Читать книгу 4 3 2 1 - Пол Остер, Пол Бенджамин Остер - Страница 10

Його дідо називав це «курйозним перехідним періодом», себто проміжком часу між двома іншими проміжками, часом без часу, коли всі правила щодо того, як треба жити на світі, були спущені в унітаз, і хоча хлопець-безбатченко й розумів, що так безкінечно тривати не може, йому хотілося, щоби цей період розтягнувся довше за ті два місяці, які були йому призначені, хоча б іще на два місяці на додаток до початкових двох, а потім, можливо, іще на півроку, а то й на рік. В той перехідний період жити було приємно – ані тобі школи, ані тобі нічого, що було з нею пов’язано, химерне провалля між одним життям і наступним, коли його матір була з ним з тої миті, коли він розплющував уранці очі, і до миті, коли він їх заплющував вночі, бо була вона єдиною людиною, чию реальність він відчував, єдиною реальною людиною, яка залишилася у нього в усьому світі, і було вкрай приємно проводити оті дні та тижні разом із нею, оті химерні два місяці, коли вони харчувалися в ресторанах, оглядали порожні квартири і майже кожного дня ходили до кінотеатру і передивилися безліч фільмів, сидячи в темряві на гальорці, де можна було поплакати, коли хотілося, й нікому не пояснювати – чому. Його матір називала це «борсанням у багнюці», і під цим, на думку Фергюсона, вона мала на увазі багнюку їхнього нещастя, але він невдовзі виявив, що занурення в цю багнюку може бути навдивовижу приємним, якщо не перейматися глибиною занурення й не боятися потонути. А оскільки сльози постійно заштовхували їх назад у минуле, то вони захищали їх від необхідності думати про майбутнє, але одного дня матір сказала, що час уже й замислитися про нього – і плач припинився.

На жаль, від школи подітися було нікуди. Тож хоч як би не бажав Фергюсон продовжити свою свободу, але впливати на такі речі було поза межами його можливостей, тому після того, як вони з матір’ю вирішили орендувати квартиру в Західній частині Центрального парку, наступним пунктом плану стало влаштувати його до хорошої приватної школи. Про школу державну навіть не йшлося. Стосовно цього пункту тітка Мілдред займала непримиренну позицію, і Фергюсонова матір, виявивши рідкісну готовність погодитися з сестрою, пристала на її пораду, усвідомлюючи, що Мілдред краще зналася на питаннях освіти. І дійсно – навіщо кидати Арчі на жорсткий асфальт ігрового майданчика державної школи, якщо можна дозволити собі витрати на приватне навчання? Матір просто хотіла, щоби її хлопчик мав, по можливості, усе найкраще, а той Нью-Йорк, з якого вона поїхала 1944 року, став тепер містом похмурішим і небезпечнішим; вулицями Верхнього Вест-сайду тинялися банди молодиків, озброєні складаними ножами та вбивчими саморобними пістолями, тинялися за якихось двадцять п’ять кварталів від того місця, де мешкали її батьки, але сприймалося це як інший всесвіт – то був район, трансформований напливом іммігрантів-пуерторіканців протягом кількох останніх років; і той район став тепер бруднішим, біднішим та мальовничішим, аніж під час війни, тамтешнє повітря повнилося незнайомими запахами та звуками, на тротуарах Авеню Колумба та Амстердам-авеню панувала чужа енергетика, варто було лише вийти за поріг, щоби відчути підспудну течію загрози й розгардіяшу, і тому матір Фергюсона, яка так комфортно почувалася в Нью-Йорку дитиною та молодою дівчиною, непокоїлася за безпеку свого сина. Друга половина перехідного періоду була, ясна річ, присвячена не лише купівлі меблів та походам до кінотеатрів, бо наданий тіткою Мілдред перелік з півдесятка приватних шкіл треба було дослідити й обговорити, обійти класи та обдивитися обладнання, поговорити з директорами та начальниками прийомних комісій, пройти IQ-тести й здати вступні екзамени, і коли Фергюсона прийняли до хлопчачої школи в Гіл’ярді, яку тітка Мілдред вважала найкращою, то в сім’ї здійнялася така хвиля радості, така хвиля душевного тепла й ентузіазму з боку родичів та матері накотилася на Фергюсона, що майже восьмирічний хлопець-безбатченко вирішив, що, можливо, школа є, зрештою, не таким вже й поганим способом проводити час. Звісно, влитися в колектив і надолужити згаяне буде нелегко, зважаючи на те, що був лютий, і майже дві третини навчального року вже минуло, носити кожного дня піджак з галстуком – теж не подарунок, хоча, можливо, це й не буде великою проблемою, можливо, він досить швидко призвичаїться до такого вбрання, а навіть якщо це й буде проблемою, і він не зможе призвичаїтися, то все одно це не мало жодного значення, бо він мусив ходити до хлопчачої школи в Гіл’ярді, подобалося йому це чи ні.

