Читать книгу Полтава. Розповідь про загибель однієї армії - Петер Енґлунд - Страница 3

Війна шаленіла вже довгих дев’ять років, і ті, хто того літнього ранку зумів би прочитати всі знаки, побачив би, що вирішальне станеться дуже швидко, може, навіть через день-два. Була неділя, і навколо непоказного українського міста Полтави стояли одне проти одного два великих війська – шведське та російське. Вони були, мов два дикі звірі, що завмерли носом до носа, напружено пригнувшись, готові вмент кинутись одне на одного. Російське військо обережно, крок за кроком, наближалося до міста, яке облягли шведи. Тепер російські полки стояли біля Яківців, за якихось п’ять кілометрів від нього. Шведській сторожовій охороні видно було, як завзято працювали росіяни, щоб укріпити свій новий табір. Шведське військо також старанно готувалося до тієї запеклої проби сил. Військові частини, досі розсіяні по українському степу, були стягнені до околиць Полтави й лаштувалися до бою. Дикі звірі стояли, ляскаючи себе хвостами, ладні вчепитися один в одного; ішлося тільки про те, хто, люто пирхаючи, завдасть першого удару.

Протягом минулого тижня дві армії дедалі частіше стикалися одна з одною. Гарячі дні в повняві літа минали в постійних зачіпках. Раз по раз спалахували дрібні бої, що їх переважно починали росіяни. Цей день, 27 червня 1709 року, не був винятком. Уже рано-вранці в розташуванні шведських військ залунали сонні голоси тривоги. Два ескадрони російської кавалерії промчали повз зовнішню варту, вбили кількох солдатів, проникли майже в самий табір і вернулися назад. Невдовзі здебільшого відновився звичайний лад, а оскільки була друга неділя після Зелених свят, то близько десятої години мала початися Служба Божа.

Щодо релігійних справ у шведській армії дотримувалися дуже суворої дисципліни – усі мали ставати до спільної молитви вранці та ввечері і бути присутніми на Службі Божій кожної неділі й кожного свята. Цьому звичаєві надавали великої ваги і відступали від нього тільки у найскрутніших випадках, і то не завжди. Хоч який страхітливий холод стояв тієї суворої зими, хоч багато було таких, що повідморожували ноги й навіть позамерзали на смерть, військо щодня збиралося на молитву під голим небом.

Тієї неділі король Карл ХІІ був присутній на Службі Божій лейб-гвардії. Проповідь виголошував тридцятисемирічний батальйонний священик Андреас Вестерман. Він служив у війську п’ятий рік. Його покликали під королівські прапори 1705 року, десь через шість місяців після одруження. За ці роки, поки він був у поході, дружина і єдиний син померли, залишивши його самітним. Чоловік, що того ранку правив Службу Божу лейб-гвардійцям, які стояли навколішки, був освічений. Свого часу він захистив дисертацію під вишуканою назвою «De Adiaphoria in bello, vulgo neutralitate»4. Але тепер війна присилувала його занурити руки в бридку і брудну дійсність, дуже далеку від учених роздумів, бучних ювілеїв та інших вишуканих академічних заходів. Рік тому під Головчином він ходив навколо по болоті і причащав умирущих, що криком кричали в баговинні. Минулої зими він великим зусиллям змушував себе відвідувати шпитальні бараки, повні вмирущих і ампутованих, що тхнули гноєм і брудом.

