж пропонував. А вона мені, що безплідна й тому не хоче марнувати мені життя.

– А ви?

– А, я так і не одружився, ходжу до неї могилку. Жалкую, що племінниця її поїхала в Італію. Тут напевне ображали, в нас боді-позитиву не розуміють. Вона все кинула та й подалася далеко. Напевне це її воля, аби не продали її батькові, Ковалю. Того от продали тобі на таких умовах. Головне протриматися п’ять років, а далі тобі дадуть за це гарні гроші.

– А, що так поїхала, батькові не передала в управління?

– Там якісь сварки в сім’ї були. Правда з дому їхнього мало, що виходить, вони з братом двійнята. Відправилися на навчання разом потім фірму відкрили в Києві. Батько все жалівся, що Павло довго не одружувався. Христину ж він не любив. Тепер він повернувся з новою дружиною, роки йдуть, вже їм під сорок років десь. Молодо виглядає. А сестра не приїхала. Мені шкода Христя так нагадувала мені Раю. Давай краще підемо в мою затоку вина покуштуємо. Ти тут вже, напевне, без людей здичавів. Я візьму примус з собою та гвоздики. Будемо як королі з «Гри престолів».

– Природа чудово, шпикачок збігаю куплю в магазин.

– Біжи, але скоро в нас буде свій супермаркет. Якась пані з Києва приїхала сюди й купила всі магазинчики. Ніхто не супротився, ціну дала хорошу, дивись якусь тут туристичну зону зробить. Дивачка якась, тяжко пояснити людині, що це все безперспективно.

Холодний морський вітер не надто давав малювати. Альберт все одно дивився на затоку зачарованими очима й ловив кожний кадр.

– Ти чим по житті хотів би займатися.

– Я романи хочу писати.

– Чому не пишеш?

– Натхнення немає.

– Ти що думаєш., щоб бути художником потрібне натхнення? Це професія друже, така ж, як виноградар, ти маєш сідати та писати, маєш вивчити всі прийоми свого мистецтва. Катарсис ось твоя мета.

– А аякже задоволення від творчості.

– Я малюю її, цю затоку, ось уже 35 років. Тільки цей пейзаж й купують. Що не пробував не йде. Приїдуть туристи крутяться пальцем в носі й тільки її беруть. Я художник однієї картини. Ти уявляєш, як це нудно малювати, одне й те ж саме?

– Невже зовсім не приємно?

– Приємно коли воно продається. Ну трішки коли я згадую про те, як тут кохалися з Раїсою. Зорі, які ж вони прекрасні були. Он, бач, чайок. Я стільки дивлюся на цю затоку, що можу уявити всі варіантів їхнього польоту. Вона мені сниться, хочу я цього чи ні. Я її не вибирав, вона мене обрала. Скільки я не експериментував покупців більше нічого не хвилює. Я малюю цю затоку, аби мати фарби на інші картини, котрі нікому не потрібні, Котрі я пишу під так званою музою.

– То, що мені. Теж прийдеться писати одне й теж.

– Так одне й теж в різних варіантах, зима, літо, осінь, є чайки, немає чайок. Я навіть пекло та рай малював й все одно ця затока була основою. Тільки перш потрібно навчитися. Я з талантом не родився. В шість років мій батько віддав мене в художню школу, де я довго й нудно вчився, а ви письменники, от так раз й хочете все вміти.

– Поступати на філологічний?

– Філологи, колористи.

Вино нагрілося на примусі.

– Відчуваєш гвоздика. Правда приємно. Цей контраст холоду з моря й теплого напою, чим тобі не катарсис від винороба.