Читать книгу Полтава. Розповідь про загибель однієї армії - Петер Енґлунд - Страница 9

Коли скінчилася воєнна нарада, була вже четверта година по півдні. Тоді до монастиря покликано генерал-квартирмейстера армії, полковника Акселя Юленкрука. У передпокої його зустрів Реншельд і повів далі до келії короля, що лежав у ліжку. Фельдмаршал оголосив про ухвалу почати напад і наказав Юленкрукові поділити піхоту на чотири похідні колони. Далі Юленкрук отримав від Реншельда ordre de bataille, план, що показував, як мають бути розташовані військові частини під час бою. Юленкрук якусь мить постояв біля монархового ліжка мовчки. Нетерплячий Реншельд різко запитав його, чи він розуміє, як виконувати завдання, але король ледь роздратовано перебив його: «Так, так, Рен-шельде, він усе знає». Саме Реншельд мав бути замість прив’язаного до ношів короля головнокомандувачем у битві. На його плечі ліг величезний тягар відповідальності, він знав це і реагував на той гніт дратівливістю й похмурою нервозністю.

Карл Ґустаф Реншельд був білявий, блідий, із владними рисами обличчя: гострий ніс, маленький рот і холодний погляд. Кмітливий і досвідчений військовик, загартований, вольовий, відданий королеві й короні, суворої, запальної вдачі. У стосунках з колегами та підлеглими був підозріливий і пихатий. Він мав п’ятдесят сім років, народився у Штральзун-ді у шведській Передній Померанії, де його батько був членом управи адміністративного суду. Вчився у Ґрайфсвальді та Лунді, проте обрав шлях меча. Під час Сконської війни в 70-х роках XVII століття виявив хист командира і безстрашність у бою. На службі просувався швидко. Підполковником став у двадцять шість років. Був дуже тямущим полководцем. Мабуть, найбільшим його успіхом на час Полтавської битви була велика перемога біля Фрауштадта взимку 1706 року, коли один корпус під його командою практично знищив невелике саксонсько-російське військо. У тій битві Реншельд яскраво виявив свою силу як полководець.

Аксель Юленкрук

У тих самих подіях він виявив і щось інше: безоглядність, що межувала з жорстокістю. А саме: після битви він наказав повбивати всіх росіян, що потрапили в полон. Наприкінці бою ворожі солдати, які ще трималися на ногах, шпурляли від себе гвинтівки, скидали з голови шапки і благали пощади. Саксонських солдатів щадили, але до російських не мали жодного жалю. Реншельд наказав своїм солдатам стати в коло, а в середині його зібрати всіх російських полонених. Один очевидець розповідав, як потім десь із 500 полонених «відразу без ніякого жалю були там постріляні й позаколювані так, що вони попадали один на одного, наче вівці в різниці». Трупи лежали в три шари, понівечені шведськими багнетами. Частина нажаханих росіян, намагаючись уникнути такої долі, повивертали свої мундири червоною підшивкою назовні, щоб бути схожими на саксонців. Але ті хитрощі були викриті. Другий учасник битви розповідав: «Коли генерал Реншельд довідався, що вони росіяни, то звелів вивести їх перед лаву і кожному прострілити голову. Моторошне було видовище!» То був страшний, огидний вчинок. Хай навіть супротивники з обох боків не раз здатні були, вочевидь не відчуваючи якихось докорів сумління, вбивати беззахисних полонених, хворих і поранених, такої різанини, як біля Фрауштадта, на той час не було ні за масштабами, ні за холодним розрахунком. Безперечно, можна було вбачати в цьому особливу, жагучу неприязнь, спрямовану саме проти росіян, глибоку неприязнь, що вже тоді мала історичне коріння. А все-таки Реншельд, певне, віддав свій нелюдський наказ не в стані нервового збудження, а з добре продуманим наміром. Таким чином він спекувався обтяжливої маси полонених, що, на відміну від саксонців, були мало варті як пере-вербовані солдати до його власної армії. Водночас він хотів на прикладі цих нещасних російських полонених настрахати й застерегти інших.

Протягом цих червневих днів Реншельд, мабуть, дуже страждав від наслідків рани, отриманої під час злощасного штурму Веприка в січні, що не поліпшувало його й так прикрого від нервування настрою. (Від тієї рани він врешті й помер.)