Фергюсон пішов до тої школи тому, що тітка Мілдред переконала матір: це – одна з найкращих шкіл у місті, з усталеною репутацією завдяки чудовій академічній успішності її учнів, але ніхто не попередив Фергюсона, що його однокласники виявляться дітьми найбагатших людей Америки, нащадками привілейованої й старої фінансової аристократії Нью-Йорка, що він буде єдиним хлопцем у класі, який мешкав на Вест-сайді, і одним з одинадцяти нехристиян у школі, де навчалося майже шістсот учнів за програмою «від дитсадка й до дванадцятого класу». Спершу ніхто нічого не запідозрив, гадаючи що він – просто шотландський пресвітеріанин – помилка цілком зрозуміла з огляду на прізвище, яке хибно присвоїли його діду в 1900 році, але потім один з вчителів помітив, що губи Фергюсона не ворушаться, коли під час ранкової молитви треба було промовляти «Наш Господь, Ісус Христос», і невдовзі пішла чутка, що він був одним з одинадцяти, а не одним з п’ятисот семидесяти шести. Зважте іще на той факт, що Фергюсон прийшов до школи запізно, переважно мовчазним хлопцем, який не знав нікого в класі, і стало ясно, що його перебування в Гіл’ярді було приречений від самого початку, приреченим іще навіть до того, як його нога вперше ступила на поріг тої школи.

Не можна сказати, що до нього ставилися непривітно, що хтось залякував його чи створював йому незручності. Як і у всіх інших школах, в Гіл’ярді були хлопці доброзичливі, нейтральні та недоброзичливі. Але навіть найбільш недоброзичливі з них ніколи не дражнили Фергюсона за те, що він єврей. Може, школа Гіл’ярд і була старомодним і строгим закладом типу «піджак-та-краватка», але в ній водночас пропагувалися толерантність та шляхетний самоконтроль, і тому будь-який акт відвертої упередженості був би жорстко препинений адміністрацією. Але складнішою, і тому малозрозумілою обставиною було те, що Фергюсону доводилося миритися з простодушним невіглаством, прищепленим, здавалося, його однокласникам іще при народженні. Навіть Дуг Хейз, завжди такий приязний Дугі Хейз, який першим виявив ініціативу заприятелювати з Фергюсоном, коли той тільки-но з’явився в Гіл’ярді, який першим запросив його на свій день народження, а потім не менш ніж разів з десять – до особняка своїх батьків на Східній Сімдесят-восьмій вулиці, і досі міг спитати після дев’яти місяців спілкування з Фергюсоном; «А що ти плануєш на День подяки?»

– Їсти індичку, – відповів Фергюсон. – Ми кожного року так робимо – йдемо з мамою до діда з бабусею і їмо фаршировану індичку з підливкою.

– О, – сказав Дугі, – а я й гадки не мав.

– Чому? – поцікавився Фергюсон. – Хіба ви не робите те ж саме?

– Робимо, ясна річ. Я просто не знав, що ваш народ святкує День подяки.

– Мій народ?

– Еге ж-бо. Єврейський народ.

– А чому б нам не святкувати День подяки?

– Ну, мабуть, тому, що це чисто американська штука. Пілігрими. Плімут Рок. Всі оті англійці в кумедних капелюхах, які припливли сюди на кораблі «Мейфлауер».

Фергюсон був такий спантеличений цією ремаркою Дуга, що навіть не знав, що й сказати. До того моменту йому й на думку не спадало, що він може й не бути американцем, вірніше, його спосіб бути американцем виявиться менш автентичним, аніж спосіб бути американцем у Дуга та інших хлопців, але його приятель, схоже, хотів підкреслити ось що: між ними існувала різниця, невловима й непояснима риса, яка мала стосунок до англійських предків у чорних капелюхах, тривалості часу, проведеного по цей бік океану, і до кількості грошей, котрі давали змогу мешкати в чотириповерховому особняку на Верхньому Іст-Сайді. Ця риса робила одні родини більш американськими, аніж інші, а в кінцевому підсумку різниця між ними ставала настільки великою, що менш американські родини можна було й не вважати американськими взагалі.

Поза сумнівом, матір вибрала йому не ту школу, що треба, але попри оту приголомшливу розмову про харчувальні традиції євреїв під час національних свят, вже не кажучи про приголомшливі моменти до і після цієї розмови з Дугі Хейзом, Фергюсон не відчував ані найменшого бажання покинути школу Гіл’ярд. Навіть не зважаючи на те, що йому важко було збагнути особливості поглядів та традицій світу, до якого він увійшов, Фергюсон робив все від нього залежне, щоби їх дотримуватися, хоча й не раз винуватив свою матір та тітку Мілдред за те, що вони його сюди влаштували. Зрештою, десь же треба навчатися. Згідно до закону, кожна дитина віком до шістнадцяти років мала ходити до школи, а в тім, що стосувалося Фергюсона, школа Гіл’ярд була не гіршою й не кращою за будь-який інший пенітенціарний заклад для молоді. І не було вини школи в тім, що навчався він там погано. В смутні перші дні після смерті Стенлі Фергюсона малий Фергюсон дійшов висновку, що він живе у всесвіті, перевернутому догори ногами, всесвіті реверсивних понять (день = ніч, надія = розпач, сила = слабкість), і в питанні про школу це означало, що тепер він просто був зобов’язаний замість успіху добиватися неуспіху, а зважаючи на те, що йому тепер було вкрай приємно ні про що не турбуватися, було приємно принципово прагнути поразки й кидатися в затишні обійми приниження й фіаско, можна було не сумніватися, що Фергюсон провалився б так само безславно і в будь-якій іншій школі.

