Читать книгу Полтава. Розповідь про загибель однієї армії - Петер Енґлунд - Страница 8

Дедалі більша активність росіян протягом недільного ранку занепокоїла шведське командування. Багато генералів особисто подалися до передніх сторож поглянути, що діється в росіян. Король, як уже згадувано, звелів віднести його до однієї з тих сторож, яку росіяни недавно атакували і яку він наказав був зняти. Генерал Левенгаупт також подався до сторож. Він був із багатьох поглядів незвичайною людиною. Дуже здібний вояк, обізнаний не тільки у своїй справі, впевнений у собі, щирий християнин, розумний, на диво освічений як на військового (раніше його прозивали «полковником-латиністом»), чим він пишався. Генералові була притаманна велика особиста мужність: під час бою він завжди тримався спокійно й незворушно і завжди не вагаючись кидався туди, де найгустіше роїлися кулі. А проте це була складна особистість. Він мав похмурий погляд на життя і виразну схильність до песимізму. У спілкуванні з іншими він не був гнучкий, і через це легко доходило до сварки. Щодо інтриг, спрямованих проти нього, – дійсних чи тільки підозрюваних, – він мав надчутливий нюх, і це часто надавало його способові думання ледь параноїдального відтінку. Коли до цього доходило, він чи не в кожному кутку бачив наклепників. Обличчя в нього виявляло таку саму суперечливість, як і вдача: його риси свідчили водночас про слабкість і про силу, очі були великі, наче трохи налякані, з важкими повіками, що гармоніювали з довгим породистим носом і невеликим, але рішучим ротом. Народився він п’ятдесят років тому, в розпал запеклої війни, у шведському військовому таборі в Зеландії під Копенгаґеном; його батько, вояк і великий землевласник, а також мати, сестра у других Карла Х, із чванькуватим прізвищем цу Гогенлое-Нойштайн унд Ґляйхен, рано повмирали, залишивши його сиротою. Після цього до його виховання доклав рук дехто з верхівки шведського дворянства, зокрема Маґнус Ґабріель Делаґарді та Карл Ґустаф Вранґель, господар замку Скуклостера. Левенгаупт навчався в університетах Лунда, Упсали й Ростока, у цьому останньому захистив дисертацію.

Адам Левенгаупт

Його метою із самого початку була дипломатична кар’єра. Та коли він повернувся на батьківщину після навчання в Німеччині, надія на посаду службовця виявилася такою малою, що йому довелося задуматись над своєю подальшою долею. Як уже мовилося, перед молодими дворянами загалом було два шляхи, і якщо шлях пера для Левенгаупта виявився закритим, залишався тільки шлях меча. Проте нові засади, що діяли в армії Карла ХІ, де офіцери переважно повинні були починати службу від найнижчих звань і поступово дослужуватися до вищих, анітрохи не влаштовувала самовпевненого юнака. Як було узвичаєно, він натомість пішов служити у військо за кордоном. Спершу він воював проти турків в Угорщині, а потім майже десять років маршував під нідерландськими прапорами у Фландрії. Коли 1700 року вибухнула війна, він став командиром одного з новостворених полків. Під час запеклих боїв у Прибалтиці Левенгаупт скоро виявив свій хист. Він був єдиним із шведських командирів, якому щастило раз по раз перемагати дедалі численніше й досвідченіше російське військо. 1705 року Левенгаупта призначено губернатором Риги й віддано під його команду шведські війська в Ліфляндії, Курляндії та Земґалії17. То була дуже швидка кар’єра, безперечно, основана на його великому вмінні та знанні.

Він цілком відповідав тодішнім патріархальним уявленням про командира, що має бути як батьком рідним своєму війську, і справді часто виявляв турботу про своїх солдатів та офіцерів, а його підлеглі також ставилися до нього добре; генерал любив поговорити про те, як він уболіває за своїх бідолашних вояків. На війні він був обережний – риса, що за тих обставин часто була чеснотою, але не завжди. Ця обережність інколи могла обернутися в щось дужче схоже на бездіяльність.

Генерал Левенгаупт закінчив свій короткий огляд, повернувся до табору, до свого намету, й ліг спати. Його мучила бігунка, і він не мав апетиту.

Опівдні король скликав військову нараду. Були запрошені фельдмаршал Реншельд, королівський радник граф Піпер і командир Далекар-лійського полку, полковник фон Сіґрот. Становище шведської армії робилося непевним. Практично ті, що облягли Полтаву, самі опинилися в облозі.

Останнім часом натиск росіян чимраз дужчав. Відрізані від навколишнього світу шведи дуже потерпали від нестачі майже всього, починаючи від харчів і кінчаючи бойовими запасами. З останніми було скрутно. Тобто було досить набоїв до гармат, а от запас до мортир і гаубиць був недостатній. Та найбільше бракувало куль і пороху для ручної вогнепальної зброї, а до всього ще й частина дрібного пороху для мушкетів була зіпсована й малопридатна. Становище було таке безнадійне, що видано заборону говорити про нестачу пороху. У марних спробах поповнити запас набоїв, що весь час зменшувалися, багато офіцерів віддавали на перетоплювання свої олов’яні сервізи, а також виливали кулі із заліза.

Шведи бігали внизу під містом і збирали ядра, вистрілені з російських гармат. Ненастанні дрібні сутички з ворогом могли призвести до того, що невеликий запас, який іще був, поволі, але невблаганно вичерпається, і тоді військо дуже ослабне чи навіть стане цілком безборонне перед добре годованою і добре озброєною російською армією. Щодо інших необхідних речей, то місцевість навколо Полтави дедалі більше спустошували й висмоктували. Підвозити харчі було дуже важко, бо в околицях вічно роїлися російські загони. Їжі ставало дедалі менше. Крім того, через страшну спеку ті запаси, що були ще, швидко псувалися, чому сприяла й нестача солі; замість неї вживали зіпсований порох. Ціни на те, що ще можна було купити, дуже підскочили: за кухоль горілки треба було заплатити 8 далерів, за маленький шматок м’яса – 4 далери. Голод почав показувати в армії своє сіре обличчя, а останні два дні декотрі з’єднання не мали навіть хліба. До всього, важко стало діставати чисту воду. Справи з обмундируванням теж були кепські. (Коли ми думаємо про шведських вояків під Полтавою, то повинні викликати в уяві образ не бадьорих сміливців у ошатних, добротних синіх мундирах, а лави виснажених горопах у зношеному, пошарпаному вбранні.) Не тільки люди страждали від того, що їм усього бракувало. Важко було також добувати фураж для сили-силенної армійських коней, тепер їх годували переважно листям. Була загроза, що через брак фуражу та води вони почнуть масово гинути, а без коней армія не могла б обходитися. Проблеми з постачанням ще дужче загострилися тепер, коли всі війська були стягнені докупи на невеличкий клаптик землі. Що більше людей і тварин скупчувалося на тому обширі, то менше ставало ресурсів. Те велетенське стовпище люду й худоби, яке зібрали тут, гадаючи, що скоро відбудеться вирішальна битва, у такому катастрофічному становищі з постачанням могло протриматися тільки дуже короткий час.

Ще більшою загрозою, ніж погане забезпечення, було те, що в армії почав падати бойовий дух.

До тієї неділі військо мало за собою дев’ять років виснажливих походів. Ще коли воно залишало Саксонію восени 1707 року, солдатів почало опановувати почуття зневіри і безнадії. Відтоді спливло чимало часу, армія заглиблювалася все далі на схід, наздоганяючи ворога, що ніяк не давався в руки, її підточували хвороби, голод, уперта партизанська війна, погана погода й сумнів. Вирішальна битва, що мала принести мир, такий бажаний для багатьох із них, ніяк не наставала; солдати проклинали ворога, що все тікав від них. Листи додому свідчили про нескінченну низку невдач і сумнів, який дедалі наростав серед солдатів. Гвардійський полковник Карл Маґнус Посе на початку квітня 1708 року писав додому своєму братові: «Усі бажають, щоб Господь віддав зрадливого ворога в наші руки, після чого, як ми сподіваємося, настане благословенний мир; нехай почує нас Господь задля смерті Христової і його мук, бо ми вже починаємо ненавидіти ці щоденні труднощі, які не меншають, а більшають». Страхітлива зима ще дужче знесилила армію, яка все далі відривалася від батьківщини; нові й нові злигодні разом із чимраз меншими шансами на перемогу призвели до того, що вже на початку весни бойовий дух шведів вочевидь пішов на спад.

Як уже згадувано раніше, бойовий дух упав і в союзників шведів – запорожців. Серед них уже визрівав бунт. Шведи змушували Мазепу їздити верхи перед лавами зневірених козаків і звертатися до них із теплим, підбадьорливим словом.

Однією з причин падіння бойового духу в армії – але так само і його ознакою – можна вважати погані знаки та віщування, про які багато мовилося протягом останнього півріччя. Коли військо наприкінці 1708 року розташувалося на кілька тижнів в околицях Ромен, про це відразу пішло багато чуток. Почали перешіптуватися, нібито королеві пророкували, що він буде доти непереможним, доки не здобуде Рим. Оскільки між назвами Рим і Ромни була певна подібність, дехто вважав, що тепер має здійснитися пророцтво і король скоро зазнає поразки. Гомоніли і про інші зловісні ознаки. (Так само, як раніше із вдячністю помічали суцільні добрі ознаки для шведів перед битвами, наприклад, біля Клі-шова 1702 року чи біля Фрауштадта 1706 року.) Ми не сумніваємося, що віра у віщування була глибоко укорінена в армії. Така дуже шанована особа, як, наприклад, священик драбантів Єран Нурдберґ – той, що потім став історіографом короля, – запевняв, що йому було послано справжнє знамення стосовно битви під Мальтіце за рік до того, як вона відбулася. Він побачив ту битву уві сні й наперед визначив і її дату, і її перебіг. Такі знаки на небі, як несправжні сонця, сонячні затемнення та комети, теж, як правило, спостерігали з тремтінням. Саме комети ще й у 80-х роках XVII століття мали майже незаплямлену славу віщувань і ознак наближення Судного дня. Проте їхня слава як віщувань почала блякнути, віру в комети помалу перемагали вчені та їхня нова механічна модель Всесвіту. Тоді у Швеції взагалі процвітала забобонність, у тій Швеції, де вогнища на відьом ледь почали пригасати, але й далі жило багато уявлень із чарівного світу давніх часів. Забобонність була поширена в усіх станах суспільства, сам король був дуже схильний вірити в надприродне. Карл боявся темряви і залюбки спав у товаристві своїх вояків, поклавши голову на коліна котромусь солдатові. Проте в армії намагалися стримувати найгірші вияви забобонності, чарувати та «замовляти» зброю було суворо заборонено.

Оцінювати волю до боротьби армії завжди важко, але в цьому випадку легко собі уявити, як гніт постійних невдач, великі втрати і відчуття дедалі більшого безсилля разом із поступовою втратою віри в майбутнє підточували бойовий дух і солдатів, і командирів. До цього слід додати розпачливе становище з харчами і все відчутніше фізичне виснаження через постійні дрібні сутички. Армія просто-таки знемагала. (Нарікали всі, і командування зробило спробу підняти підупалий дух з допомогою чуток: наприклад, між солдатами поширювали поголоску, що вже наближається велике підкріплення.) Побільшало дезертирів. Дійшло до того, що командир Далекарлійського полку Сіґрот, який брав участь у нараді, сказав королеві, що він уже не може покладатися на своїх солдатів.