Вестерман і його колеги були важливою ланкою в механізмі Каролін-ської армії. Вони втішали поранених та вмирущих. Вони суворо наглядали за всім побутом вояків і відповідали за дотримування всіх релігійних обрядів. Цих людей можна було зрозуміти, тільки усвідомивши, що всі вони були побожні й релігія була невід’ємною частиною їхнього світогляду; атеїзм у ті часи практично був неможливий. Люди не могли уявити собі світу без Бога. Світ був темний і холодний, а людина – мала й гола, віддана у своїй недосконалості на велику всемогутність Бога. Релігія була дуже важливим засобом впливу на народ і контролю над ним, чи то були селяни, чи солдати. В армії намагалися додавати відваги солдатам і приглушувати їхній страх, прищеплюючи їм різні релігійні постулати, частина яких була просто-таки взірцями чистого фаталізму. Наприклад, штурм ворожої батареї завжди був кривавий і пов’язаний з великими втратами, бо гармати мали високу скорострільність. А солдатам під час такого штурму веліли не шукати захистку від ворожого вогню. Вони повинні були йти випростані, високо піднісши голови, і вважати, що «без Божої волі в солдата не влучить жодна куля, чи він ітиме рівно, чи буде пригинатися». Після бою офіцери, мовлячи про полеглих, знову нагадували, що на все була Божа воля. Отже, можна було сподіватися, що той загін у новому бою битиметься так само «хоробро й самовіддано». Похідні священики, такі як Вестерман, відігравали важливу роль у підтримуванні дисципліни і бойового духу серед вояків. Вони були немов поліція, що наглядала за їхньою душею та тілом. Релігійна дисципліна, серед іншого й у формі тієї вранішньої молитви, була однією з ланок дотримування дисципліни взагалі. Солдати молилися Всевишньому, щоб він навчив їх бути вірними королеві і «ревно виконувати все, хоч би що від його імені загадували мені мої командири». Церковні слуги мали відігравати також свою роль і в самій битві. Звичайно вони йшли на поле бою, щоб підбадьорювати свою паству і стежити за нею. Було багато випадків, коли священики гинули в бою, наприклад, коли вони намагалися повернути солдатів, що відступали, назад під кулі й гарматний вогонь.

Король Карл XII

Обряд причащання

Сувора церковна дисципліна в армії стане зрозуміліша, коли ми усвідомимо, що всі ці люди були твердо переконані в тому, що Бог безпосередньо впливає на успіхи у війні. В одному статуті піхоти було чітко зазначено, що «оскільки все благословіння походить від Всевишнього, то його величне, святе ім’я треба шанувати». Отже, із Всевишнім треба бути в добрих стосунках.

Більшість людей у війську були щиро переконані, що Бог справді стояв на їхньому боці, і це засвідчувала ціла низка перемог, яких досягли шведи, відколи добрих дев’ять років тому вибухнула ця війна. Щиросерді вочевидь бачили, що Боже благословіння шведської зброї було не бездумним підбадьорливим вигуком якогось небесного глядача, – навпаки, вважалося, що багато перемог на полі бою протягом минулих років досягнено завдяки безпосередньому Божому втручанню. Коли військо висідало на берег у Зеландії, розбурхане море під поглядом короля стихло; під Нарвою Бог послав мокрий сніг, який саме вирішальної хвилини сховав від ворога шведів, що рушили в наступ; уся ризикована переправа через Двіну відбулася так дивовижно вдало, що її напевне провадила неземна рука; у битві під Саладом вища сила спрямувала вогонь російських гармат не туди, куди треба; під Фрауштадтом знов-таки сніг дуже доречно засліплював очі ворогам і припинився, ніби за помахом чарівної палички, коли шведські батальйони вдерлися на ворожі позиції; навіть вважали, що до перемог біля П’юг’яйокі та біля Варти Всевишній доклав своїх рук. Думати так і вбачати в усьому нез’ясовному чи нібито випадковому Боже втручання для людини доіндустріальної доби було звичайною річчю. Ці ідеї активно насаджувало також вище керівництво. А з ка-зальниць і під час похідних відправ священикам, таким як Вестерман, веліли трубити на весь світ, що шведів підтримує Бог і що вони – його вибраний народ та його знаряддя. Це була не тільки гра для галерійної публіки, навіть король був твердо переконаний, що то правда. Шведські вояки, наче сини Ізраїлеві, були наставлені на землі на те, щоб карати відступників і грішників. На побиття заслуговували негідні, безбожні державці, які починали війну без справедливого приводу. Щоб довести таку вибраність, удавалися й до містичного штукарства зі словами. Один священик доводив у своєму ескадроні, що шведи – це новочасні ізраїльтяни, бо коли прочитати навпаки слово Ассур (Ізраїлів ворог Ассирія), то виходило Русса!

Отож шведських вояків споряджали в біблійний обладунок, що мав додавати їм не тільки завзяття в бою і впевненості в перемозі, а й твердості у ставленні до ворога. Лютеранська ортодоксальність, що надягла на Швецію гамівну сорочку Старого Заповіту, проголошувала думки та ідеї, які відразу втовкмачували в голови солдатів. Важливим лейтмотивом проповідей були кара і помста, і над батальйонами, що стояли навколішки, гриміла заповідь не виявляти жодної поблажливості, бо слово Боже вимагає відплати. Вояків заохочували палити і вбивати в ім’я Господнє. На виправдання своїх власних спустошень наводили приклади ізраїльських масових різанин зі Старого Заповіту.

