Читать книгу Веселі пригоди - Петро Залєвський - Страница 5

Сидимо в густій кропиві. Під старою березою в кінці саду. Вечоріє вже, а ми з Володькою, братухою, тутечки ще з обіду. Печемося. Иги!.. Бо надумали з дому дременути. Та так, щоб назавжди. Ну, хоча б до темної ночі. А що робити? Коли в хаті таке-е… Бузувіри! Як говорить баба Настя.

…І того шпаркого гвинтика не знайшли, і плінтуса потрощили. Ломом. Та якби ж-то тільки й того!

Коли Володька почав завзято длубати важкою залізякою дошку в підлозі, я слушно зауважив, що непогано було б її підважити. Хай не думає, що тільки він – голова. І моя варить!..

– Притягни поліно! – звелів братуха.

– Я вже лома приносив! Тепер твоя черга!..

Володька зло позирився в мій бік, та засікши рішучість моїх намірів, вирішив не вдаватись до подібних дрібниць, як-то тріску наших сорочок та звичного братерського сопіння з одночасним валянням на підлозі.

– Подумаєш!..

Видно, що старший меншому уступати не помишляв. Та братуха не став зайве нагадувати, хто випустив злощасного комп’ютерного гвинта у щілину між дошками, а пробіг очима по кімнаті:

– І це згодиться! – його погляд зупинився на маминій прасці, що стояла в кутку кімнати. – Зараз її підкладемо.

– А коли, ну, те-е… – мені вистачило ума засумніватися в братовій винахідливості. Та Володька договорити не дав:

– Та що їй станеться? Вона ж металева!

Підклали праску. Боком. Зверху – лом. Вільним кінцем під плінтус… Ага. Володька натужився… Не йде. Я допоміг. Натиснули… І-і…

Хря-я-ясь!.. Бе-бе-х!!..

Не знаю до толку, що в той мент сталося, але коли я врешті насмілився відкрити очі… То-о… Ой! Краще б мені того не бачити до самої смерті, як-то каже баба Настя.

Братуха сидів на підлозі, чухаючи потилицю – то перший факт, що влипли! Я перелякано повів очима до стіни, туди, де був плінтус. А потім розпачливо присвиснув, в точності повторивши Володьчине шкряботіння загривка. Бо брати’ ж!

– Тре’ тікать. – підсумував братуха, досконало вивчивши результати нашої роботи.

– А куди?

– Світ за очі. Поки мама не прийшла. А то…

Я, здається, відчув кінчиками вух, як завзято фурчатиме мамин рушник. І мабуть, цього разу лише ним не обійдеться. Спробуй-но тепер мамі пояснити, навіщо вже нам, двом пустоголовим макітрам, прикортіло підлогу зривати? Ну все, все вже було, а щоб хату розносити, га? Ого-о… І оте мамине «Чого вам ще бракує?» буде останнім, що ми від неї почуємо, бо далі… Ох… Добре, коли тільки рушник. А дійде до лозини. П’ятами чую, дійде. І що скажеш? Що шукали болта? Якого? З нового комп’ютера?!.. Уже? Не ро’бить? Розібрали? То це вам що, шпиця з велосипеда – щоб її крутити? Два кабани коштує, два! Рік росли, а вони за два дні рознесли. Палисвіти! Як скаже баба Настя.

– Тут і таткові роботи вистачить. – шмигнув я носом, – на цей раз.

– Праску треба сховати. Щоб не за все зразу. – Володька наче вгадав усі мої шалені думки.

– Угу…

«Затерли» її в диван. А відбиту пластмасову ручку загилили аж у калюжу, що на дорозі. І кінці в воду!

Руків’я, видко, тоді «від’єдналося» від праски, коли з рук вислизнув лом та по ньому й торохнув. Плінтуса, видертого «з м’ясом» і тріснутого по всій довжині, якось навскоси та приліпили. Братуха вже було погнався по фарбу, аби хоч трохи поприховувати чималі огріхи на клятій деревині, залишені залізякою.

– Смердітиме на всю хату… – я остудив Володьчину біганину, – та й стіна… Однак побачать.

– Н-дя… – братуха безнадійно спробував притулити до штукатурки добренький шмат відірваних шпалер, – а мо’, гвіздочками як?..

– Лом уже був. Тепер тутечки молотка лише й бракувало.

Володька заклопотано колупнув нігтем глибоченьку борозну, залишену ломом на стіні:

– Розрисували… Я ж кажу, линяємо!

Вдруге повторювати братусі не довелось. Ми дременули з хати, як говорив Володька – світ за очі.

Правда, я ще встиг зметикувати і на ходу прихопити веселенький шмат сала з холодильника. Бо в мандри йдемо! А коли пополуднати?.. Тоді що? Вмирати з голоду? А сальце буде, як знахідка. Гайда!.. Володька зопалу заледве не передушив гусеня, що необачно влізло йому під ноги. Від табуна, певно, відбилось. Це вона, бісова птиця, третій день нам жити по-людськи не дає – паси її та паси!..

