Читать книгу Веселі пригоди - Петро Залєвський - Страница 3

Купила ж таки!.. Купила! Вимолили. Переконали. І оте мамине «А ти зна-а-єш, скільки воно коштує?» залишилось в далекому минулому. Знаю. Два кабани. Правда, ми з Володькою і до шкаворочок не байдужі. Але заради такого святого ді-і-ла… Поїхали наші годки з перекупниками в один бік, а ми з грошима – в другий. У район – там є спеціальний комп’ютерний магазин. І Ромка теж з нами зголосився. Як же без нього – він же той, як його, юзер! Так себе завжди й називає. І ми такі будемо. Нарешті… Комп! Якому телефону й зрівнятися?!

А в магазині – того добра-а! Повно. Хоч греблю гати, як-то казала баба Настя. Отож повитріщались ми з братухою на ті комп’ютери, як барани на нові ворота. Мама з продавцем розмову завела, а Ромка в темних окулярах, знай собі, поважно походжає між тими блискучими ящиками та наклейки мацає. До якихось цифр та англійських написів придивляється. Спец! Хе-хе…

– Нам би такий, для задачок, рішати… – долинув до мого правого вуха мамин голос.

– Ти чув? – «народився» Ромка біля мого вуха, – не беріть такого!

Я тільки було розкрив рота, щоб перепитати нашого спеца, а якого ж потрібно, та мою увагу привернула відповідь продавця: – ну-у, в нас є офісний варіант… – він повів маму до прилавка.

Почувши таке запаморочливе словечко, мені відразу перехотілось слухати нашого порадника. Теж мені!.. Знавець.

– То ж офіс! Не просто так!.. – я гаряче зашепотів Ромці. – Круто.

– Угу! – додав братуха, – не що-небудь!.. – супер!

– Ет, – махнув рукою Ромка, – робіть, що хочете! Вам кажи-не-кажи… Телепні!..

Ми в моменті стали як два сірники. Щоб так не в магазині, а вдома, то вже би й палахкотіло. – Зада-а-чки вони рішатимуть! Хотів би я бачити, – докинув через плече Ромка.

– А що?! – це в нас вискочило одночасно.

– Математики знайшлися! А в ігри? До мене? – додав жару юзер.

– Чого б-то?

– Бо треба купувати домашній. – Ромка багатозначно постукав пальцем по своєму лобі, – до-маш-ній!.. – для більшої дохідливості останнє він запустив по складах.

Але ж «офіс, офіс!», як звучить, га?

Дивлюся, а тим часом продавець мамі якісь диски підсовує. Не інакше, як з тими задачами. Угу. Або вправи. З англійської.

– То що, берете?

Мама у відповідь ствердно кивнула головою. Офіс – наш!

– А послугами програміста користуватись будете?

Мама, ясна річ, останнього не зрозуміла:

– Якого ще програміста?

Продавець чемно посміхнувся:

– Розумієте, офісний – пустий. Туди потрібно…

– Як це пустий? – продавцеві слова збили її з пантелику. Так само, як і нас.

– За що ж такі гроші?! – обурилась мама. Ми – теж. Де це видано, щоб за порожнього ящика скільки вгатити? Лише, чую, один Ромка захихикав. Ти ба, вража душа. Тут хоч плач, а йому смішно!..

– Ні, я про те, що в ньому не встановлена операційна система… – якомога спокійніше повідомив продавець. – Потрібно програміста. Щоб із ішого носія… За окрему плату.

– То так би й говорили, що на ціннику одне, а насправді – інше!.. – з цими словами мама повернулась до нас: – ходімо! Іншим разом купимо! І не тут!

– Ну ма-а… – ми відчайдушно зарепетували в один голос: повертатися впорожні ніяк не входило в наші грандіозні плани.

З такого шокового стану нас вивів голос продавця, як соломинка потопаючому:

– Заспокойтесь, будь-ласка. Жіночко, вам зовсім не обов’язково наймати програміста. Може, у вас є знайомі, які допомогли б вам з операційкою. Ось і все…

Ми з Володькою, не змовляючись, з благаючим поглядом «рятуй» уставились на Ромку. Але наш спец тільки ніяково знизав плечима та забелькотав зовсім якось по-дурнуватому:

– То я, теє, тільки ото програмки вмію…

Все ясно. Володька аж зубами заскрипів. Юзер! А ще темні окуляри нап’яв, га? Знаток! Чиє б нявчало, а ваше б мовчало. Ми з братухою вже приречено подивились на дверну ручку, коли знову обізвався продавець. Спаситель наш!

– Раз таке діло, я можу запропонувати вам…

Ми уупинили маму на півдорозі до тієї злощасної ручки.

– У нас є й інші моделі. – Продавець на мить замовк, певно, підбираючи зрозуміле нам слово: – повні.

– То чого ж ви мовчите?! – мама повернулась знову до прилавку.

Продавець знову вичавив із себе посмішку. Як-то воно зветься? Ага, згадав, сервіс! Гадаю, розмовляючи з нашою мамою десь біля тину на вулиці, він давно уже перестав би приязно посміхатися. І мабуть, таки вони полаялися б. А тут – що то сила волі в чоловіка! Сервіс!

– Це домашній варіант. Продається разом з операційкою.

– А він задачки розв’язує?

– Звичайно… Тільки коштує трішки дорожче.

– Ма-а, давай купимо домашній! Я такий хочу!.. – а що не кажіть, мій Володька- як знахідка.

– Нащо ж нам той офіс? Та ще й порожній! – защебетав-затьохкав і я з другого боку.

…Зітхнули полегшено, коли мама дістала гаманця. Охо-о… Сказиться тре’, як-то казала баба Настя, з тими купівлями. Сім потів зійде.

– А що я говорив? – Ромка знову по складах: – до-маш-ній! – і чваньковито запхнув обидві руки в кишені шортів. Ми промовчали.

Екран, чи то пак, монітор, купили такий же тоненький, як у Ромки. Правда, трохи менший, бо на великий у мами не вистачило грошей. Нам і такого вистачить!

З купою коробок їдемо додому. На таксі. Ура! Душа співає-є!..

Мама по приїзді побігла на роботу. А Ромка притаскав пару дисків з іграми. Ось вона, мрія! Ми дружно заходилися досліджувати обнову. Щасливі не менше за нас гуси з тієї радості сиділи цілісінький день без води.

Тут уже юзер таки показав, що він щось у справах тямить – справно всі проводи поприєднував і наш апарат засвітився приємним літнім небом. Ну Ромка, ну голова!

Аж раптом посеред тієї зачарованої сині висвітилась якась таблиця.

– А це що таке? – Володька втупився в екран. – «Система потребує активації…»

– Чого-чого? – перепитав я.

– А це що за новини?! – братуха бликнув на Ромку. Та з усього було видно, що наш спец теж таке бачить вперше.

– З моїм цього не було… Чесно. – Він знизав плечима, – дай почитаю.

Ромка вняпився в таблицю:

– Ага! Ясно. Потрібно ввести код.

– А де ж його взяти? – покосився братуха на Ромку.

– А коли не введемо? Тоді? Що? – слідом за братовим затрусився мій голос.

– Нічого. Читайте – комп перестане працювати через шість днів. – Ромка тикнув пальцем на напис, – бачите?

– То це за такі гроші… – мені пригадались наші кабани, – і всього на шість?

– Це сьогодні, а завтра вже буде на п’ять, – шмигнув носом Ромка, – треба дзвонить.

– Куди?

– До них у фірму…

Ми до толку ще не второпали, чому нам треба дзвонити, і звідки на наші голови звалилась така морока, коли юзер нас остаточно затуркав:

– Треба шукати номер!

– Де?..

– Певно, в інструкції…

Риємо!.. А вони ж всі не по-нашому писані. Що робити, га? Хоч плач! Англійські букви з горем пополам ще розрізняємо, а вже ті китайські ієрогліфи… Біда! Володька вже й руки опустив… Ось тобі й «домашній» варіант.

Коли раптом Ромка аж підскочив:

– Є! Дивіться, є! На останній сторіночці малюсінькими буквочками – і фірма, і номер… Номер!..

– Йє-є-с! – братуха переможно смиконув донизу зігнутою в лікті рукою.

Я й собі встромив носа в інструкцію: – написано, дзвінки безплатні!

– Ща’ зв’якнемо. – Ромка діловито витяг свою побілку, набрав номер.

Ми завмерли в очікуванні. Рятівник наш! Що то мати хорошого сусіда. Та ми йому, коли тре’, – все-е!..

«Вас вітає корпорація…» – долинуло з телефону.

– Нам потрібно код! Код! На комп… – Ромка не став вислуховувати купи подяк за наш дзвінок. – Вибило.

Він набрав ще раз.

«Вас вітає корпорація…» – тим же медовим голосочком проспівала мобілка.

– Та хто вона така? Ми це вже чули! – Володька нетерпеливо закружляв по кімнаті, – кажи їй, хай дає код!

Ромка натиснув на виклик знову. Те ж саме! Біда. Мабуть, лише після восьмої, а то й дев’ятої спроби привітно-обридливих вітань-дякувань мобілка нарешті заговорила до нас якоюсь ламаною російською:

– Назовьїтє пожалуйста номьєр компьютьєра…

Володька злякано прошепотів:

– Мабуть в Америку попали. Ого…

– А де ж він? – Ромка відфутболив «американцеві» щирою українською, – дивлюсь. Збоку… Є! Наклейка. Ага. Диктую.

Потім якусь незрозумілу купу цифр та букв диктували йому з іншого кінця світу. Ромка застукотів по клавіатурі.

– Нарешті, – спец втомлено заховав телефон до кишені, – тепер можна й ігри.

З екрана дійсно зникла нахабна таблиця.

А далі – полетіло. Гуділи біля компа до пізньої ночі, наче стривожені джмелі. Відважні мотоциклісти гасали на таких неймовірних швидкостях, що здається вивалювались з екрану до нас в кімнату. Чесно!..

А вранці, ледве відкрили очі, знову – туди! У те, у віртуальне, як важно казав Ромка. Аж тут! Знову!.. Те саме. Голубе небо, білі хмаринки і табличка – система потребує повторної активації. Для надійності. Залишилось п’ять днів. Отакої! Мчимо до сусіда.

– Я би й рад, та нема звідки. вчора все до копійки з’їло. – Ромка солодко потягнувся.

– То ж написано – безплатно!..

– Брешуть! В Америку, певно, за гроші…

…Ех, усього п’ять днів. П’ять! Завтра буде чотири. Треба просити в мами гроші. Ромці на поповнення рахунку. Аби дзвонив…