Читать книгу Галицька сага. Примара миру - Петро Лущик - Страница 6

Якось у перших числах серпня Василеві Морозу прийшов лист. Дивно було те, що відправником був консулат З’єднаних Держав Північної Америки[2] у Варшаві. У Морозів саме зібралися всі свої: і Вальки, і Кандиби – святкували обжинки. Обережно, як велику цінність відкривши конверт, здивований Василь дістав складений удвоє аркуш. Розгорнувши його, він побачив зверху розпростертого орла – не такого простецького, як на польському гербі. Текст був написаний латинськими буквами, але був не польський. Щоправда, деякі слова виявилися знайомими. Присутні за столом розібрали лише «Vasyl Moroz» та «Ivan Kandyba». Першим здогадався у чому річ Семен.

– Та то ж наш Іван обіцяв тобі виробити дозвіл на виїзд! – вигукнув він.

Про те, що молодший брат має намір поїхати в Америку на заробітки, в родині знали, але про себе сподівалися, що нічого з цього не вийде. Ще під час перебування Івана Кандиби в Перетині Василь домовився з ним, що той спробує забрати його до себе, але відтоді минуло чотири місяці і юнак вже почав думати, що молодший Кандиба забув про нього. Тепер же з’ясувалося, що американський консулат надто довго вирішував, чи давати йому карту в’їзду.

Тепер Василеві залишилося отримати паспорт і назбирати «157 і пів доляра на подорож та 25 долярів на кошти перших днів побуту». З цього всього саме гроші у Василя були. Їх спеціально залишив йому Іван Кандиба, дізнавшись про бажання юнака піти його дорогою. Якби справа не вигоріла, то гроші залишилися б у Семена.

Як видно, не залишаться.

Ще одна обставина допомогла Василеві: саме напередодні йому виповнився двадцять один рік – мінімальний вік, коли давали дозвіл на виїзд.

Звістку про те, що Василь Мороз їде до «Гамерики», у Перетині сприйняли по-різному. Хтось розумів, що назбирати грошей на пароплав легше, аніж на декілька морґів поля, та й нічого доброго не буде від того, що два брати з родинами житимуть під одним дахом; дехто підтримував Василя, наголошуючи на тому, що їде менший Мороз не куди-небудь, а до Івана Кандиби, який, власне, і став призвідцем цього рішення; хтось згадав Катерину із сусіднього села, яка ще перед війною поїхала за океан і пропала. Вже пізніше родина дізналася, що жінка була на тому великому кораблі, який потонув дорогою до Америки. Тоді назва «Титанік» селянам ще нічого не говорила.

Увесь серпень молодший Мороз затратив на те, щоб отримати паспорт. Це виявилося не так уже й просто, як здавалося попервах, аж ось довгождана книжечка опинилася у нього в руках. Залишалося тільки вибрати вдалий час.

Він настав на початку вересня, коли запанувала тепла погода – ще не осінь, але вже не літо. За той час, коли довелося поїздити до Львова і назад, Василь одразу став якимсь дорослим, уже не таким шибайголовою, але солідним, і навіть брат Олекса помітив такі зміни. Коли все було вирішено, всі комісії пройдені й навіть призначений день від’їзду, Василь вирішив оглянути рідне обійстя. Йому хотілося запам’ятати свій дім. За цим заняттям його застав Олекса.

Усі ці дні, коли молодший брат мотався між Перетином та Львовом, він відчував провину перед Василем. Хоч самі поїздки й не були обтяжливими (у Львові Василь зупинявся у середульшого брата Федора), все ж відчуття того, що рішення поїхати за океан спричинили і його обережні розмови про життя після Василевого весілля, не могли залишити Олексу спокійним. Його роздуми вгадав і Василь. Він підійшов до Олекси й міцно обійняв за плечі.

– Не картай себе, брате! – заспокоїв його Василь. – Я все розумію, але не думай, що тілько твої слова стали причиною. Сам видиш, що нам двом замало і батькової хати, і його морґів. А був би Хведько, то навіть не знаю, чим би то сьи кінчило. Тому я навіть хочу їхати.

– А якби не Кандиба? – запитав дещо заспокоєний цими словами старший брат.

– Навіть не знаю, – зітхнув Василь. – Пішов би до Павловського. Куди б сьи дів! Уже ліпше до него, як до москвофіла тестя!