Вчителі визнали його «лінивим і невмотивованим, байдужим до авторитетної думки, схильним відволікатися, впертим, вражаюче недисциплінованим, людиною-загадкою». Хлопець, який дав вірну відповідь на кожне запитання вступного екзамену і який буквально підкорив директора приймальної комісії своєю приязною вдачею та не по роках зрілими судженнями, пізній прибулець, який мав би приносити додому найвищі оцінки з усіх предметів, заробив лише одну оцінку «відмінно» у своєму першому квітневому табелі. Предметом, за який він отримав цю оцінку, була фізкультура. Оцінку «добре» Фергюсон отримав за читання, писання та каліграфію (він намагався робити гірше, але у мистецтві приховувати свої таланти виявився новачком), за співи він заробив «задовільно», бо не міг стриматися й з ентузіазмом виводив, часто фальшивлячи, негритянські спірічуелси та ірландські народні пісні, яким навчав хлопців містер Боулз; вся ж решта предметів була оцінена «незадовільно», включно з математикою та іншими точними науками, мистецтвознавством, суспільствознавством, поведінкою, основами соціальної відповідальності та манерами. Наступний і останній табель, виданий в червні, був майже ідентичний першому, лише з тою різницею, що оцінка в математиці з’їхала з «незадовільно» до «погано» (на той час Фергюсон вже встиг опанувати мистецтво давати хибні відповіді на арифметичні задачки, приблизно в трьох з кожних п’яти, але й досі не міг наважитися на неправильний правопис понад одної десятої своїх слів). За нормальних обставин Фергюсона не залишили б у школі на наступний рік. Його результати були настільки катастрофічно-невтішними, що напрошувалося питання: а чи не є вони свідченням якогось глибокого психічного розладу? Така школа, як Гіл’ярд, не мала традиції тягнути на собі баласт, принаймні, коли двієчник не походив з поважної родини з глибоким корінням («глибоке коріння» означало нащадка в третьому, четвертому чи п’ятому коліні, чий батько кожного року виписував школі чек на грубеньку суму або був членом ради опікунів). Однак керівництво вирішило дати Фергюсону іще один шанс, бо розуміло, що його обставини важко було назвати нормальними. Містер Фергюсон помер в середині навчального року, помер раптовою насильницькою смертю, яка кинула хлопця в пекельний стан горя та розпачу, і тому він заслуговував на те, щоби дати йому додатковий час, аби оговтатися й взяти себе в руки. Надто великий потенціал він мав, щоби отак взяти й відмовитися від нього лише після трьох з половиною місяців навчання, тому шкільне начальство поінформувало матір Фергюсона, що її сину нададуть іще один рік, щоби утвердитися. Якщо за цей час йому вдасться переломити ситуацію, то він більше не перебуватиме на випробувальному терміні. А якщо не вдасться, то тоді до побачення, і удачі йому в іншій школі.

Фергюсон ненавидів себе за те, що розчарував свою матір, чиє життя було й так вельми важким і без того роздратування, яке викликали у неї його погані оцінки, але на кону стояли питання значно важливіші, аніж необхідність догодити їй чи намагатися стрибнути вище голови на радість всієї родини, принісши табель, повний оцінок «відмінно» та «дуже добре». Фергюсон знав, що життя було би значно простішим для нього та всіх інших, якби він провів у піску чітку лінію й виконував те, що від нього чекали. Як легко й абсолютно нескладно було б припинити навмисне давати хибні відповіді, знову почати ставитися до навчання з належною увагою і дати таким чином привід пишатися ним як сумлінним хлопцем, але Фергюсон замислив важливий експеримент, таємне дослідження стосовно найбільш фундаментальних питань життя і смерті, і тому вже не міг повернути назад, бо він вже йшов тернистим і небезпечним шляхом, самотній посеред скель та звивистих гірських стежин, ризикуючи будь-якої миті зірватися в прірву, але допоки не буде зібрано достатньо інформації, щоби зробити чіткі остаточні висновки, він мав продовжувати наражати себе на ризик, навіть якщо це означало ганебне вигнання з хлоп’ячої школи Гіл’ярд.

А питання полягало ось у чім: Чому Господь кинув розмовляти з ним? І якщо Господь замовк, то чи означало це, що Він замовк назавжди, або все ж таки насамкінець знову з ним заговорить? А якщо Він більше не заговорить, то чи не означало це, що Фергюсон сам себе обманув і ніякого Бога ніколи взагалі не було?