Після того як Реншельд вилив своє роздратування на Юленкрука, той спитав, чи піхота має іти праворуч, чи ліворуч. Реншельд відповів «ліворуч», потім обернувся до Карла, який лежав на ліжку, і сказав, що тепер піде до кінноти й організує її виступ, оскільки про піхоту подбає Юленкрук. Потім спитав короля, чи немає в нього ще якихось наказів. Карл відповів, що немає, і Реншельд, а за ним і Юленкрук вийшли з келії. Юленкрук прилаштувався в сусідньому приміщенні, де мешкав один із королівських служників, і заходився розподіляти піхоту на колони.

Ближче до обіду перед монастирем зібралася більша частина вищого командування армії. Левенгаупт також вибрався з-під балдахіна свого ліжка і прийшов туди. Коли з приміщення, широко ступаючи, вийшов Реншельд, він підкликав генерала до себе й запросив його сісти на лавку під вікном королівської келії. Обидва високі командири були людьми гордими й запальними, обом не треба було великих зусиль, щоб нажити собі недругів, і тому не було нічого дивного, що досі вони вже встигли не раз добре погиркатися. Вразливий генерал і владний фельдмаршал були не вельми паристим запрягом і віддавна відчували глибоку взаємну неприязнь. Але тепер цього не видно було, бо обидва намагалися ставитись один до одного з вишуканою чемністю. Реншельд швидко перейшов до справи: ухвалено почати атаку, і Левенгаупт повинен командувати об’єднаною піхотою. Генерал отримав відповідні накази й копію шикування війська до бою: коли почне смеркати, його піхота вишикується в чотири колони. Левенгаупт знав, що вишикувати полки в темряві буде важко, тим більше, що через характер місцевості табір піхоти був не цілком упорядкований. Тому він попросив у Реншельда дозволу виводити полки негайно і відразу шикувати їх у колони. На це він отримав рішучу відмову. Мовляв, тепер ще білий день, а щоб напад справді був несподіваний, нізащо не можна давати росіянам можливість помітити, що тут щось готується. На цьому вони розійшлися.

Юленкрук закінчив поділ на колони, повернувся до короля й подав йому папери. «А фельдмаршал думав, що ви не спроможетесь скласти колони», – мовив, усміхнувшись, король. Швидко переглянувши папери, він наказав роздати їх генералам. Коли генерал-квартирмейстер вийшов із монастиря, Реншельд уже поїхав. Проте Левенгаупт і далі сидів на лавці під вікном королівської келії, зібравши біля себе генерал-майорів піхоти. Юленкрук передав йому папери й попросив його зайти до короля по нові накази. Коли Левенгаупт вийшов від короля, вислухавши ті накази, він зразу разом із генерал-майорами подався до намету, що правив королеві за їдальню. Там, у холодку, вищі офіцери переписали собі плани.

Реншельд поїхав полем у західному напрямку до витягненого в довжину табору кавалерії, розташованого десь за півмилі від міста. Прибувши туди, він знайшов командирів і дав їм інструкції: малося використати під час атаки всю кавалерію (крім сімох полків, що повинні були залишитися й захищати обоз). Рухатися вона мала шістьма колонами. Коли почне смеркати, буде наказано сідлати коней і водночас переводити весь обоз, дотримуючись ладу і тиші, на нове місце, за кілька кілометрів далі на південь, біля села Пушкарівки. Решта кавалерії мала стояти, чекаючи наказу вирушати колонами через поле в напрямку російського війська та його укріплень.

Віддавши ці накази, Реншельд поїхав назад до монастиря. Сонце вже хилилося до заходу. Генерал-майор Карл Ґустаф Крейц, призначений командувати правим флангом кавалерії, добре знав, яка безпросвітно темна буває українська ніч, тому спробував трохи підготуватися до важкого нічного маршу. Вони з ротмістром поїхали на невеликий огляд місцевості, щоб визначити собі кілька добрих орієнтирів. Усім командирам полків також роздано копії шикування війська до бою. Тієї ночі не можна було ні в чому помилятися.