Теза, що Бог підтримує шведів, ґрунтувалася на одному простому, але хибному доказові, який був її найбільшою силою і найвразливішим місцем. Цей доказ був переконливим у своїй простоті. Про те, що Бог на боці шведів, свідчили їхні перемоги в битвах, – вважалося, що без Божої допомоги вони їх не здобули б. Але що було б, якби одного чудового дня шведи зазнали великої поразки? Тоді постала б загроза цілковитого краху, їм підставила б ногу власна пропаганда. Бог – страшно подумати! – відразу показав би, що він передав свій мандат їхнім ворогам. Були такі, що цього спекотного літа начебто помічали ознаки того, що все діялось не так, як мало діятися. За неприродно холодною зимою і раптовим потеплінням вони схильні були добачати щось більше, ніж просто примхи природи. Ану ж Бог надумав покарати Швецію і шведів? Може, саме тепер, у червні 1709 року, Бог відвернувся від свого обраного народу?

Того ранку Вестерманові не пощастило спокійно відправити Службу Божу. Посеред казання з’явилися козаки на конях, що воювали на боці росіян. Вони мчали, галасуючи і стріляючи, й опинилися за двісті метрів від шведського табору. Кілька запорожців – шведських союзників – кинулися назустріч тим верескливим напасникам і доволі легко відігнали їх. Той напад не був якоюсь дивовижею. Такими дрібними наскоками росіяни допікали шведському війську. Від них не було великої шкоди, якщо її вимірювати людськими та матеріальними втратами, але тим більшою була їхня дія на психічний стан шведів. Ті сутички відбувалися завжди, і вдень, і вночі. Вони позбавляли шведів необхідного їм відпочинку, змушували їх бути майже весь час напоготові, що геть виснажувало армію. До цього долучалася нестерпна спека, яка недавно настала в Україні. Дехто казав, що вона була просто неприродна. У багатьох шведів почали з’являтися ознаки глибокого виснаження.

Натиск росіян збільшувався з кожною годиною. Люті напади на сторожову охорону не припинялися до самого полудня. На лісистій височині, що пролягала вздовж річки Ворскли, розташувалася далеко висунута вперед кінна сторожова охорона, поставлена там, щоб стримувати російських патрулів, які постійно вигулькували навколо. Ця охорона встряла в сутичку, і трьох кіннотників було вбито. Охорона негайно отримала підмогу: двадцять мушкетерів і ще шість кіннотників.

Було відомо, що швидкі контрзаходи – десь такі, до яких удавалися, між іншим, під час сутичок у суботу, – могли полегшити становище сторожових охорон. Охорона, що складалася з лейб-гвардійців під командою капітана фон Поля, стояла за невеличким пагорком, заховавшись у кущах. Її з великої відстані обстріляло кілька козаків, що воювали на боці росіян. Четверо кіннотників було вбито один за одним. Тоді до лейб-гвардійців під’їхав один із найвищих військових командирів, генерал Адам Людвіґ Левенгаупт. Вирішено було взяти двадцять мушкетерів під командою вісімнадцятирічного хорунжого Малколма Сінк-лера, щоб вони спробували заманити тих вправних стрільців у пастку. (Цей молодий хорунжий, на відміну від свого начальника фон Поля, залишився живий, і згодом, багато пізніше, його доля складеться вкрай химерно. З плином часу він здобуде непогане становище, стане членом таємного комітету риксдаґу, і 1738 року його пошлють до Туреччини. Там він мав домогтися султанової підтримки в новій війні з Росією, що мріла на обрії. У дорозі додому його вб’ють російські військовики, щоб здобути папери, які він віз. Цей злочин викличе досить великий відгомін у Швеції. Смерть Сінклера будуть ревно використовувати у своїй пропаганді «капелюхи»5, що хотітимуть реваншу, зокрема, їй буде присвячена славетна, на дев’яносто строф «Пісня про Сінклера»6. Його доля сприятиме новій війні з Росією, що почнеться 1741 року. Отже, він залишився живий в одній війні, щоб – який парадокс! – через багато років викликати ще одну.) Сінклерів загін принишк у засідці, ховаючись за кущами. Солдати отримали чіткий наказ не відкривати вогню, поки козаки не опиняться в межах досяжності куль шведських мушкетів. Після цього Левенгаупт узяв невеличкий загін драгунів і рушив проти козаків. Ті відразу відступили. (Потім генерал довідався, що ті козаки мали завдання відвертати увагу шведів, поки корпус високих російських офіцерів огляне місцевість.) Шведи спробували заманити козаків ближче до пастки, трохи відступивши й удаючи наляканих. Козаки, побачивши це, посміливішали, відразу загаласували й помчали вперед, аж курява знялася з-під копит їхніх коней. Тоді шведи знову зупинились і вишикувалися проти них у лаву. Козаки й собі стали і почали стріляти зі своїх ненависних гвинтівок із відстані понад двісті метрів. Вони переважно були добрими стрільцями й мали довгі гвинтові рушниці, що звалися «турками». З них вони могли влучно стріляти із значно більшої відстані, ніж шведи зі своїх незграбних мушкетів із гладенькими цівками. Їхній влучний вогонь косив і людей, і коней. Левенгаупт і драгуни ще трохи відступили, щоб звабити козаків до нового нападу. Ті відразу кинулися вперед і вже ладналися почати стрілянину, коли шведи знов зупинилися. Ця гра тривала, аж поки шведам нарешті вдалося заманити козаків у приготовану пастку і на потрібну відстань. Тієї миті сховані солдати піднялися. Гримнули постріли. Вочевидь нажахані, але, на диво, не зазнавши втрат, козаки втекли з поля бою. Того дня наскоків більше не було.

