Читать книгу 4 3 2 1 - Пол Остер, Пол Бенджамин Остер - Страница 9

Перше число видання «Хрестоносець на бруківці» вийшло 13 січня 1958 року. Арчібальд Фергюсон, засновник і видавець цієї дитячої газети, в передовій статті на першій сторінці заявив, що «Хрестоносець буде висвітлювати факти в міру наших можливостей і казатиме правду, чого б це не вартувало». Друк першого видання в обсязі п’ятдесят примірників здійснювався під наглядом виробничого директора Рози Фергюсон, яка відвезла рукописний макет до друкарні Маєрсона в Вест-Орандж, щоби там відтворити обидві сторони аркуша розміром двадцять чотири на тридцять шість дюймів і зробити копію на папері достатньо тонкому, аби його можна було скласти пополам, і саме завдяки тому, що він складався й розкладався, «Хрестоносець» з’явився на світ більше схожим на (майже) справжню газету, ніж на якийсь кустарний, віддрукований на машинці та розмножений на мімеографі бюлетень. Ціною п’ять центів за примірник. Ані фотографій, ані рисунків, тільки трохи вільного місця для трафаретної шапки угорі, і більше нічого, окрім двох великих прямокутників, заповнених вісьмома шпальтами щільно стулених слів, написаних від руки печатними літерами. То був почерк одинадцятилітнього хлопця, який завжди мав проблеми з каліграфією, але, попри декотрі нерівності й кривизну, текст виявився досить читабельним, а загалом результат виглядав як щира, хоча й дещо неоковирна версія широкосмугової газети вісімнадцятого сторіччя.

Всі двадцять з гаком матеріалів охоплювали діапазон від епіграм та ядучих зауважень в кілька рядків завбільшки до нотаток в дві-три шпальти, першою з яких була передовиця на першій сторінці, котра мала заголовок «Гуманітарна катастрофа: Доджери та Гіганти перебираються з Нью-Йорка на Західне узбережжя» і містила витяги з інтерв’ю, взяті Фергюсоном у різних членів родини та приятелів, найдраматичнішим з яких була реакція друга-п’ятикласника Томі Фукса: «Мені хочеться вбити себе. Єдина команда, що лишилася, – це Янкі, а я ненавиджу Янкі. Що ж мені тепер робити, га?» В статті на тильній сторінці висвітлювався скандал, що розгорявся в початковій школі Фергюсона. Протягом останніх чотирьох тижнів учні, граючи в м’яча, вже чотири рази травмувалися, вдарившись об одну з двох цегляних стін спортзалу і здобувши собі таким чином велику кількість синців, струсів мозку, а також розбитих маківок та лобів, і Фергюсон виступав за встановлення у спортзалі м’яких панелей, щоби запобігти подальшим травмам. Взявши коментарі у жертв нещодавніх інцидентів («Я кинувся за м’ячем», сказав один хлопець, «але незчувся, як відлетів від цегляної стіни з розбитою головою»), Фергюсон поговорив з директором школи, містером Джеймсоном, який погодився, що ситуацію слід взяти під контроль. «Я говорив з представниками Комісії з освіти», сказав він, «і вони пообіцяли встановити м’які панелі до кінця місяця. А доти ігор в м’яч не буде».

Окрім від’їзду бейсбольних команд та розбитих лобів, там були також замітки про зниклих домашніх тварин, про повалені бурею стовпи, автомобільні аварії, змагання зі спітболу, про «Спутнік», стан президентського здоров’я, а також коротенькі нотатки про останні події в середовищі кланів Фергюсонів та Адлерів, наприклад «Лелека не забарився!»: «Вперше в історії людства немовля народилося в належний строк. Об 11:53 вечора, 29 грудня, за сім хвилин до закінчення належного терміну, місіс Френсіс Голандер з Нью-Йорка, віком 22 роки, народила свою першу дитину, хлопчика вагою 7 фунтів 3 унції, якого назвали Стівеном. Вітаємо, кузино Френсіс!» Або таке: «Великий крок догори»: «Нещодавно Мілдред Адлер підвищили від ад’юнкт-професора до штатного професора факультету англійської мови та літератури Чиказького університету. Вона є одним з провідних світових знавців художньої літератури Вікторіанської доби і опублікувала праці про творчість Джорджа Еліота і Чарльза Діккенса». Слід також зазначити, що в правому нижньому кутку задньої сторінки був текст у прямокутній рамці під назвою «Куточок жартів від Адлерів», який Фергюсон планував зробити постійною рубрикою в усіх випусках «Хрестоносця», бо хіба ж міг він проігнорувати такий цінний ресурс, як його діда, короля невдалих жартів, від якого Фергюсон за багато років наслухався їх стільки, що він, як молодий редактор, визнав би для себе неприпустимим ними не скористатися? Першим з надрукованих невдалих жартів став ось цей: «Містер та місіс Хупер летять на Гаваї. Незадовго до посадки містер Хупер цікавиться у дружини, як правильно вимовляти – «Гауаї» чи Гаваї»? «Та хтозна», каже місіс Хупер. «Спитаємо кого-небудь, коли прибудемо». В аеропорту вони помічають маленького дідка в гавайській сорочці. «Вибачте, добродію», питає в нього містер Хупер. «Чи не скажете ви нам, куди ми прилетіли – на Гауаї, чи на Гаваї?». «На Гаваї», відповідає дідок, не зморгнувши оком. «Дякуємо», кажуть йому містер та місіс Хупер. «Та нема за що», відказує дідок.

Подальші випуски були опубліковані в квітні та вересні того ж року, кожен наступний кращий за попередній, принаймні, так запевняли Фергюсона його батьки та родичі, але з його шкільними приятелями сталося інакше, бо після успіху першого номеру, який мав у його класі шалений успіх, наступні призвели до певних непорозумінь і навіть ворожнечі. Замкнений світ п’яти- та шестикласників керувався жорстким кодексом правил і так само жорсткою соціальною ієрархією, і Фергюсон, проявивши ініціативу й випустивши «Хрестоносця на бруківці», тобто, насмілившись створити щось на рівному місці, сам того не бажаючи, вийшов за межі, встановлені чинним кодексом. В цих межах хлопці могли самоствердитися двома способами: успіхами в спорті або в мистецтві бешкетництва. Хороші оцінки важили мало, мало важили навіть непересічний талант в образотворчому мистецтві чи в музиці, оскільки ці таланти вважалися вродженими рисами, біологічними характеристиками на кшталт кольору волосся чи розміру стопи, і тому мало пов’язаними з індивідами, які ці характеристики мали; вроджені таланти вважалися просто фактами природи, незалежними від людської волі. Фергюсон завжди був вельми вправним у спорті, і це давало йому змогу товаришувати з іншими хлопцями й уникати лихої долі парії. Бешкетництво його не цікавило, але його анархічне почуття гумору допомогло йому закріпити за собою репутацію хлопця, гідного поваги, навіть попри те, що він тримався осторонь від навіжених задерикуватих розбишак, які проводили свої вихідні за тим, що пхали до поштових скриньок вишні, розбивали лампочки на стовпах і робили непристойні телефонні дзвінки красивим дівчатам зі старших класів. Іншими словами, Фергюсону наразі вдавалося співіснувати з однокласниками, уникаючи надмірних труднощів, його хороші оцінки не вважалися ані плюсом, ані мінусом, а його чемний та неагресивний підхід до особистих стосунків захищав його від агресивності інших хлопців, і це означало, що битися навкулачки йому доводилося нечасто, і що постійних ворогів він собі не нажив. Але потім, за кілька місяців до того, як йому виповнилося одинадцять, йому спало на думку сотворити сенсацію у вигляді самвидавчої одноаркушевої газети, і раптом його однокласники збагнули, що Фергюсон – фігура більшого масштабу, аніж вони гадали, що насправді він був вельми розумним непересічним хлопцем, якому вистачило клепки провернути такий тонкий трюк, як «Хрестоносець», і тому всі двадцять два його однокласники витратили свої копійчані заощадження на придбання першого випуску, привітавши з прекрасною роботою і посміявшись над численними дотепними фразами, якими пістрявіли його статті. А потім прийшов уїк-енд, а за ним настав ранок понеділку, і про газету вже ніхто не говорив. Якби «Хрестоносець» так і завершив своє існування після першого випуску, то Фергюсону вдалося б уникнути лиха, яке в кінцевому підсумку обрушилося йому на голову, але звідки йому було знати, що є різниця між «бути розумним» і «бути надто розумним», що другий весняний випуск налаштує декотрих однокласників проти нього, бо продемонструє, що він працював напружено, вельми напружено в порівнянні з ними, які особливо не напружувалися, а це означало, що Фергюсон був підприємливим ділком, а вони – лінькуватими й недолугими невдахами? Дівчата й досі були на його боці, всі дівчата до одної, але вони не були йому конкурентами, конкурентами були хлопці, які вже почали відчувати на собі тиск Фергюсонової працьовитості, принаймні, троє чи четверо з них, але Фергюсон був надто сповнений власним щастям, надто сповнений тріумфом з приводу завершення наступного випуску газети, щоби зацікавитися, чому Роні Кролик зі своєю зграєю розбишак відмовилися купляти нове число «Хрестоносця», коли Фергюсон приніс його до школи у квітні, він, особливо не замислюючись, вирішив, що у них просто забракло грошей.

На думку Фергюсона, газета була найважливішим винаходом людства, і він любив газети відтоді, як навчився читати. Рано-вранці, сім днів на тиждень їм приносили примірник місцевої газети «Ньюарк Стар-Леджер», який падав на ганок з приємним глухим стуком тої миті, коли Фергюсон вибирався з ліжка; його кидав туди якийсь безіменний невидимий чоловік, який жодного разу не схибив, і на той час, коли малому виповнилося шість з половиною, він вже почав брати участь у ранковому ритуалі прочитання газети під час сніданку, він, який змушував себе читати в те літо, коли зламана нога прикувала його до ліжка, він, який вирвався з в’язниці своєї дитячої наївності й дурості і перетворився на громадянина світу, достатньо розвиненого, щоби розуміти все або майже все, окрім заумних питань економічної політики і того поняття, що накопичення ядерних озброєнь якимось незбагненним чином здатне забезпечити тривалий мир; щоранку він сідав за сніданок разом зі своїми батьками, і кожен з них досліджував свій розділ газети, перечитуючи його мовчки, бо розмовляти в таку рань було іще важко. Потім вони, сидячі, мінялися прочитаними частинами на кухні, сповненій ароматами кави та яєчні, підсмаженого в тостері хліба та масла, що розпливалося на гарячих шматочках хліба. Фергюсон завжди починав з розділів гумору та спорту, потім переходив до місцевих новин, новин загальнонаціональних та міжнародних, статей про кінофільми та вистави, так званих нарисів для всіх – про сімнадцятьох учнів коледжу, які примудрилися увіпхатися до телефонної будки, чи про тридцять шість бутербродів, спожитих за один присід переможцем змагання їдців у окрузі Ессекс, а коли всі ці теми вичерпувалися, то перед походом до школи залишалося іще кілька вільних хвилин для перегляду розділу тематичних та персональних об’яв. Любий, я тебе кохаю. Благаю, повернися додому.

Привабливість газет була абсолютно відмінною від привабливості книжок. Книги були солідними та вічними, а газети – тоненькими та ефемерними предметами одноразового користування, які викидали відразу ж після їхнього прочитання, щоби наступного ранку замінити на нові, кожного нового ранку – нова газета. Події в книзі рухалися вперед по прямій лінії, тоді як в газетах висвітлювалися кільканадцять подій одночасно, такий собі калейдоскоп з одночасності та суперечливості, на одній і тій самій сторінці одночасно уживалися кілька історій, кожна з яких висвітлювала окремий аспект довколишнього світу, кожна з яких демонструвала ідею чи факт, який не мав нічого спільного з тим, що розташовувався по сусідству, праворуч – війна, ліворуч – перегони з яйцем у ложці, палаюча будівля угорі і зустріч колишніх однокласниць – внизу, важливе й тривіальне змішане докупи, трагічне на першій сторінці і фривольне – на четвертій, зимові повені та поліцейські розслідування, наукові відкриття та рецепти десертних страв, смерті й народження, поради закоханим та кросворди, футбольні новини та дебати в Конгресі, циклони й симфонії, страйки на підприємствах і трансатлантичні подорожі на повітряних кулях – ранкова газета неодмінно мала містити в собі всі ці події на своїх шпальтах з чорної, злегка розмитої друкарської фарби, і кожного ранку Фергюсон насолоджувався всією цією мішаниною, бо, на його переконання, саме таким і був світ – великою вируючою мішаниною, в якій одночасно відбувалося мільйони різних подій.