Таким самим тяжким було стратегічне становище армії. Бідолашне військо опинилося в мішку, замкнене в просторі не ширшому як п’ять миль між Дніпром, Пслом і Ворсклою. Після того як більша частина російської армії перейшла Ворсклу й розташувалася укріпленим табором, почався тиждень удаваного маневрування. Шведське командування даремно намагалося звабити росіян до відкритого бою; воно будь-що хотіло уникнути необхідності атакувати ворога, що стояв за міцними укріпленнями. 22 червня вся шведська армія вишикувалася, чекаючи атаки росіян, але так і не дочекалася. Шведське командування поширювало також фальшиві рапорти про наближення допомоги і про своє тимчасове знесилення, які через перекинчиків мали б попасти цареві до рук і спокусити супротивника вийти зі своїх укріплень та з-поза валів і стати до відвертого бою. Але ті хитрощі та зваблювання не давали бажаного наслідку. Росіяни вперто відмовлялися починати бій на шведських умовах. Їхня зустрічна стратегія була підступна й добре продумана: замість приймати виклик до відкритого бою вони постійно збільшували натиск на пошарпану шведську армію. Безнастанно покусуючи її, вони намагалися виснажити шведів і не дати їм забезпечити себе харчами. Росіянам у цьому щастило. Натиск на шведів іще збільшився, коли російська армія наблизилася до Полтави, знову ж таки під захист міцних польових укріплень.

Як було насправді з допомогою, чи існувала якась можливість отримати її? Шведське командування докладало великих зусиль, щоб здобути собі поповнення. Сподівалися, що на схід вирушить із Польщі корпус Красова та військо польського короля. Шведський міністр у Польщі Вахслаґер отримав наказ пришвидшити відправлення тих сил на російські терени. Губернаторові Вісмара Рідер’єльмові звелено вирушити до Польщі зі своїми чотирма полками, з’єднатися з гарнізонами, що стояли в Познані та Ельбінзі, а потім простувати на Волинь і там чекати подальших наказів. Якби, крім того, пощастило втягти у війну Туреччину та її васальну державу Крим, то це дуже зміцнило б шведську армію. Наприкінці березня послано листа кримському ханові, а також через Бендери султанові до Константинополя. Шведи ще очікували, сподіваючись на цю допомогу; командування покладало на неї великі надії, державний секретар Гермелін, між іншим, сказав: «Ми стоїмо якраз на тому шляху, яким татари звичайно ходять на Москву. Може, й тепер вони приєднаються до нас».

П’ять днів тому ці надії розвіялися з вітром. 22 червня, того дня, коли армія стояла, вишикувана до бою, полковник Сандул Кольца повернувся зі своєї дипломатичної подорожі в Бендери. Йому товаришив також секретар Отто Вільгельм Клінковстрем, що їхав від командира шведської армії в Польщі Красова. Були й посланці, що повернулися від татарського хана. Повідомлення, які привіз із собою той гурт людей, гірко розчарували шведське командування.

Виявилося, що корпус Красова і військо польського короля застрягли на заході Польщі за річкою Сяном біля Ярослава. Між шведською армією і тими силами стояв коло Львова корпус російського генерала Ґольца (той корпус, крім того, взаємодіяв із польсько-литовським військом гетьмана Сенявського). До того ж, шлях між Львовом і Полтавою (той, яким мав іти Красов) на переході через Дніпро осідлало велике українське укріплене місто Київ, що тоді належало Росії. Відстань між Ярославом і Полтавою була понад сто миль. Одне слово, пропала вся надія на допомогу від Красова та польського короля Станіслава.

Годі було також сподіватися допомоги від турків і татар. Певне ж, новий татарський хан Девлет-Ґірей дуже хотів втрутитися в гру і робив великі приготування до війни, але для відвертого походу проти росіян він повинен був мати згоду Константинополя. Проте султан з остороги перед готовим до нападу російським флотом і під впливом красномовства підкуплених радників волів дотримуватися миру. Тому турецький уряд угамував войовничого хана й не дав йому дозволу вирушити в похід; турки хотіли почекати й побачити, що буде далі. Відомості, які принесли посланці, свідчили, що на допомогу звідти найближчим часом годі розраховувати.

