Читать книгу Краса, що не рятує - Павліна Пулу - Страница 5

Чому героїня неодмінно має бути позитивна, думала Надька. Чому обов’язково скромна, а як хвалькувата, тоді що? Чому – працьовита, якщо увесь прогрес створюють ліниві? Чому обов’язково любити Другу Світову, як найніжнішого коханця, і світу божого не бачити поза тією перемогою, яку Надька ненавиділа, бо чого вона має обожнювати часи, коли її мало не вбили, і ту владу, яка погнала її в шахту? Надька не була працьовита, бо люто ненавиділа шахту, на якій колись довелося кайлувати, і якби її знову хтось надумав туди загнати, вона воліла би померти. Чесно, смерть краща за таке життя. Надька не була скромною, бо що означає бути скромною? Вмирати треба від скромності чи як? Чи чекати – скромно! – поки її зґвалтують або вб’ють? Поки жива, треба все брати в свої руки і йти напролом. До біса скромність. Бо якби вона весь час канючила – мої ж ви солоденькі, сю-сю-сю, мої ж ви наймиліші, сю-сю-сю, – то всі солоденькі й наймиліші з голоду повмирали б чи просто вимерзли. Але ж ні. Не канючила. У той час, коли добрі родичі канючили, страждали, пили підсолену воду і були трудолюбиві – ох, уже ця підсолена вода, яка була їм у Сибіру за харч, Надька її на все життя напилася! – вона працювала, злилась, і пух сипався з усіх цих добреньких і солоденьких, аж поки солона вода раз і назавжди опинилася в минулому. Звісно, про свої погляди на життя вона мовчала, мов риба, – вона ж не курка дурноверха, щоб людям довіряти. А тепер ось її чоловік, Толічка, закидає, що вона не позитивний персонаж із радянського кіно. «Скільки тих доріг у світі – ходити не переходити», – намагається Надька абстрагуватися від його голосу. А голос каже:

– Ти зрозумій, Надюсю, я втомився від твоїх постійних вистав, від цього вічного протиприродного цирку, коли ошаліла розмальована самка женеться за зграєю самців. Мені здається, що ось уже двадцять років я несу на спині важелезний тягар, який зветься дружиною. І той тягар дедалі важчає і важчає. Може, пора його скинути?

Толічка сидить на краю ліжка, у якому лежить Надька – без помади і пудри, без панчіх, у самій лише комбінації, – і її нога плавно розхитується, і ніжно заклично тремтить м’яке сальце на внутрішній частині стегна…

– Вгамуйся, старий. Хто сказав, що дружина-красуня – це легко? Зате тепер, – Надьчина нога чіпляє Толічку за голову і тягне до себе, – тепер біля тебе в ліжку я, а не якась розжиріла нудна баба, пропахла голубцями… Я…

Вона за вуха тягне його до себе, щоб продемонструвати, яка ж вона гарна зблизька, та чоловік виборсується і веде своєї:

– Ти нічогісінького не розумієш. Ти просто мене не чуєш, зациклена на своїй красі так, наче це твоє особисте досягнення… Може, нам пора розійтися? Я хочу жінку, яка дбає, любить, відчуває… Ти наче з глини виліплена… У мене мама померла, а ти наступного ж дня цирк із доктором Бау влаштовуєш, наче нічого не сталося. Ти на похороні сміялась і жартувала, наче на весіллі. Ти й сльози не зронила, а це вже непристойно! Я просто не можу з тобою більше жити…

Толічка сідає на підвіконня, обіймає свою лисіючу голову, і якийсь час вони обоє мовчать. Надька розглядає посивілий пушок його русявого волосся навколо рожевої лисини, його білі руки чистенького інтелігента – тепер він інженер, а ще недавно стояв на заводі за верстатом, стругав гвинти і про свою дружину Верону був геть іншої думки. «Ти в мене розумниця, – казав, – красуня, із будь-яким начальником домовишся, то домовся, щоб мене підвищили»… І вона, Надька, домовлялася. Саме тому, що вміла полювати на самця, наздоганяти його і перемагати. Тоді він не вважав, що це протиприродно. Ні. Він думав – яка ж вона у мене розумничка. А тепер, коли сидить у теплому кабінеті, коли життя склалося, коли вони отримали у Москві квартиру і телевізор купили і все налагодилося, він вирішив покапризувати. «Ну що ж, нехай вередує», – думає Надька. Побавиться, а тоді прийде до неї в ліжко і вже не вважатиме, що вона глиняна, а думатиме – як мені пощастило, що сплю з такою красунею. Щоб прискорити процес, вона скинула комбінацію, розтріпала волосся і знадливо облизала губи. Толічка дивиться зневажливо – теж мені, звабниця, думає. Погляд падає на подерті мізинці і великі пальці на ногах – не пальці, а криваве місиво.

– Це тобі нові туфлі так понатирали? – запитав зі співчуттям у голосі, та пригадавши, хто за ті туфлі доплачував, знову збайдужів до дружини та її закривавлених ніг.

– Нічого страшного, мені зовсім не боляче. Туфлі дуже красиві.

– Тобі ніколи не буває боляче, – зневажливо стискає рукою мізинець на її нозі, а Надька навіть не кривиться. Тоді Толічка вдягає штани, сорочку і в домашніх капцях іде до вхідних дверей.

– Ти куди? – біжить за ним здивована Надька, бо куди це можна йти у хатніх капцях? Надворі вже холодно, вересень.

– До Марічки. Нам потрібно розлучитися. Завтра повернуся, і ми це обговоримо.

– Розлучитись? Але я не можу бути розлученою! – гукає йому вслід Надька, потім вибігає як є, гола, на сходовий майданчик і кричить уже в порожнечу, бо він зайшов у ліфт і двері зачинилися: – Я ж красуня, красуні не розлучаються!!!

У коридорі холодно, вона стоїть боса на кахляній підлозі і здивовано дивиться на двері ліфта – не ждала такого. «Я ж гарна і доглянута, а таких не кидають, – думає Надька, – це якесь непорозуміння, сон… Пішов до Марічки, а вона ж геть сива. І губ не фарбує. Ще й пудрою не користується… Ха, налякав…»

По десятій. Надька замикає двері – якщо вночі повернеться, вона його не впустить. Одягає халат і плентається на кухню – обережненько, бо роздерті мозолі на пальцях таки болять, просто нема чого стороннім розповідати, що там і де в неї болить, бо як сподобається комусь робити їй боляче, то вже не зупиниш. Люди – вони ж такі, садисти… Заварює чай і намагається осмислити те, що сталося. Толічка, мабуть, блефує, йому хочеться посваритися, помститися їй за вчорашнє, от він і вирішив довести, що теж може знайти іншу жінку… Але вона не вірить, бо то не жінка, а стара баба, її з Вероною і порівнювати нема чого. Щиросерда хіба що. Але щиросердість – це безумовна ознака дурості. А Верона і вродливіша, і молодша. Та що там! Верона – це Верона, а не якась там Марічка, що навіть убратися нормально не вміє і працює вихователькою у дитячому садку. Натомість Надька – секретарка, відповідальна особа, можна сказати, їй і хабарі носять, і компліменти роблять, і навіть у закордонні відрядження шеф із собою бере. Вона була і в Естонії, і в Грузії… Одним словом, уся ця історія з розлученням звичайнісінький блеф. Посидить годинку, покавує, поскаржиться сусідці, яка Надька зрадлива, знадлива і пихата, а потім пів на дванадцяту буде тут як тут – вибачатиметься. Упреться своєю рожевою лисиною Надьці в живіт і так стоятиме – на колінах, інакше вона йому не пробачить. Не якась там покинута, щоб просто так пробачати. Хай падає навколішки. Ось як вона вирішила. Задля цієї події припудрилася, напарфумилась і нафарбувала губи. Буде вродлива і неприступна, щоб знав, кого кидати.

