Читать книгу Краса, що не рятує - Павліна Пулу - Страница 7

Надька розлючена, дика, розкошлачена – по руці струменить кров від необережно видертої голки від крапельниці, у білій нічній сорочці з відкритим горлом, із якої під час бігу вистрибують груди, боса, бо не вспіла взути тапки, така безвихідна лють її охопила, – біжить уздовж лікарняного коридору. Двері, двері, ще одні двері, далі двері… Господи, скільки ж тих дверей, і на жодних не написали слова «хірург». За нею біжить медсестра – стара жіночка з варикозними ногами, їй би до пенсії доробити, а не скажених пацієнток переслідувати. Але біжить, бо в тої жінки вже розійшлися післяопераційні шви, і сорочка в крові. Кров тече по ногах, жінка безсило спирається на стіну і зсувається на підлогу – знеможена. Голосно хапає ротом повітря.

– Де хірург? – шепоче безсило.

Заплющує очі. Медсестра плеще її по щоках, бо хіба ж сама подужає таку пацієнтку затягти в ліжко? А пацієнтка вже зомліла. Медсестра втомлено хитає головою та йде шукати підмогу.

Сонце, як ваза, розбилося на безліч малесеньких скалок – гримнулось із розгону у вікно Надьчиної палати, рвонуло на повній швидкості, як невмійко-водій, і вони всі, знекровлені після операцій жінки, зажмурилися від його несподіваної зимової активності. Надворі стояв голий сухий грудень.

Вони всі мовчать – життя після наркозу схоже на конвульсії сну, от-от або заснеш, або помреш, або провалишся в гостру реальність звуків і безпліддя. Була, щоправда, жінка, яка після операції встромила руку під подушку, витягнула цукерку і зі смаком з’їла. А вже потім заснула. Кожна вдавала, що світу поза сном нема. Надька теж. Коли хтось починав розмову, вона відверталася до стіни і спала-марила, закутана у вовняну ковдру. Вона втратила дитину. Нічого особливого. Вона якось не звикла страждати. Вона подумала – все ще можна переграти, у неї попереду ще багато вагітностей. А потім медсестра випадково видала лікарську таємницю – хірург, добряче набравшись, вирізав Надьці обидві труби. Надьку взяла злість. Вона так розлютилася, що висмикнула крапельницю і побігла, щоб закатати хірургові істерику – падлюка, негідник, думала, позбавив її шансу переграти невдалу гру! Її, Верону! «Ух-х-х», – люто мріяла, як же вона йому помститься. Але її впіймали, поклали в ліжко і накололи снодійним – щоб не мстилась і не підривала авторитету лікарні.

Вона тоді подумала, що на світі є людина, яка могла б її вилікувати. Він знав її тіло, як своїх п’ять пальців, і завжди рятував, навіть тоді, коли здавалося, що порятунку немає. Він завжди їй прощав, навіть тоді, коли Надька вибрала іншого. Марк Альфредович Бау. У лікарні вона написала йому листа. Та відповіді не було і не було. «Невже він її забув?» – чудувалася Надька.

Врешті вона, приборкана, лежить у палаті серед решти жінок, і зі шматків кволих розмов про вічне будує свій новий світ. Без дітей.

– У нашій сім’ї всі щось колекціонували. Мій чоловік колекціонував марки та жетони, а мама – кулінарні рецепти. Мій дід колекціонував сорти помідорів, мальви, кашкети і розповіді про полювання. У нього було двадцять п’ять кашкетів. Він їх розвісив у своїй хаті на цвяшках, як у музеї, – розповідає жінка Василина. Її потай називали Горпинівна – по матері, – бо її мати народжувала дітей від різних чоловіків, тому всіх її дітей називали в містечку Горпинівними чи Горпиновичами.

– Я навчилася колекціонувати адреси, – продовжує Василина. – Адреси на конвертах і в телефонних довідниках, адреси, які мені розповідають більше, ніж іншим.

Василина до всього мала ґрунтовний колекціонерський підхід. А сама збирала дивну колекцію – знайомих із різних міст та сіл. Коли світ одягав пухнасті пантофлі хурделиці і їхнє містечко скидалося на м’яку білу кицьку, Василина писала своїм вихилястим старомодним почерком довгі листи незнайомим адресатам. Замість книжок, що колись милували око своїми дорогими темними палітурками із тисненими золотом іменами авторів, у її книжковій шафі оселилася величенька колекція адресних довідників, що їй привозили знайомі з різних міст та райцентрів. Коли хтось кудись їхав, вона просила привезти їй телефонно-адресний довідник. І потім, коли старий, вимащений олією чи хною довідник, куплений у якогось букініста, опинявся у неї, Василина вибирала найкрасивішу, на її думку, адресу і писала листа. Іноді – отримувала відповіді. Відповідали їй переважно жінки та каліки. Вони писали про пенсії та інвалідні візки, про сморід каналізації та аромат першої аличі, яка розцвіла на їхній маленькій дачі з розграфленими клітинками майбутніх грядочок і металевою будкою під замок для реманенту. Вони писали про пекінесок, болонок, персидських котів та звичайних котів, яким в’язали платтячка і читали на ніч казки. Вони писали нерозбірливо і квапливо або великими акуратними буквами, якими пишуть підсліпуваті бабусі. Вони писали по-різному, і їхні почерки були для Василини обличчями, а папір – інтер’єром кімнат. Їхні адреси розповідали їй про брудні провулки міст, вищерблені тротуари і темні під’їзди, про сірий радянський посуд у їхніх кухнях і про запах варених сардельок, якими пропахли товсті розшаровані шпалери чи побілка на стінах, поцяткованих чорними крапочками. Коли вона розповідала про когось із них, то казала – мої друзі з такого ось міста. Іноді хтось із них помирав, і їй відписували про це чужими молодими почерками люди, які завжди поспішають і не мають часу на непотрібне листування.

