Читать книгу Краса, що не рятує - Павліна Пулу - Страница 6

Вона прийшла з ранньої осені, з іскристого туману, із солодких пахощів сухого зілля – зі старими фотоальбомами в сумці, з поламаною навпіл мовою – половина російської, половина української, зі знешкодженою бомбою своїх спогадів, із фальшивою білизною щік – жінка до діда. Без баби дід Надьці ніким не доводився, а Надька доводилася дідові бабиною племінницею.

– Василь Степанович Макарчук? А я племінниця вашої дружини. Поживу до зими у вас, – каже вона, роздивляючись дорідний макарчуківський ніс, що в його роду передавався чоловікам через покоління, від діда до внука.

– Поживете у мене? Тобто… Як би то… – дідові аж у роті пересохло. Він не звик, що хтось хоче в нього жити. Та ще й жінка, яку він про себе назвав «улічніца», бо хіба порядні баби її віку таке на себе одягають? – Моя хата не пристосована… Тут вам село, а не хтозна що…

У велетенські ніздрі йому б’є запах парфумів.

– А може б, ви у Дуньки Воропаїхи пожили? У неї всі начальники ночують, – заступає їй вхід до подвір’я. – Вона моїй бабі далека родичка.

Надька не зважає і йде собі далі. А Макарчук тим часом згадує, що у нього підлога не помита, рушники аж чорні, а вікна заліплені здохлими мухами. Стидно.

– То, може, до Дуньки… – веде своєї і біжить слідом за незнайомкою, ледь встигаючи.

– Не знаю ніякої Дуньки.

– А мене хіба знаєте, пані?

– Тітка Тетяна Макарчук присилала листи і посилки. Заочно знаю.

Не встиг дід оговтатися, а вона вже в хаті. Туфлі їдуть по мокрій брудній підлозі, хапається за діда, і вони на якийсь час стають єдиною чотириногою істотою, що намагається втримати рівновагу. «Який сором», – думає дід, намагаючись утримати вдвічі більшу за себе Надьку на ногах. «Що за нечупара, цей дід Макарчук, – роздратовано думає Надька, – і мені що, тепер тут жити?»

Кілька годин тому вона зійшла на перон маленької залізничної станції районного центру. Світла осінь, як чиста сторінка, айстри, дим, листя і мрії… Отак Надька повернулася на батьківщину. Весь у квітниках вокзал, пізні чорнобривці, туалетне жасминове мило в поїзді. Вона заходить у привокзальне кафе, щоб поснідати і розпитати, о котрій годині в її рідне село їздять автобуси. Виявляється, ще годину треба чекати, тому вона сідає біля вікна і трохи гидливо п’є чай із лимоном. Перед нею – переповнена недопалками попільниця, яку ніхто не міняє, за вікном – провінціали зі своєю дикою говіркою і кукурікання півнів посеред міста… Столи з червоними серветками, горнятка з сірої глини, бідно і несмачно, – це світ людей, які приручили півнів, думає Надька.

– У кожному курнику має бути лише один півень, якщо буде два, то битимуться, або ж один із них піде в сусідський курник. Краще, коли один, – розповідає сільська жіночка своїй напарниці – вони несуть на вокзал відра з грибами, і Надька вихопила це речення з розмови, наче продовження своїх думок, – вона любить, коли б’ються півні.

Панчохи зі стрілкою, туфлі на високих підборах, спідниця до коліна і червоні губи під капелюшком. Вона привертає до себе увагу – незвична, елегантна і чужа. «Хто ти, Надько, для них усіх?» – запитує вона себе, бо рішучість потрохи відступає. Емоції, які гнали жінку в такий далекий світ, поволі вщухають. Вона не думає, що це надовго, думає, що десь до січня, коли Толічка по неї приїде, щоб разом святкувати Новий рік, адже з ким його зустрінеш, із тим і проживеш, а він, напевно ж, хоче прожити з нею. А якщо не зараз, то потім, то все одно захоче, бо кинути Надьку на день – це одне, але жити без неї все життя – то інше. «Він не зможе, – думає, – наздожене, схопить за рукав і притисне до свого живота, її, Верону».

