Читать книгу Веселі пригоди - Петро Залєвський - Страница 2

Дочекався таки Володька нової мобілки. Правда, не цілий рік нудився. Менше. На Паску вже була. Нова, чорна, гарна. З ліхтариком. Екран великий, триста кольорів. Супер! До компа можна підключати, і до того, як же його, принтера. Ну, в нас ні першого, ні другого ще нема. Буде!.. Головне – клянчити треба, уміючи. Не так, щоб ото без усякого толку маму щодня за спідницю смикати. Купи та купи… Нічого з цього не вийде. Факт!

Треба нагадувати начебто ненароком, майже випадково, і ні в якому разі не наслинювати, бо…

– Цитьте, я сказала! Аби так до роботи!

І все. Надія на комп’ютер тане в мареві незбутніх мрій та потрапляє разом зі зрадливими слізьми до носа, який починає підступно сьорбати.

Хе, я цю школу вже пройшов!..

А от коли про людське, а вірніше – про мамине око увесь вечір туманієш над задачкою, та силкуючись зобразити розумне і благоговійно-натхненне ангельське личко, безпристрасно підкинеш:

– А Ромка на своєму задачки складає, а він йому підказує… – і легесенько так, – комп’ю-ю-тер…

Важливо, щоб і Володька приєднався:

– А в компі є така програма, що й помилки виправляє!..

Мама промовчить, а я ж знаю – подіяло, достеменно подіяло! Невже ж вона проти, щоб її дітки краще вчились?.. І так день за днем. Хитренько. У середу нагадали, в четвер – ні-ні. Аж у п’ятницю. Не щодня! В нас графік. Правда, Володька не особливо в той успіх вірить. А я знаю – вода камінь точить. Якщо вміючи. Задля того я мамі про ніякі телефончики й не нагадую. Потерплю…

Братуха ж після того, як сусідська корова мобілку усмоктала, заспокоїтись ніяк не міг. Снив телефоном і марив. Днів зо три, пам’ятаю, як темна ніч ходив. І не їв, і не спав. А потім таки придумав. Голова! В агрофірму найнявся. Аж до кінця літа телят пас. Та копієчку до копієчки… А ще ж хрещений трохи доклав на іменини, бабуся – на Різдво та на Паску… Купив таки!..

Телефон уже на ставок не бере. Ні-ні! На вулицю з мобілкою?! Та ви що? І не потикається. Тільки в хаті. Строго. Навіть мені до рук не дає. Каже, береженого й бог береже. Не інакше, як бабине. Щоб телефон, бува, ніхто лишній до рук не ухопив, замість дзвінка-мелодії вібрацію увімкнув: мобілка підскакує, мов жива, та екраном підморгує. Клас!

І постійно схованки для апарату міняє. То, знаю, клав у тумбочку, в шухляду. Надійно. Проте не вихід – не вловити, коли Ромка, друзяка, дзвонить. То ховав поміж келихів у серванті – чутно, як дзижчить. Та Володька поспіхом телефон ухопив, що й фужер ненароком «пожужжав» на підлогу. Та на друзки. Не те…

Отак братуха з десяток їх перебрав, тих тайників. Та останній сховок для мобілки він таки вдало підшукав. У баби Насті в кімнаті. На столі. То єдине, скажу вам, місце в нашому будинку, де завжди тихо й спокійно – ніхто не гасає, не верещить, не горлопанить, і по диванах не скаче. І бабуся телефонією не інтересується зовсім. Володька, звісно, хвалився їй чудо-апаратом, й те показував, та на те натискав, і музику їй через навушники… А бабуся, знай собі, посміхнеться та рукою махне, ви, мовляв, молоді, вам у тую коробочку й заглядати. Вона й не відала, до пори, до часу, як-то кажуть, що її кімната, а точніше, стіл – то вже не просто стіл, а таємне інформаційно-зв’язкове відділення її старшого онучка, Володьки.

Ось і зараз – сидимо собі на лавочці, сонечко по тім’ячку талапає, а Володька, знай, безперестанку з двору в хату, з двору в хату, туди-сюди – чи нема повідомлення на бабиному столі. От морока!..