Повернувшись до головної квартири, Реншельд пообідав разом з іншими вищими офіцерами в королівській їдальні. Король обідав сам. Натиснуто на пускову кнопку, і воєнна машина вже почала здригатись і чмихати. Магічні слова про те, що король вирішив напасти на росіян, і пов’язані з цим нападом накази швидко поширювалися від сходинки до сходинки військової ієрархії, від командуючих флангами та полками через батальйонних і ротних до нижчих командирів і врешті до солдатів, обслуги, обозних і всіх цивільних. Усюди, де стояло військо, у наметах, під голим небом і в неоглядній тісняві обозних підвод почалася гарячкова робота. Відсіювано солдатів, непридатних до бою. Тільки-но почне смеркати, хворих, калік і поранених, а також безкінних кавалеристів, разом з усім обозом, цивільними, тими, хто випадково опинився в таборі, та майже всією артилерією відправлять до села Пушкарівки. Військові, що мали із собою родини, також відсилали їх до того місця збору. Одним із них був сорокап’ятирічний піхотний капітан Генрик Споре з парафії Нордендаль на північний захід від міста Обу20. Він дуже хвилювався за свого сина-підлітка Генрика Югана й відіслав його до Пушкарівки. У своєму щоденнику він пояснив цю розлуку коротко: «Нехай йому допоможе Бог». Спливе багато років, поки він знову побачить сина. У місці збору мали влаштувати для захисту огорожу з возів. Виділено також людей для охорони обозу: це були, крім уже згаданих кавалеристів та артилерії, ще близько 3 000 запорожців.

Серед багатьох тисяч хворих і поранених був гвардійський хорунжий Ґустаф Абрагам Піпер, що мав усього лише сімнадцять років. Рік тому він пішов до армії, якраз вчасно, щоб узяти участь у поході на Росію. Похід виявився для юнака аж ніяк не парадним маршем. Від самого початку його опосіли хвороби, а що він довго не мав іншого харчу, крім твердих сухарів, ріпи, брусниць та горілки, йому не легшало. Перед Новим роком йому стало так погано, що довелося везти його в кареті. Уночі проти 23 грудня Піперова карета застрягла в купі залишених возів, заплутаних у збруї коней та закляклих трупів під Гадячем. Було страхітливо холодно. Його візник замерз, а сам хлопець сидів закутаний у ватяну ковдру, накинувши на голову плаща. За якийсь час до нього приєднався служник його полковника, що не мав куди приткнутися у снігу, темряві й холоді. Але він швидко пішов, забувши знов затягти за собою завісу, тож у карету віяв, аж свистів, холодний вітер. Отак під вітром Піпер просидів аж до Свят-вечора, поки врешті прийшов його власний служник і допоміг йому добратися до міста й полкового шпиталю. Виявилося, що він обморозив ноги. Скоро з них почало відпадати почорніле м’ясо. Пальці на ногах довелося відщипувати щипцями. Йому пощастило уникнути більшої ампутації, але ціною великих мук: йому довго вирізували й відщипували відморожені місця на п’ятах. Відтоді через покалічені ноги його перевозили, немов мішок. Тепер Ґустаф Абрагам звелів покласти себе в карету. Разом з іншими людьми в обозі він міг тільки напружено чекати подальших подій і нашорошувати вуха, щоб почути, коли почнеться наступ.

Повідомлено пароль, яким будуть користуватися під час битви. Він міг придатися, якщо буде важко в бою відрізнити свого від ворога; в одній армії мундири окремих частин досить різнилися між собою, а видимість часто була погана. Як звичайно, пароль був: «З Божою допомогою». Послано вістових до різних невеличких сторож із наказом, щоб вони повернулись і негайно приєдналися кожна до своєї частини. Одна з таких сторож перебувала біля Буланівки, оточеного лісом села за двадцять кілометрів на південь від Полтави, близько від Ворскли. Та сторожа складалася з тридцяти драгунів із полку Єльма, а командував нею двадцятичотирирічний підпоручник зі Стокгольма Карл Роланд. Її завданням було добувати харчі для свого полку і водночас тримати на відстані роз’їзди козаків із ворожого табору, що вигулькували навколо. Саме коло Буланівки був один із найкращих бродів через Ворсклу, і цей маленький загін доти мав на своєму рахунку чимало сутичок із ворогом. До Буланівки помчав верхи один із генерал-ад’ютантів, – до речі, це одна із безперечно найнебезпечніших посад у війську під час бою, – молодий капітан Нільс Бунде. Він повідомив Роланда та його загін, що вони повинні негайно повертатися під Полтаву. Для Роланда цей наказ прийшов дуже невчасно. Річ у тому, що він не додумався взяти до Буланівки своїх коней на зміну, а тепер не мав коли їх забрати. (У бій усі офіцери звичайно брали із собою коней на зміну або запасних, під наглядом своїх служників. Ними замінювали поранених чи вбитих коней.) Отже, Карл Роланд залишився в бою без запасних коней, і, хоч він тепер, вертаючись назад, як йому наказано, ще не знав цього, скоро та обставина мало не коштувала йому життя.