Макарчукове життя схоже на сни – із порожніми сторінками розмитих дощем листів від померлих. І ось одного дня в ці сни приходить Надька. Вона стоїть на гожих струнких ніжках, узутих у якісь геть нереальні високі туфлі з ліліями. Ворушить губами, як риба, що розмовляє з іншими рибами, та її мови він почути не вміє – глухий. Підходить ближче, щоб розчути, скидає з голови кашкет, щоб не заважав уважніше слухати. А та вже й замовкла, тільки клацає рівненькими нігтями по лакованій сумці – вона ніколи не любила довгих яскравих манікюрів, бо вважала, що вони підкреслюють зморшки на руках. Вона прийшла у дідове життя милою красунечкою з розвіяним шарфом, і на її обличчі не можна було прочитати віку.

«Хтозна, скільки їй, – думає собі дід Макарчук, – мала б бути старою і сивою, як дірявий човен, мусила б мати на дні повно піску і закам’янілих мушель. А подивишся – то хто його зна?»

Макарчук іще й не втямив, хто ця Надька, ще й не розібрав, як її звати, а вже внюхав своїм дзюбатим ґачкуватим носом запах її вроди і подумав – подивимося, що то за фіфа. Вони п’ють чай із липи та звіробою – на веранді. Вона – бридливо, він – з апетитом. Із чорним хлібом, помазаним медом. Вона виймає свій фотоальбом, він – фотографію померлої баби, дивляться. Що їм іще робити?

Лягають спати, двоє малознайомих родичів у різних кутках тісної темної хати, що пахне попелом. Дід Макарчук думає перед сном – нащо і звідки з’явилася в його житті ця жінка? Він прислухається до шарудіння її тонкого халата в смужку, до хлюпання води, і намагається вгадати, добра чи погана прикмета – оця Надька. Для нього вона залишається якийсь час лише прикметою, дороговказом долі, що він його ніяк не може прочитати.

А Надька вперше за ті роки, що відділяли її від дитинства, опиняється у старій сільській хаті, переділеній навпіл сіньми, що пахне димом, мишами, старими кожухами і житнім хлібом. Вона не може збагнути, подобається їй тут чи ні. У напівсні пригадує далекі часи, коли вони з бабусею мешкали на околиці села, лягали спати разом із курми, а просиналися – з жайворонками. Бабуся казала, що рання пташечка зубці теребить, а пізня – очки. Надька їла немитий виноград, і на язиці вискакували прищі. Вечорами вона любила гуляти польовою дорогою – до зірок. Ідеш, було, по коліна в тумані, під ногами рипить мокра трава, у роззявлений від сміху рот залітають нічні комахи, вії молодого місяця вкриваються росою, загадково темніють мальви, коливають брилями кручені паничі, теплий вітер, пахучо зібраний у мильні бульбашки диму над будинками, печена капуста, звіробої, чебреці, ожини, жовті безсмертники – Надьчине життя тоді було сповнене насолод. Навіть пухирці на тілі від укусів комах не допікали, бо як же подобалося розчухувати їх до крові.

Але зараз усе змінилося. Їй здалося, що тут тісно і брудно.

І Надька, лягаючи під пухову важку перину, подумки слізно просить у Толічки – знайди мене якнайшвидше і поверни в тепло своєї турботи, на улюблену кухню, де так смачно пеклися тістечка та плітки…

Тихо і впевнено приходить зима. Надька, таємно від Макарчука, хлипає в істериці на веранді – невже це і є тепер її життя? Сліз нема. Є спазми, а сліз нема. Над нею сушене свячене зілля з павуком на верхівці, під нею – чорне ткане рядно, за вікном – снігодощ… Нейлонові колготки рвуться, волосся нефарбоване, але губи червоні і пудра досі не закінчилася… Мусить вона бути у формі чи ні?