Бій на мості

До Рідер’єльма та його війська у Вісмарі наказ виступати на схід дійшов аж у середині березня. Від Вісмара до Полтави було близько півтори сотні миль. Отже, й звідти розраховувати на допомогу не доводилося.

Усвідомлення того, що допомоги не буде нізвідки, мало вирішальний вплив на постанову шведського командування. Далі очікувати не було глузду. У своїх розрахунках доводилося покладатись тільки на власні сили. Сидіти й нічого не робити було неможливо через брак харчів. До того ж, погане забезпечення загрожувало стати ще гіршим. Козаки в Україні були православні, тож мали щонайменше чотири рази на рік дотримуватися довгого посту. Саме тепер був другий такий піст, що трохи полегшував забезпечення армії: населення і союзне військо стримувалося в їжі, тому для шведів її залишалося більше. Але завтра, в понеділок 28 червня, піст закінчувався18. Хоч загалом різниця була зовсім невелика, а все ж таки це означало маленький крок до цілковитого краху забезпечення армії. Було просто неможливо залишатися тут довше. Сам Реншельд висловив думку, що стояти під Полтавою можна ще хіба кілька днів. Становище було загрозливе. Треба було щось робити.

Про наступ за всіма приписами годі було й думати. Іти на Москву було неможливо, насамперед через нестачу набоїв. І артилерія, і піхота мали куль і пороху на один великий бій, після якого, можна сказати, все скінчиться. (Після бою в цілій армії залишиться близько 40 000 набоїв для ручної зброї – 804 кілограми поділити на 20 грамів, потрібних на один набій, – це означає, що кожен солдат отримає по 3-4 набої, дуже мало, бо за нормального розподілу на одного припадало десь 40 набоїв.) Єдиною реальною можливістю було йти назад: відступати до Польщі. Але це важко було здійснити, оскільки головна російська армія стояла дуже близько. Мавши за собою нерозгромлену ворожу силу, шведи не змогли б переправитися через Дніпро біля Києва, а були б змушені шукати переправи далеко південніше; це, у свою чергу, означало, що військові довелося б іти через великі порожні простори. Такий шлях безлюдним краєм за нестачі харчів швидше за все призвів би до того, що армія вимерла б з голоду, а дехто вважав, що її могли б вибити вщент. (Понад сто років пізніше Наполеон спробував здійснити такий масовий відступ, коли росіяни насідали йому на п’яти, і той захід, як відомо, скінчився катастрофою.) Єдиним способом урятувати армію в цій безвиході і вдало відступити до Польщі було завдати росіянам поразки. Тоді шведи відірвалися б від ворога, і той не зміг би насідати на них.

Можливо, – хоч це тільки припущення, – на короля впливав якийсь дуже незрозумілий, нелогічний чинник, коли він зважував різні альтернативи. Монарх, що мав усього двадцять сім років, напевне відчував нестерпний тягар безнадійного становища; може, він уже чув помахи крил недалекої поразки і хотів уникнути такої страшної відповідальності. Але для нього, людини обов’язку в крайньому її вияві, був тільки один спосіб утечі від неї – смерть. В армії багато мовилося про те, що в бою король свідомо шукав смерті. Він з’являвся в найнебезпечніших місцях і постійно підставляв себе російським кулям. Офіцери й солдати перешіптувалися, що король хоче, аби його застрілили. Були й натяки на те, що король у тяжкі хвилини поширював своє бажання померти також на все військо. Коли, як уже згадувано, один із офіцерів високого рангу зауважив, що на армію вже не можна покладатися, мимовільна реакція короля була дуже дивна. А саме: Карл сказав, що в такому разі він бажає, аби ні він сам, ні хтось інший з армії не повернувся живий із цього походу. Може, саме такі почуття спонукали короля врешті відкинути всяку обережність і поставити все на одну карту. Може, самодержавному монархові ввижався його особистий Раґнарек19: уся армія мала бути залучена до його власної загибелі. Реакцію короля можна порівняти з реакцією його батька, Карла ХІ, під час, м’яко кажучи, тривожного початку Сконської війни в сімдесятих роках XVII століття. Тоді Карл ХІ нібито промурмотів: «Хоч би й не повернутися звідти, нічого, крім смерті, не жадаю».

План Полтавської битви

Постанова прийнята була однозначна: атакувати росіян, а там що буде, те й буде.

Та якщо саме через погані новини, отримані 22 червня, ухвалено атакувати росіян, чому ж тоді з виконанням тієї ухвали зволікали аж до 27 червня? По-перше, шведське командування все ще намагалося розпочати бій на власних умовах. По-друге, виконання ухвали відкладено тому, що король усі ті дні лежав у великій гарячці через запалення рани, якийсь час узагалі здавалося, що він помирає. Реншельд, на якого, поки хворів король, покладено командування армією, не хотів брати на себе відповідальність за таку важливу дію, поки Карл лежав без пам’яті. Вирішувати мав лише король, і саме цієї неділі він на диво отямився від свого гарячкового марення. Можливо також, що на ухвалу вплинув і третій чинник. Шведи бачили, що росіяни й далі споруджують укріплення. Вночі проти неділі був висланий принаймні один розвідувальний загін, та й без того видно було, що росіяни далі працюють над укріпленнями. У рапортах повідомлялося, що росіяни споруджують нові редути. Подальше зволікання тільки означало б, що російські позиції буде ще важче захопити. Навіть час працював на царя Петра.

Ухвала була чітка: атакувати російську армію. Питання полягало в тому, як воно все вийде. Шведський план бою – наскільки його можна відтворити, – мабуть, складався з двох моментів: 1) пробій крізь російську систему укріплень між двома лісами і 2) після цього штурм укріпленого табору. Перший момент плану, пробій крізь редути, мав бути здійснений ще вдосвіта під захистком темряви. Піхота повинна була швидко й раптово просто пробігти крізь ворожі укріплення, поки їхні заспані захисники встигнуть завдати їй відчутної шкоди. То мав бути комбінований напад піхоти й кінноти. Кіннота потрібна була на першому етапі для того, щоб зробити прохід у лінії укріплень російського табору; відразу за задньою лінією редутів, як було сказано раніше, зосереджувалась ворожа кіннота. Шведська кіннота повинна була раптово напасти на ті сили. Після пробою шведські ескадрони мали виконати ще одне дуже важливе завдання: відрізати головним російським силам єдиний шлях до відступу в північному напрямку вздовж річки. Шведська піхота, пробившись крізь редути, повинна була напасти на укріплений табір. Одночасно кіннота мала добутися до північного боку того табору. Представник короля Станіслава у шведській армії так підсумував цей план: «Фельдмаршал із кіннотою мав напасти на ворога з флангу, а піхота – з фронту». Піхота мала завдати головного удару в цьому завершальному нападі на табір; це був молот, а кіннота відігравала роль ковадла: своєю атакою вона мала стримувати російське військо і перешкоджати його відступові на північ. Якби цей план удався (коли він справді був такий, а багато що підтверджує це), уся битва скінчилася б для росіян нищівною поразкою. Як уже згадувано, в розташуванні російського війська було одне вочевидь вразливе місце: мала можливість відступу. Напад шведів, згідно з накресленою вище схемою, перегородив би росіянам більшість шляхів до відступу; царській армії загрожувало б цілковите знищення.

Притиснута спиною до річки з єдиною благенькою переправою через неї, вона опинилася б замкненою в пастці.