Коли король закінчив обід, почалося казання. Потім він, лежачи на похідному ліжку, оточений численними відвідувачами, звелів, щоб його винесли з келії. Ліжко з королем обнесли навколо, щоб він сам міг поглянути на приготування до наступу. Через якийсь час носії зупинилися на луці нижче від монастиря, де була розташована гвардія. Король поговорив то з тим, то з іншим гвардійцями. Його поранену ногу оглянула група спеціально вибраних лікарів, що мали лікувати рану під час очікуваної битви. Головним серед них був Мельхіор Нейман, медик, який уже лікував короля й раніше, після злощасного перелому ноги під Краковом 1702 року. Двоє інших були Якоб Шульцен і полковий лікар Ґустаф Бультенгаґен. Коли королеві перев’язували ногу, він клав її на коліно служника, що накривав стіл, Югана Гультмана. Юган був старим, відданим служником, що звичайно розважав монарха різними переказами та оповідками, а того вечора йому доручили нести необхідні ліки свого пана.

Мушкет, пістоль та шпага

О восьмій годині до людей, що оточували ноші короля, приєднався загін гвардійців – двадцять чотири спеціально відібраних надійних хлопців. Серед них був солдат Нільс Фріск, що вже раз носив був королівські ноші, після згадуваного перелому ноги. Фріск ходив під білими прапорами гвардії від самого початку війни і як бувалий вояк отримав свою пайку болячок і ран, що їх вона так щедро роздає своїм учасникам. Його й досі мучила прикра вогнепальна рана в лівому стегні, отримана в боях на Двіні 1701 року; в битві під Головчином понад рік тому російська куля прохромила йому праву кисть (треба сказати, що калібр тогочасних мушкетів був дуже великий, близько двадцяти міліметрів), тож відтоді мізинець та підмізинний палець тієї руки були паралізовані. Нільс Фріск і його двадцять троє товаришів разом із п’ятнадцятьма лейб-драбантами під командою лейтенанта Югана Єрти мали служити особистою охороною короля. Прості сині плащі з жовтими закаврашами та жовтою підшивкою солдатів лейб-гвардії разюче відрізнялися від розкішних, блакитних із золотим мундирів лейб-драбантів. Завданням цих солдатів було насамперед утворювати навколо Карла живу заслону від куль; так само як у піхоті спеціально призначені гренадери звичайно мали йти спереду або з боків командира, гвардійці та драбанти своїми тілами повинні були ловити кулі, призначені для їхнього найвищого зверх-ника – короля. Це доводить, що у війську не вельми вірили поголоскам, ніби куля не бере короля і його не можна поранити. (Ішли чутки, що його хлопцем зачарувала одна відьма, зробивши невразливим до куль.) Завдання, яке виконували Фріск і його товариші, було вкрай небезпечне, їх мали нівечити і вбивати замість короля. Король був самодержавним монархом, що отримав найвищу владу на землі від самого Господа Бога. Його радощі і болещі в очах генералів і, може, також в очах багатьох солдатів важили безмірно більше за жалюгідне життя кількох нещасних солдатів: ними можна було пожертвувати.

Короля не понесуть у бій, а натомість його повезуть білі коні на ношах, що їх змайстрували хлопці з Мури, Далекарлійського полку. Ноші були прив’язані між двох коней, що утворювали своєрідний тандем, а на них можна було підняти похідне ліжко з шовковими матрацами, самодержавним королем і всім іншим. Обіч цього повозу буде поставлено по вісім солдатів. Переднього коня мав вести не якийсь там вершник чи конюх із королівських стаєнь, а сам Нільс Фріск.