Скільки він себе пам’ятав, Його голос завжди лунав у нього в голові, розмовляючи з ним завжди, коли Фергюсон залишався наодинці, – тихий, розмірений голос, одночасно і заспокійливий, і авторитетний, такий собі баритональний напівшепіт, який ніс в собі вербальні еманації великого невидимого духа, котрий керував усім світом, і Фергюсон завжди відчував, як той голос заспокоює його, захищає його, каже йому, що допоки він виконуватиме свої обов’язки, все у нього буде добре, а обов’язки його полягали в тім, щоби завжди бути доброю людиною, ставитися до інших з доброзичливістю й щедрістю, дотримуватися священних заповідей, тобто ніколи не брехати, не красти й не заздрити, шанувати своїх батьків, старанно навчатися в школі й триматися подалі од гріха. Тож Фергюсон вірив цьому голосу й щосили старався завжди виконувати його вказівки, і оскільки Господь, здавалося, дотримувався своєї частини угоди, тобто робив так, щоб у Фергюсона все було добре, хлопець почувався щасливим і любимим, впевненим у тім, що Господь вірить у нього так само, як він вірив у Господа. І так тривало, допоки Фергюсону не виповнилося сім з половиною років, а потім одного листопадового ранку, ранку, який нічим не відрізнявся від усіх інших ранків, матір увійшла до його кімнати й повідомила, що його батько помер. І тоді все раптово змінилося. Виходило так, що Господь збрехав йому. Довіряти великому невидимому духу вже не було можливості, і хоча Він і продовжував промовляти до Фергюсона наступні кілька днів, прохаючи надати йому іще один шанс проявити себе, вмовляючи хлопця, котрий втратив батька, «залишатися з Ним в цей похмурий час смерті й жалоби», Фергюсон так розлютився на Нього, що й слухати Його не хотів. А потім, через чотири дні після похорон, голос раптово замовк, і відтоді більше з ним не розмовляв.

Отже, перед Фергюсоном постала проблема: дізнатися, чи був Господь і досі з ним, хоча й в режимі мовчання, чи зникнув з його життя назавжди. Фергюсон не наважувався свідомо скоїти акт жорстокості, він не міг змусити себе збрехати, зшахраювати чи украсти, він не відчував у собі схильності завдати болю своїй матері, але в тому вузькому діапазоні прогрішень, які були йому доступні, він розумів, що єдиним способом відповісти на постале запитання було порушувати свою частину угоди якомога частіше, не дотримуватися священних заповідей – а потім чекати, чи зробить і йому Господь щось погане, щось лихе й особистісне, яке послугує чіткою ознакою свідомої відплати: зламана рука, висип фурункулів на обличчі, укус скаженого собаки. Якщо Господь не покарає його, то це означатиме, що Він щез тоді, коли замовк голос, а оскільки вважалося, що Господь присутній повсюди, в кожному дереві й в кожній травинці, кожному подуві вітру та кожному людському почутті, то це означало, що казати, наче Він кудись зник не мало жодного сенсу. Він неодмінно мав би бути з Фергюсоном, бо Він був одночасно в усіх місцях, а якщо Його не було в тому місці, де зараз перебував Фергюсон, то це могло лише означати, що Його взагалі не було ніколи й ніде, що насправді Його ніколи не існувало, і що голос, який Фергюсон прийняв за голос Бога, був нічим іншим, як його власним голосом, котрий промовляв до нього під час розмови з самим собою.

Першим актом непокори стало те, що Фергюсон порвав бейсбольну картку з Тедом Вільямсом, безцінну колекційну картку, яку Джефф Бальсоні на знак вічної дружби й співчуття всунув йому в руку через два дні після його повернення до школи. Як то було огидно – знищити такий подарунок, який то був сором – відвернути очі від місіс Костелло, вдаючи, що він її не бачить, а тепер, коли він був в Гіл’ярді, яка то була ганьба – вперто продовжувати свою кампанію свідомого самосаботажу і, спираючись на свої «успіхи» в попередньому році, зреалізувати нову схему дратівливо непослідовних результатів, стратегію, як на нього, значно ефективнішу, аніж чистий провал. Наприклад, вірний на сто відсотків результат в двох контрольних з математики підряд, потім двадцять п’ять відсотків у наступній, потім – сорок, потім – дев’яносто, а наприкінці – катастрофічний нуль, зеро! Всі губилися в здогадках, і вчителі, і учні, вже не кажучи про його бідолашну матір та решту родини, однак хоча Фергюсон і продовжував плювати на всі правила відповідальної людської поведінки, жоден пес не вкусив його за ногу, жоден камінь не упав йому на стопу, жодні двері, зачиняючись з розмаху, не розбили йому носа – схоже, Господу було зовсім нецікаво карати його, бо Фергюсон лиходійствував ось уже майже рік, а Господа й близько не було видно.

Здавалося, це мало б вирішити питання раз і назавжди. Але цього не сталося. Якщо Бог не хотів карати його, то це означало, що Він не міг його покарати, а отже Його просто не існувало. Принаймні, так припустив Фергюсон, але тепер, коли Господь мав ось-ось зникнути для нього назавжди, він запитав себе: А що, як він вже покарав мене достатньою мірою? Що, як смерть його батька була покаранням масштабу такого грандіозного, трагедією з такими жахливими й тривалими ефектами, що Бог вирішив оберігати його від будь-яких подальших покарань в майбутньому? Такий варіант виглядав цілком імовірним, жодним чином не беззаперечним, але можливим, одначе через те, що голос мовчав уже багато місяців, Фергюсон ніяк не міг підтвердити свою інтуїтивну здогадку. Господь образив його, і тепер щосили підлабузнювався до Фергюсона, поводячись з ним із божественною добротою й милосердям. Якщо голос не казав того, що потрібно було знати Фергюсону, то, можливо, Господь поспілкується з ним якимось іншим способом, через якийсь мовчазний знак, котрий підтвердить, що Він і досі прислухається до його думок. Отак і почалася фінальна стадія вчиненого Фергюсоном тривалого теологічного дослідження – місяці мовчазних молитов, коли він благав Господа відкрити Себе йому, інакше Він втратить право називатися Господом. Фергюсон не прохав якогось величного біблійного з’явлення у вигляді потужного удару грому чи моря, яке раптово розступилося, він цілком вдовольнився б і чимось маленьким, якимось крихітним чудом, яке зміг би побачити лише він один: чи то сильний подув вітру, який перенесе мандрівний папірець через вулицю іще до того, як встигне змигнути світлофор, чи то його годинник зупиниться на десять секунд, а потім знову піде, чи то краплина дощу, яка впаде йому на палець з ясного неба, чи то його матір скаже слово «таємниця» протягом найближчих тридцяти секунд, чи то радіо вимкнеться само собою, чи то сімнадцятеро людей пройдуть перед вікном впродовж наступних півтори хвилини, чи то синичка в Центральному парку знайде в траві черв’ячка іще до того, як угорі пропливе наступний літак, чи то троє автомобілів загудуть одночасно клаксонами, чи то книга в його руках розкриється на сторінці 97, чи то на першій сторінці ранкової газети надрукують неправильну дату, чи то він побачить біля своєї ноги монету на тротуарі, чи то «Доджери» виграють три очка підряд і вирвуть перемогу, чи то йому моргне бабусин кіт, чи то всі в кімнаті одночасно позіхнуть, чи то всі в кімнаті одночасно розсміються, чи то всі в кімнаті не видадуть ані звуку протягом наступних тридцяти трьох секунд. Один за одним Фергюсон перебрав ці бажання (і багато інших), чекаючи, що вони здійсняться, та коли жодне з них протягом півроку його мовчазних благань не здійснилося, він кинув всі сподівання й відвернув свої думки геть від Господа.

Багато років потому його матір зізналася йому, що початок для неї був менш важким, аніж те, що почалося потім. Химерний перехідний період виявився не таким вже й нестерпним, як їй спершу здалося, сказала вона, бо саме тоді довелося робити багато невідкладних практичних речей, як от продати будинок та бізнес в Нью-Джерсі, знайти житло в Нью-Йорку й умеблювати те житло і водночас влаштувати Фергюсона до пристойної школи, а той раптовий наплив обов’язків, який накотився на неї в перші дні її вдівства, став скоріше не важким тягарем, а бажаним відверненням, способом не думати про пожежу кожної хвилини свого тодішнього життя. Слід подякувати Богу, додала вона, за всі оті кінофільми, за темряву кінотеатрів в оті зимові дні і за можливість зануритися в ілюзорний світ отих нехитрих вигаданих історій, слід також подякувати Богу й за те, що ти у мене є, Арчі, мій маленький хоробрий чоловічку, моя непорушна скеле, мій якір, бо дуже довго ти був для мене єдиною живою людиною у всьому світі, бо що б я без тебе робила, Арчі, заради чого жила б, і чи змогла би жити далі взагалі?

Поза сумнівом, в ті місяці вона була напівбожевільною, сказала матір, напівбожевільною жінкою, яка жила на цигарках, каві та регулярних викидах адреналіну, але коли проблеми зі школою та житлом були вирішені, вихор ослаб, а потім взагалі ущух, і вона занурилася в тривалий період роздумів та спогадів, то були жахливі дні, жахливі ночі, то був час душевного оніміння й нерішучості, коли вона зважувала одну можливість за другою і намагалася уявити, куди заведе її майбутнє. В цьому відношенні їй поталанило, сказала матір, поталанило в тім, що вона була в змозі обирати альтернативи, але річ була в тім, що тепер у неї були гроші, такі гроші, що їй і не снилося, двісті тисяч доларів за одне лише страхування життя, вже не кажучи про гроші, які вона виручила з продажу будинку в Мілберні та студії «Роузленд Фото», плюс додаткові суми за продані домашні меблі та студійне приладдя. І навіть після того, як вона витратила тисячі доларів на нові меблі та на річну оплату навчання Фергюсона в приватній школі і оплатила наперед оренду житла, у неї лишилося достатньо коштів, щоби нічого не робити наступні дванадцять-п’ятнадцять років і жити за рахунок свого загиблого чоловіка аж до того дня, коли її син закінчить коледж, а може, і ще довше, якби знайшла метикуватого біржового гравця, який допоміг би їй інвестувати гроші в ринок цінних паперів. Їй було тридцять три роки. Вже не новачок у житті, але й не тертий калач. І хоча їй було приємно розмірковувати над тим, що в кінцевому підсумку все склалося для неї вельми вдало, було приємно усвідомлювати, що вона в змозі байдикувати всю решту життя аж до старості, якщо захоче, в міру того, як минали місяці, а вона продовжувала розмірковувати й байдикувати, здебільшого проводячи час за тим, що чотири рази на день мандрувала туди-сюди Центральним парком, відвозячи Фергюсона до школи вранці й повертаючись додому, а потім забираючи Фергюсона зі школи й знову повертаючись додому; інколи ж вранці вона не могла стриматися – і знову сідала в автобус і поверталася до Вест-сайду, де проводила ті шість годин, протягом яких Фергюсон навчався в школі, розгулюючи вулицями, заходячи до магазинів, обідаючи на самоті у ресторанах, ходячи наодинці в кіно і до музеїв. Але після трьох з половиною місяців цієї рутини, після якої настало химерне пустопорожнє літо, яке Роза провела в орендованому будиночку на джерсійському узбережжі зі своїм сином, де більшість часу вони провели в чотирьох стінах, витріщаючись в телевізор, вона усвідомила, що її внутрішній неспокій наростав, що їй закортіло знову повернутися до роботи. Щоби дійти до такого стану, їй знадобилася більша частина року, але коли вже вона до нього дійшла, то з комірчини знову з’явилися фотоапарати «Лейка» та «Роллейфлекс», і невдовзі матір Фергюсона вже мандрувала на кораблі, який ніс її назад, до країни фотографій.

