Читать книгу Галицька сага. Примара миру - Петро Лущик - Страница 8

Початок року ознаменувався в Польщі такою небаченою досі інфляцією, що люди воліли взагалі не мати справи з «живими» грошима. На початку січня за міфічний долар – бо мало хто уявляв, як він узагалі виглядає, – давали фантастичні десять з чвертю мільйонів польських марок. Банк просто не встигав за такою інфляцію і безперестанку друкував банкноти дедалі більших номіналів.

Напевне, єдиними, хто скористав з цього, були осадники. Вони отримали від держави під невеликі відсотки кредити на закупівлю худоби, інвентаря та матеріалів для будівництва, а гіперінфляція з’їла не те що відсотки, але й сам кредит.

Жителів Перетина проблеми з польськими «пеньонзами» хвилювали мало. Вони вже давно звикли обходитися продуктами своєї праці, і навіть коли хтось їздив на базар до Кам’янки, то й там панував натуральний обмін – просто ніхто не знав, скільки саме сьогодні коштує пшениця чи порося: п’ять мільйонів польських марок чи лише чотири з половиною. Щоб не переплатити чи, навпаки, недоотримати, згадали ще передвоєнні «тарифи», коли за якийсь конкретний товар можна було купити інший.

Але навіть у такому випадку охочих займатися подібною «комерцією» було мало, тому здебільшого всі сиділи вдома. Коли ж до перетинців дійшла чутка, що старі гроші мінятимуть на нові, грошова торгівля зникла зовсім.

Уперше відомості про нові польські гроші із давно забутою назвою «злотий» перетинці почули наприкінці січня. І привіз їх до села Яків Смоляр.

Зима 1924 року видалася сніжною, тому до Перетина можна було доїхати лише на санях, а до лісничівки, де осіли Смолярі, й поготів. Специфіка роботи гайовим змушувала Якова Смоляра хоча б раз на місяць бувати у повітовому місті. Зрештою, це виявилося не таким уже й обтяжуючим обов’язком: майже кожного разу Яків підбирав дорогою когось із односельців, та й візити до міста зазвичай закінчувалися тим, що він привозив додому чергову зарплатню.

Щоправда, сьогодні попутників не було, і всю дорогу Якова ніхто не відволікав від думок. А вони були невеселі…

«Тату, я єстем поляк…»

Ці слова із синового листа краяли його душу. Яків узагалі-то навіть спокійно поставився до рішення Михайла спочатку оженитися на польці Касі, а пізніше залишитися жити в якомусь незнайомому місті. Батько сприйняв це майже як належне: свого часу він сам забрав свою Олену чи не з-під вінця і також не питав згоди батьків, тому Яків нічого поганого не бачив у діях найстаршого сина.

Але…

«Тату, я єстем поляк, бо зараз ми всі жиємо в Польщі і тому всі є поляками».

Яків дивувався таким словам сина, неначе не він їх писав, неначе за спиною Михайла стояв хтось, хто водив його рукою. Неначе і не воював стрілець Михайло Смоляр проти тих самих поляків, неначе не вбили вони його брата Миколу!

«Ви маєте дякувати новій владі за те, що вас поставили гайовим, бо не кожний русин може получити такий чин, лише ті, кому довіряють».

Оте «русин» остаточно переконало Якова Смоляра, що листа писав не його син. Вже не син. Не міг його Михайло таке писати!

Наприкінці листа батькам було повідомлено, що вони стали дідом і бабою й мають онука Тадеуша, котрого хрестили у костелі Святого Леонарда.

Саме таке закінчення і відкинуло усілякі сумніви у словах сина.

«Тату, я єстем поляк…»

Цей біль Яків тримав у собі. Ніхто, навіть жінка, не знав, що твориться у нього в душі. Для Олени головним було те, що син живий, женився, став батьком і має свій магазин – все те, чого б він не добився тут.

Сани легко ковзали засніженою дорогою. Обабіч дороги піднімалися снігові кучугури, у яких навіть ховалися придорожні кущі. Сліпило низьке січневе сонце, від чого сльозилися очі. Попереду вже виникли перші хати Перетина. Після того як Яків віддав свою господарку під читальню «Просвіти» за суто символічну суму (як виявилося, просто так передати у постійне користування можна було лише через юриста, а це була клопітна робота, тому всі згодилися на варіанті оренди за суто символічну одну польську марку), його туди більше не тягнуло, він не ходив навіть на вечори, котрі організовувала молодь. Усе його життя тепер протікало на лісничівці, причому потроху він відібрав у Василя Вовка першість бути центром подій: якщо раніше саме кузня була тим місцем, де, бувало, обговорювалися й вирішувалися сільські проблеми, то тепер це відбувалося на лісничівці.