Після таких приготувань залишилося чекати. Сірий присмерк над землею почав густішати. Граф Піпер приєднався до людей, що оточували короля. Разом із Реншельдом він сів на землю. Навколо ношів юрмилася більша частина генералітету й вищих офіцерів. Люди сиділи на землі, загорнувшись у свої плащі, або сяк-так поприлягали, щоб урвати хвилину сну. Коні стояли осідлані, готові вирушати. Тим часом як тіні оберталися в сутінки, а сутінки згущувалися в темряву, люди навколо, в лісах і на луках, у бівуаках і в наметах, чекали на сигнал до виступу.

Єдиним гучнішим звуком за ті довгі години чекання в темряві була луна окремих пострілів із північного боку, ближче до річки. Валашський полк, частина легкої кавалерії під командою полковника Сандула Кольци, що нараховував близько тисячі шпаг, зайняв позицію вздовж гребеня узвишшя, яке тяглося паралельно Ворсклі в напрямку села Яківці відразу на південь від укріпленого табору. Там стояло з’єднання російської піхоти й кінноти. (Можливо, ще й рота вістових, легкий загін із ста тридцяти солдатів, який часто використовували для розвідки.) Метою всього цього маневру було відвернути увагу росіян від пересування армії. А взагалі панували тиша, темрява літньої ночі й очікування.

Ordre de bataille

Близько одинадцятої тих, хто спав, збудили. Тишу розітнув клич, що полинув над головами солдатів, які ще не зовсім прочунялися зі сну: «Вставайте, виступаємо!» Цього сигналу чекали. Послано вістових у різні табори піхоти й кінноти з наказом виступати. Левенгаупт, що був задрімав, прокинувся від того кличу і вмент підвівся. Він гукнув своїх служників і наказав бігти до його коней та доглянути, щоб вони були готові. Генералова квартира, з кіньми й солдатами, була за чотириста метрів звідти. Прийшовши туди, він сів на коня й помчав назад, щоб спіймати Реншельда. Звичайно, у суцільній темряві він його не знайшов. Вихід піхоти з місць постоїв не минув без ускладнень, і впорядкування колон також скоро було геть порушене. За планом кожен батальйон мав своє місце в одній із чотирьох колон. У темряві важко було дотримуватися ладу, і частина з’єднань опинилася не на своїх місцях. Тому Левен-гаупт відразу наказав зупинити початий уже марш і провів перерозподіл з’єднань у колонах, щоб він цілком відповідав планові. Цей захід може здатися формалізмом, а проте він був украй необхідним. План розташування війська для ведення битви, ordre de bataille, був складений, виходячи з того, які саме частини утворюватимуть кожну окрему колону. Якби сталася помилка, то вишикувати їх до бою було б важко і згаялося б багато часу, а цього, певна річ, не можна було допустити в становищі, коли вирішальне значення мала швидкість. Поки відбувався перерозподіл, із темряви вигулькнув Реншельд, до краю обурений такою, на його думку, нічим не обґрунтованою затримкою. Він знайшов Левенгаупта й сердито накинувся на нього: «Де ви, в біса, вештаєтесь? – І додав: – Ніхто не може вас знайти, ви хіба не бачите, який зчинився розгардіяш?» Левен-гаупт, виправдуючись, послався на темряву та на плутанину в таборі й додав, що він, до речі, цілий вечір пробув біля ношів короля. Реншельд відмахнувся від його виправдувань, а натомість запитав, котрий полк зараз ітиме в колону. Генерал відповів, що не знає, мовляв, він щойно прийшов сюди й сам мусить довідатися про це. Така відповідь, мабуть, іще дужче розсердила запального Реншельда: «То он ви який, ні про що не дбаєте. Я не маю від вас ніякої допомоги чи користі, зроду не подумав би, що ви можете виявитися таким, я вважав вас за іншого, а тепер бачу, що дарма». Левенгаупт намагався урвати його тиради, мляво захищався, казав, що не заслужив таких звинувачень. Він пообіцяв, що негайно зробить те, що хоче Реншельд, хай тільки той скаже, чого саме він хоче. Фельдмаршал нечемно й сердито урвав його мову словами: «Краще я сам усе зроблю», – після чого залишив ображеного й невдоволеного Левенгаупта. (Усупереч його виправданням, генералова вина у плутанині під час виходу з табору та під час розподілу полків у колони, звичайно, була чимала. Він вочевидь злегковажив цей свій обов’язок. Години перед виступом, коли він гаяв час у пасивному очікуванні, навіть не подбавши про спорядження своїх коней, явно свідчили про його флегматичну вдачу.) Невдовзі офіцери впорядкували колони, і вони були готові до маршу. Обоз і вільні від обов’язків люди були вже або в Пушкарівці, або недалеко від неї. Лише деякі невеликі гурти ще й досі трималися поблизу монастиря.