Але в тому плані було кілька вразливих місць. По-перше, навряд чи пощастило б раптово захопити російські редути. Непомітно підійти до самих них під захистком ночі було нелегко: в темряві можна було наробити багато помилок. Несподівано проскочити крізь редути, як вимагав план, звичайно, теж було важко, але на такий ризик шведи мусили зважитись. Існувала також непевність, чи у шведського війська справді вистачить сили здобути штурмом табір і розбити супротивника. Що шведів кількісно було менше, певна річ, знали всі, але ті, хто тієї неділі приймав ухвалу, Карл ХІІ і Реншельд, виходячи з великого досвіду боротьби з росіянами, не вважали, що з таким співвідношенням сил їхній план безнадійний. Десять років тому під Нарвою з чисто тактичного погляду становище було майже таке саме; тоді шведське військо, кількісно багато менше, атакувало російську армію в добре укріпленій фортеці й завдало їй нищівної поразки. Навіть після того росіяни не раз діставали доброго чосу (тобто в тих випадках, коли вони взагалі погоджувалися приймати відкритий бій). Тому шведське командування не вельми високо оцінювало боєздатність російської армії. Мабуть, воно думало, що чинники, які колись спрацювали під Нарвою, спрацюють знов. А проте російська армія суттєво вдосконалилася після 1700 року. Був ризик, що шведи недооцінювали свого ворога. У плані проглядала недозволено низька оцінка здатності російської армії на ініціативу. Він був розрахований на пасивність супротивника, що сидітиме тихо, вилупивши очі, поки шведи елегантно накидатимуть йому зашморг на шию. (Очікування такої летаргії росіян не було цілком невмотивованим, бо й під час походу, і протягом останніх днів вони займали тільки оборонну позицію.) Третє вразливе місце плану полягало в тому, що якби, не дай Боже, шведам не повелося, то тим частинам, які вже пробралися б крізь редути, важко було б відійти з поля бою. Редути в такому разі перетнули б їм тоді єдиний відкритий шлях на південь, і вони мусили б відступати через незручні лісові хащі навколо села Малі Будища. Просто поле бою лежало на такій місцевості, що створювало труднощі для тієї армії, котра програвала, незалежно від того, чия вона була.

Цей план мав чимало вад. У ньому було багато ризикованого. Та якщо вдалося б застукати росіян зненацька, якщо пощастило б проскочити через систему редутів і якщо штурм табору був би успішний, цар Петро зазнав би нищівної поразки. Багато було таких «якщо».

Серед російського війська в неділю панувало таке саме нетерпляче, напружене очікування, як і серед шведів. Солдати та будівельники поспішали докінчити лінію редутів, нові укріплення поволі підіймалися з піщаного ґрунту, подекуди зарослого кущами. У південному напрямку раз по раз посилали загони кінноти й козаків, щоб вони не давали спокою шведським переднім сторожам і таборові. Генералітет також виїздив зранку особисто оглянути розташування шведів. Росіяни високо цінували свого ворога, про що красномовно засвідчували їхні повільні й обережні дії аж до цієї неділі. Ці численні укріплення були тим засобом, що мав захистити їх від несподіваних вибриків небезпечного ворога. А проте серед верхівки російської армії дехто був схильний вважати, що шведи не зважаться в такому становищі йти в атаку.

Генерал Меншиков написав заспокійливого листа додому своїй дружині. Настрій у нього був бадьорий: «Учора табір перейшов сюди, і хоч це місце лежить ближче до ворога, мені здається, що воно вибране вдало. До того ж, наші загони спорудили укріплення, і думається, що супротивник скоро змушений буде покинути цю місцевість і податися геть, після чого ми сподіваємося налагодити зв’язок із Полтавою. Зрештою, в нас, дякувати Богу, все гаразд і немає ніякої небезпеки, оскільки армія стоїть тут уся зібрана докупи». Після полудня цар наказав улаштувати огляд піхоти й поділити її на дивізії; командування перейшло в інші руки. Петро Олексійович їздив верхи з капелюхом у руках і розмовляв із вищими офіцерами та штабістами. Останнім переміщенням табору й дедалі частішими наскоками на шведську армію її ще дужче прикрутили, немов лещатами. Тепер уже безперечно було досягнуто критичної межі болю, і росіяни зацікавлено чекали на їхню реакцію. Можна було сподіватися, що швед вийде з гри і, присоромлений, поверне до Дніпра, а тоді піде геть з України. Та за півмилі на південь уже почалося приготування до нападу.