Це в обід. А надвечір, ближче до ночі, здійнявся вітер, вулицею пилюгу погнав. Світу не видно. Ураган!.. Небо потемніло, гуркотіти почало. А потім як лине-е!.. Наче з відра. Блискає, гримить!.. Ми відразу в хату. Поки добігли, то й підмокнути встигли. Як тільки переодяглися, так і вечеря поспіла. Ми по пиріжечку, по другому… А на вулиці рве!.. Шматує!.. Щойно добрались до молока, як світло поблимало та й погасло. Дожовували вечерю при каганцеві, якого бабуся нашвидку приліпила на сірникову коробку, і – спати! Стра-а-шно…

Хоч би яку свічечку в спальню, га? Краєм ока побачив, що бабця каганець до своєї кімнати понесла. І вона боїться!.. Ги-ги… Я й рота розкрив, щоб маму погукати, неси, мовляв, свічку! Та Володька на мене цитьнув – теж мені козаки. Та все село сміятись буде, коли прочує. Хай уже бабусі страшно, а нам?.. Парубота. З тим і поснули. Хоча я ще довгенько бачив відблиски бабусиного каганця на стелі…

А вже вранці від нічної бурі на небі й сліду не залишилось. Сонечко крізь вікно таке чисте, таке вмите. Кожна краплинка на листі самоцвітами сяє. Ми ще й на вулицю не виходили, як Володька відразу до мобілки – а гляди, дзвонив хто? Я солодко потягувався, коли з бабусиної кімнати донісся якийсь лемент. Дивина. Чого не бувало, того не бувало. Я схопився на ноги.

– Та хіба я її в руки брала? – бабуся стривожено розводила руками, – я її й не бачила, тієї коробочки…

– А де вона? Де?! – братуха несамовито гасав по кімнаті, певно ж, у пошуках зниклої мобілки. Бачу, на шафі вже побував, під ліжко поліз…

– Куди ж вона могла подітись?

– Хіба злодії які були, – підкинув я свою версію.

– Еге, стару бабу прийшли вкрасти! – бабуся недовірливо знизала плечима, – та кому я треба? У вікно не пролізла, то вони ваш телефон винесли!

– Слухай, – я знайшов брата під ліжком, – а може ти її переховав куди? Та забув?

– Ні, вона тут, тут була, на столі! І нема! – в голосі Володьки бринів відчай.

Я й собі почав озиратися. І справді – не голка ж вона! Підійшов до столу. Там тільки годинник, недогарок свічки та бабусин великий кухоль з водою. Літровий.

– На столі уже шукав! – Володька нарешті вибрався з-під ліжка.

– Гм… – я тільки знайшовся мугикнути у відповідь. І раптом мій погляд зовсім випадково впав на бабину чашку. Що це там у ній? Чорніє наче… О-о… Моб… Мобілка!.. Втопилась!

Володьку наче оса гризонула:

– Як?! Бабо! – він миттю витяг зчорнілий мокрий апарат.

Бабуся й сама від подиву аж рота відкрила. Потім, здається, до неї щось-таки почало доходити:

– То ж поночі…

– Що? – це вже я, бо Володька онімів.

– Думала, недогарок. На сірниках…

– А для чого він вам? Вночі, щоб у воду…

Бабі Насті, бачу, теж невимовно жаль мобілки, а ще більше – Володьку.

– Тож гадала спросоння, діточки, що свічка не погасла. Аби не затліло… Ой, лишенько, – вона витерла очі кінчиком хустини, – Може, ще висохне?

Володька на ті слова тільки махнув у відчаї рукою, а бабуся продовжила: – я з пенсії вже вам, нову… Руку до столу протягла, аби не вставати. Та у воду її. А то ж воно блимало! Той, як він, ваш…

– Екран! – прорвало братуху.

Він вилетів з кімнати. Я знайшов його аж в кінці городу. Володька сидів на старому стовбурі, обхопивши руками голову. Його плечі здригались. Я сів поруч.

– Ну, ти, Володько, не ображайсь на бабу. Вона ж не хотіла.

– И-и-и!.. – братів розпач вирвався назовні.

– Не таланить тобі з телефонами. Та кинь лихом об землю, – не моє, а бабине, – давай краще про комп’ютер думати.

А хіба не правда, га? Його ж бо ні корова не проковтне, ні в кухлі втопити не можна. Бо великий! Ет…