Цього разу вона взялася за справу інакше – сміливо пішла у світ сама замість запрошувати світ у гості до себе; їй вже було нецікаво орендувати студію за перманентною адресою, бо вважала це застарілою методою виготовлення фотографій – недоречно громіздкою в добу швидких перемін, нових високочутливих плівок та більш ефективних легких фотоапаратів, які кардинально змінили ситуацію й дали їй можливість переглянути свої колишні підходи до освітлення та композиції, віднайти в собі новий потенціал і вийти за межі класичного портрету. Тож коли Фергюсон почав свій другий рік у школі Гіл’ярд, його матір почала підшукувати собі роботу – і натрапила на неї наприкінці вересня, коли чоловік, якого вона найняла фотографувати весілля її кузини Шарлотти, впав зі сходів і зламав собі ногу, а через те, що до весілля залишався лише тиждень, вона визвалася підмінити того нещасного фотографа безкоштовно. Синагога розташовувалася десь в районі Брукліна під назвою Флетбуш, старому районі першого Арчі та його двоюрідної тітки Перл, і в інтервалі між шлюбною церемонією та від’їздом весілля до бенкетного залу за два квартали на південь, матір Фергюсона зробила своїм фотоапаратом на тринозі офіційні чорно-білі портрети всіх присутніх членів родини, спершу, звичайно ж, молодих – двадцятидев’ятирічної Шарлотти, якій, здавалося, все життя судилося прожити незаміжньою після того, як її першого нареченого вбили на Корейській війні, і тридцяти шестирічного вдівця-дантиста Натана Бірнбаума, а потім – двоюрідної тітки Перл, Нана й Папа, Бетті, сестри5-близнючки Шарлотти, та її чоловіка-бухгалтера, Сеймура Грефа, тітки Мілдред (яка працювала редакторкою у видавництві «Рендом Хаус»), і, насамкінець, самого Фергюсона вкупі з його двоюрідними братом та сестрою (дітьми Бетті та Сеймура), п’ятирічним Еріком та трирічною Джуді. А коли в бенкетному залі розпочалася гулянка, матір Фергюсона полишила триногу і наступні три з половиною години займалася тим, що ходила поміж гостей, роблячи сотні знімків дев’яноста шести присутніх – невимушені, спонтанні знімки стариків, які тихо розмовляти один з одним, усміхнених молодих жінок, які пили вино й щедрою рукою доправляли до рота наїдки, дітей, що танцювали разом з дорослими і дорослих, які танцювали один з одним після столу; всі обличчя всіх цих людей були зафіксовані в природному освітленні скромної й невибагливої обстановки – музики на своїй маленькій сцені, які втомлено цигикають свої заяложені банальні пісеньки, усміхнена двоюрідна тітка Перл, яка цілує в щічку свою онуку, Банджі Адлер, який вистрибує у танці зі своєю далекою двадцятиоднорічною родичкою з Канади, набурмосена дев’ятирічна дівчинка, яка сидить на столом, уставившись перед собою на недоїдений шматок торта. В розпал весілля дядько Пол підійшов до своячки й зазначив, що у неї, напевне, гарний настрій, бо він іще ніколи не бачив її такою радісною й жвавою відтоді, як вона перебралася до Нью-Йорку, а матір Фергюсона просто відповіла йому: «Я мушу це робити, Поле, бо здурію, якщо не піду знову на роботу», на що чоловік Мілдред зауважив: «Гадаю, що зможу тобі в цьому допомогти, Розо».