Проте під час цієї сутички генерал Левенгаупт помітив таке, що його неабияк налякало й засмутило: постріли мушкетерів не дали жодних наслідків. Він бачив, як кулі вганялися в землю, здіймаючи хмарки піску, десь за двадцять метрів від цівок мушкетів. Якщо й решта пороху була така безсила, то це не віщувало нічого доброго для боєздатності шведської армії. Це була вкрай тривожна ознака, і саме тепер, коли все свідчило про те, що має відбутися велика битва. В суботу Левенгаупт доповів про своє спостереження Карлові ХІІ, та король не повірив йому.

А тепер була неділя, і від полудня знову почалися наскоки росіян. Три ескадрони російської кавалерії виїхали на широке хвилясте поле неподалік від невеличкого села Рибці. Його садки були північною межею довгого шведського кавалерійського табору. Росіяни почали обстрілювати сторожову охорону. Кілька полків кавалерії отримали наказ сідати на коней.

Кавалерійський чобіт

Першою рушила в бій сторожова охорона Ест’єтського кавалерійського полку під командою двадцятиоднорічного ротмістра Акселя Вахтмейстера. Цього разу настирливі напасники після короткої сутички також відступили. Втрати були невеликі: полягло троє шведських кіннотників. Серед поранених виявився один із золотими галунами – королівський охоронець Ебе Рідершанц. Він був тяжко поранений: шпага прохромила його наскрізь. Ебе майже випадково опинився в сутичці, бо, коли наскочили росіяни, саме перебував у тому місці, мабуть, посланий у розвідку. Напад росіян також був однією з ланок розвідки. Хтось бачив майже весь російський генералітет, який зібрався неподалік від Рибців, щоб ближче ознайомитися з розташуванням шведів.

Поблизу місця, де 17 червня 1709 року був поранений Карл XII

Трохи пізніше з’явилася ще одна ознака того, що росіяни готують щось важливе. Королеві, що останніми днями мав гарячку від рани на нозі, в яку йому 17 червня влучила куля, на той час відчутно полегшало. Він настільки одужав, що сам – молодий, двадцятисемирічний чоловік із буйним чубом, великим носом, повними устами і владним виглядом, король із Божої ласки, який звик, щоб його слухалися, – сидячи на ношах, оглянув одну сторожову охорону, розташовану на пагорку біля річки. Це була та сама охорона, що напередодні мала сутичку з козаками й опісля отримала підкріплення. На скасування попереднього наказу король вирішив просто зняти звідти сторожову охорону, мабуть, вважаючи, що там вона вже не потрібна. Один офіцер, маючи на увазі російські наскоки, висловив припущення, що причиною цього рішення був намір покласти край «тим наскокам та іншим приниженням». Офіцер вважав, що король надумав кинути всі свої сили в наступ проти велетенського російського війська, яке чекало всього за кілька кілометрів далі на північ. Він не помилився.