Василина не могла народити дитину через кісту, яку їй періодично вирізали, а потім вона знову виростала, забарвлювала жилки під очима у чорний колір, провокувала ріст елегантної жіночої борідки чи тоненьких вусиків і надавала її голосові жирних чоловічих нот. Чоловік її покинув під час першої операції. Він тихесенько зник, щоб нічого не пояснювати, залишивши кілька старих сорочок і гострий запах одеколону «Шипр». Навіть на лікарняному ліжку вона писала листи, які були паралельним світом її мрій і сподівань – світом з оранжевими камінцями, що їх у дитинстві Василина збирала на луках і викладала навколо півоній, із теплим відчуттям власних рук, які пишуть, власного рота – її теплий рот із розгону наштовхувався на холодне перо фіолетової ручки, і губи фарбувалися чорнилом.

Іншій жінці вирізали щось, що гарно і поетично називалося міомою. Вона прийшла в лікарню із великим животом, сподіваючись, що вагітна, а з’ясувалося, що в неї не дитина, а міома. Вона працювала листоношею і жила з чоловіком-мовчуном, тому й сама навчилася мовчати. Вони могли не розмовляти тижнями. Її було звати Любою, і любов мала б стати за основу її життя. Може, та любов і була в неї, але називалася вона мовчанням. Люба ніколи не віддавала пенсій дітям своїх пенсіонерів – лише особисто в руки. Вона відчайдушно боролась із самотністю, але самотність поглинула її, як велетенська хвиля поглинає відчайдуха, який заплив далеко у штормове море.

У палаті вона теж мовчить. І любить усе мовчазне – листи, бо вони тримають свої таємниці в конвертах і не намагаються про них розповісти; любить свій великий фотоапарат «Зеніт» і жінок, які лежать із нею в одній палаті. Вона їх фотографує – жінок із сірими обличчями, із сумними поглядами в камеру й усмішками, що кажуть – а я ще нівроку, живу… Ця фотографія збереглась у Надьчиному альбомі. Вона назвала її «кастрати».

Надька отримує три речі в один день – роздруковані фотографії, виписку з лікарні та відповідь від доктора Бау. Пише його донька – Марк Альфредович помер і залишив Надії Павлівні у спадок трохи грошей, які вона й надсилає, а також свою колекцію книжок, але їх Надька отримає лише за особистої зустрічі.

Надька так розсердилася, аж закортіло щось розбити. Це ж треба тому докторові Бау так невчасно померти! Тепер мусить шукати нового лікаря, а це ж так складно. Вона, закотивши рукави і розщібнувши верхнього ґудзика, щоб нічого не заважало злитися, мчить до клятого хірурга, який своєю дурнуватою помилкою зруйнував їй життя. Вона дивиться йому в очі, пальцем націлившись у самісіньке серце, наступаючи на нього – каблуками, усім тілом, шипить:

– Вам… ще колись… відомщу… прокляну… знищу…

Уже хотіла було вчепитися нігтями йому в лице, але медсестра втримала її, тому Надька так і обвисла на білому лікарському плечі, б’ючись у безслізній істериці. Потім покірно ковтнула таблетку валер’янки.

Лікар сидить у своєму кутку сірий і знервований – перед Надькою в нього під ножем померла пацієнтка, тому він мусив випити, бо йому аж руки сіпалися від нервів, а медсестри йому запізно сказали, що в цієї жінки не позаматкова вагітність, а викидень, от він і… А потім якась інфекція, то змушений був і другу трубу… Він не навмисне. Він дуже втомився. Йому так важко жити. Хірургові очі заходяться слізьми, кінчики синюватих пальців тремтять, і він витягує з шухляди чвертку і ковтає рідину:

– Бачите, Надіє Павлівно, лише кілька крапель… Моє життя таке складне, що й не передати.

Надька виходить із лікарні, їй треба повертатися в село. Іде на автобусну зупинку біля вокзалу. На автобус іще рано. Знову заходить у кав’ярню із червоними серветками, п’є дешевий чай з лимоном. Усе, як у вересні. Тільки нема в неї однієї дрібнички, та вона і без неї запросто проживе. І нічого з нею не станеться, бо безліч людей живуть і не вмирають без цієї абищиці, яка зветься Надія. Кумедно, думає Надька, у Надії немає надії. Перш ніж сісти на автобус, ще довго милується довгими коліями і мокрими потягами, що ковзко, наче весняні потічки, течуть у незвідану далину людських доль. І раптом вирішує – навіть, якщо її Толічка так і не знайде, вона мусить сама влаштувати своє життя. Знайти роботу, оселитися в цьому місті.

Сімдесяті, Надьці сорок…

Хлопчик ріс відлюдьком. Не тому, що був нетовариським чи позбавленим дитячої допитливості, а тому, що майже ніколи не було навколо нього людей, із якими можна було б спілкуватися. Йому купували найдорожчі іграшки – усіляких монстриків і конструктори, але забороняли гратися з іншими дітьми, бо мама вважала, що вони йому заздрять, а батько, що це все діти наркоманів і алкоголіків, не з такої хорошої сім’ї, як їхня, тож можуть навчити його поганого. Біднота – вона завжди біднота, дурна та брехлива, тому краще таких уникати. Іноді малий тікав від батьків до хлопчика, який бавився у піску перед сусідським будинком, сідав обережно на дерев’яний край пісочниці, щоб не «набратися всякого», і казав:

– Ти – біднота, твої батьки алкоголіки і наркомани, тому ти повинен подякувати, що я прийшов до тебе гратися. Подякуй, що я не побоявся набратися від тебе всякої зарази…

Після цих слів хлопчик його дубасив, і він чимдуж утікав додому і, розтираючи шмарклі та сльози, кричав:

– Ти мені просто заздриш, бо я з хорошої сім’ї…

Після невдалих походів у народ, він остаточно переконався, що його батьки кажуть правду – всі діти йому заздрять і від них можна набратися поганого. Малий потайки заздрив щасливим бідним дітям, які бігали зграйками, а він натомість трощив із безсилої люті свої дорогі іграшки – ну чому він, із хорошої сім’ї, такий самотній? Колись мріяв був про тваринку, але бабуся – педантична суха напарфумована жіночка, яка була чи не єдиною російськомовною бабусею в їхньому містечку і дуже цим пишалася, бо не якась там хохлушка, а жінка породиста, культурна, розмовляє з пафосом і без угаву цитує Пушкіна, – сказала, що в усіх тварин глисти. І якщо малий гладитиме кошенят, цуценят чи, не доведи, Господи (вона аж сплюнула від огиди), мишу, то велетенські білі хробаки з’їдять його зсередини…

«Велетенські білі хробаки, велетенські білі хробаки»… – думав хлопчик і здригався від огиди. Коли одного разу до них на подвір’я заблукало, розпачливо нявкаючи, бездомне кошеня, він, не вагаючись, рушив на нього ровером, щоб розчавити білого величезного хробака ще до того, як він з’їсть його зсередини. Потім, коли батько, мама і навіть бабуся запитували, нащо ж він розчавив бідну кицю, хлопчик гордо відповів:

– Щоб білий хробак не з’їв мене зсередини.

Мама з жахом вигукнула:

– Та з нього ж виросте монстр…

Тато гидливо поморщився і кинув:

– Це все твої гени.

А бабуся похвалила:

– Маладєц, мальчік, усвоіл урок. Тєпєрь я могу бить спокойна – у тєбя нікагда нє будєт глістов.

І малюк зашарівся від щастя, бо бабуся мала в їхній сім’ї найбільший аторитет і сама себе називала «сільной, умной женьщіной».

Іноді йому здавалося – як би було чудово порушити всі заборони, знехтувати сімейними забобонами і кинутися до тваринок, гладити їх і цілувати, таких зворушливих маленьких тваринок. Бігати з дітьми по вулиці й не боятися підхопити глисти чи матюки, бігати з повітряним змієм чи стріляти з уявного кулемета у фашистів – як це було б добре… Іноді він залазив у зарості флоксів на подвір’ї й дивився на птахів, – як вони літали і приземлялися, а потім знову злітали. Іноді він стежив, як вовтузяться у траві комахи, і думав, що світ не може бути такий загрозливий, як кажуть. Але потім іще раз усе обмірковував і вирішував, що таки дорослі знають краще, бо вони розумніші.

Іноді хлопчик спостерігав із-за паркана за біганиною однолітків, – як вони стріляють із уявної зброї, як падають «мертві» на пісок, а потім встають, обтрушуються і знову біжать. Як зустрічний вітер зафарбовує рум’янцем їхні щоки, скуйовджує волосся, а очам додає блиску. Він теж хотів бігти назустріч вітрові, тікаючи від уявного ворога з уявною зброєю. Але не міг, бо ж знав про всі загрози спілкування з дітьми. Тому з найновішими іграшками замикався у своїй стерильній кімнатці, де він був повелителем і міг робити геть усе – відламувати солдатикам руки, викручувати ноги, виколупувати лялькам очі. Він був не просто собі хлопчиком, який бавиться, він був хлопчиком, якому все можна. Він уявляв себе як на справжній війні. Там він був би героєм.