Проїжджаючи повз склеп Гутмана, Яків зауважив господаря. Той порався на обійсті, розгрібаючи сніг, що насипав за ніч. Почувши скрип від полозів саней, Моше підвів голову. Упізнавши Якова, він відклав убік лопату.

– Чи не погордує пан гайовий запрошенням посидіти у бідного Моше? – запитав він.

Смоляр зупинив коней і здивовано поцікавився:

– А чого ти бідний? Здаєтьсьи мені, що тілько ми удвох в селі можемо сказати, що маємо пеньонзи!

– Пеньонзи? Та хіба то гроші? Вчора моя Лея випадково розірвала сто тисяч марок. То я навіть не сварив її! А що буде далі? Казали, що вже виділи десять міліонів вкупі. То що, я маю сварити свою Лею за якихось сто тисяч?

Ці слова підняли Якову настрій. Він зійшов з саней, зав’язав віжки на плоті.

– Ну, якщо запрошуєш, то гріх сьи відмовляти! – сказав він. – Тим більше що пеньонзи я маю, можу позичити бідному Моше.

Гутман підняв руки.

– Та хіба я через те кличу вас! Запрошую розділити мою велику радість.

– Радість? – перепитав Яків.

Він спробував згадати, яке свято має на увазі Гутман. Свято Кущів, здається, вже давно минуло, але до жидівської Пасхи ще далеко. Зрештою, знання Якова про жидівські свята на цьому закінчувалися.

– Так, радість у мене! Мій Шмунь женився і привів додому молоду дружину!

Почувши таке, Яків зупинився здивований.

– А чому ніхто про то не знає? – запитав Смоляр.

– Моше тут один. Кому він має хвалитися? Хіба що Василеві Вовку і вам! А вас, пане гайовий, я поважаю!

– Ну, тоді точно гріх сказати «нє»! Треба ж сказати молодим «на щастя»!

– У нас кажуть «мазл тов!» – мовив Гутман.

– А що то значить?

– На щастя!

– Що ж, на щастя – то на щастя!

У супроводі Гутмана Смоляр зайшов до склепу. За прилавком у незмінній кіпі стояв щасливий Шмунь, і було видно, що сьогодні тут не його місце, але єдиний син Моше все ж не міг не послухатися батька. Побачивши іменинника, Яків підійшов до Шмуня і потиснув йому руку.

– Я не знаю, що жиди кажуть у таких випадках, але гадаю, що коли побажаю щастя, то нічого поганого не буде!

– Данкен дір! – відповів здивований Шмунь.

– Як звати твою суджену? – поцікавився Яків.

– Хава!

– По-нашому…

– Єва! – підказав Моше.

Він запросив Якова до столу, що стояв збоку. Невдовзі перед Моше з Яковом з’явилася пляшка горілки з закускою. Шмунь скромно продовжував стояти за прилавком. Не знаючи, чи можна запрошувати винуватця цього застілля до столу, Яків не став навіть нагадувати про це, слушно припустивши, що господар знає, що робить.

Коли першу чарку було випито за молодих, а за нею другу й третю, розмова непомітно відійшла від причини запрошення Якова, і Моше повідав про свою проблему.

– Шмунь женився, Голді через два роки буде чотирнадцять, а ви знаєте, що таке у нас чотирнадцять років для дівчини? Вона може вийти заміж! Я не знаю, чи то буде через два роки чи пізніше, але сім’я Моше поповниться.

– Тобто ти хочеш ставити нову хату! – здогадався Яків. – І тобі треба лісу!

Моше Гутман винувато знизав плечима. Мовляв, хочу не хочу, але треба! Яків усміхнувся, розгадавши хитрість Гутмана, але сприйняв це спокійно: з подібними проханнями до нього зверталися часто.

– Ну, як треба то треба! Мені що – ліс не мій, я тілько дивлюсьи за ним. Підійди до мене десь… – Смоляр хотів сказати «в суботу», але вчасно спохопився. – На днях. Поговоримо.

– Дякую, Якове! Моше не залишиться в боргу!

– До речі, про «пеньонзи»! – спохопився Яків. – Був я у Камінці, там у повітовій раді мені сказали, що скоро будуть нові гроші.

– То які? – стривожено запитав Моше.

– Казали, що золоті чи то злоті.

– Колись уже були злоті. Ще за першої Польщі[5].

– Тепер вернули.

– А що буде з марками?

– А тобі дуже шкода? – здивувався Яків. – Багато їх маєш?

Гутман повів плечем.

– Та багато не багато, але і тих шкода! – невизначено сказав він.

– Казали, що будуть міняти. Один злотий на два міліони марок[6]. Але, Мошку, щоб поміняти, треба ще до Камінки доїхати.

Яків Смоляр підвівся з-за столу.

– То я чекаю тебе в кінці неділі, – нагадав він. – Дякую за стіл, але мені треба їхати.

Він ще раз кивнув Шмуню і залишив склеп. Треба було їхати додому, але у нього була ще одна справа.

І Яків повернув на сільську дорогу. Зупинився перед брамою Ребриків. На гуні він побачив самотню постать Галини, чималенький живіт якої підказував, що скоро родина збільшиться.

– Галино, а поклич-но тата! – сказав, привітавшись, Смоляр.

– Тато в кузні, – повідомила Галина. – Там усі наші.

«Усі наші» могло означати лише одне: Василь із зятем Данилом чаклують над черговим замовленням, а малий Богдан їм допомагає.

Яків нагнав коней і невдовзі вже був біля кузні. На його здивування, роботою там і не пахло, зате на обійсті зібралися всі Вовки, включаючи і зятя Романа Панаса. Чомусь Яків не здивувався, коли ще здалека почув голос Юстини Солтис. Жінка, як завжди, не минала нагоди присоромити сина за те, що залишив її з батьком самих, і «пройтися» по невістці Галині, яка «чарами приманила до себе Данила». Щоправда, зараз Галини тут не було, тому весь негатив дістався Данилові.

Яків Смоляр застав лише кульмінацію вистави, коли всі головні слова були сказані, природно, своєї мети не досягли і залишалося тільки почути фінальну сцену. Як завжди, цю «честь» Василь не довірив нікому.

– Юстино, і тобі не надоїло? – майже осудно мовив він. – Та ти подивисьи на себе! Від тебе, як від ядовитої змії, бризкає отрута. Чого ти сьи хочеш добити? Що після таких слів твій син кине свою жінку, яка має скоро народити, і вернисьи до тебе? Я нікого не тримаю коло себе, але прийняв його як сина. Не зятя, а сина! А ти? Подивисьи на себе! Ні дочки, ні сина коло тебе нема! Ви ж з Лукою лишилисьи самі! Хто вам колись горнятко води піднесе? А хто тобі очі закриє, коли настане час? Юстино, Юстино! Не про то ти думаєш!

Василь Вовк не кричав, не підвищував голос, що само по собі було незвично, лише неголосно говорив, але саме цей спокійний тон найбільше бісив Юстину. Вона зрозуміла, що свого не добилася (як, зрештою, кожного разу), лише кинула наостанок: «Не треба мені нічиєї помочі! Сама принесу собі води!», востаннє подивилася на принишклого Данила і залишила обійстя.

Усі полегшено зітхнули. Гнат Вовк з Романом повернулися до стайні дороблювати свою роботу, напевне перервану приходом сусідки, а Яків нарешті зліз із саней. Він узяв в руки чималий мішок і передав Василеві. Це було замовлення купити у Кам’янці потрібний для роботи реманент.

– Весело тут у вас! – тільки й сказав Яків.

– Ти пропустив найцікавіше, – мовив Василь Вовк.

Яків махнув рукою.

– Пусте! Я і так знаю, що було!

Василь віддав зятю Данилові привезене, сказавши викласти у кузні й знову роздути вогонь, який, певно, вже встиг згаснути, а сам вийняв файку і закурив:

– Як там у місті?

– А що з ним сьи стане? Стоїть! – відповів Яків. – Ти знав, що Мошко сина женив?

– Знав. Ще вчора, – відповів Василь.

– Звідки?

– Мошко покликав мене до себе, щоб похвалитисьи. Посиділи, випили…

– Просто посиділи й випили? – обережно поцікавився Яків.

– Та нє. Мошко хоче ставити хату Шмуню, то й питавсьи за залізо.

Почувши таке, Яків Смоляр голосно розсміявся. Здивований такою реакцією, з кузні визирнув восьмирічний Богдан.

– Що таке? – не зрозумів Василь.

– Та я якраз тоже їду від Мошка, де він хвальвсьи мені Шмунем і питав за дерево, – пояснив Яків.

Цього разу засміявся Василь.

– Мошко день не прожиє, як не скористає! – констатував він. – І як? Добившсьи свого?

– А в тебе?

– Ну, залізо завжди йде за деревом! Буде що скріплювати, нароблю й заліза!

Василь пустив дим.

– Левко написав письмо, – говорив він. – А в письмі прислав знимку. Він з жінкою і внучкою. Казав, що, може, десь приїде родиною. Хоч онучку зовиджу! А то тьижко, коли діти далеко.

– Так, то правда! – згодився Яків.

Василь не став далі розвивати болючу для Смоляра тему. Вони ще трохи поговорили, затим Яків попрощався і поїхав до себе додому, де на куплене вже чекала жінка Олена…

Але січень просто так не бажав закінчуватися. В останній день на лісничівку прийшла повістка, згідно з якою Костеві належало з’явитися до лікарсько-оглядової комісії, що мала визначити його придатність до служби. Ця звістка принесла у сім’ю тривогу: Олена чомусь одразу згадала свого Никольцю, що згинув на війні, а Яків – Михайла, котрий став поляком. Але діватися було нікуди, і Смолярі після плачів та зітхань усе ж змирилися з неминучим.

Лікарська комісія визнала Костю Смоляра здоровим і годним до служби в уланах. Оскільки уланський полк розквартировувався у Кам’янці, а сам Яків бував там часто, то й розлука обіцяла бути не такою тяжкою. Тим не менш Яків вирішив поговорити з сином.

Вони вийшли на галявину перед хатою, Кость почекав, коли батько запалить. А той не спішив починати розмову. Яків подивився на сосни, вкриті таким щільним шаром снігу, що було дивно, як він узагалі не поламав гілки.

– Костю, те, що ти мусиш служити, є в тому моя вина, – говорив Яків.

– Чому ви таке кажете, тату? – здивувався син.

– Я гайовий, і мені не випадає ховати сина від армії.

– Та ви не гризітьсьи за то! Я сам хочу служити! Сьи не вдало разом з братами, то хоч тепер.

– Тоди вони йшли служити до своєї армії, а ти – до польської!

– А що вже зробиш? – мовив Кость і поправив: – Що тепер уже зробиш?

– Тепер уже нічого! – згодився Яків. – Хочу тебе застерегти, сину!

– Я вас слухаю, тату!

Яків збирався з думками.

– Ти там будеш не сам! Знаю, що там багато своїх, українців, і навіть є офіцери. Але поляки є поляки! Щоб тримати в покорі, вони йдуть на всьо! Знаю, що вони спеціально збирають разом рекрутів з Волині і з Галичини.

– А що тут поганого? – не зрозумів Кость.

– А погане те, що поляки у війську ділять нас на «українців» – вихідців з земель колишньої Росії – та «русинів», себто нас із тобою.

– Але я не русин!

– От тому я і гризусь, що у першу чергу тобі треба сьи бояти не поляків, а таки своїх!

– Та ви не гризітьсьи! – повторив Кость. – Ви ж самі кажете, що буду не сам-один!

– На то сьи і надію! Але, Костю! – Яків суворо подивився на сина, від чого тому стало незатишно. – Якщо через три роки ти вернишсьи сюда і скажеш: «Я єстем поляк!», то зразу кажу: можеш навіть не трудитисьи їхати. Не пущу навіть до гуна, вже не кажучи про хату!

Костеві відлягло від серця.

– Та що ви таке придумали, тату? – з докором сказав він. – Я не поляк і не русин! Я є українець і від того не відступлю! Хіба я даремно стільки часу пропадав у «Просвіті»?

Яків по-новому подивився на молодшого сина.

– Просто я не хочу ще й тебе втратити! – признався він.

На його очах виступили зрадницькі сльози. Кость обняв батька за плечі.

– Ну, подивіться на мене: який з мене поляк? І більше того, ми з вами ще зобачимо свою Україну! Вам не вдалосьи – я зроблю! – сказав Кость.

Ці слова заспокоїли Якова. Йому враз стало якось спокійно на душі. Він згадав, що і служитиме син поруч, і не буде марширувати три роки на своїх двох ногах, а у ті нечасті дні, коли Яків бував у Кам’янці, він бачив уланів, що шпацирували містом, і вони були задоволені своєю службою. Серед них він часто чув й українську мову.

– Тоди пішли до хати! – сказав Яків. – Гадаю, що всьо буде добре. Головне, щоб наш президент не наступив комусь на мозоль і не розпочав проти когось війну!

– Та, по-моєму, з усіма ми живемо дружно! З ким тут воювати?

Але навчений досвідом батько не був таким безпечним. Хоч у липні Польща і визнала Радянський Союз, все ж залишалася Литва, яка не змирилася з тим, що її столиця Вільнюс стала Вільно і зараз їй не належить.

Одним із шляхів вирішення подібних конфліктів завжди була війна.