Поміч надійшла у вигляді замовлення: поїхати до Нового Орлеану й сфотографувати Генрі Вілмота для суперобкладинки його майбутнього роману, довгоочікуваного твору колишнього лауреата Пулітцерівської Премії, а коли шістдесятидворічний Вільмот сказав своєму редактору, що йому дуже сподобалися знімки, тобто, зателефонував Полу Сандлеру й поінформував його, що віднині фотографувати його буде тільки «ота чарівна жінка», то з видавництва «Рендом Хаус» надійшли нові замовлення, а це, в свою чергу, забезпечило роботу в інших Нью-Йоркських видавництвах, що в наступні роки посприяло надходженню замовлень від таких журналів, як Town & Country, Vogue, Look, Ladies’ Home Journal, the New York Times Magazine на фоторозповіді про їхніх авторів, кінорежисерів, бродвейських акторів, музикантів та художників, а згодом – і від інших тижневиків та щомісячників. Матір Фергюсона завжди фотографувала своїх фігурантів в їхньому власному довкіллі, подорожуючи до місць, де вони мешкали, і використовуючи в роботі свої портативні світильники, розкладні ширми та парасольки. Вона фотографувала письменників в їхніх заповнених книжками кабінетах або за робочими столами, художників – у заляпаних фарбами студіях, піаністів – за їхніми блискучими чорними «Стейнвеями» або біля них, акторів – коли ті вдивлялися в дзеркало гримерки або сиділи наодинці на порожній сцені, і чомусь її чорно-білі портрети розповідали про внутрішнє життя цих людей більше, аніж те, що решті фотографів вдавалося витягнути з тих же самих відомих постатей – ця здатність, схоже, визначалася не самою технікою знімку, а якоюсь внутрішньою рисою самої матері Фергюсона, яка завжди готувалася до своїх завдань, читаючи книжки, слухаючи записи й розглядаючи картини своїх підопічних, що давало їй поживу для розмов під час тривалих фотосесій, а завдяки тому, що говорила вона невимушено, була такою чарівливою, привабливою й несхильною говорити про себе, що оті марнославні й важкі у спілкуванні мистці несподівано для самих себе розслаблялися в її присутності, відчувши, що вона щиро цікавиться ними і їхньою творчістю, і це дійсно було так або майже так кожного разу, тож коли материна чарівливість справляла потрібний ефект, і їхня настороженість зникала, то маски, які люди мистецтва носили на своїх обличчях, поволі щезали, і їхні очі починали світитися зовсім по-іншому.

На додачу до цієї комерційної роботи для журналів та видавців матір Фергюсона продовжувала займатися своїми власними проектами, які називалися «побачене блукаючим оком» і в яких вона відмовилася від ретельної підготовки та контролю для виробництва першокласних портретів заради «довільної відкритості випадковим зустрічам з несподіванками». Вона виявила в собі цей суперечливий імпульс на весіллі кузини Шарлотти в 1955 році, коли виконувала оту неоплачувану роботу, котра обернулася на життєрадісний сплеск маніакального фотографування протягом трьох з половиною годин, коли матір Фергюсона крутилася у натовпі, звільнена від необхідності ретельної підготовки, поринувши у вир скорострільних композицій, коли один знімок швидко змінювався наступним, ефемерні швидкоплинні миттєвості, які треба було зафіксувати саме тої миті – або нікли, бо якщо забаритися хоч на секунду, нагоду буде втрачено, сценка щезне. Несамовита зосередженість, яка знадобилася їй в тій ситуації, вкинула Розу в щось на кшталт емоційної лихоманки, неначе кожне обличчя в приміщенні й кожне тіло тиснули на неї одночасно з усіх боків, неначе всі присутні помістилися в її очах, перебуваючи вже не по той бік фотоапарату, а в ній самій, перетворившись на частину її єства.

Як і слід було очікувати, Шарлотта і її чоловік зненавиділи ті фотографії. Ні, запевняли вони, не портрети, зняті в синагозі після шлюбної церемонії, бо ці портрети були дійсно чудовими і вони дорожитимуть ними завжди, а оті знімки на весіллі, вони якісь розмиті, незрозумілі, такі темні й сирі, такі непоштиві, всі на них виглядають якимись похмурими й нещасними, навіть усміхнені люди мали якийсь завуальовано-демонічний вигляд, і чому знімки такі ексцентричні й безладні, чому все вийшло таким жахливо темним? Ображена таким докором, матір Фергюсона послала молодятам примірники портретів з короткою супровідною запискою, в якій ішлося «Рада, що вам сподобалося оце», другу партію портретів вона надіслала тітці Перл, третю – своїм батькам, а останню – сестрі Мілдред та її чоловіку Полу. Отримавши пакунок, Пол зателефонував і поцікавився, чому вона не надіслала жодної фотографії з весілля. «Тому, що ті фото – огидні», відповіла матір. Всі художники гидують власними творами, відповів її новий прихильник та захисник, і насамкінець умовив Розу зробити тридцять фото з тих понад п’ятисот знімків, які вона зробила того дня, і надіслати їх до офісу Пола у видавництві «Рендом Хауз». Три дні потому він зателефонував і сказав, що ніякі вони не огидні, а навпаки – він вважає їх неординарними і просить її дозволу передати ці знімки фотографу Майнору Вайту з журналу Aperture. Вони заслуговують на те, щоби їх надрукувати, сказав Пол, щоби їх побачили люди, які цікавляться мистецтвом фотографії, а оскільки він трохи знайомий з Вайтом, то чом би не розпочати згори? Матір Фергюсона вагалася – може, Пол був нещирий і просто хотів пожаліти її? «Добра людина втручається в ситуацію, щоби допомогти згорьованій родичці у важкий для неї час, чоловік зі зв’язками прагне прив’язати до нового життя вдовицю-фотографа без зв’язків», подумала вона. А потім подумала, що співчуття це або не співчуття, але саме Пол послав її у відрядження до Нового Орлеану, звісно, він міг діяти чисто з примхи, чи сліпої інтуїції, чи під впливом якогось розрахунку на тривалу перспективу, але все ж таки сварливий пияк Вілмот похвалив її за «до біса класну роботу». То, може, її свояк дійсно вірив, що поставив гроші на правильну конячку?