Спершу зима – початок жовтня! – мете мокрим снігом, і Надька заламує з відчаю руки, бо туалет надворі, а криниця – аж у кінці подвір’я. Та найгірше, коли немає ванни, де можна поніжити своє тіло ялівцевим екстрактом, а потім, розпашіле і гаряче, помастити кремом і пірнути в ліжко до Толічки – золотою рибкою його бажань…

Потім негода остаточно замикає їх у темній хаті, а у діда Макарчука немає телевізора. Ще колись, коли сільські жінки вважали телевізори творінням диявола, його баба заприсяглася, що такої нечисті в її хаті не буде. І не було. Ні телевізора, ні телефону. Він живе в архаїчній оселі, далекий від цивілізації. Щасливим або нещасним його роблять тільки ті речі, які відбуваються з ним особисто. Лише на полиці, на покуті, висить велетенський білий радіоприймач з єдиною кнопкою, яка регулює все, що можна було в цьому приймачі відрегулювати. Макарчукові навіть на гадку не спадало його вмикати, а Надька як увімкнула, так і слухає безперервно. Радіо весь час балакає, тихенько та невиразно, і їй здається, наче хтось невпинно шурхоче фольгою.

Колись у сибірському містечку Кемерові, в якому мешкала Надька зі своїм «опікуном», радіо висіло на стовпі посеред вулиці. Одного разу навесні вона йшла кудись у справах – підстрибом, легко і зухвало. І ніс у ніс зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком. Вона не знала, що це її майбутній чоловік, тому подивилася зневажливо на кілька весняних прищів на його носі, на порізане під час гоління лице, на вим’ятий комірчик сорочки, відчула запах господарського мила і подумала: «Який неприємний чоловік». А він запросив Надьку танцювати. Притиснув до себе так, що вона бачила лише смужки на його сірувато-безбарвних чоловічках і відчувала боляче свої груди на поверхні випраної господарським милом сорочки. І посеред вулиці, посеред блискучого сибірського неба, вона танцювала з майбутнім чоловіком під полонез Огінського. «Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – думала Надька – па-па-ба-па, па-па-ба-па»… Небо в ті часи було велике й розлоге, воно ніде не починалося, ніде не закінчувалося, і дівчина думала, що земля – лише чорна хмаринка на небі, а якщо стрімко бігти, аж так, щоб вуха вловлювали мову трави, це буде політ над хмарами. І тоді Надька вперше збагнула, що має живе тріпотіння тіла, яке незбагненно хоче танцювати із цим чоловіком усе життя. І хоче, щоб танець проникав у її кров, у її судини, у її тіло і замовкав у розбухлій від емоцій голові полонезом Огінського.

Уже разом, після весілля, вони купили собі радіоприймач і переїхали в продувну, незатишну Москву, якої Надька ніколи не полюбила, попри крамниці, широкі вулиці та шанувальників. Одного разу вони святкували щось із друзями в ресторані, а потім пішли гуляти вдовж річки. Там пахло бризками і вітром. Вони обоє почувалися молодими, п’яними і романтичними. Толічка, наспівуючи їхній улюблений полонез, повів Надьку танцювати.

– Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па. Па-па-ба-па, па-па-ба-па, – співала Надька голосно, так голосно, що її спів чули човнярі і бармени, рибалки і риба.

– Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – співала Надька посеред Москви, посеред життя, посеред щастя.

Відчувала запах цигарок, одеколону, чистий солоний запах найкоханішого в світі чоловіка. Відчувала свої груди на його сорочці як ніколи чітко, тепло, наче це вже були не груди, а дві вогняні кулі. Її кроки відлунювали щастям. Вона весь цей час чекала на щастя, думала, що воно буде десь попереду, колись, потім. Вона хотіла мати шубу, кухонний комбайн і багато-багато всього, щасливого.

– Щастя вже, – любив повторювати доктор Бау, – щастя, люба моя Вероно, у цю мить. Те все, що попереду, – це мрія.

Хоча, якщо розібратися, то саме він і не вмів відчувати щастя вже, бо був одним із найбільших мрійників у Надьчиному житті.

А потім вона опинилася на батьківщині, там, де запах землі, готової до посіву, гостріший за парфуми. Де їй на сніданок дід Макарчук приносить варених раків, окунів, сомів і щук. Де вітри зривають електричні дроти зі стовпів, і їх тижнями не ремонтують, і в хатах світять гасовою лампою чи лойовою свічкою, а на свято – восковою. Де носять на головах не капелюшки, а кольорові салісохи і вовняні картаті пудьохи. Де вона спить взимку на розпареному житі, на печі…

Цієї зими від морозу тріскаються термометри. Макарчук спить у своїй вовчій шапці, а кішка Муха переселилась із хліва на піч. Двом односельцям відрізали пальці – одному на нозі, іншому – два пальці на правій руці, – вони відмерзли, коли ті поралися по господарству. Надька носить вовняні шкарпетки, сплетені ще бабою, надіває хатні окуляри на резиночках, щоб не злетіли, і читає районні газети. Слухає ламані дідові розповіді про життя їхньої сім’ї, про війну і полювання на вовків. Уранці вони разом ходять у крамницю по хліб, по халву, по плітки і по життя, якого так мало в сірих закутках хати, у темних закамарках – павучих апартаментах… Так думає Надька. Але найгірше, що життя в тих закапелках таки вирує, і ватагує там міль, павуки, миші, шашіль… Кого тільки немає по тих темних кутках, із яких Надьці хочеться втекти – Верона! – до блиску, до застіль, до музики, до моди, до парфумів, до Толічки…

Але можна втекти тільки в магазин, і вони йдуть утрьох. Дід – маленький і тонкий, Надька – дебела, з великими грудьми під великим пальтом, у своїх рудих супермодних чобітках. А позаду – Муха.

– Тобі оце б чоловіка знайти, – порекомендував якось Макарчук, розтираючи з морозу жовті долоні, які були схожі на в’язанку шнурків із вузликами. Вузлики – суглоби і тонкі-тонкі пальці поміж ними. Надька випростала спину, поворушила ніздрями і промовчала, бо її чекання на чоловіка зайшло в глухий кут.

І все-таки вона вірила, що Толічка по неї приїде. Вірила так самовіддано, що про жодного іншого чоловіка в її житті й мови не могло бути. Навіть про того, який клацнув зненацька фотоапаратом у крамниці – Боберко, – щоб сфоткати Надьку, – таку гарну і розпашілу з морозу, але вона безперервно рухалася, тому в кадр потрапив лише дід Макарчук зі своєю кішкою Мухою.

Тієї зими її забрали в лікарню – у Надьки почалась кровотеча. Вона стікала кров’ю півдня, і їй здалося – чи то від втрати крові, чи від бажання отримати нездійсненне, що Толічка стоїть поруч – заклопотаний, знервований, мацає їй пульс і витирає піт із чола. А коли вона прокинулась у лікарні – його вже не було. Надька так і не наважилася запитати в Макарчука, як було насправді. Їй хотілося зберегти ілюзію.

Немовля впало з рук акушерки й замовкло. Його підняли за ніжки, кілька разів вдарили по сідничках, а воно мовчало. Не синіло, а просто мовчало.

– Яка слухняна дитина з нього виросте! – захвилювалися медсестри від цієї мовчанки, яку годі було чимось прорвати. Не плаче, і все.

– Янгол, а не дитина, – схвально підтакував невропатолог, оглянувши мовчазне дитинча, бо після падіння його понесли до невропатолога.

Дали його мамі – мама саме смакувала улюблену солодку воду з бульбашками. Кинула:

– Ні, грудьми не годуватиму. Я вже й шоколад їла, ще алергія буде. Годуватиму сумішшю.

Отак його зустрів світ. Він довго лежав, закутаний у брудні пелюшки, напівголодний і забутий. І мабуть, дивувався своїм дитячим здивуванням, тим, що не запам’ятовується, але стає підмурівком життя, чому його не люблять, як решту дітей, чому не агукають над ним і не дзвенять брязкальцями, і чому не обсмоктують йому пустушки, яка впала долі, а відразу, з піском, пхають до рота. Мати втішалась омріяним містом, тахтою і манікюрницею, батько сумував за «витонченою душею», яка не довго сумувала після втрати нареченого і переїхала на утримання до партійного чиновника вищого рангу. Бабуся зневажливо казала, що чужих дітей бавити не збирається, а дідусь працював на них усіх. Час до часу в них з’являлася нянька, а потім непомітно зникала. І він мовчав, новонароджена дитина нелюбові…