Читать книгу Галицька сага. Примара миру - Петро Лущик - Страница 11

Літо 1924 року запам’ятається німцям загалом і берлінцям зокрема тим, що вони нарешті змогли відійти від постійного напруження, яке не полишало їх упродовж останніх шести років, і це напруження було пов’язане з грішми. І навіть не через їх відсутність, а навпаки: через велику кількість. Багато німців ще пам’ятали ті часи, коли можна було порівняно вільно поміняти паперові банкноти на так звані золоті марки, і до війни цей курс становив один до двох. Спершу війна, а за нею і поразка у ній штовхнули Німеччину у прірву такої гіперінфляції, яка не могла приснитися у навіть найстрашнішому сні економіста. Якщо на час підписання Комп’єнського перемир’я банк відновив довоєнний курс, то вже через рік за умовну золоту марку давали дев’ять паперових. Але це був лише початок. Після того як 1923 року франко-бельгійські війська окупували промислове серце Німеччини – Рур, а у відповідь урядом Вільґельма Куно була запроваджена політика «пасивного опору», що включала страйки, саботаж заходів окупантів, припинення роботи промислових підприємств і яку підтримало населення, це буквально зруйнувало надійність паперових марок.

Вони знецінювалися не щодня, а буквально щогодини. Коли наприкінці 1923 року справа дійшла до неймовірної для більшості німців цифри один трильйон марок за умовну золоту, стало зрозуміло, що так далі тривати не може. Напевне зрозумівши, що німці просто не розберуться у наступному щаблі цифр – квінтильйоні, і з цим треба щось робити, Карл Гельферіх, статс-секретар у справах фінансів у роки війни, запропонував нову валюту – рентну марку – вартістю п’ять кілограмів жита. Це був не найгірший варіант, тим більше що далі відкладати було нікуди. Німці забрали з банкнот дванадцять нулів, і виявилося, що жито дійсно врятувало багатьом життя. Рентна марка прийняла на себе увесь удар перехідного періоду і підготувала німців до твердої валюти – рейхсмарки.

Усе це Осип Букшований пережив на власному гаманці. Щоправда, спершу це сталося у Відні, де він працював у журналі «Наша правда». Австрійська інфляція, звичайно, не йшла ні в яке порівняння з німецькою, але також залишила не найкращі спогади. Коли ж у січні 1923 року Осип перебрався до Берліна, йому запропонували місце в українському видавничому товаристві комуністичного спрямування «Космос». Воно було створене у Варшаві діячами Комуністичної партії Східної Галичини, членом котрої Букшований і був, але невдовзі перебралося до Берліна.

Саме тут Осип і зрозумів, що у порівнянні з Веймарською Німеччиною Австрія виглядала кам’яницею, де панують спокій і стабільність. Наприкінці жовтня 1923 року буханець хліба коштував уже 680 мільйонів марок. Друкарні вдень і вночі друкували банкноти. Німці везли зарплату додому в наплічниках і кошиках для білизни. Зарплату виплачували двічі на день, а у ресторанах відвідувачі намагалися з’їсти замовлене швидко, бо коли довго колупатися в котлеті, її ціна могла зрости удвічі.

У липні Берліном поширилися чутки, що рентна марка буде замінена, тому тримати її немає потреби. Хто міг, витрачав гроші в ресторанах, а кому це було не по кишені, тим більше не переймався цим.

Осип Букшований не належав до жодної з цих категорій. Робота у видавництві давала можливість ні в чому собі не відмовляти – гроші у «Космос» поступали регулярно. Причиною ж того, що липневого дня він зайшов у ресторан «Ашінґер» на Фрідріхштрассе, була домовлена зустріч з Євгеном Коновальцем, причому саме полковник був її ініціатором. Осипу Букшованому так і «не вдалося» вийти на голову Української Військової Організації, про що він постійно повідомляв Москву, а натомість отримував черговий наказ «знайти за всяку ціну». Коли ж стало зрозумілим, що Коновалець кудись зник (не розповідати ж, що він мешкає поруч, у Берліні, куди подружжя переїхало після народження сина Юрія!), було вирішено відізвати Букшованого назад. Дізнавшись про це, Коновалець зажадав зустрічі.

Командант УВО вже чекав за столиком під вікном і попивав пиво, закушуючи його вареною ковбасою. Побачивши Букшованого, Коновалець підвівся і потиснув йому руку. Востаннє вони випадково зустрілися два роки тому на палубі німецького пароплава «Пруссія». Голова Української Військової Організації Євген Коновалець тільки недавно залишив рідний Львів і, побоюючись польської поліції, змушений був емігрувати, а колишній сотник УСС Осип Букшований, а тоді вже член РКП(б), під іменем журналіста Франтішека Прохаски був відряджений до Європи для того, щоб знайти місцеперебування того-таки Коновальця і за можливості ліквідувати його. Відтоді багато чого сталося, один знав про іншого майже все, але закони конспірації не дозволяли їм зустрічатися особисто.

– Ви раніше бували у цьому ресторані? – поцікавився Євген Коновалець після того, як Букшований зробив замовлення.

– Аякже! Ще тоді, коли ця ковбаса важила чи не утричі менше, аніж пачка марок, яку я віддавав за неї! – відказав Осип.

– Так, важкі були часи! – згодився Коновалець.

– Я вас слухаю, Євгене Михайловичу! – говорив Букшований. – Прошу зважити на ту обставину, що завтра я покидаю Берлін і, боюся, що назавжди. Тому в мене мало часу.

– Саме через ваш від’їзд я і призначив нашу зустріч, – відказав Коновалець. – Чи не надто ризикованим кроком буде ваше повернення до Москви?

– Чому ви так думаєте?

Кельнер приніс замовлене, поставив перед Осипом і відійшов.

– Я намагаюся спрогнозувати реакцію ваших господарів, коли ви з’явитесь перед ними, не виконавши завдання. Адже ви так і «не знайшли» мене!