«Хрестоносець» став для нього шансом витворити власну світову мішанину за допомогою газети, яка була дуже схожою на повноцінну. Звісно, вона не була повноцінною і являла собою, в кращому випадку, грубе наближення, але його хлопчача аматорська версія легітимної газети була досить реалістичною за своїм духом, щоби справити належне враження на його приятелів. Саме на таку реакцію й сподівався Фергюсон, йому хотілося, щоби всі в класі повернули голови й звернули на нього увагу, і тепер, коли ця мрія здійснилася, він поринув у виготовлення другого випуску зі зростаючим почуттям впевненості в собі, з новою вірою у свій власний геній, і настільки сліпою стала та віра, що навіть частковий бойкот з боку Кролика та його приятелів не зміг відкрити Фергюсону очі на те, що відбувалося. Вони трохи відкрилися лише наступного ранку. Майкл Тіммерман був одним з його найближчих друзів, кмітливий і популярний хлопець, чиї оцінки були навіть кращими за Фергюсонові, майже героїчна постать, яка вивищувалася над такими карликами, як Роні Кролик так само, як кремезний дуб вивищується над кущем отруйного плюща, тож коли Майкл Тіммерман відводить тебе убік на ігровому майданчику і каже, що вам треба поговорити, то ти слухаєш його з радісною готовністю. Його перші слова були про те, що «Хрестоносець» – дуже гарна газета, і Фергюсон дуже зрадів, почувши таку оцінку, оскільки думка найкращого спортсмена та учня класу важила для нього більше, аніж будь-чия, але потім Тіммерман сказав, що хотів би співпрацювати з Фергюсоном, що хотів би стати членом редколегії «Хрестоносця» й дописувати власні статті, від чого видання лише покращиться, бо газета, зроблена одною людиною, – це нонсенс, бо є щось абсурдне й старомодне в тому, що один репортер пише всі статті, і що коли Фергюсон дасть йому такий шанс і справи підуть добре, то можна буде залучити до газети трьох чи навіть п’ятьох кореспондентів, а якщо всі учасники скинуться грошима для покриття витрат на друк, то можна буде розширити «Хрестоносця» до чотирьох чи навіть восьми сторінок, і друкувати його справжнім типографським шрифтом, а не покладатися на Фергюсонів жахливий почерк, завдяки чому «Хрестоносець» стане схожим на справжню газету.

Фергюсон виявився неготовим до такої заяви. «Хрестоносець» завжди задумувався як шоу одного актора, його власне шоу, хоч яким би недосконалим воно не було, його власне і більше нічиє, тому ідея розділити сцену з іще одним хлопцем, вже не кажучи про кількох інших, наповнила Фергюсона великою печаллю. Тіммерман душив його ініціативу своїми коментарями та підказками, намагаючись примусити його поступитися контролем над старомодною газеткою з її жахливими рукописними літерами, але хіба ж Тіммерман не розумів, що він про це вже замислювався, що навіть якби він вмів друкувати на машинці, то все одно не став би друкувати, бо тоді б газета виглядала не так, як він задумував, до того ж він не міг дозволити собі оплатити роботу друкарки, зважаючи на той факт, що було йому лише дванадцять років, і саме тому він зупинився натомість на рукописному варіанті. А іще Тіммерман не знав про домовленість між матір’ю Фергюсона та Маєрсоном про те, що вона візьме меншу ціну за портрети його трьох дітлахів в обмін на використання друкарського устаткування для виготовлення копій – отак все й було влаштовано. Йому хотілося сказати Тіммерману, що це був свого роду бартер в умовах обмежених ресурсів, тому забудь про випуск так званої справжньої газети на паях, бо п’ятеро хлопців ніколи не спроможуться назбирати коштів достатньо для того, щоби покрити всі витрати. Якби Тіммерман не був його найкращим другом, то Фергюсон послав би його під три чорти й порадив випускати власну газету, якщо той має так багато оригінальних ідей, але він поважав Тіммермана і тому не насмілився висловитися, не захотів ображати свого друга. Натомість він вчинив як боягуз і, замість чітко заявити «так» чи «ні», сказав, що йому треба подумати, сподіваючись, що з часом журналістський ентузіазм Тіммермана охолоне і що через пару тижнів він забуде про цю розмову.

Одначе Тіммерман, як і більшість успішних хлопців, був не з тих, хто легко здавалися чи швидко забували. Всю решту тижня кожного ранку він підходив до Фергюсона на ігровому майданчику і цікавився, чи прийняв той рішення, і кожного ранку Фергюсон намагався відкараскатися від нього. Може, це й гарна ідея, казав він, але зараз вже весна, і до кінця навчального року часу для випуску нового числа газети буде недостатньо. Ми й без того обидва зайняті зараз іграми в Малій лізі, а ти просто не уявляєш, як багато часу забирає підготовка нового випуску. Тижні, а то й місяці роботи. Стільки роботи, що я навіть не певен, чи захочу знову взятися за це. Давай відкладемо це питання на певний час, а влітку до нього повернемося.

Але Тіммерман збирався влітку до табору, і тому хотів вирішити це питання зараз. Навіть якщо наступне число з’явиться аж восени, нам все одно треба знати, зможемо ми розраховувати на нього чи ні, і взагалі – чому Фергюсон так довго тягне кота за хвіст, вирішуючи, що робити? В чім проблема?

Фергюсон збагнув, що його загнали в глухий кут. Чотири дні поспіль він перебував в стані облоги, і зрозумів, що ця облога не припиниться, допоки він не дасть чіткої відповіді. Але ж якою вона мала бути, правильна відповідь? Якщо сказати Тіммерману, що він йому не потрібен, то можна втратити друга. Якщо ж погодитися й взяти Тіммермана в газету, то він зневажатиме себе за те, що піддавався тиску. Частина його єства тішилася тим, що Тіммерман виявив такий ентузіазм щодо «Хрестоносця», тоді як інша частина починала відчувати антипатію до друга, який поводився вже не як товариш, а як красномовний хуліган. Ну, не зовсім як хуліган, а як маніпулятор, а через те, що цей маніпулятор був найсильнішою та найвпливовішою особою у класі, Фергюсону страшенно не хотілося ображати його, бо якщо Тіммерман відчує, що Фергюсон збирається його «кинути», то зможе налаштувати проти нього увесь клас, перетворивши своєму кривднику решту навчального року на перманентний кошмар. Однак він не міг піти на знищення «Хрестоносця» лише заради збереження миру. Що би не сталося, він все одно не зможе втекти від самого себе, тому краще стати парією, аніж втратити повагу до самого себе. А з іншого боку, краще спробувати уникнути долі парії взагалі – якщо вийде.

Отже, ані про «так», ані про «ні» не могло бути й мови. Фергюсон покладався на варіант «можливо», який міг дати йому хоч якусь надію, не зв’язуючи при цьому якоюсь конкретною обіцянкою, тактика зволікання, закамуфльована під крок вперед, який насправді був кроком назад, шансом виграти час. Він запропонував Тіммерману виконати тестове завдання, аби той переконався, що така робота йому подобається, а коли він напише власну статтю, вони проаналізують її разом, аби вирішити, чи згодиться вона для «Хрестоносця». Спочатку Тіммерман вперся, явно невдоволений тим, що його оцінюватиме Фергюсон, але це було цілком природно з боку учня-відмінника, абсолютно впевненого в своїх інтелектуальних здібностях, тому Фергюсону довелося пояснити йому, що такий тест був необхідним, бо «Хрестоносець» був його виданням, а не Тіммермановим, і якщо Тіммерман хоче стати його співучасником, то має довести, що його робота відповідатиме духу цього видання, яке було зубастим, смішним і дотепним. Фергюсон сказав, що хоч яким би розумним Тіммерман не був, це не мало жодного значення, бо він іще не мав належного досвіду, отже йому слід написати одну-єдину газетну статтю, бо як же ж він візьме його в компаньйони, не знаючи його здібностей? Цілком справедливо, погодився Тіммерман. Він напише пробну статтю й продемонструє свої таланти, тож так тому й бути.

Ось про що я подумав, сказав Фергюсон. Напиши замітку на таку тему: «Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому?» Поговори з кожним учнем у класі, з кожним хлопцем та кожною дівчиною, і всім постав одне й те саме запитання: «Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому?» Неодмінно запиши їхні відповіді точно, слово в слово, а потім підеш додому й перетвориш ці відповіді на статтю в одну шпальту, здатну змусити читачів сміятися, а якщо не сміятися, то хоча би посміхнутися. Гаразд?

Гаразд, відповів Тіммерман. А чому б і про улюбленого актора не поцікавитися?

Тому, що змагання з одним переможцем – це краще, аніж змагання з двома переможцями. Улюблений актор може почекати до наступного числа.

Отак Фергюсон виграв собі трохи часу, давши Тіммерману це непотрібне й надумане завдання, і наступні десять днів все було тихо, поки репортер-новобранець збирав інформацію й приступав до написання статті. Як Фергюсон і підозрював, серед хлопців найбільше голосів зібрала Мерілін Монро – шестеро з одинадцяти (з решти п’яти два дісталися Елізабет Тейлор, два Грейс Келлі, і один – Одрі Хепберн), тоді як дівчата дали Монро лише два голоси, а решта десятеро розподілилися поміж Хепберн (три), Тейлор (три), і по одному отримали Келлі, Леслі Карон, Сід Чарісс та Дебора Керр. Сам Фергюсон не спромігся вибрати між Тейлор та Келлі, тому кинув монетку, і вибір впав на Тейлор, тоді як Тіммерман, поставши перед схожою дилемою між Келлі та Хепберн, кинув ту ж саму монетку, і вона вказала на Келлі. Повна нісенітниця, звичайно ж, але було в ній також дещо забавне, і Фергюсон спостерігав, як сумлінно Тіммерман займався опитуванням однокласників, записуючи їхні коментарі в свій маленький скріплений спіраллю репортерський нотатник. За активність та підприємливість він, поза сумнівом, заслужив найвищих оцінок, але це бува лише початок, свого роду підвалини будинку, і наразі було іще неясно, яку будівлю спроможеться спорудити Тіммерман. Ясна річ, хлопець він був розумний, але це іще не означало здатності добре писати.

Впродовж десятиденного періоду спостереження й очікування Фергюсон поволі впадав у химерний стан невизначеності, бо його ставлення до Тіммермана ставало все менш виразним, він не знав, чи то й далі опиратися йому, чи то виказати вдячність за його копітку роботу, він то сподівався, що Тіммерман зазнає фіаско, то надіявся, що його робота завершиться успіхом. Він почав подумувати: а може, це й справді добра ідея – перекласти частину своєї роботи на додаткового репортера, збагнувши, що в призначенні завдань іншим людям є свій позитив, що робота начальника має свої певні насолоди. У нього з’явилося нове почуття, почуття відповідальності, і якщо Тіммерману вдасться написати гарну статтю, то, можливо, йому дійсно слід буде подумати над тим, щоби взяти його до себе, але не компаньйоном, ні, в жодному разі не компаньйоном, а просто автором-дописувачем, першим з потенційних кількох, що в результаті дасть змогу розширити «Хрестоносця» від двох сторінок до чотирьох. Може, і так. А може, й ні, бо Тіммерман іще не здав йому статтю, хоча інтерв’ю він виконав протягом п’ятьох днів, і тепер, коли спливло іще п’ять днів, Фергюсон міг дійти лише до одного висновку: Тіммерман мав великий клопіт з обробкою й написанням матеріалу. Це означало, що майбутня стаття буде негодящою, а все негодяще буде неприйнятним. І йому доведеться сказати це Тіммерману прямо в лице. Фергюсон на мить уявив собі, як він дивиться в очі розумнику Майклу Тіммерману, хлопцю, який завжди і у всьому мав успіх, і каже йому, що він потерпів фіаско. На ранок десятого дня всі сподівання Фергюсона на майбутнє звелися до лише одного бажання: аби Тіммерман написав шедевр.

Стаття вийшла непоганою. Принаймні, не дуже поганою, але їй бракувало жвавості, на яку сподівався Фергюсон, бракувало того дотику гумору, який обернув би тривіальну тему статті на дещо варте прочитання. Єдиною втіхою цього провалу було те, що сам Тіммерман також вважав свою статтю невдалою, принаймні так виснував Фергюсон, коли автор, здаючи йому свій витвір того ранку на ігровому майданчику, винувато знизав плечима, після чого вибачився за те, що так довго виконував завдання, яке, за визнанням Тіммермана, виявилося аж ніяк не таким легким, як він спершу гадав. Він сказав, що йому довелося переписувати статтю чотири рази, і що з отриманого досвіду він виніс одне: письменництво – це важка штука.

От і добре, сказав Фергюсон самому собі. Невеличкий урок скромності для пана Бездоганність. Визнання сумніву у власних здібностях, можливо, навіть визнання поразки, тому конфронтації, якої так боявся Фергюсон, скоріш за все, не відбудеться, і це було добре, заспокійливо-добре, оскільки останніми днями йому дедалі частіше ввижалося, як Тіммерман лупцює його кулаками в живіт і показово переводить його до нижчої ліги гнаних та упосліджених. Втім він усвідомлював, що заради збереження їхньої дружби йому доведеться ступати довкола Тіммермана дуже обережно, аби не наступити йому на пальці. То були великі пальці великого хлопця, і хоч яким би приязним до нього він не був, він мав крутий характер, в чому Фергюсон мав змогу пересвідчитися протягом кількох років, а надто нещодавно, коли Тіммерман послав у нокаут Томі Фукса за те, що той обізвав його гівнюком, того самого Томі Фукса, якого недоброзичливці величали Томі Скунсом, і Фергюсону не хотілося, щоби Тіммерман так само випробував на ньому свою боксерську вправність.

Він попрохав приятеля дати йому кілька хвилин і відійшов у куток майданчика, щоби прочитати статтю наодинці:

«Питання стояло так: Хто є твоєю улюбленою кіноактрисою – і чому? Опитування двадцяти двох учнів п’ятого класу нашої школи дало таку відповідь: це – Мерілін Монро, яка набрала вісім голосів, випередивши Елізабет Тейлор, котра посіла друге місце з п’ятьма голосами…»

Тіммерман добре виконав роботу з подачі фактів, але мова його була безликою, сухою й бездушною, і зосередився він на найменш цікавому аспекті історії – на цифрах, які були гнітючо занудливими у порівнянні з тим, що казали учні про свій вибір; їхніми коментарями Тіммерман поділився з Фергюсоном, але не включив майже жодного з них у статтю, і Фергюсон, пригадуючи зараз декотрі з тих коментарів, спіймав себе на тому, що став подумки переписувати статтю:

«Ба ба бум», сказав Кевін Лассітер, якому вистачило лише цих трьох слів, щоби пояснити, чому Мерілін Монро була його улюбленою кіноакторкою.

«Вона видається мені людиною доброю та розумною, і мені хочеться познайомитися з нею й подружитися», сказала Пеггі Голдштайн, обґрунтовуючи свою кандидатуру – Дебору Керр.

«Така елегантна, така вродлива – очей не відірвати», заявила Глорія Долан про свою акторку номер один, Грейс Келлі.

«Ласий шматочок», сказав Алекс Ботелло про свою улюблену кінозірку, Елізабет Тейлор. «Лишень погляньте на її тіло! Дивлячись на нього, хлопцям хочеться швидше стати дорослими».

Було неможливо попрохати Тіммермана повернутися до початку і п’ятий раз переписати статтю. Було безглуздо казати йому, що його робота не викликає ані сміху, ані слабкої посмішки, і що йому варто було зосередитися не на питанні «Хто?», а на питанні «Чому?». Робити все це було вже запізно, і Фергюсон не мав ані найменшого бажання демонструвати Тіммерману свою зверхність і повчати його як треба писати, а як не треба. Він повернувся туди, де стояв пан Великі Пальці й повернув йому його статтю.

– Ну, як? – поцікавився Тіммерман.

– Непогано, – відповів Фергюсон.

– Ти хочеш сказати недостатньо добре.

– Ні, не так. Просто непогано.

– А як щодо наступного числа?

– Не знаю. Іще не думав.

– Але ж ти плануєш його робити, чи не так?

– Може. А може, і ні. Ще рано казати.

– Не опускай руки. Ти започаткував гарну справу, Арчі, і не мусиш її кидати.

– Якщо не буде бажання, то кину. А тобі яка різниця? Я так і не второпав, чому це «Хрестоносець» раптом став для тебе таким важливим.

– Бо він – дуже цікавий, ось чому, а мені хочеться брати участь у чомусь цікавому. Гадаю, це буде дуже здрово.

– Гаразд. Ось що я тобі скажу. Якщо я вирішу робити іще одне число, то я дам тобі знати.

– І даси мені змогу щось написати?

– Звісно, чом би й ні?

– Обіцяєш?

– Дати тобі шанс? Обіцяю.

Іще не встигнувши вимовити ці слова, Фергюсон вже знав, що його обіцянка не значила нічого, оскільки він вже вирішив закрити «Хрестоносця» назавжди. Чотирнадцятиденна битва з Тіммерманом виснажила його, і він почувався втомленим та безініціативним, злим на самого себе через слабодухі коливання власного настрою, деморалізованим своєї неохотою й нездатністю захищати себе й свою позицію «або газета одного автора, або ніяка взагалі». Втім, тепер, коли йому вдалося здійснити задуману сенсацію й привернути до себе увагу, Фергюсон схилявся до думки, що краще буде зайняти позицію «ніякої газети взагалі», краще буде вискочити зі ставка, витертися досуха і сказати «годі». Окрім того, вже починався бейсбольний сезон, і він виступав за фінансованих Торгівельною палатою «Піратів» з Вест-Оранджу, а коли Фергюсон не грав у бейсбол, він був зайнятий тим, що читав «Графа Монте-Крісто», величезну книгу, яку прислала йому минулого місяця тітка Мілдред з нагоди одинадцятого дня народження і за яку він, нарешті, взявся після того, як друге число «Хрестоносця» було відправлено до друку. А взявшись за цю книгу, Фергюсон поринув у неї з головою, бо то, безперечно, був найбільш захоплюючий роман, який коли-небудь потрапляв йому в руки. Так приємно було слідкувати за пригодами Едмона Дантеса щодня після вечері! Значно приємніше, аніж рахувати слова у своїх статтях, намагаючись увіпхнути їх у вузенькі шпальти свого видання. Скільки копіткої роботи, скільки ночей просидів він, мружачись, під світлом настільної лампи, працюючи майже в повній темряві, тоді як батьки думали, що він вже спить, скільки фальстартів та виправлень, скільки мовчазних подяк людині, яка винайшла гумку! Тепер Фергюсон знав, що робота літератора – це не лише написання слів, а і їх видалення, що опісля йде монотонна й виснажлива робота з наведення чорнилом кожного виправленого олівцем слова, щоби воно було достатньо темним і добре читалося на копії. Так, слово «виснажлива» було найбільш підходящим для такої роботи, а тривале й болісне протистояння з Тіммерманом виснажило його іще більше, тому кожен лікар сказав би Фергюсону, що найкращими ліками від виснаження є відпочинок.

Тож він відпочивав цілий місяць, з важким серцем дочитав Дюма, побоюючись, що може минути багато років, перш ніж йому знову трапиться іще один так само цікавий роман, а потім, протягом трьох днів після того, як Фергюсон завершив прочитання «Графа Монте-Крісто», сталися три події, які змінили хід його думок і витягнули зі стану відлюдництва. Він просто не міг стриматися. Йому на думку раптом спали слова нового заголовку, і настільки класними були ті слова, настільки чіткими й виразними були дзвінкі рими їхніх тріскучих приголосних, настільки хитромудро їхня позірна безсенсовість поступово набувала певного сенсу, що йому страшенно захотілося побачити ці слова в друкованому вигляді. І Фергюсон, давши задню зі своєю обіцянкою піти з газетного бізнесу, почав планувати випуск третього числа «Хрестоносця», в якому мав з’явитися потужний, мов серія з двох коротких ударів, заголовок, набраний великими літерами: ФРАКАС У КАРАКАСІ.

Це сталося тринадцятого травня, коли натовп демонстрантів напав у Венесуелі на Ричарда Ніксона під час завершальної зупинки в рамках його візиту доброї волі до трьох країн Південної Америки. Віце-президент щойно приземлився в аеропорту, а коли його кортеж поїхав центральними вулицями Каракасу, то натовпи на тротуарах плювали йому вслід й вигукували «Смерть Ніксону!», «Ніксон, забирайся геть!» Невдовзі його автомобіль оточили десятки людей, здебільшого молодиків, вони почали лупцювати авто, бити в ньому вікна, а потім заходилися розгойдувати його з боку вбік та туди-сюди з такою люттю, що воно перекинулося б, якби вчасно не підоспіли вояки венесуельської армії і не розігнали натовп, розчистивши дорогу віце-президенту. Для учасників інциденту все могло закінчитися значно гірше, особливо для Ніксона та його дружини, яких мало не вбили.

Фергюсон прочитав про це в газеті наступного ранку, побачив репортаж про інцидент увечері по телевізору, а під вечір наступного дня до них у гості завітали кузина Френсі та її чоловік Гері з їхнім п’ятимісячним дитинчам. Тепер вони мешкали в Нью-Йорку, де Гері невдовзі мав закінчити перший курс на юридичному факультеті Колумбійського університету. Увесь час після того, як Фергюсон виконав роль носія перснів на його шлюбній церемонії чотири роки тому, Гері ставився до свого молодого свояка як до протеже та епізодичного компаньйона в подорожах до світу ідей та суто чоловічих занять, результатом яких ставали тривалі розмови про книги та спорт, інколи – про політику, яка, схоже, стала для Гері справжньою ідеєю фікс (він навіть передплатив тижневик «Інакодумець» під редакцією І. Ф. Стоуна та щоквартальник «Небайдужий оглядач»), і через те, що чоловік Френсі був розумною молодою людиною, безперечно, найрозумнішою з тих, кого знав Фергюсон окрім своєї тітки Мілдред, було цілком природно, що він спитав Гері, що той думав про оту сутичку Ніксона з натовпом демонстрантів у Венесуелі. В ту мить вони гуляли у дворі, походжаючи під тим дубом, з якого Фергюсон впав у віці шести років, високий кремезний Гері попихкував цигаркою «Парламент», а мати Фергюсона та Френсі сиділи на ганку з маленьким Стівеном, пухкеньким створінням, нещодавнім поповненням роду людського, так само малим по відношенню до Фергюсона, як сам Фергюсон був колись по відношенню до Френсі, і поки жінки сміялися, по черзі чукикаючи малого, моралістичний, незмінно серйозний Гері Холандер розказував йому про «холодну війну», списки неугодних, про Червоне пугало, про нестримний антикомунізм, який визначав закордонну політику Сполучених Штатів і змушував Державний департамент підтримувати жорстокі ультраправі диктатури по всьому світу, особливо в Центральній та Південній Америці, і що саме через це напали на Ніксона, сказав Гері, напали не тому, що він був Ніксоном, а тому, що той представляв уряд Сполучених Штатів і що цей уряд ненавиділо в Центральній та Південній Америці дуже багато людей, і ненавиділо цілком справедливо, бо він підтримував тиранів, які їх жорстоко гнобили.

Гері зупинився підкурити іще один «Парламент». А потім спитав: «Ти розумієш, про що я кажу, Арчі?»

Фергюсон кивнув. «Розумію», відповів він. «Ми так боїмося комунізму, що готові піти на все, аби зупинити його. Навіть якщо це означає допомогу людям, гіршим за комуністів».

Наступного ранку, читаючи спортивний розділ газети, Фергюсон вперше в житті натрапив на слово «фракас»[6]. Подавальник детройтської команди кинув м’яча в голову відбивайлу з чиказької команди, відбивайло кинув свою биту, підбіг до подавальника й затопив йому в пику, після чого гравці обох команд вискочили на поле й заходилися гамселити один одного. «Коли через дванадцять хвилин фракас вщух», продовжив репортер, «з гри було видалено шістьох гравців».

Фергюсон поглянув на матір і спитав,

– А що таке фракас?

– Велика колотнеча, – відповіла вона. – Штовханина.

– Я так і подумав. Просто хотів зайвий раз переконатися.

Пройшло кілька місяців. Шкільний рік закінчився без подальших ексцесів з боку Кролика, Тіммермана чи будь-кого, а потім двадцять три колишніх учнів класної керівниці міс Ван Хорн роз’їхалися на літні канікули. Фергюсон вже вдруге поїхав до табору «Парадиз» на двомісячну зміну, і хоча більшість часу в тому таборі забирали різноманітні ігри з м’ячем та плавання, все одно йому залишалося вдосталь вільних годин, щоби писати статті та накреслювати наступний макет «Хрестоносця». Цю роботу Фергюсон завершив уже вдома під час двотижневого проміжку між табором та початком занять у школі, працюючи щодня вранці, вдень, а інколи й увечері, щоби встигнути до кінцевого терміну, який він сам собі встановив, – до першого вересня, аби його матір мала достатньо часу зробити копії у Маєрсона іще до початку шкільних занять. Фергюсон вважав, що це мало б стати добрим почином для нового навчального року, таким собі поштовхом для прискорення подій, а вже опісля він би вирішив, чи видавати «Хрестоносця» й далі, чи зробити цей випуск завершальним.