Шведське церковне начиння

Хоч і було згаяно багато дорогого часу, але проказали молитву. Це була головна й дуже важлива частина психологічного готування до бою. Тим, хто останніми днями не причащався, у таких випадках звичайно веліли приступити до причастя. Була навіть спеціальна молитва, яку належало проказувати «перед походом або в інших небезпечних випадках»: «Дай мені й усім тим, хто зі мною проти ворога нашого стане, відвагу, щастя в бою і перемогу, аби наші недруги бачили, що ти, Господи, з нами, і змагаєшся за тих, хто покладає надію на тебе». Крім того, перед самим початком більших боїв завжди співали псалом 96, вірш 6:

Головною темою молитов і псалмів, до яких удавалися перед боєм, був саме заклик до відваги, а також прохання, щоб Бог дав щастя в бою і зміцнив серце у грудях солдата; страх мав бути приглушений. А протягом тих темних нічних годин його безперечно відчував кожен. Бої завжди були дуже криваві. (Навіть ветеранам їхній досвід не вельми допомагав, адже бої відбувалися досить рідко. У середньому вояк, мабуть, за ціле своє життя брав участь у трьох-чотирьох битвах. Часто між ними минали довгі роки, отже, вояки не мали нагоди навчитись дивитися на бій, з його смертельними небезпеками, як на звичайну буденну річ.) Завданням таких коротких молитов було також прищепити солдатам віру в те, що війна і битва відбувалися з Божої волі й що саме Бог урешті визначає, хто має перемогти в бою і кому судилося загинути. Треба було, щоб вояки приймали те, що станеться, щоб у них не взяло гору здорове природне бажання ухилитися й утекти.

Аксель Спаре

Коли о першій годині ночі моління скінчилося, піхота знову рушила з місця. Рота приєднувалася до роти; тихо, не користуючись своїми інструментами, попереду йшли барабанщик і горніст, за ними капітан на чолі перших загонів мушкетерів десь по п’ятдесят чоловік у кожному. Потім ішли дві групи списоносців; між ними йшов хорунжий, що ніс ротну хоругву. А за ними решта два загони мушкетерів на чолі з лейтенантом. Десь такий вигляд мали всі сімдесят рот піхоти, що складали вісімнадцять батальйонів. Колона за колоною тихо йшли вперед. Першою колоною піхоти командував генерал-майор Аксель Спаре; до неї входили два батальйони Вестманландського полку, разом 1 100 чоловік; Нерке-Вермландський полк, також по два батальйони, що разом нараховували 1 200 чоловік; за ними йшов ґрунтовно перемолочений Єнчепін-зький полк, єдиний батальйон якого нараховував усього 300 чоловік. Друга колона, під командою генерал-майора Берндта Отто Стакельберґа, складалася з двох слабких батальйонів Вестерботен-ського полку приблизно по 600 чоловік кожен, так само слабкого Ест’єтського полку, що складався всього з 380 чоловік, зібраних в один батальйон, і двох батальйонів Упландського полку по 690 чоловік кожен. Відразу за ними йшов генерал-майор Рос і його третя колона, яку очолювали два батальйони Далекар-лійського полку, разом 1 100 солдатів; від них не відривалися два батальйони піхотинців лейб-гвардії. Четверту й останню колону, під командою генерал-майора Лаґеркруни, складали решта два батальйони лейб-гвардії. Лейб-гвардія нараховувала загалом 1 800 солдатів. Посеред лейб-гвардії їхав на своїх білокінних ношах король, тісно оточений охоронцями й численним почтом. Останніми йшли Кальмарський і Скараборґський полки, кожен з яких складався з єдиного батальйону приблизно з 500 чоловік. Піхотинці, яких разом було приблизно 8 200 чоловік, важкою ходою простували в ніч.