Невідомо, чи вплинув Пол на їхнє рішення, але редколегія журналу Aperture прийняла її фотографії для опублікування, набір з двадцяти одного знімка, які вийшли друком півроку потому під назвою «Єврейське весілля в Брукліні». Одначе цей тріумф, а також сплеск піднесення й ентузіазму, який пронизав її тіло, коли матір Фергюсона знайшла в поштовій скриньці листа від журналу Aperture, невдовзі був приглушений досадою, а опісля майже знищений гнівом, оскільки вона не могла опублікувати ті фото без дозволу зображених на них людей; матір Фергюсона зробила помилку, зв’язавшись спершу з Шарлоттою, яка вперто не давала дозволу публікувати «оті гротескні фотки мене з Натаном» ані в Aperture, ані в жодному іншому «брудному журналі». Протягом наступних трьох днів Роза переговорила з усіма іншими учасниками, серед яких були матір Шарлотти і її сестра-близнючка Бетті, і після того, як ніхто із них не висловив жодного заперечення, вона знову зателефонувала Шарлотті і попрохала її передумати. «Про це й мови бути не може? Що ти собі дозволяєш? Іди під три чорти!» Тітка Перл спробувала була умовити її, дід Фергюсона вилаяв Шарлотту за те, що він назвав «егоїстичною зневагою до інших», але новоспечена місіс Бірнбаум і не думала поступатися. Тому три фотографії з Шарлоттою та Натаном були анульовані, а замість них вибрали три інших, і таким чином фоторозповідь про весілля опублікували, але жениха з нареченою на тих фотографіях ніде не було видно.

Проте початок було зроблено, було зроблено перший крок до того єдиного майбутнього, яке мало для неї сенс, тож матір Фергюсона, підбадьорена публікацією цих фото, не стала зупинятися на досягнутому й зайнялася своїми неофіційними проектами, своєю власною роботою, як вона називала її, і результати цієї роботи продовжили з’являтися на сторінках Aperture, а інколи – на обкладинках книжок та на стінах художніх галерей. Мабуть, найголовнішим елементом цієї трансформації стало рішення, яке вона прийняла буквально напередодні публікації «Єврейського весілля, іще в 1956 році, коли Роза стала навколішки перед своїм ліжком і попрохала у Стенлі пробачення за те, що збиралася зробити, але так треба було зробити, пояснила вона йому, бо будь-який інший шлях раз-по-раз приводитиме її до попелища отої вікопомної пожежі, допоки вона теж не згорить в ній дотла. Тому так і сталося, і так тривало всі роки її подальшого життя, що вона підписувала свої роботи іменем Роза Адлер.

Спочатку восьмирічний Фергюсон лише смутно здогадувався про те, що замислила його матір. Він розумів, що вона стала більш зайнятою, ніж раніше, і більшість днів подовгу не бувала вдома, бо виконувала різні фотографічні роботи, або замикалася в кімнаті, яка була колись його додатковою спальнею і яку вона обернула на фотолабораторію, де проявляла плівки та фотографії. Та кімната завжди була щільно зачиненою, щоби з неї не просочувалися випари хімікатів, і хоча Фергюсону приємно було бачити, що матір тепер більше посміхається, аніж весною та влітку, решта того, що відбувалося, було неприємним, зовсім неприємним в тім, що стосувалося особисто його. Та додаткова спальня понад вісім місяців була його кімнатою, його приватним притулком, де він сортував і роздивлявся свої бейсбольні картки, збивав пластмасові кеглі пластмасовими кулями для боулінгу, кидав брязкальця крізь отвори в дерев’яних мішенях і цілив дартами в маленьку мішень з червоним кружальцем посередині. І ось тепер ту кімнату в нього забрали, що навряд чи можна було розцінити як приємну подію, забрали наприкінці жовтня, і невдовзі після того, як його додаткову світлу кімнату було обернено на темну фотолабораторію, трапилася іще одна не дуже приємна подія: матір сказала йому, що більше не зможе забирати його зі школи. Вона й надалі відвозитиме його туди вранці, але більше не може розраховувати на те, що вдень буде вільною, тому тепер на сходах школи його стрічатиме бабуся і супроводжуватиме назад додому. Фергюсону це не сподобалося, оскільки він, виходячи з жорсткої моральної доктрини, був проти будь-якої зміни взагалі, але він був не в змозі протестувати і мав робити те, що йому скажуть, і тому те, що колись було найкращою частиною дня – знову зустріти свою матір після шести з половиною годин нудьги, доган та запеклих суперечок зі Всевишнім, – перетворилося в занудливу подорож у західному напрямку зі своєю товстою бабусею Нана, яка ледве шкандибала і була настільки сором’язливою та стриманою, що ніколи не знала, що йому сказати, а це означало, що дуже часто вони їхали додому абсолютно мовчки.