Настала північ, а Толічки нема, потім перша, друга, третя година… Випите чергове горнятко чаю, червоні відбитки губ на порцеляні. На будинку навпроти червоний відбиток ранкової зірки. Потім будинок рожевіє, блідне, жовтіє, і зрештою Надьку і увесь світ заливає яскраве вересневе сонце. Понеділок, думає Надька. Толічці на роботу, мусить прийти перевдягнутися – не піде ж він у хатніх капцях і спортивних штанях на роботу. П’є ще одне горнятко чаю. Чи він уже в Марічки на гардероб розжився? Її вікно на схід, тому сонце пече в очі. Очі печуть, сонце пече, серце пече, а вона не плаче. Нічого, скоро дванадцята, сонце перейде на будинок навпроти, і буде затінок. Верона сидітиме собі в затінку і питиме чай. Освіжила на губах помаду, пішла в туалет, запарила новий чай. Прийде. Точно прийде. Він мусить прийти, інакше й бути не може. Он, навпроти, за своїми вікнами, живуть щасливі сім’ї, під нею живе щаслива сім’я, над нею живе щаслива сім’я. І вони з Толічкою – щаслива сім’я серед решти щасливих сімей. І в них буде дитина. Прийде він, прийде. Прийде на ніч. Сидить спершу в сутінках, далі в темряві. Світла не вмикає. Надьці не потрібне світло. Губи вже не підфарбовує. Ніч, день і ще одну ніч не спить. Людині, яка не спить другу добу, світла не треба.

Ранкова зірка знову рожевіє на будинку навпроти. Доктор Бау казав, що саме в цей час, удосвіта, помирає найбільше людей. Саме в цей час.

І Надька, міцно зціпивши губи, збирає у валізку найнеобхідніший одяг – якщо він її собі не поверне, якщо він її не знайде, то саме тепер, удосвіта, помре їхня любов.

Бо вона не хоче через місяць, заповнюючи якусь анкету, у графі «сімейний стан» писати «розлучена». Бо вона не хоче, щоб через місяць, коли до неї приходитимуть шанувальники, їх ніхто більше шанувальниками не вважатиме, а щоб усі казали – проститутка, хахалів до себе водить… А вони приходитимуть, бо нащо ж тоді бути гарною, як не на те, щоб приходили шанувальники, їли твої тістечка і сохли від кохання, намагаючись кінчиками пальців торкнутися до твого халата. Бо вона не хоче жити покинутою матір’ю-одиначкою через якусь сиву бабу, що відбила її чоловіка. А саме зараз Толічка спить із цією потворою, селючкою, із цією розжирілою свиноматкою, замість того, щоб цілувати Надьчине тіло, яке так щедро лежало б перед ним, розкинувшись на простирадлах усією своєю застиглою мовчазною красою.

Це треба відвернути, вирішує вона. За будь-яку ціну. Від цього треба втекти. Зібрати валізи, сісти на потяг і поїхати. Колись вона йому зізналась, що хотіла б повернутися на батьківщину, в Україну. Він сказав, що це все дурниці, нікуди вони зі столиці не поїдуть, бо треба геть дурними бути, щоб їхати звідси в провінцію. А Надька відповіла, що вона таки колись поїде, бо десь там має бути її родина.

Час їхати, бо скільки ще доріг треба обійти! А якщо не вирушити зараз, то коли? Найвдаліший час. Нехай спробує пожити без неї. Толічка повернеться в їхню квартиру, а дружини нема. Бо так і повинно бути, це вона його має покинути, а не він. Бо в кого більші можливості? У кого більше корисних знайомств? Хто красивіший, урешті-решт?

Ранок. У порожній квартирі Шистачків у кухні на столі стоїть немитий сервіз із відбитками її губ.

Ранок. На пероні вокзалу з маленькою валізкою стоїть Надька. Вона не збирається залишатися на батьківщині надовго. Толічка здогадається, де її треба шукати, і знайде – серед рідних Надьчиних боліт, серед теплих хат, серед люблячих родичів – і забере назад. То нащо набирати багато речей? І в цей момент, із маленькою валізкою, на пероні, де зупинився поїзд Москва – Київ, її сфотографували – стоїть біля самісінької колії, одна нога звисає, наче жінка от-от стрибне під поїзд, три чверті обличчя, світлі підведені очі дивляться в кадр, а на губах чи то усмішка, чи то гримаса плачу, тільки сліз нема, обличчя сухе, гарне і біле від пудри. Знімок зробив фотохудожник, із яким Надька розговорилася на вокзалі. Він теж їде в Україну, у Москві був на екскурсії, відвідав мавзолей, Красну площу і покатався на метро. Потім вони сидітимуть поруч у вагоні, і жінка розповідатиме йому сумну історію з розлученням, а він здивовано вигукне:

– Надіє Павлівно, ви така сильна жінка, що я від вас просто у захваті. Справді. Жодної сльозинки, ви й разу не заплакали.

Звісно, його захоплення стосується не так історії, як Надьчиних грудей, що погойдуються – чух-чух – у викоті блузки. Надька від спеки розстібнула ґудзик – чух-чух…

А Надька здивовано думатиме: «І нащо ото людям плакати? Мішки під очима, синці, зморшки… Добре, що я не вмію цього робити. Добре, що мені не боляче».

Потім їй стане дуже сумно, і вона гадатиме – шукатиме її чоловік чи не шукатиме? І коли він її нарешті знайде? Коли? Надька вийде з купе, бо їй стане раптом дуже гаряче, відчинить у туалеті вікно і вистромить голову в темряву. Там пахнутиме згарищами, сухим листям і вологим торфом. Вона знову подумає – і чому це я ніколи не плачу? Чому навіть тоді, коли розриваюся від почуттів, – не плачу?

Десь попереду на неї чекає Верона. Скільки тих доріг…

Вітер вив усю осінь, наче він був вовком і наче три місяці світила повня. Мама саме носила його в животі – вона сама собі нагадувала кенгуру, але намагалася про це не думати, бо думати і без цього було про що. Наприклад, про ніжність, якої їй бракувало в стосунках із чоловіком, про зверхність, яку щоранку на неї виливала свекруха – відром холодної води, горнятком гарячої кави, кільцями цигаркового диму, випущеного з рота повз язик. А також про те, що така вона, ціна успіху, якого прагнула мама.

У маминому животі йому було не те, щоб геть не комфортно, але дуже вже хотілося назовні, на свободу…

Мама хотіла заміж за багатого і вийшла, тож мала б бути щасливою. Тато зненавидів маму – і за її міцну партійну позицію, яка не дозволяла йому втекти, і за її затяте бажання монументально й велично влитися у міське життя з його звичками та цінностями, а найбільше ненавидів за те, що через неї втратив свою субтильну, густо розмальовану білявку-офіціантку, яка все в житті відчувала напрочуд «ніжно та делікатно», називала себе «тонкою душею» і любила приймати подарунки золотом або хутром. Вона вже й удома в них поводилась, як господиня, і маму його називала свекрухою, хоч та вперто відповідала їй прізвиськом «эта твоя»… І тут раптом, як грім серед ясного неба, до нього приїздить розповніла від сидячого способу життя, розпашіла секретарка райради і ставить перед фактом – партія звеліла женитися.

Батько ненавидів і дитину, і жінку. Він думав – ці дві істоти, які поки що мають вигляд однієї, позбавили його свободи. Вони увірвались у його життя застарілою літньою любовною історією, про яку й згадувати не хотілося, – сінокіс, дебела дівчина з безмежним мокрим ротом і далеке перегавкування псів. Він потім сунув п’яний по багнюці – у тому селі помиї виливали на дорогу, тому там весь час чвакало болото, – його світлі модні штани були забрьохані до колін, і він, налиганий – господи, якою ж згубною буває пиятика! – блює на порозі чиєїсь хати і не певен, чи тут ночує, чи деінде! Отака була любовна історія.

А мама… Мама розкошувала тепер у міській квартирі, потягувалася на тахті, вставала пізно, лягала – пізно, робила темний манікюр і планувала, як вона тепер житиме, – на широку ногу, бо в неї нога таки справді широка. Заживе… Вона їла багато копченого сиру, пила багато солодкої води з бульбашками – от що любить, то любить. Їй казали, вагітним такого їсти не можна. А вона лише відмахувалася – нічого тій дитині не буде.

Тому ще в маминому животі, ще зародком, йому хотілося втекти, і він час від часу робив такі спроби, та його зупиняли ліками, тож доводилося і далі сидіти в материній утробі та мріяти про свободу.