Читать книгу Краса, що не рятує - Павліна Пулу - Страница 3

Чи ви бачили колись, як б’ються півні? Видовище криваве, безжальне і красиве, як саме буття. Квінтесенція сили та значущості, перемоги над обставинами, над суперником і над собою. Утім, півні, звісно, далекі від таких філософських роздумів. А люди? Що спонукає їх до борні? Чи завжди лише безвихідь і прагнення вижити за будь-яку ціну, намір всюди та у всьому довести свою першість або, може, інстинкт? Отой давній інстинкт завойовника, володаря, пана, що час від часу озивається в кожному з нас і вкрадливо, але рішуче нагадує: «Або ти володієш, або підкоряєшся. Третього не дано»?

Утім, безперечно, боротьба буває різною. І відповідь на питання «За що і заради чого боротися?» зовсім не така очевидна, як здається на перший погляд. Деколи її, цієї відповіді, можна не зауважити взагалі. Та чи її відсутність позбавляє боротьбу сенсу? Ні. Сенс будь-чому – діям, рухам, почуттям – незмінно надає сама людина.

У романі «Краса, що не рятує» майже немає позитивних героїв. «“Чому героїня неодмінно має бути позитивна?” – думала Надька». А й справді, чому? Чіткий безапеляційний поділ на чорне і біле, на своїх і чужих, на відданих друзів і зловмисних ворогів часто зустрічається в літературі і вкрай рідко – в реальному житті. А твір Павліни Пулу – це анатомічний атлас життя. Атлас, написаний дивовижно гарною, чистою та образною мовою, розтин особистостей, яким неможливо не замилуватися, дзеркало реальності, зіткане із напрочуд точних спостережень і соковитих, влучних порівнянь. Тло роману – це наше з вами існування, знайоме, впізнаване, близьке й від того – страшне.

Жінка, хто користується вродою, вправно і не роздумуючи, як чоловіки – силою та розумом, яка вона? Погана? Та невже? А що, як інакше вона не вміє? Що, як «жіночність – це риса коханих, а її не кохали»? Що, як єдиною мрією, яка збулася, стали для неї, дивовижної красуні, запаси колгот зі стрілками, а на решту мрій просто забракло сміливості? І романтичне прізвисько Верона, що миттю викликає асоціацію з «Ромео та Джульєттою», має вельми трагічне походження? І що, як розбите з юності серце, замулене стражданнями, випробуваннями та жагою невідчутого щастя, зберігає на своєму дні справжню любов та пам’ять про полонез Огінського посеред блискучого сибірського неба? Коли жінка певна, що краса – це єдине, що цікавить у ній світ, боротьба за вроду стає фанатичною. Але… чия вина?

А маленький хлопчик, котрий виріс і перетворився на великого негідника… як щодо нього? Що зробило його таким? Так, читач може зітхнути: «Знову! Ніби тяжке дитинство все виправдовує!» Ні. Але діти негідниками не народжуються. Ними стають через брак уваги з боку батьків, через вічні безглузді війни всередині родини, через шалених бабусь, котрі муштрують онуків не згірше армійських сержантів і плекають у них жорстокість, чомусь плутаючи її із силою волі.

Усіх монстрів ми створюємо власноруч. Неприємно, але факт. Як і те, що між любов’ю, одержимістю та ненавистю часто немає жодної різниці, жодної найтоншої межі.

Я не буду переповідати сюжетні колізії «Краси, що не рятує», це зайве. Хтось назве твір «побутовим» романом – можливо. Та, як на мене, він значно глибший і цікавіший за це просте визначення. Якщо ви любите романи, як життя, якщо вам кортить прочитати щось щире, справжнє, буденне і страшне, красиве і жахливе водночас, ще й довершено написане – я вас вітаю. Ви знайшли «свій» твір.

І до речі, а чи знаєте ви, чому б’ються півні?

Наталка Шевченко