Він пообіцяв Тіммерману дати йому знати про наступне число газети, але іще до того, як він встиг з ним поспілкуватися, всі статті вже були написані. Фергюсон заходив додому до Тіммермана наступного дня після повернення з табору, але економка сказала йому, що Майкл з батьками та двома братами поїхали рибалити і збираються повернутися лише за день до початку шкільних занять. Іще влітку, працюючи над макетом, Фергюсон подумував над тим, щоби написати свою, гумористичну, версію історії з опитуванням про найпопулярнішу кіноактрису і вставити її в третє число «Хрестоносця», але згодом відкинув цю ідею з поваги до авторських амбіцій Тіммермана, розуміючи, наскільки жорстоко буде уражений його однокласник, побачивши, яка кумедна й дотепна історія вийшла з його нудного й малоцікавого матеріалу. Звісно, Фергюсон міг би надрукувати Тіммерманову версію статті як дружню поступку, але це було неможливим через те, що він віддав ту статтю Тіммерману на ігровому майданчику іще у квітні. Нове число «Хрестоносця на бруківці» ось-ось мало вихлюпнутися у спортзал та в класи початкової школи, але Майкл Тіммерман про це нічого не знав.

Це була перша помилка Фергюсона.

Другою його помилкою стало те, що він запам’ятав надто багато з їхньої розмови із Гері під дубом у дворі.

Колотнеча в Каракасі на той час вже встигла стати застарілою новиною, але ця фраза ніяк не йшла у Фергюсона з голови, вона торохтіла в ній кілька місяців, тому замість використати її як заголовок в репортажі про те, що трапилося з Ніксоном, він обернув цю статтю на взяту в рамку передовицю посередині першої сторінки. Вона була розташована таким чином, що заголовок «Фракас у Каракасі» йшов на одній половині аркушу, а сам текст – на другій. Натхненний своєю розмовою з Гері, Фергюсон стверджував, що Америка має кинути так сильно перейматися комунізмом і прислухатися натомість до того, що кажуть люди в інших країнах. «Спроба перекинути авто віце-президента – це погано», писав він, «але люди, які намагалися це зробити, були розлючені, і розлючені не просто так. Вони не люблять Америку тому, бо вважають, що Америка – проти них. Це не означає, що ці люди – комуністи. Це лише означає, що вони хочуть бути вільними».

Спершу був удар, удар у живіт, а потім Тіммерман вигукнув «Брехун!» – і збив його з ніг. Останні двадцять два примірники «Хрестоносця» вилетіли з рук Фергюсона, і сильний ранковий вітер погнав їх шкільним подвір’ям повз ошелешених учнів, мов зграйку повітряних зміїв, що відірвалися від своїх мотузок. Фергюсон підвівся й хотів був завдати удару у відповідь, але Тіммерман, який, схоже, за літо встиг вирости на три-чотири дюйми, ухилився і завдав іще одного удару в живіт, удару значно сильнішого за перший, який не лише збив Фергюсона з ніг, а й забив йому дух. А Кролик і Том Скунс з кількома іншими хлопцями вже тут як тут: стоять над поверженим Фергюсоном і насміхаються, дражнячи образливими словами «сцикун», «слабак» і «підар котячий». Коли Фергюсон спроквола знову став на ноги, Тіммерман втретє штовхнув його на землю, штовхнув дуже сильно, і Фергюсон, падаючи, вдарився ліктем об землю, і через мить нестерпний біль в ліктьовій кістці на кілька секунд паралізував його. Скориставшись цим, Кролик зі Скунсом почали хвицати ногами, намагаючись кинути йому в обличчя грудки землі. Фергюсон заплющив очі. Десь заверещала дівчина.

Потім були кари й догани, залишення після школи, ідіотичне завдання двісті разів написати фразу «Я більше ніколи не битимуся в школі», церемоніальне рукостискання в стилі «закопаймо сокиру війни» з Тіммерманом, який не дивився Фергюсону в очі, який більше ніколи не дивитиметься йому в очі і який ненавидітиме Фергюсона всю решту свого життя, а потім, перед тим, як новий класний керівник, містер Блейсі, хотів був відпустити їх додому, до класу увійшла секретарка директора і сказала Фергюсону, що містер Джеймсон чекає на нього внизу у своєму кабінеті. «А Майклу теж іти?», спитався містер Блейсі. «Ні, Майклу не треба», відповіла міс О’Хара. «Тільки Арчі».

Коли Фергюсон зайшов до директорського кабінету, містер Джеймсон сидів за своїм робочим столом з примірником «Хрестоносця» в руках. Він керував школою протягом останніх п’яти років і з кожним роком наче ставав трохи нижчим на зріст, округлішим, а волосся на його голові дедалі рідшало. Наскільки пам’ятав Фергюсон, те волосся спершу було каштановим, а тепер ті пасма, що від нього лишилися, посивіли. Директор не запросив Фергюсона сісти, тож він так і лишився стояти.

– Ти розумієш, що потрапив у серйозну халепу? – спитав містер Джеймсон.

– Халепу? – перепитав Фергюсон. – Яку халепу, коли мене щойно покарали?

– Тебе з Тіммерманом покарали за бійку. А я маю на увазі ось це.

Містер Джеймсон кинув на стіл примірник «Хрестоносця».

– Скажи мені, Фергюсоне, – продовжив директор, – це ти написав статті до цього числа?

– Так, сер. Кожне слово в кожній статті.

– І тобі ніхто не допомагав?

– Ніхто.

– А твої батько й матір – вони читали цю газету іще до того, як вона була надрукована?

– Матір читала. Вони допомагає мені з друком, тому й переглядає написане іще до того, як це зроблять інші. Мій батько прочитав газету тільки вчора.

– І що вони тобі сказали з цього приводу?

– Нічого особливого. Ну, типу «гарна робота, Арчі. Так тримати!»

– Отже, ти хочеш сказати, що передовиця на першій сторінці – це винятково твоя ідея?

– «Фракас у Каракасі»? Моя.

– Скажи мені правду, Фергюсоне. Хто отруює твій мозок комуністичною пропагандою?

– Що?

– Скажи, бо мені доведеться відсторонити тебе від занять за поширення цієї брехні.

– Я не брехав.

– Ти щойно пішов до шостого класу. Це означає, що тобі одинадцять років, так?

– Одинадцять з половиною.

– І ти гадаєш, я повірю, що хлопець твого віку здатен висувати такі політичні аргументи, як в оцій статті? Ти іще замолодий, щоби бути зрадником, Фергюсоне. Такого просто не може бути. Напевне, хтось згодовує тобі оце огидне сміття, і я підозрюю, що це – твій батько або матір.

– Вони не зрадники, містере Джеймсон. Вони люблять свою країну.

– В такому разі це мав бути хтось інший. Хто?

– Ніхто.

– Коли ти минулого навчального року започаткував свою газету, я підтримав її, еге ж? Я навіть погодився дати тобі інтерв’ю для одної зі статей. Мені сподобалася твоя ідея, бо саме цим, на мою думку, і має займатися такий здібний хлопець, як ти. Жодних суперечливих тем, жодної політики, але тут починаються канікули, і ти повертаєшся після них до школи червоним комуністом. І що мені тепер з тобою робити?

– Якщо проблема в «Хрестоносці», містере Джеймсон, то можете не турбуватися. Останнє число налічувало п’ятдесят примірників, і половину з них завіяло вітром після того, як почалася бійка. Я сумнівався, продовжувати випуск газети чи ні, але після сьогоднішньої бійки я прийняв остаточне рішення. «Хрестоносця на бруківці» більше не існує.

– Обіцяєш, Фергюсоне?

– Їй-богу.

– Дотримуйся своєї обіцянки, а я спробую забути, що ти заслуговуєш на відсторонення від занять.

– Ні, не забувайте. Я хочу, щоби ви мене відсторонили. Тепер всі хлопці в класі будуть проти мене, і тому школа – це останнє місце, куди мені хотілося б ходити. Відстороніть мене на тривалий термін, містере Джеймсон.

– Не треба так жартувати, Фергюсоне.

– А я й не жартую. Я у класі мов біла ворона, тому чим довше мене тут не буде, тим краще буде для ме5не.

У батька тепер був інший напрямок роботи. «Домашній Світ» припинив існування, але тепер на межі Вест-Оранджу з Саут-Оранджем постала велика крита бульбашка під назвою «Тенісний Центр Саут-Маунтін». Вона містила шість критих кортів, де ентузіасти тенісу з найближчих районів могли задовольняти свою пристрасть до цього виду спорту круглий рік – і в дощ, і в сніг, вдень і вночі, зимовими й літніми ранками іще до світанку; півдюжини кортів з жорстким покриттям, двома роздягалками з душем, туалетом та раковинами і спеціалізованою крамницею, де продавалися ракетки, м’ячики, кросівки та біла тенісна форма для чоловіків та жінок. Суд вирішив, що пожежа 1953 року була нещасним випадком, і страхова фірма виплатила повну суму страховки, але замість відбудувати магазин чи відкрити інший в новому місці батько Фергюсона щедро виплатив своїм братам-співвласникам їхню частку грошима (по шістдесят тисяч доларів кожному), а решту сто тисяч використав для реалізації свого тенісного проекту. Лью та Міллі подалися до південної Флориди, де Лью став організатором собачих перегонів та матчів в хай-алай, тоді як Арнольд відкрив у Моррістауні магазин, що спеціалізувався на дитячих товарах до дня народження, забивши його полиці повітряними кульками, серпантином з гофрованого паперу, свічечками, свищиками та фуркалами, кумедними кепочками й наліпками, але Нью-Джерсі був іще неготовим до такої новаторської концепції, і коли через два з половиною роки магазин збанкрутував, Арнольд звернувся до Стенлі по допомогу, і той влаштував його на роботу до своєї спеціалізованої крамниці в Тенісному центрі. Що ж стосується Фергюсонового батька, то кожного дня з тих двох з половиною років, які знадобилися Арнольду, щоби загнати свій магазин в могилу, він займався пошуками капіталу, аби підкріпити гроші, які він вклав у власний проект; знайшов і купив ділянку землі, консультувався з архітекторами та підрядчиками, а насамкінець спорудив Тенісний центр, який відкрився в березні 1956 року, через тиждень після дев’ятого дня народження свого сина.

Фергюсону подобалася ця всепогодна бульбашка й ті химерні лункі звуки, які видавали тенісні м’ячі в її просторому приміщенні, подобалося попурі з ударів ракеток по м’ячу – цюк-цюк, – коли кілька кортів використовувалися одночасно, переривчасті верески гумових підошов кросівок на жорсткій поверхні, досадливі зойки та радісні вигуки, довгі інтервали, під час яких ніхто не промовляв ані слова, мовчазна серйозність гравців у білій формі, з якою вони перебивали білі м’ячі через білу сітку – маленький замкнений світ, абсолютно несхожий на великий світ за межами куполоподібної споруди. Фергюсон вважав, що його батько вчинив правильно, змінивши вид діяльності, бо коли ти втрачаєш інтерес до телевізорів, холодильників та пружинних матраців, це означає, що настав час покинути корабель і розпочати щось нове. А якщо батько так любив теніс, то чом би не заробляти на своїй улюбленій грі? Іще в 1953 році, в ті лячні дні після того, як «Домашній світ» згорів дощенту, коли його батько почав працювати над планом побудови центру «Саут-Маунтін», матір попередила його про ризики, пов’язані з такою авантюрою, про величезну відповідальність, яку візьме на себе батько. І дійсно: на цьому шляху трапилося багато злетів та падінь, і навіть після спорудження центру знадобився певний час, щоби кількість його членів стала достатньо великою, аби їхня абонентська плата перевищила щомісячні витрати на експлуатацію такої великої будівлі, а це означало, що майже три з половиною роки від кінця 1953-го до середини 1957 року родина Фергюсонів змушена була майже повністю покладатися на заробітки студії «Роузленд Фото», щоби хоч якось триматися на плаву. Але відтоді справи пішли краще, центр та студія працювали з пристойними прибутками і гарантували дохід достатній, щоби забезпечити такі розкоші, як новий «б’юїк» для батька, нове зовнішнє оздоблення будинку, норковий палантин для матері і два сезони підряд в літньому таборі для Фергюсона. Але навіть попри те, що їхні матеріальні умови значно покращилися, Фергюсон розумів, що для забезпечення й підтримання такого комфорту батькам доводилося тяжко працювати, що їхня робота поглинала багато сил, і що для всього іншого у них залишалося дуже обмаль часу, особливо у батька, який тримав свій центр відкритим для відвідувачів сім днів на тиждень з шостої ранку й до десятої вечора, і хоча йому й допомагали наймані працівники, зокрема, Чак О’Ші та Біл Абрамович, які могли більш-менш самостійно справлятися зі своїми обов’язками, Джон Робінсон, колишній носій на залізничному вокзалі, який наглядав за кортами та роздягалками, байдикуватий дядько Арнольд, який коротав свої години в спецмагазині, покурюючи «Кемел» та проглядаючи газети й бюлетені перегонів, а також Роджер Найлс, Нед Фортунато і Річі Сігель, котрі працювали по черзі змінами по шість-сім годин, і півдесятка старшокласників, що працювали на половину ставки, все одно батько Фергюсона рідко брав собі вихідні в холодну пору року, не дуже часто – в теплу.

Через те, що його батьки були такі зайняті на роботі, Фергюсон звик власні проблеми вирішувати сам. Він знав, що в разі критичної ситуації зможе покластися на материнську допомогу, але річ була в тім, що протягом останніх двох років критичних ситуацій не спостерігалося, принаймні таких, які змусили б його кинутися до матері по допомогу, а тепер, коли йому було вже одинадцять з половиною, більшість з тих ситуацій, які раніше можна було визнати критичними, усохли до розміру маленьких проблем, які він міг розв’язувати самотужки. Те, що його побили на ігровому майданчику перед початком першого дня занять, звісно, було великою проблемою. Звинувачення в поширенні комуністичної пропаганди з боку директора також було, безперечно, великою проблемою. Але чи можна було б вважати хоча б одну із них критичною? Дарма, що він готовий був розплакатися після прочухана, отриманого в кабінеті директора, дарма, що йому довелося стримувати сльози увесь час по дорозі додому. То був жахливий день, мабуть, найгірший день у всьому його житті, за винятком того дня, коли він впав з дуба й зламав собі ногу, і тому він мав повне право втратити самовладання й розплакатися. Побитий своїм приятелем, принижений іншими приятелями, з перспективою отримувати в майбутньому лише образи й запотиличники, та ще й ганебно затаврований як зрадник безмозким і боягузливим директором, настільки боягузливим, що він навіть не спромігся відсторонити його від занять… Так, Фергюсон почувався пригніченим, Фергюсон насилу стримував сльози, Фергюсону було непереливки, але який сенс був у тім, щоби розповідати про це своїм батькам? Звісно, матір дуже співчувала б йому, вона пригорнула б його до себе, знову радо перетворивши на маленького хлопчика, посадила б його на коліна й вислуховувала його сльозливі ламентації. А потім вона б страшенно обурилася за нього, стала б погрожувати, що зателефонує містеру Джеймсону й скаже все, що про нього думає, потім будуть батьківські збори, і дорослі кричатимуть про підривну діяльність ліваків, про те, що його батьки – теж ліваки, тож який з цього буде толк, яким чином матір зможе вберегти його від іще одного удару в живіт чи в обличчя? Батько підійшов би до цієї проблеми з практичного боку. Він дістав би боксерські рукавички й дав би Фергюсону іще один урок мистецтва кулачного бою, цієї, за словами батька, «премилої науки» (на думку Фергюсона, важко було вигадати назву, хибнішу за цю), і протягом двадцяти хвилин демонстрував би йому, як слід тримати правильну стойку й захищатися від вищого на зріст суперника. Але який толк був з рукавичок на ігровому майданчику, де люди билися голими кулаками і не дотримувалися правил, де не завжди билися один на один, а часто бувало, що були двоє на одного, троє на одного і навіть четверо? Жах. Так, може, й жах, але батько інакше не міг, матір інакше не могла, і тому він мав розбиратися з усім цим самотужки й помовкувати. Не треба гукати на допомогу. Жодного слова батькам. Треба просто перетерпіти, не з’являтися на ігровому майданчику і сподіватися дожити до Різдва.

Цілий навчальний рік він жив у пеклі, але природа того пекла, і закони, якими воно керувалося, безперервно змінювалися з місяця в місяць. Фергюсон гадав, що, в основному, все зведеться до ударів та запотиличників, на які він неодмінно відповідатиме щосили й з готовністю, але великі битви на відкритому повітрі вже були зняті з порядку денного, і хоча його часто стусали протягом перших тижнів занять, він жодного разу не мав нагоди завдати удару у відповідь, бо стусани, які він отримував, завдавалися зненацька й без попередження – раптом до нього підбігав якийсь хлопець, стусав його в руку, в спину або в плече, і так само раптово зникав, перш ніж Фергюсон встигав зреагувати. Ті удари були болючими, раптові підлі наскоки з одним ударом, коли ніхто не бачив, кожного разу інший хлопець, дев’ятеро різних хлопців з одинадцятьох у його класі, вони немовби змовилися й розробили свою стратегію заздалегідь, а коли Фергюсон отримав дев’ять ударів від дев’яти різних хлопців, напади припинилися. Після цього почався бойкот, ті ж самі дев’ятеро хлопців відмовлялися розмовляти з ним, вдаючи, що не чують Фергюсона, коли той розкривав рота й щось казав, вони мовчали, дивлячись на нього порожніми байдужими очима і поводячись так, наче він був невидимим, такою собі краплиною ніщо, яка розчинялася в порожньому просторі. Потім настав період, коли його почали штурхати додолу – старий трюк, коли один хлопець стає навколішки позаду, а другий штовхає його спереду, швидкий поштовх – і Фергюсон втрачав рівновагу й падав, перекочуючись через спину того, хто причаївся позаду. При цьому він неодноразово вдарявся головою об долівку, і було в цьому не лише приниження, що його застукали зненацька, а й сильний біль. Хлопцям було дуже смішно, вони отак веселилися за його рахунок, причім настільки хитро й вправно, що містер Блейсі, схоже, нічого не помічав. Зіпсовані малюнки, пописані закарлючками завдання з математики, вкрадені торбинки з бутербродами, сміття в комірці, відрізаний рукав куртки, сніг в калошах, собаче лайно під його партою. Зима була сезоном злих витівок, жорстокою порою злостивості й дедалі глибшого відчаю, а потім через пару тижнів після його дванадцятого дня народження бойкот скінчився, і знову почалися стусани.

Якби не дівчата, то Фергюсон, звісно, розпався б на шматки, але жодна з дванадцяти дівчат у класі не обернулася проти нього, до того ж було двоє хлопців, котрі відмовилися брати участь у цьому дикунстві: товстий і трохи недоумкуватий Ентоні Де-Люкка, відомий під прізвиськами Товстун, Кабан та Медуза, який завжди з повагою ставився до Фергюсона і який був у минулому мішенню знущань з боку Кролика й компанії, а також новий хлопець, Говард Смол, мовчазний інтелігентний хлопець, який перебрався до Вест-Оранджу з Манхеттена після літніх канікул і який досі намацував свій шлях як новачок в приміській глушині. Фактично, більшість учнів була в таборі Фергюсона, і завдяки тому, що був він не один, принаймні, не абсолютно один, йому вдавалося зносити знущання, дотримуючись своїх трьох основних принципів: ніколи не давати супротивникам побачити, як він плаче, ніколи не реагувати в стані пригнічення або люті і ніколи не розповідати про це людям авторитетним, а особливо своїм батькам. Звісно, це було жорстоке й деморалізуюче випробування, з незчисленними сльозами, виплаканими вночі у подушку, жорстокі мрії про витончену помсту, тривалі падіння в кам’янисті розщелини меланхолії, гротескні запаморочення свідомості, коли він уявляв, що стрибає вниз з Емпайр-Стейт-Білдінг, тихі але пристрасні промови про несправедливість, яку вчиняли по відношенню до нього, супроводжувані поривчастими й шаленими нападами презирства до самого себе, приховане переконання, що він заслужив на таке покарання, бо сам накликав на себе цей жах. Але все це було наодинці. А на людях Фергюсон змушував себе бути стійким, зносити стусани без єдиного зболеного вереску, ігнорувати їх так, як ігнорують мурах або погоду десь у Китаї, виходячи з кожного нового приниження наче переможець в якійсь вселенській боротьбі добра зі злом, стримуючи будь-який вираз смутку чи приниження, бо він знав, що дівчата спостерігають за ним, і чим хоробріше протистояв Фергюсон своїм нападникам, тим більше підтримували його дівчата.

Все було не так просто. Їм було вже по дванадцять років або майже дванадцять, і дехто з дівчат та хлопців вже починали «відпаровуватися», а колишня відстань між статями звузилася настільки, що жіноче й чоловіче мало тепер практично спільне підґрунтя; раптом почалися розмови про друзів та подруг, про постійні зустрічі, а майже кожного уїк-енду проводилися гулянки з танцюльками та грою «в пляшечку», і тепер ті ж самі хлопці, які іще рік-два тому терзали дівчат, смикаючи їх за коси та щипаючи їм руки, прагнули з ними цілуватися. Тіммерман, і досі парубок номер один, зав’язав романтичні стосунки з дівчиною номер один, Сюзі Краусс, і вони удвох панували у класі, мов монарше подружжя, містер та міс Популярність-1959. Фергюсону допомагало те, що вони з Сюзі були друзями іще з дитячого садочку і що вона очолювала сили, які протистояли забіякам. Коли наприкінці березня стало відомо, що вона зустрічається з Тіммерманом, атмосфера дещо змінилася, і невдовзі Фергюсон помітив, що напади на нього порідшали, і в них брали участь вже менше хлопців. Ніхто про це ані слова не сказав. Фергюсон підозрював, що Сюзі поставила свого кавалера перед ультиматумом: припини знущатися над Фергюсоном, інакше я піду, і через те, що Тіммерману більше хотілося зустрічатися з Сюзі, аніж мучити Фергюсона, він відступив. Він і досі ставився до Фергюсона зі зневагою, але кинув спілкуватися з ним мовою кулаків і більше не псував його манатків, тож коли Тіммерман вийшов з Банди Дев’ятьох, за ним слідком вийшли й кілька інших хлопців, оскільки Тіммерман був їхнім ватажком і вони наслідували його у всьому, тому за два з половиною місяці до закінчення шкільного року залишилося тільки четверо мучителів – Кролик та його банда імбецилів, і хоча протистояння цим чотирьом також було справою не з приємних, це все одно було значно краще, аніж бути гнаним зграєю з дев’ятьох ненависників. Сюзі не сказала йому, говорила вона з Тіммерманом чи ні (чинні правила етикету вимагали, щоби вона не висловлювалася на цю тему з огляду на вірність своєму кавалеру), але Фергюсон майже не сумнівався, що вона з ним все ж таки говорила, і настільки вдячним він був її шляхетному серцю, що почав потайки сподіватися, що після того, як вона колись кине Тіммермана, перед ним відкриється поле для діяльності й він спробує з нею свого щастя. Він думав про це безперервно в перші весняні тижні і вирішив, що найкращий варіант – це запросити її провести з ним суботу в батьковому тенісному центрі, де він влаштував би їй екскурсію, продемонструвавши свою обізнаність з внутрішньою структурою і методом роботи цього закладу, і це неодмінно справить на Сюзі враження і створить у неї настрій, сприятливий для поцілунку, а може – і кількох поцілунків, а якщо не поцілунків, то вони хоча б за руки потримаються. Зважаючи на скороминущість таких підліткових любовних захоплень в тому куточку передмість штату Нью-Джерсі, де середній альянс тривав від двох до трьох тижнів, а двомісячна дружба прирівнювалася до десятилітнього шлюбу, Фергюсон цілком резонно сподівався, що слушна нагода може випасти йому іще до завершення навчального року.

А тим часом він придивлявся до Глорії Долан, яка була гарнішою за Сюзі Краусс, але не такою цікавою, бо була вона дівчиною милою й спокійною, на відміну від рвучкої й іскрометної Сюзі; однак Фергюсон поклав на неї око, бо виявив, що Глорія поклала око на нього, причому в буквальному сенсі, бо поглядала на Фергюсона тоді, коли їй здавалося, що він цього не бачить. Багато разів за останній місяць він ловив її на тім, що вона дивилася на нього на уроці, сидячи за своєю партою, коли містер Блейсі повертався спиною до класу й починав писати чергову математичну задачку на дошці, і тоді Глорія вже не звертала увагу на білі крейдяні цифри, а натомість вивчала поглядом Фергюсона так, наче він став для неї предметом посиленого інтересу, а коли Фергюсон став свідомим цього інтересу, він і собі почав відвертати погляд від дошки й дивитися на дівчину, і їхні погляди стали зустрічатися дедалі частіше, а кожного разу, коли це відбувалося, вони посміхалися один одному. На тому відрізку свого життєвого шляху Фергюсон іще очікував на свій перший поцілунок, перший поцілунок від дівчини, справжній поцілунок – на відміну від фальшивих поцілунків від матерів, бабусь та кузин, палкого поцілунку, еротичного поцілунку, поцілунку, який виходить за межі простого дотику вуст і кидає його в політ над доти незвіданою територією. Він вже був готовий до такого поцілунку, він думав про нього іще задовго до свого дня народження, а протягом кількох останніх місяців вони з Говардом Смолом неодноразово й подовгу обговорювали цю тему, тож тепер, коли вони з Глорією Долан потайки обмінювалися поглядами та посмішками на уроках, Фергюсон вирішив, що саме Глорія має стати першою, бо всі ознаки свідчили про неминучість того, що вона стане першою. Саме так воно і сталося в п’ятницю увечері наприкінці квітня під час гулянки в будинку Пеггі Голдштайн на вулиці Меррівуд-Драйв, коли Фергюсон вивів Глорію до тильного двору і поцілував її. А оскільки вона відповіла на його поцілунок, то вони іще довго цілувалися, значно довше, аніж він сподівався, мабуть, хвилин з десять-дванадцять, а коли на четвертій чи п’ятій хвилині Глорія просунула йому в рота свого язика, то все раптом змінилося, і Фергюсон збагнув, що він живе тепер в новому світі і ні за що не повернеться до світу старого.

Окрім отих вікопомних поцілунків з Глорією Долан, які змінили його життя, іще одною доброю обставиною того недоброго року стала його дедалі глибша дружба з новим хлопцем, Говардом Смолом. Цій дружбі посприяло те, що Говард прийшов з іншого району, що він з’явився на сцені отого першого злощасного ранку нового навчального року без упередженості й забобонів стосовно того, хто був ким чи мав бути у класі, що він придбав третє число «Хрестоносця» через кілька хвилин після своєї появи на ігровому майданчику і що в ту мить, коли Говард з радісним ентузіазмом вивчав зміст газети, він помітив, як на хлопця, котрий щойно ту газету йому продав, напав Тіммерман та інші хлопці, а оскільки Говард Смол був людиною, здатною відрізняти добро від зла, то він негайно став на бік Фергюсона і завжди відтоді був на його боці; завдяки ж тому, що він також інколи зазнавав нападів за свою злочинну підтримку Фергюсона, двоє хлопчаків зблизилися, бо кожен з них був би абсолютно одиноким, якби когось із них в класі не було. Отак парії з шостого класу стали друзями, а через місяць – друзями не розлий вода.

Говард, а не Гові – в жодному разі не Гові. Малий за прізвищем[7], але не за розмірами, на якихось півдюйма нижчий за Фергюсона і вже починаючий вбиватися в тіло, вже не худорлява дитина, а міцний напівпідліток, масивний і дужий, фізично безстрашний спортсмен-камікадзе, котрий компенсував свої посередні здібності неустанним ентузіазмом та працьовитістю. Дотепний і доброзичливий, кмітливий учень з талантом показувати хороші результати в стресових ситуаціях, який перевершив навіть Тіммермана в процентних показниках академічної успішності, любитель книг, як і Фергюсон, дослідник-початківець в політиці, як і Фергюсон, цей хлопець мав дивовижний талант до малювання. Олівець, що він носив його в кишені, безперервно витворював пейзажі, портрети та натюрморти майже фотографічної точності, а іще – карикатури й комікси, котрі брали свій гумор здебільшого з химерних каламбурів, слів, висмикнутих зі своєї звичної ролі через те, що вони були співзвучними з іншими, неспорідненими словами, наприклад, його малюнок під назвою «Він летить у повітрі з надзвичайною легкістю», на якому був зображений хлопець, котрий мчав по небу з величезною літерою «Л» у простягнутих вперед руках, тоді як інші хлопці на задньому плані насилу тягнули на собі малесенькі «л»; або, наприклад, улюблений Фергюсонів малюнок, де слово «неборак» Говард розтлумачив як рака, що мчить зоряним небом мов реактивний лайнер. Яка кумедна ідея, подумав Фергюсон, який же ж тонкий слух треба мати, щоби розполовинити початкове слово й зробити з нього два нових! Але більше за слух важило око, око в поєднанні з рукою, бо результат не вийшов би таким вражаючим, якби летючий рак-літак не був зображений з такою скрупульозною точністю в деталях, яку Фергюсону іще ніколи не доводилося бачити раніше.

Батько Говарда працював викладачем математики, він перебрався з сім’єю до Нью-Джерсі, бо йому запропонували нову посаду декана в Монклерському державному педагогічному коледжі. Мати Говарда працювала редакторкою жіночого журналу під назвою «Затишна домівка», і це означало, що п’ять днів на тиждень вона їздила приміським транспортом на роботу до Нью-Йорка й тому рідко поверталася до Вест-Оранджу раніше сутінок. А через те, що у Говарда був двадцятирічний брат і вісімнадцятирічна сестра (котрі обидва вчилися в коледжі), його особисті обставини були напрочуд схожими на Фергюсонові: де факто він був єдиною дитиною в родині і здебільшого повертався зі школи до порожньої домівки. В 1959 році мало хто з жінок із передмістя мав роботу, але у Фергюсона та Говарда були матері, які були більш ніж просто домогосподарками, і тому хлопці змушені були до більшої самостійності й самодостатності, аніж основна маса їхніх однокласників, тож коли їм виповнилося дванадцять і вони постали на порозі юності, той факт, що вони мали в своєму розпорядженні великі проміжки вільного часу, явно пішов їм на користь, оскільки на такій стадії життя батьки здебільшого бувають для підлітків найменш цікавими людьми у світі, тому чим менше хлопцям доводилося з ними спілкуватися, тим краще. Після школи вони могли піти додому до Фергюсона, увімкнути телевізор і дивитися такі програми, як American Bandstand або Million Dollar Movie і при цьому не боятися догани за марнування безцінних годин світлого часу, сидячи в чотирьох стінах тоді як надворі такий чудовий день. Тої весни їм навіть вдалося двічі умовити Глорію Долан та Пеггі Голдштайн прийти до Фергюсона і влаштувати у вітальні танці на чотирьох, а оскільки Фергюсон та Глорія вже були на той час досвідченими «цілувальниками», то їхній приклад надихнув Говарда й Пеггі також долучитися до непростого мистецтва «поцілунків з язиком». А іще вони ходили додому до Говарда, добре знаючи, що там їм ніхто не заважатиме й ніхто за ними не шпигуватиме, відмикали нижню шухляду столу Говардового брата і видобували звідти цілий стос «журналів для чоловіків», які він хитромудро ховав під безневинним підручником з хімії для старших класів середньої школи. Перегляд журналів супроводжувався тривалими розмовами про те, яка з оголених жінок найкрасивіша, порівняннями моделей «Плейбою» з моделями таких журналів, як «Джент» і «Свенк»; лискучі вправно освітлені кольорові фото майже неземних моделей «Плейбоя» сильно контрастували з грубішими зернистими фотографіями в інших журналах, вилощені відомі всій Америці молоді красуні – і хтиві хвойди з грубішими обличчями та вибіленим волоссям; суть дискусії між Говардом та Фергюсоном завжди зводилася до того, хто з жінок збуджував їх найбільше і з ким би з них їм хотілося б переспати, коли їхні тіла дозріють до справжнього сексу, який був для них обох наразі неможливим, але чекати залишилося недовго – може, півроку, може, рік, коли вони увечері одного дня полягають спати хлопцями, а вранці наступного дня прокинуться справжніми мужчинами.

Фергюсон відслідковував зміни у своєму тілі з першої ознаки прийдешньої зрілості, котра проявилася у вигляді поодинокої волосини, яка виросла у нього під лівою пахвою, коли йому було десять з половиною років. Він знав, що це означало, і був здивований, оскільки, як на нього, ця ознака з’явилася надто рано, і в той момент він був іще не готовий попрощатися зі своїм єством маленького хлопчика, в якому він перебував іще змалечку. Фергюсон визнав ту волосину огидною й кумедною, таким собі непроханим чужинцем, занапастивши його доти бездоганну й незаплямовану особу, і тому він вирвав її геть. Та через кілька днів вона повернулася, тиждень потому з’явилася її точна копія, потім в процес включилася й права пахва, і невдовзі окремі волосини вже важко було розрізнити, бо вони вже росли острівцями, а коли Фергюсону виповнилося дванадцять, вони стали перманентним фактом життя. Зі здивуванням та жахом спостерігав Фергюсон, як зазнавали трансформації й інші ділянки його тіла: доти майже невидимі біляві волосинки на ногах та руках темнішали, товстішали, множилися, в нижній частині його колись гладенького живота з’явилося лобкове волосся, потім, щойно йому виповнилося тринадцять, огидний чорний пушок почав розмножуватися між його носом та верхньою губою, і був той пушок таким огидним та потворним, що одного ранку Фергюсон збрив його батьковою електричною бритвою, а коли через два тижні пушок відріс, то він знову його збрив. Жах полягав у нездатності контролювати те, що з ним відбувалося, в тму відчутті, що тіло його перетворилося на стенд для експерименту, котрий здійснював якийсь схиблений примхливий науковець, і в міру того, як нове волосся продовжувало захоплювати все нові й нові ділянки його тіла, у Фергюсона з голови не йшов Людино-вовк, герой отого моторошного фільму, який вони з Говардом дивилися одного осіннього вечора, і в якому йшлося про перетворення нормального чоловіка на шерстисту потвору. Тепер Фергюсон сприймав цей фільм як притчу про ту безпорадність, яку відчуває чоловік в період статевого дозрівання, бо ти приречений стати таким, яким мають зробити тебе твої гени, і допоки цей процес не скінчиться, ти не можеш знати, що принесе тобі наступний день. В цьому й полягав увесь жах поточної ситуації. Але наряду з жахом була також і цікавість вперемішку зі здивуванням, усвідомлення того, що хоч якою б довгою та важкою не буде ця подорож, вона неминуче приведе до царства еротичного блаженства.

Проблема полягала в тім, що Фергюсон про це блаженство іще нічого не знав, і хоч як він не намагався уявити собі ті емоції, котрих зазнає його тіло в судомах оргазму, фантазія раз по раз підводила його. Його ранні роки після десятого дня народження були сповнені чутками та плітками, не підкріпленими доконаними фактами, то були непідтверджені історії від хлопців, які мали старших братів підліткового та юнацького віку, в котрих йшлося про неймовірні спазми, пов’язані з отриманням еротичного блаженства, про пульсуючі потоки молочно-білої рідини, які чвиркали з пеніса і які, начебто, вистрелювали на кілька футів чи навіть ядрів угору, то була так звана еякуляція, завжди супроводжувана таким бажаним блаженним відчуттям, котре брат Говарда Том характеризував як найкраще відчуття у світі, та коли Фергюсон напосів на нього й попросив розповісти про нього детальніше, Том відповів, що навіть не знає, з чого почати, бо все це дуже складно описати словами, і що Фергюсону просто доведеться почекати, поки прийде його час відчути це почуття. То була гнітюча відповідь, бо вона анітрохи не просвітила невігластво Фергюсона, і тоді як декотрі суто наукові терміни були йому вже відомі, наприклад, сперма, липуча рідина, що вистрелює з тебе, несучи в собі сперматозоїди, необхідні для створення дітей. Кожного разу, коли Фергюсон чув це слово, він чомусь незмінно уявляв собі отих сперматозоїдів у вигляді купки матросиків в молочно-білих уніформах, які сходили на берег і прямували до розвеселих портових ганделиків, де фліртували з напівголими жінками і співали хором напідпитку моряцьких пісень під пошарпану гармошку, на якій грав одноногий чоловік в смугастій сорочці. Бідолашний Фергюсон! В його голові панувала мішанина, і через те, що він не міг собі уявити, що означало насправді кожне з нових слів, його думки зазвичай кидалися у багатьох напрямках одночасно. Невдовзі матросів змінювали негритоси, і він уявляв себе чорношкірим юнаком в білій уніформі, який заходить до шумного бару, а опісля на зміну негритосам приходили альбатроси.

Було ясно, що головним актором у цій драмі був його пах. Або, якщо вдатися до термінології древніх юдеїв, його чресла. Себто, його «приватне господарство», яке в медичній літературі зазвичай називали геніталіями. Скільки він себе пам’ятав, торкатися до них завжди було приємно, було приємно мацати свій пеніс, коли ніхто не бачив, наприклад, в ліжку уночі або рано-вранці, м’яти й теліпати отой відросток плоті доти, поки він не настовбурчувався, збільшуючись в розмірі вдвічі, втричі, а то й в чотири рази. Ця приголомшлива мутація супроводжувалася поширенням в усьому тілі якогось іще не до кінця усвідомленого задоволення, котре відчувалося особливо сильно в його нижній частині як безладний наплив відчуття, яке іще не було блаженством, але підказувало, що блаженства можна буде досягнути одного дня аналогічними маніпуляціями з пенісом. Тепер Фергюсон мужнів і зростав стабільно й безперервно, кожного ранку його тіло здавалося трохи більшим, ніж учора, а зростання пеніса не відставало від зростання решти тіла, і цей орган вже не був жалюгідною дитячою цюцюркою, а перетворювався на дедалі вагоміший відросток, який, здавалося, набув власного інтелекту, подовжуючись і бубнявіючи від найменшої провокації, особливо в ті дні, коли вони з Говардом досліджували «чоловічі» журнали Тома. Вони вже навчалися у сьомому класі, і одного разу Говард розповів жарт, почутий від старшого брата:

Вчитель біології запитує учнів: «Яка частина тіла здатна розширюватися вшестеро у порівнянні зі своїм початковим розміром?» Він вказує пальцем на міс МакГіллакадді, але замість відповісти на запитання дівчина червоніє й опускає очі додолу. Потім вчитель показує на містера Макдональда, і той швидко відповідає: «Зіниці ока». «Вірно», каже вчитель, а потім повертається до червоної, мов буряк, міс МакГіллакадді й каже їй з роздратуванням на межі презирства: «Хочу зробити вам, дівчино, три зауваження. По-перше, ви не виконали домашнього завдання. По-друге, у вас щоденник в сумці, а щось інше на думці. І по-третє: коли ви подорослішаєте, вас очікуватиме величезне розчарування».

Отже, не вшестеро – навіть коли він повністю виросте. Отже, майбутнє пов’язане з цілком конкретними обмеженнями. Та хоч про які б конкретні розміри не йшлося, хоч якою б не була різниця між станом м’якої розслабленості та станом твердої готовності, ця різниця в розмірі буде достатньою на потрібний день, і на ніч того дня, і на всі ночі та дні опісля.

Старші класи середньої школи не йшли ні в яке порівняння з початковою школою, в якій Фергюсон мучився в’язнем попередні шість років. Коли після п’ятдесятихвилинного уроку коридори заповнювала юрма в тисячу учнів завбільшки, йому вже не доводилося страждати від задушливої інтимності замкнутого простору, де сиділи одні й ті самі двадцять три чи двадцять чотири учня – з понеділка й до п’ятниці включно, з початку вересня й до кінця червня. Банда Дев’ятьох канула в Лету, і навіть Кролик з його трьома посіпаками щезли з виду, оскільки тепер Фергюсон з ними майже не пересікався. Присутність Тіммермана збереглася, бо він був однокласником Фергюсона з чотирьох академічних дисциплін, але хлопці примудрялися співіснувати, щосили намагаючись ігнорувати один одного, так, неприємне протистояння тривало, але воно вже не було таким нестерпним, як раніше. Та найкращим було те, що шляхи Тіммермана й Сюзі Краусс розійшлися – як Фергюсон і сподівався, а через те, що сам він протягом літа втратив контакт з Глорією Долан, його перша «подруга-цілувальниця» тепер поклала око на симпатичного Марка Коннелі. Фергюсон образився, але не сильно, бо тепер перед ним відкрився шлях до Сюзі Краусс, дівчини його мрій у шостому класі. Він не став баритися, вхопився за нагоду і зайшов до Сюзі одного вечора в перший тиждень після початку занять, що спричинилося до походу в суботу до батькового тенісного центру, а це, в свою чергу, спричинилося до їхнього першого поцілунку наступної суботи та багатьох-багатьох поцілунків в наступні п’ятниці та суботи протягом кількох наступних місяців, а потім їхні шляхи також розійшлися, і Сюзі потрапила до рук вищезгаданого Марка Коннелі, який втратив Глорію Долан, котрою заволодів хлопець на ім’я Рік Бассіні, а Фергюсон почав залицятися до Пеггі Голдштайн, яка стала справжньою красунею і яка певний час тому порвала з Говардом, але серце найкращого Фергюсонового друга при цьому не постраждало, і тепер він пропонував його меткій та життєрадісній Едді Кантор.

Отаким і запам’ятався той рік – роком ефемерного платонічного кохання та каруселі зі скороминущих симпатій; то був також рік, коли дедалі більше його приятелів стали приходити до школи з дантистськими коригувальними пластинами на зубах, рік, коли кожен почав перейматися шкірними висипами та вуграми. Фергюсону повезло. Наразі його обличчя встигло пережити напад лише кількох вулканічних прищів середнього розміру, які не забарилися вискочити за першої ж нагоди, а його батьки вирішили, що зуби в нього є достатньо прямими, щоби наражати сина на муки, пов’язані з профілактичною ортодонтикою. Ба більше, вони наполягли, щоби наступного літа він знову поїхав до табору «Парадиз». Фергюсон був тої думки, що тринадцять років – це дещо забагато для літнього табору, і тому після Різдвяних канікул попросив батька дати йому можливість в липні та серпні попрацювати в його тенісному центрі, але батько лише розсміявся й відповів, що він іще матиме нагоду напрацюватися досхочу пізніше. «Тобі треба побути на свіжому повітрі Арчі», сказав він. «Побігати й погратися з хлопцями твого віку. До того ж дозвіл на роботу можна отримати лише в чотирнадцять років. Таким є закон в Нью-Джерсі, а ти ж не хочеш, щоби твій батько потрапив у халепу через порушення закону, еге ж?»

В таборі Фергюсон почувався щасливим. Він завжди почувався там щасливим, і йому було приємно знову зустрітися зі своїми друзями з Нью-Йорку – з тими кількома міськими хлопчаками, котрі з року в рік, так само, як і він, приїздили на літо до того табору. Він знаходив задоволення в неустанному сарказмі та гуморі цих життєрадісних створінь, чия манера розмовляти нагадувала йому те, як розмовляли один з одним американські солдати в фільмах про Другу світову Війну – то був жартівливий іскрометний стьоб, перманентне небажання сприймати будь-що всерйоз, прагнення обернути кожну ситуацію на привід для наступного жарту чи саркастичної ремарки. Було, без сумніву, щось захоплююче в бажанні ставитися до життя з такою дотепністю та непоштивістю, але інколи ці дотепи та саркастичні зауваги ставали надмірними й надокучливими, і Фергюсон, коли йому набридали словесні коники й викрутаси своїх товаришів по будиночку, ловив себе на тім, що скучав за Говардом, своїм найліпшим другом протягом останніх двох років, своїм найближчим другом за все життя. Та Говард був далеко – на молочній фермі свого дядька та тітки у Вермонті, де він проводив кожне літо, тому Фергюсон почав писати йому листи під час одногодинного післяобіднього відпочинку; їх було багато – листів коротких та довгих, в яких він описував все, про що думав на поточний момент, бо Говард був єдиним чоловіком у світі, якому він міг вилити душу, єдиною людиною, якій він міг довіритися, єдиним вірним другом, з яким Фергюсон міг поділитися абсолютно всім – від критичних зауважень стосовно інших людей та коментарів щодо недавно прочитаних книг і до роздумів про Бога й про те, як важко стриматися й не перднути в громадському місці.

Загалом листів було шістнадцять, і Говард зберігав їх у квадратному дерев’яному ящичку, зберігав аж до зрілого віку, коли він розпочав власне доросле життя, зберігав тому, що тринадцятирічний Фергюсон, його друг з бездоганними зубами та усміхненим обличчям, засновник давно почилого в Бозі, але ніколи не забутого «Хрестоносця на бруківці», хлопець, який зламав собі ногу у віці шести років, порізав стопу в три і мало не потонув у п’ять, який героїчно зносив приниження з боку Банди Дев’ятьох і Банди Чотирьох, який цілував Глорію Долан, Сюзі Краусс та Пеггі Голдштайн, який рахував дні до того благословенного моменту, коли він зможе насолодитися еротичним блаженством, який свято вірив, що йому гарантовано попереду іще багато років життя, той хлопець не дожив до кінця літа. Саме тому Говард Смол і зберіг оті шістнадцять листів – бо вони були останніми слідами існування Фергюсона на цій землі.

«Я більше не вірю в Бога», писав він в одному з них. «Принаймні, в Бога іудаїзму, християнства чи якоїсь іншої релігії. Біблія стверджує, що Бог створив людину за власною подобою. Але Біблію написали люди, еге ж? А це означає, що це люди створили Бога за своєю подобою, а не навпаки. Це також означає, що Бог за нами не спостерігає, і йому, поза сумнівом, начхати на те, що люди думають або відчувають. Якби він хоча б трохи на нас зважав, то не створив би світу з багатьма жахіттями у ньому. Люди б не воювали у війнах, вбиваючи один одного, і не будували б концентраційних таборів. Вони не брехали б, не крали й не шахраювали. Я не кажу, що Бог не є творцем світу (не люди ж його створили, їй-богу), але він, завершивши свою роботу, розчинився на атоми й молекули всесвіту і покинув нас напризволяще битися один з одним».

«Я радий, що Кеннеді висунули кандидатом від демократів», писав Фергюсон в іще одному з листів. «Він подобався мені більше за решту кандидатів, і я впевнений, що восени він переможе Ніксона. Не знаю, чому я впевнений, але я не уявляю собі, як американці зможуть обрати своїм президентом чоловіка на прізвисько “Хитрий Хлюст”».

«Зі мною в будиночку живуть іще шестеро хлопців», йшлося в одному з листів, «і троє з них є достатньо дорослими, щоби займатися «отим» хоч зараз. Вночі вони мастурбують в своїх ліжках, а потім розказують іншим, як це класно. Два дні тому вони влаштували, так би мовити, групову мастурбацію і дозволили іншим дивитися, тож я насамкінець побачив, як виглядає ота речовина і як вона чвиркає. Вона не молочно-біла, а радше сметанно-біла, схожа на майонез або гель для волосся. А потім один хлопець на ім’я Енді викинув іще один трюк і зробив те, від чого я та решта хлопців просто отетеріли. Він зігнувся й посмоктав власного пеніса! Я й гадки не мав, що чоловік може таке зробити. Себто, що чоловік може бути настільки гнучким, щоби скрутити своє тіло таким чином. Наступного ранку я спробував зробити теж саме в туалеті, але у мене й близько нічого не вийшло. Гадаю, що це на краще. Бо мені не хотілося б жити з думкою про те, що я – смоктальник пісюнів, їй-богу. Але все одно – то було таке химерне видовище!»

«Тут я встиг прочитати три книжки», писав Фергюсон в останньому листі, датованому дев’ятим серпня, «і, як на мене, всі вони просто фантастичні. Дві з них мені прислала моя тітка Мілдред, маленька називається «Перетворення» Франца Кафки, а більша – «Над прірвою у житі» Джерома Селінджера. Третю книгу мені подарував чоловік моєї кузини, Гері, і називається вона «Кандід», а написав її Вольтер. Книга Кафки є дуже химерною й читається вкрай важко, але вона все одно мені сподобалася. Чоловік прокидається одного ранку й виявляє, що перетворився на гігантську комаху! Схоже на наукову фантастику та страшилку, але це не так. Йдеться про душу людини. А «Над прірвою в житі» – це про старшокласника та його подорож до Нью-Йорка. В цій книзі нічого особливого не відбувається, але манера розмови Голдена (героя твору) є надзвичайно реалістичною і правдивою, він просто не може не сподобатися, і з ним неодмінно хочеться подружитися. «Кандід» – стародавня книга, іще з XVIII століття, але вона шалено смішна й забавна, я реготав майже над кожною її сторінкою. Гері назвав її політичною сатирою. А я просто називаю її великим твором! Мусиш неодмінно прочитати її – і перші дві також. Тепер, коли я їх усі перечитав, мене вразило – настільки ж вони різні, ці книги! Кожна написана по-своєму, і кожна – надзвичайно добре, а це означає, що хороші книги можна писати по-різному. Минулого року містер Демпсі не раз казав нам, що є шлях вірний і шлях хибний – пам’ятаєш? Може, це стосується математики та інших точних наук, але не книг – однозначно. Кожна книга пишеться по-своєму, і якщо твій шлях вірний, то ти зможеш написати хорошу книгу. Цікаво, що я так і не вирішив, яка з них сподобалася мені найбільше. Гадав, що розберуся, але так і не розібрався. Вони мені всі подобаються. Себто, як на мене, кожен хороший спосіб написання є правильним способом, вірним шляхом. Я радий усвідомлювати, що є багато гарних книжок, яких я іще не встиг прочитати, їх, мабуть, сотні, якщо не тисячі. Є до чого прагнути!»