Олексі стало весело.

– Чого ти смієшсьи?

– Павловський тебе не возьме! – впевнено сказав він.

– Чого?

– А як впізнає у тобі того вар’ята, що грозив приголубити його Зосю?

Цього разу почервонів Василь:

– Та коли то було! Та й Адам мене не впізнав. Говорив-то один Данько Солтис!

– Не треба так легко думати про осадника, – мовив Олекса. – Він, гадаю, впізнав вас усіх, але нічого робити не хоче. Ну, вкаже на вас поліцаям, кинуть вас до криміналу, а він лишисьи один з нашими хлопами. Тим більше що ви поводитеся чемно.

– Ага, тілько пані Зося наганьиє коней, коли їде через село, як за нею вовки женутьсьи!

– Береженого й Бог береже! – зробив висновок Олекса.

Він з задумою глянув на Василя.

– І все ж не хочу тебе відпускати! Далеко, та й там земля тоже не медом мазана! Чув, Іван Кандиба розказував, як тьижко робив, щоб назбирати хоч якісь гроші.

– Та знаю! Але ти, Олексо, не переживай. Справлюсьи! Морози ніколи ледачими не були!

Здавалося, лише тепер Олекса по-справжньому пізнав молодшого брата. На Покрови минає десять років відтоді, як він пішов служити до австрійської армії. Малому Василеві було тоді одинадцять. За ті роки він встиг двічі повоювати, побачити розвал «бабці Австрії» і недовге життя України, стати батьком двох синів і… майже не бачити, як із брата-шибайголови виріс слічний парубок. Шкода, що батько не дочекався цього!

– Ти там дивисьи, не перепрацьовуй! – наставляв брата Олекса. – Не знаю, чи всьо сказав Іван Кандибів, але не думаю, що в Америці просто за так платять гроші. Наробитисьи треба, дай Боже! І не звикай до гари, бо сам знаєш – то біда!

– Та я і не люблю того! – заспокоїв брата Василь, на що Олекса мовив:

– Ну-ну, всі так кажуть! А після тьижкої роботи рука сама сьи тягне до келішка.

Василь усміхнувся.

– То мені не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америці є якийсь «сухий закон». Не можна пити.

– І то добре!

Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспішив прощатися, пославшись на невідкладні справи. Хоч Олексі і хотілося довше поспілкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за ці роки вони так і не поговорили серйозно, по-чоловічому, але зрозумів, що не лише він чекає на розмову.

З-поміж численних побажань, котрими супроводжувалося чи не кожне прощання перед далекою дорогою, розмова з Марією Білецькою стала для Василя найтяжчою. Дівчина так і не змогла зрозуміти, чому її нареченому так конче потрібно їхати аж за океан, щоб заробити грошей.

Вони зустрілися біля «їхньої» верби над ставком. Василь встиг попрощатися з усіма своїми родичами, отримати необхідні у таких випадках настанови, пообіцяти, що берегтиме себе і точно через три роки повернеться. Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта в’їзду до Америки, а, відповідно, і віза була чинною саме на три роки. Повністю поглинутий підготовкою до від’їзду, до останнього дня Василь Мороз навіть не зміг спокійно поговорити з коханою.

– Невже так конче треба туди їхати? – вкотре говорила дівчина. – Так далеко і так надовго?

Василь обійняв Марію і притиснув до себе.

– Ну, не починай знов, Марійко! Ти ж знаєш, що їхати я мушу.

– Але чому? – не заспокоювалася дівчина.

– Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми підемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дітьми, та й Ганя знов у тяжі. А з твоїми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Нє, до Америки ліпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми і хату поставимо, і морґів купимо!

Марія зітхнула. Вона розуміла, що рішення Василя поїхати вже не переробиш, та й гроші витрачені великі, не вернеш, але все її єство противилося тому, що їм треба було розстатися.

– А ти мене не забудеш? – обережно запитала вона.

Василь посміхнувся. Дівчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але відчула.

– Головне, щоб ти мене дочекалася! – сказав він.

– А ти, значить, нє? – відірвала голову від його плеча Марія. – То тілько мені треба чекати, а тобі нє?

– Ну про що ти кажеш? Просто у мене не лишисьи часу на різні гульки. Я туди їду не гуляти, а заробити грошей. Та й з ким мені там гуляти? З американками? Там, кажуть, багато негрів. То шо, я буду з ними гуляти?

Ці слова трохи заспокоїли дівчину.

– А мене чого тоди не береш? – усе ж запитала вона.

– А тобі ще нема потребних років! Там беруть з двайціть одного.

Відповіді на подібні питання Марія, звичайно, знала, але щораз сподівалася, що все може змінитися у будь-яку хвилину.

– А тобі не страшно їхати самому? – запитала натомість.

– Та чого самому? – відповів Василь. – Я буду не сам. Нас там багато.

– Як то? Та з парафії крім тебе нікого!

– Зато з цілого краю багато!

І Василь розказав, як проходитиме його подорож.

– Нас зібрав Державний Уряд Посередництва Праці у Львові, – говорив він. – Там нас перевірили, чи маємо ми право на дорогу до Америки і хто нам його дав. От у мене був дозвіл від вуйка Івана Кандиби. То є мій далекий свояк і якби не запрошенє з заводу, де він робить, то я точно не попав би до Америки. Кого вже прийняв Уряд Посередництва, той зголосивсьи до Корабельного Товариства, через яке маємо їхати, щоби забезпечити собі місце на кораблі і піддатисьи лікарським оглядинам, чи здоровий. Тоди Товариство повідомляє, коли і де я маю прийти до перегляду до делєґата залізничного товариства, яке перевезе мене до Ґамбурга.

– А то де? – запитала вражена Марія.

– В німцях. То є великий порт, звідки відпливають судна до Америки.

Звичайно, Василь Мороз говорив лише те, що знав сам і що довелося пройти, але його слова здалися дівчині чимось неймовірним, адже вдома розмови крутилися здебільшого навколо домашніх справ і загалом були буденними й нецікавими. Звичайно, іноді батько Тома повертався зі Львова із новинами, котрі виходили за щоденні рамки, але Марія не часто до них прислуховувалася: знаючи ставлення Василя до діяльності її тата, вона також не цікавилася тим, чим той займався. От і сьогодні тата знову немає вдома, поїхав до Львова до свого Товариства, залишивши всю хатню роботу на неї і маму. Щоправда, після кожної такої поїздки тато привозить багато грошей. Зазвичай вони з мамою тримають це все у секреті навіть від неї, Марії, але ніщо не могло сховатися від ока допитливої дівчини. Якось вона таки взяла одну купюру з чималенької купки і пішла з нею до склепу Мошка. Той повертів у руках однотисячну марку і… відав назад ошелешеній дівчині. На її німе запитання Мошко відповів, що за такі гроші вона не купить нічого. Потрібно хоча б десять тисяч.

Звичайно, десять тисяч дівчина не принесла, але й вкрадену тисячу також не повернула на місце, слушно припустивши, що батьки нічого не втратять, як і не помітять пропажі.

А зараз Марії просто хотілося, щоб Василь нікуди не їхав, залишився з нею, і вона згодна була жити з ним де завгодно: у батьків, тулитися і в хаті Василевого брата чи навіть у наймах у Павловського.

Але дівчина розуміла, що рішення коханого остаточне.

– Я мушу йти, – нарешті сказав юнак. – Завтра зранє треба вставати. Дядько Семко казав, що відвезе до потяга. Прийдеш?

– Прийду! – пообіцяла Марія, швидко цьомкнула Василя в щоку й побігла додому.

Вона вже не хотіла нікого бачити, але тут, як на біду, до хвіртки вийшла мати.

– На гульки пішла! – строго запила вона. – Нíчого сказати – знайшла собі кавалєра!

– Мамо, не починайте знов! – огризнулася дочка.

– А я і не починала! То наша дочка почала сама! В тебе нема ніякої поваги до батька. Хіба ти забула, що через Морозів натерпівся наш тато?

– Мамо, то всьо неправда! – пробувала заперечити Марія.

– То значить, твій батько і твій брат брешуть, а твій Василь каже правду? Господи, і нашо нам таке горе у сім’ю? Одна дочка зрекласьи родини, а тепер друга робит так само! Один Степанко лишивсьи!

Про Степана родина не знала нічого від того дня, як його зустрів під Замостям Роман Панас. Відтоді минуло три роки; що сталося з сином, ніхто не знав, але півроку тому Тома попросив Антона Гул-лу щось дізнатися. Той, певно, нічого конкретного не повідомив, тільки обнадіяв Білецького, що відтоді, як завершилася польська війна, ніяких великих битв Радянська Росія не вела, тільки в Криму, але переконав Тому, що ніхто не буде перекидати війська з півночі на південь, якщо там є достатньо своїх. Невідомо, чи переконали такі докази Тому, але Катерина якось одразу заспокоїлася. Просто вона хотіла вірити, що з сином усе добре, тим більше що материнське серце підказувало, що так і є.

А Марії просто набридло сперечатися. Вона мовчки пройшла повз матір. Марія важко зітхнула. Їй дуже хотілося, щоб дітям було добре, але у них на те була своя думка…

Серед тих, хто давав настанови майбутньому емігранту Василеві, не було Андрія Валька. Саме в ту хвилину, коли наймолодший Мороз прощався з Марією Білецькою, його шваґер заходив до склепу Гутманів. За стійкою саме стояв Моше. Появу такого нечастого відвідувача він зустрів звичною посмішкою, але з Андрієм у нього були непрості стосунки. Хоч розмова ще на початку проживання Гутмана в Перетині і була єдиною, все ж Моше не забував пересторогу, озвучену Вальком того дня.

– Давненько ви не заходили до нас, Андрію! – озвався Гутман. – Усе в трудах! Хоч не можу не похвалити вас – справа, котрою ви займаєтесь, потрібна. Повірте моєму досвіду!

Моше Гутман належав до кооперативу торговців, і навіть одного разу це врятувало його від банкрутства.

– Так, роботи багато, але то потрібне діло! – згодився Андрій.

– То, може, щось хочете купити? – з готовністю запитав Гутман.

– Та ні, не нині!

– Якщо не маєте пєньонзи[3], то я можу дати в борг!

– Ні, не треба, а саме через борги я і прийшов до тебе!

– Борги? – здивувався Гутман. – Щось я не пригадую, щоб давав у борг крам[4] Валькам!

– Нам – ні! Але половина Перетина купує у тебе крам у борг!

– А що поганого я роблю? Моше розуміє, що не всі зараз мають пєньонзи, а як і мають, то вже завтра вони будуть простим папером. От і віддаю крам просто так, але записую до зошета. Будуть в людей пєньонзи – віддадуть, не буде – що вже зробиш!

– Слухай мене, Мошку, що я тобі скажу! – мовив Андрій Валько. – Те, що ти пішов на таке, я можу тілько тебе похвалити. Але я повторю: половина перетинців є у твоєму зошиті. Так може тягнутисьи довго, але до того часу, поки буде всьо добре. Як-но станетьсьи якась буча, боюсьи, що всі твої довжники згадають про твій зошит. Ти вже забув про своє місто?

Моше Гутман спохмурнів. Він чудово пам’ятав той погром у Кольбушові і вісьмох замордованих євреїв. Уже тут у спокійній обстановці він проаналізував те, що сталося, і дійшов неприємного висновку: більшість убитих мали так звані «боргові зошити», у яких вписували імена своїх боржників. А серед погромників були не лише польські жовніри, але й місцеві поляки із цих списків. І там дійсно ніхто не згадав би про ті зошити, якби не трапилась така «чудова» нагода.

– Ви гадаєте, що те саме можливе й у Перетині? – запитав Гутман.

– Коли хтось каламутить воду, догори спливає не тілько риба, але й всяке гімно, – відповів Андрій. – Риби можеш не боятисьи, а во друге…

– То що мені робити?

– Я не знаю! Хочеш – подаруй людям їхні борги, бо сам видиш – гроші зараз ніякі; хочеш – не давай більше в борг, поки не вернуть, що винні.

Андрій Валько попрямував до дверей.

– Чому ви так зі мною говорите? – зупинив його Гутман.

Андрій обернувся:

– Хочу, Мошку, щоб ти знав: хоч ти і не наш, але ти мені сьи видаєш ближчим, ніж Павловський з осади. Тим більше, кажуть, що наші апостоли тоже спочатку були не те що жидами, але й юдеями. Тому подумай на моїми словами!

Андрій Валько покинув склеп і швидкими кроками попрямував до Морозів.

Василь Мороз ще не чув його настанов перед від’їздом.