…Крізь хвіртку проскочити не успіли – ще здалеку помітили маму, що саме поверталася з роботи. Її зміна сьогодні до обіду. Того й чесонули в кінець саду, під стару березу. А там кропиви ж!..

Сидимо. Мліємо… Добре, що мама не пішла відразу до хати, а зайнялась нашою пораниною – і, бачу, води гусям, і до кроликів зазирнула… Знаємо й самі, що там голо й босо… Додасться нам, ой, додасться-я… Але мама гукати нас не стала – мабуть, подумала, що її обидва шибеники у ставочку хлюпаються. Якби ж – то!

Кропива тутечки буйно розперезалась, як не повернися, дошкуляє. Я вже й так, і сяк мостився, то лікті вогнем, то коліно… Володька раз-по-раз себе по вусі ляскає. Комарі. Тут у затінку, їх повно. Від спеки поховалися. Дзиґотять. А лишній раз і не поворухнешся – мама ондечки, на грядці з сапкою, кожний порух помітить. А тоді «Чом це ви, соколики, в кропиві? Обидва?». І пішло-поїхало…

А комарі все дужче крильми лопотять. Вечоріє. На співах, було, затягували «Комарики-дзюбрики, кали-на..». Які ще вам «дзюбрики»?! Шуліки!

– Діставай свої запаси.

Я мовчки витяг з-за пазухи добрячий шмат сала.

– Хоч перекусимо. Засвітло. – Володька зачепив зубами гарний кус, – хліб давай!

– Нема.

– Як?! – братуха перестав жувати. – А де?

– Не встиг хапонути. Спішили ж…

Володька невдоволено хмикнув:

– Дурне сало без хліба!

Проте свого кусня дожував. Надсилу, бачу. І мені враз так їсти захотілось, хоч плач! Я навіть спробував сало полизати. Фе-е… Солоне. Тут би хлібчика. Хоч на мізинчик.

– Чом це холодильник… – раптом десь із двору долинув мамин голос. За тією голодною морокою ми й не помітили, як вона пішла з городу. Певно, аби спину розігнути, як говорить баба Настя.

– Ми ж, здається, до холодильника не добралися… – чи то до мене, чи то до себе промовив Володька.

– Поплив, га! От же хлопчики… – знову почули з подвір’я, – і гусенят нема.

– То я, мабуть, коли сало тяг… Дверцята, того’, не закрив. Лід і розтав.

Братуха бликнув на мене на цього разу навіть співчутливо:

– Мабуть, ми й ночувати до хати не підемо. – Сказав, як риску підвів.

Я вкотре ляснув себе по лобі. «Дзюбрики!». Вже й гулі повилазили. А Володька заходився стягувати кросівок.

– Що, п’яти ще не погризли? – спробував кисло гигикнути я, копнувши братового лаптя.

– Ет… – відмахнувся Володька від мене, – якась кузка залізла. Втнула… Подай! – він кивнув на кросівок, – футболить він…

Я взяв лаптя в руки. Бо сперечатись з братухою не хочеться. Проти ночі. І якої! Хто зна, що нас чекає. В цих заростях… А коли вовки?

Раптом мою увагу привернуло щось блискуче на протекторі:

– Ку-у-зка! Вкуси-и-ла! – перекривив Володьку, – цвяха загнав! У підошву!

– Хіба? – не повірив мені брат.

Він заходився виколупувати з протектора блискучу скабку. Я й собі нахилився, заглядаючи, як сорока в кістку.

– Чи ти ба… – братуха нарешті витягнув «цвяха». – Дивись!..

– То це ж той шуруп! З компа!

Володька звично пошкрябав потилицю:

– І як він там опинився?

– Наступив!

– Хе!.. Якби ж-то знаття…

– А ти відразу – лома-а! І все було б, як у людей!

– Хіба я хотів? – и-ги, коли це видано, щоб старший захищався? І тому я сміло ринувся в лобову атаку:

– Їли б оце вареники! А не сало облизували! Дурне.

– А не ти болта загубив?! – ошкірився Володька. – Не ти?..

Мабуть, наступного моменту ми таки ті хащі «уклали» б у землю. На зло вовкам. Дружньо і міцно обійнявшись. Як і личить братам. Але на щастя для кропиви та на нашу біду оте братню перепалку, щобільше почала нагадувати лемент, почула мама, яка саме прочісувала садок в пошуках підлої гусячої птиці:

– А ви чого тут? Я вже з ніг збилася, а вони… Сидьма сидять!

Як-то сніг на голову. Чесно. Я онімів. А братуха, от же язичок підвішений, га:

– Та ми шукаємо, мам… – Володька вмить сотворив ангельське личко. Вміє! Талант! – Десь тут неначе щойно пищали.

– А холодильника хто не закрив? Коти сало витягли.

Я тільки щось промуркотів незрозуміле, як той наїжений кіт, що рік сала не бачив. Та тільки очима – луп та луп. А ратичок медовим голосочком відразу на інше: