Читать книгу Веселі пригоди - Петро Залєвський - Страница 4

Проте мама на поступки не пішла. Крапка. Хоча ми дружно, в два голоси, скиглили щоранку, в обід, і щовечора. І так чотири дні. Все наше завивання вперлося в залізний аргумент:

– Хліба нема за що купити! З вашими комп’ютерами…

П’ятого дня комп помер. Ну майже. Написав на екрані, що нам з Володькою відмовлено в доступі. І це кому, кому?! Нам, його законним господарям. Братуха в тяжкій задумі обхопив руками голову, а я безнадійно розглядав блискучу велику кнопку на корпусі померлого апарата.

– А може, його треба включити-виключити, га? – подав безнадійну ідею.

– Ет… – махнув рукою Володька. Роби, мовляв, що хочеш.

Спробував. І знову те саме…

– Якби в компі календар відключити, га? – подумав я вголос.

– Угу… – брат скривив недовірливо губи, – а як?

– Може, десь є така спеціальна кнопка?

– То вона ж одна! Та, що включати. І все…

– А це? Ось! Дивись, – я тикнув пальцем на ще одну, – ага! Є!

– Те-е… – Володька шмигнув носом, – натисни, коли хочеш. То кнопка для дисків…

Правда. Ж-жик-вжик! Виїхала-сховалась тека.

– От же ж!? Що будеш робити? – здається, якби переді мною стояв поламаний велосипед, а не комп, то я би обов’язково копнув його носаком.

– Чуєш, а там, може, ще десь кнопка є?..

– Де?

– Ну, всередині…

– А як поламаємо? – на якусь мить в моїй голові завертівся слабенькою дзиґою голос розуму.

– Та що йому станеться?! Якщо є, клацнемо. А що?..

Сказано – зроблено. Я подув по викрутку. Братуха – голова! Старший. Хіба ж ми нелюди які, щоб комп’ютера потрощити? Ми ж легенько, тільки заглянемо, подивимось, що там у ньому, а гляди, й робить почне. Коли там кнопочка є. Ота календарна. Ось тільки пару гвинтиків викрутимо…

Володька від старання аж язика висолопив. А в мене від надмірного хвилювання чуб змокрів. Те-е-к… Один гвинтик вже є. Наш.

– Тримай! – Володька простяг його мені.

Від нервової напруги аж руки трусяться. Й сам не знаю як, але той клятий шуруп слизнув з моїх пальців, і…

– Що?..

– Упав. Десь тут… На підлозі.

– Розтелепа!..

Я тільки мовчки засопів. Хіба ж я хотів?.. Воно само якось.

– Шукай тепер!

Тутечки я вже огризнувся:

– А не ти захотів компа розібрати?

Якби не той невидимий гвинтик десь під ногами, то на підлозі уже б валялися і ґудзики з моєї сорочки. А коли б мені підвезло, то й з братушиної.

Ми заходилися рачкувати. Нема! Ніде нема.

– А може він, ну-у, туди-и… – я підкинув несміливо.

– Куди? – Володька звівся на коліна.

– Туди, – я тикнув пальцем на щілину між дошками, – упав…

Не знаю, а лише здогадуюсь, чим би закінчилась наша дружня братня бесіда, якби до нас не завітав Ромка.

– Що за поклони? – захихотів він, уздрівши нас на колінах, – ви чо’?

– Ми це-е, кнопку на календар, – признався я, кивнувши на комп’ютер, – і шуруп загубили.

– Через нього все! – не преминув вишкіритися мій братичок.

Ромка здивовано роззявив рота та шкрябонув себе за вухом:

– То ви що? Повні телепні? Ги-ги!

– А чого?

– Який календар? Це тобі що, шпиця у колесі? Ой, не можу!.. Ха-ха!.. – сусід зайшовся голосним сміхом.

– Ми тільки глянути. А то не робить. – Володька ковзнув поглядом по «ящику», що мертво лежав посеред кімнати.

– Тільки одним оком!..

– І все!..

– Що «все»? – перекривив Ромка братуху, гупнувши себе щиколотками по лобі. – Розбирають, ну?! Він же на гарантії! На га-ран-ті-ї! – ох, як же сусід запустив по складах, точно як англійській.

– Ну і…

– Розкручувати не можна! Не мож-на. Ясно?

– І що тоді з ним робити?

Ромка поважно всівся, розкинувши обидві руки на спинку дивана:

– Дякуйте, що в сусідах такий чоловік живе, як я. Юзер!

– В тебе ж на телефоні ні копійки. Щоби в Америку…

– Ага! – докинув і я.

– Причому тут мобіла! До мене завтра брат приїжджає. Двоюрідний. Дійшло?

– Е-е…

– Ну й не дійде! – чомусь розсердився Ромка. Начебто ми спроможні вгадувати чиїсь думки. – Він добре в компах волоче, – продовжив сусід, – лівака привезе.

– А що воно таке? Лівак.

– Хе-хе!.. Програмісти! Це операційка така.

– А ця вже погана, наша?

Спец діловито заклав ногу на ногу:

– Темнота! Нетрі! ЇЇ встановлюєш у комп’ютер, і нікуди дзвонить більш не треба. Отак!

– То прийдеться таки розібрати компа?

– Ну село-ковбаса! – продовжував кепкувати Ромка, начебто він виріс не на тому кутку, що й ми, – вона на диску, на диску!

– А-а… – «заакав» Володька. Можна подумати, що він щось допетрав. Певно, так, як і я. Проте слідом за братухою я розуміюче «агакнув»:

– Ага. А без одного гвинтика робитиме? – додав я на всяк’ випадок.

– По любому. Сто відсотків. Взавтра встановимо. Хай тільки приїде, і відразу… Той шуруп ні до чого.

– Його можна й не шукати?

Ромка крякнув:

– Ну… Лишнім він би там не був. Комплект!..

Ось уже тепер нам ясно. Все ясно. Як серед білого дня! І більш не мені, а Володьці. Він же – голова! Бо старший:

– Дуй в сарай по лома.

– ???…

– Будемо зривати підлогу. Поки мама не повернулась. Повинні успіть…