Останній день Фергюсонового життя, 10 серпня 1960 року, почався з короткої зливи, яка розпочалася на світанку, але на час, коли о сьомій тридцять зіграли побудку, хмари відігнало вітром на схід і небо знову стало блакитним. Фергюсон та шестеро його співмешканців подалися до їдальні разом зі своїм вожатим, Білом Кауфманом, який у червні закінчив другий курс Бруклінського коледжу. Протягом тих тридцяти чи сорока хвилин, що вони наминали вівсянку з яєчнею, хмари повернулися, і коли хлопці чимчикували назад до свого будиночку, щоби прибрати в ньому перед оглядом, знову почало дощити, але дощ був дрібним і майже непомітним, мов мжичка, тому ніхто не поклопотався ані про накидку, ані про парасольку. Футболки хлопців вкрилися дрібненькими темними цятками вологи, але навіть не встигли промокнути. Одначе коли вони розпочали ритуал прибирання й підмітання, небо потемніло іще більше, і невдовзі розпочався справжній дощ, влупивши по даху будиночку вже крупнішими краплями, чий стукіт дедалі прискорювався. Якусь хвилину дві Фергюсон насолоджувався їхнім синкопічним імпровізованим ритмом, але потім інтенсивність дощу посилилася, і цей забавний ефект зник. Дощ уже не грав музику. Він обернувся на масу щільного нерозбірливого шуму, схожого на мішанину ударних інструментів. Біл сказав, що новий погодний фронт насувався з півдня, а назустріч йому йшов холодний фронт з півночі, тому, вочевидь, прохолодна дощова погода встановиться надовго. Тож вмощуйтеся якомога зручніше, хлопці, сказав він. Буде сильна буря, і нам доведеться всю решту дня просидіти у хижці.

Темне небо стало іще темнішим, і всередині будиночку стало темно, як уночі. Біл увімкнув лампочку, але навіть після цього відчуття темряви в хижці збереглося, бо 75-ватна скляна булька висіла надто високо під стелею, щоби давати достатньо світла униз. Фергюсон лежав у ліжку, переглядаючи з ліхтариком старий примірник журналу Mad, який ходив по руках у його будиночку, і думав, чи було коли-небудь вранці так темно, як зараз. Дощ щосили лупцював дерев’яну стріху так, неначе його рідкі краплини перетворилися на кам’яні, на мільйони камінців, які падали з неба, намагаючись пробити дах і поцілити в мешканців хижки. Фергюсон почув, як десь далеко басовито загуркотів грім, то був глухий збавлений звук, наче хтось прокашлявся, той грім прогримів за багато миль від них, можливо, десь далеко в горах, і це видалося Фергюсону дивним, бо він звик, що під час грози грім та блискавка завжди йдуть в тандемі з дощем, але в цьому випадку дощ уже почався, вже лило як з відра, а грім іще й близько не встиг до них добратися, і це наштовхнуло Фергюсона на думку, що, можливо, на них одночасно накочуються дві бурі, не лише буря та холодний фронт, як сказав Білл, а дві окремих бурі, одна з яких була вже безпосередньо над ними, а друга підходила з півночі, і якщо перша буря іще не встигла розгулятися в повну силу до підходу другої, то дві бурі зіштовхнуться одна з одною, змішаються, і в результаті виникне потужний шторм, подумав собі Фергюсон, монументальний шторм, всім штормам шторм.

Ліжко праворуч від Фергюсона займав хлопець на ім’я Хол Краснер. Іще з початку літа вони постійно розігрували між собою комедію, в якій уособлювали кмітливого Джорджа й нетямущого Ленні, волоцюг з роману Стейнбека «Про людей та мишей», який кожен з них читав раніше і який вони вважали сповненим всіляких комічних ситуацій. Фергюсон грав Джорджа, Краснер – Ленні, і майже кожного дня вони по кілька хвилин поспіль імпровізували для своїх персонажів схиблені діалоги, безперервну низку всіляких дурощів, які, наприклад, починалися з того, що Ленні запитував Джорджа, як їм житиметься, коли вони потраплять до раю, або з того, що Джордж радив Ленні не колупатися в носі на людях; то були обміни ідіотськими репліками, більше схожими, мабуть, на витвори коміків Лорела та Харді, аніж на Стейнбека, але хлопцям ці веселі витівки подобалися, тож коли почався сильний дощ, і всі у таборі поховалися по будиночках, у Краснера з’явився настрій знову погратися в Джорджа та Ленні.

– Благаю, Джордже, – сказав він. – Благаю, припини оте. Мені вже несила терпіти.

– Що припинити, Ленні? – спитав Фергюсон.

– Дощ, Джордже, дощ. Шум дощу. Він такий гучний, такий гучний, що я скоро збожеволію.

– Але ж ти завжди був божевільним, Ленні. І ти чудово це знаєш.

– Не божевільним, Джордже, а просто тупим.

– Так, тупим. Але й божевільним також.

– Я нічого не можу з цим вдіяти, Джордже, бо таким вродився.

– А ніхто й не каже, що це твоя провина, Ленні.

– Ну, то що?

– Що – що?

– Ти зупиниш заради мене цей дощ?

– Це може зробити лише наш бос.

– Але ж наш бос – це ти, Джордже. Ти завжди був босом.

– Я кажу про великого боса. Єдиного й всемогутнього.

– Не знаю я такого. Знаю лише тебе, Джордже.

– Щоби провернути таку штуку, знадобиться чудо.

– Та ото ж. Але ж ти здатен на все, тобі все до снаги.

– Хіба?

– Мене вже нудить від цього шуму, Джордже. Мабуть, я помру, якщо ти цього не зробиш.

Краснер обхопив голову руками й застогнав. Він, тобто Ленні, казав Фергюсону, тобто Джорджу, що вже дійшов до ручки й не може більше терпіти, і Фергюсон-Джордж сумно й співчутливо кивнув головою, знаючи, що жодна людина не в змозі зупинити дощ, що чудеса знаходяться поза межами людських можливостей, але Фергюсону в ролі Фергюсона було важко завершити цю сценку власною ремаркою, бо коров’ячі стогони Краснера були такими кумедними, що він не втримався й розреготався, і це вихопило його з атмосфери спектаклю. Але не Краснера, який подумав, що Фергюсон сміється, продовжуючи грати Джорджа, і тому, й досі перебуваючи в ролі Ленні, він сказав:

– Негоже отак сміятися наді мною, Джордже. Може, я й не найрозумніший хлопець на селі, але в мене є душа, так само, як у тебе та інших, тому якщо ти не прибереш зі своєї пики отой веселий вишкір, то я зламаю тобі шию, як ламаю її отим кроликам.

Після того, як Краснер в ролі Ленні виголосив такий щирий та красномовний спіч, Фергюсон відчув необхідність силоміць запхати себе назад в личину Джорджа заради Краснера і заради решти хлопців, які прислухалися до них. Але не встиг він розкрити рота, щоби вигукнути на всю силу своїх легенів і наказати дощу зупинитися («Кінчай свої штучки з водою, босе!»), як небо вибухнуло таким оглушливим ударом грому, що він, мов вибух артилерійського снаряду, струсонув долівку хатинки і брязнув віконними рамами, які продовжували гудіти й вібрувати, доки новий вибух грому знову не змусив їх забрязкотіти. Половина хлопців підскочили й сіпнулися вперед, мимовільно скоцюрбившись від страху, а друга половина чисто рефлекторно скрикнули, виштовхнувши повітря зі своїх легень короткими переляканими вигуками, схожими на слова, але насправді то були інстинктивні зойки у вигляді слів: «Ой, ой, ой!» Дощ продовжував періщити, лупцюючи в шибки й роблячи їх майже непрозорими; крізь них не було видно нічого, окрім хвилястої водянистої темряви, раптово пронизуватої списами блискавок – десять-двадцять секунд суцільна темрява, а потім на одну дві секунди сліпучий спалах білого світла. Шторм, який передбачив Фергюсон, здоровенний подвійний шторм, створений зіткненням фронтів з півночі та півдня, впав на них з неба, і був той шторм навіть більшим та сильнішим, аніж він гадав. То був величний ураган. Він був як сокира люті, що трощила небеса довкола себе. Його міць п’янила й звеселяла.

– Не хвилюйся, Ленні, – сказав Фергюсон Краснеру. – Тобі нема чого боятися. Я припиню цей шум прямо зараз.

Не зупиняючись і не кажучи решті, що він збирається зробити, Фергюсон зіскочив зі свого ліжка, підбіг до дверей і рвучко їх відчинив, смикнувши обома руками і не зупинившись на застережливий вигук Білла, який почувся ззаду: «Ти куди, Арчі? Ти що, здурів?!» Він розумів, що дійсно робить дурість, але річ була в тім, що на той момент йому захотілося здуріти, збожеволіти, йому захотілося вискочити під шторм, стати його частиною, бути всередині нього, щоби шторм став частиною його.

Дощ був просто пречудовий. Коли Фергюсон вийшов за поріг і став на землю, він усвідомив, що іще ніколи не стикався з таким сильним дощем, що краплини цього дощу були більшими й швидшими за всі ті краплі, які йому досі доводилося бачити, вони стрімко неслися з неба з силою свинцевої картечі і були такими важкими, що могли залишити на його шкірі синці чи навіть розбити йому голову. То був розкішний дощ, всемогутній дощ, але для того, аби насолодитися ним сповна, Фергюсон вирішив підбігти до зграйки дубів, котрі стояли метрів за тридцять від нього, щоби сховатися під їхніми гілками та листками від свинцевих куль дощу. Тож він щодуху кинувся до того гайка через просяклу водою слизьку землю, розплескуючи багнюку, над головою в нього бубонів грім, а неподалік встромлялися в грунт вогненні списи блискавок. Коли Фергюсон добіг до дерев, він був уже мокрий як хлющ, але йому було приємно бути мокрим як хлющ, він почувався страшенно щасливим, щасливішим, аніж будь-коли того літа, аніж будь-яким літом, і щасливішим, аніж будь-коли в житті, бо, безперечно, це був найкращий та найсміливіший з усіх його вчинків.

Вітру не було або майже не було. Шторм виявився не ураганом і не тайфуном, а просто дуже сильною зливою з громом таким сильним, що аж піджилки тряслися, і блискавкою, яка сліпила очі, але Фергюсон блискавки зовсім не боявся, бо на його ногах були гумові кеди, а при собі він не мав жодного металевого предмету – ані наручного годинника, ані срібної пряжки на ремені, тому й почувався у безпеці. З піднесеним настроєм споглядав він з укриття під деревами сіру стіну води, яка стояла між ним та будиночком, дивився на розмиту, майже невидиму фігуру вожатого Білла, який стояв у відкритому одвірку і кричав йому, а радше, кричав на нього, жестами закликаючи повернутися до хижки. Але Фергюсон не міг ані слова розібрати через шум дощу та гуркіт грому, а особливо через те, що сам Фергюсон почав волати, вже не як Джордж, котрий зібрався рятувати Ленні, а просто як Фергюсон, як тринадцятирічний хлопець, котрий верещав від радісної думки про те, що він живе у цьому буремному світі, який подарував йому тодішній ранок, і навіть коли десниця блискавки вдарила в горішню гілку одного з дерев, Фергюсон не помітив цього, бо знав, що перебуває в безпеці, а побачивши, як Білл вискочив з будиночку й кинувся до нього, подумав: «З якого дива він це робить?» Та перш ніж Фергюсон встиг дати відповідь на це запитання, відчахнута блискавкою гілка полетіла донизу, цілячи йому прямо в голову. Хлопець відчув удар, відчув, наче хтось тріснув його ззаду кийком по голові, а потім він вже не відчував – нічого й ніколи. Його нерухоме тіло лежало на просяклій водою землі, дощ продовжував періщити, сиплячи на нього рясні свинцеві краплини, грім продовжував тріщати угорі, а боги по всій землі від краю до краю мовчазно завмерли.