Читать книгу 4 3 2 1 - Пол Остер, Пол Бенджамин Остер - Страница 8

Скільки Фергюсон себе пам’ятав, він завжди вдивлявся в зображення дівчини на етикетці пляшки White Rock[5]. То був сорт сельтерської води, яку його матір купляла під час поїздок до магазину A&P, які вона здійснювала двічі на тиждень, а оскільки його батько твердо вірив у корисні якості сельтерської води, то на обідньому столі у них завжди стояла пляшка «White Rock». І Фергюсон сотні разів придивлявся до дівчини на етикетці, підсовуючи пляшку ближче до себе, щоби краще бачити чорно-біле зображення її напівголого тіла. То була приваблива, скромно-елегантна дівчина з маленькими оголеними грудьми та білою пов’язкою на стегнах; пов’язка, повиснувши, оголила її праву ногу на всю довжину, а другу зігнуту в коліні ногу вона виставила вперед і, обпершись руками на виступаючий кам’яний валун, зазирала в озерце, під яким виднівся принагідний напис «White Rock». Цікавою й абсолютно нереалістичною деталлю того зображення були прозорі крильця на спині у дівчини, які означали, що вона була не просто людиною, а божеством або якоюсь зачарованою істотою; через те, що її кінцівки були такими тендітними, а фігура видавалася маленькою, вона сприймалася скоріше як дівчина, а не доросла жінка, і груди у неї були маленькими, іще не до кінця сформованими грудьми дванадцяти-тринадцятирічної дівчини, а акуратно заколоте волосся оголяло світлу шкіру її шиї та плечей. То була саме така дівчина, про яку у хлопця могли виникнути серйозні думки, а коли той хлопець трохи подорослішає, і йому виповниться дванадцять чи тринадцять, то дівчина Вайт Рок легко могла перетворитися на повноцінну еротичну принаду, таку собі перепустку до світу плотських пристрастей і повністю пробуджених бажань, тож коли це сталося з Фергюсоном, він намагався дивитися на пляшку тоді, коли був впевнений, що його батьки цього не помітять.

Була також уклінна дівчина-індіанка, зображена на коробочці масла «Країна озер», така собі красуня-підліток з довгими косами та двома барвистими перами, які стирчали з-під прикрашеної намистом начільної пов’язки, але проблема цієї потенційної суперниці німфи Вайт Рок полягала в тім, що була вона повністю вдягненою, що значно зменшувало її привабливість, не кажучи вже про іще одну проблему – проблему ліктів, які заклякло стирчали з її боків, бо вона тримала перед собою коробочку масла, аналогічну тій, що стояла перед Фергюсоном, таку саму коробочку, але меншу, з таким самим малюнком дівчини-індіанки, яка тримала перед собою іще одну, іще меншу коробочку масла «Країна озер», і Фергюсон відчував, що в цьому полягав певний інтригуючий, хоча й приголомшливий сенс: дівчина-індіанка, безкінечно зменшуючись, тримає в руках коробочку масла, яка також безкінечно зменшується, і це скидалося на ефект, створюваний коробочкою вівсяної каші «Квакер оутс», на якій усміхнений квакер в чорному капелюсі поволі зменшувався до далекої точки, майже невидимої людському оку; то був світ всередині світу, який, в свою чергу, розташовувався всередині іншого світу, а той світ – всередині іще одного світу, і так далі, допоки світ не зменшувався до розмірів малесенького атома, але при цьому все одно якось примудрявся зменшуватися й далі. Це було по-своєму цікавим, але навряд чи здатним надихнути на еротичні фантазії, тому індіанська красуня з коробочкою масла не могла скласти конкуренцію принцесі Вайт Рок. Невдовзі після того, як Фергюсону виповнилося дванадцять, йому відкрили одну таємницю. Якось він пішов до сусіднього кварталу до свого приятеля Бобі Джорджа, і коли двоє хлопців сиділи на кухні, наминаючи бутерброди з тунцем, до них увійшов чотирнадцятирічний брат Бобі, Карл, високий кремезний хлопець з прищавими щоками та головою, яка добре розбиралася в математиці. Інколи він принижував свого молодшого брата, а інколи розмовляв з ним майже на рівних, але того дощового суботнього дня в середині березня непередбачуваний Карл перебував у великодушному гуморі, і поки хлопці сиділи за столом, жуючи бутерброди й запиваючи їх молоком, він повідомив їм, що зробив приголомшливе відкриття. Не кажучи, яке саме відкриття він зробив, Карл відкрив холодильник, витягнув коробку масла «Країна озер», дістав ножиці та котушку з шухляди біля раковини і поклав усі три предмети на стіл. Ось погляньте, сказав він, і два хлопця стали спостерігати, як Карл розрізав шестипанельну коробку на частини і відклав убік дві великі панелі із зображенням дівчини-індіанки. Встромивши ножиці в один із цих малюнків, він вирізав голі дівчачі коліна, які виглядали з-під спідниці, а потім причепив коліна липкою стрічкою до малюнку з іншої коробки масла – і о, диво! – ті коліна перетворилися на груди, двійко великих оголених грудей з червоною цяткою посередині, які важко було відрізнити від справжнісіньких сосків. Доброчесна індіанка з племені Лакота враз перетворилася на хтиву секс-бомбу. Карл весело вишкірявся, Бобі аж пищав від сміху, а Фергюсон дивився на дівчину й мовчав. Ти диви, яка хитра штука, подумав він. Ножиці, смужка прозорої липучки – і дівчину з країни озер швидко роздягнули.

В журналі National Geographic, який батьки Фергюсона передплачували і чомусь після прочитання не викидали, були фотографії голих жінок. Вельми часто весною 1959 року Фергюсон з Бобі приходили зі школи додому й одразу ж прямували до гаражу, де переглядали стоси пожовклих журналів у пошуках картинок з гологрудими жінками, представницями примітивних племен Африки та Південної Америки, чорношкірими та брунатношкірими жінками з теплих країв, які ходили голими або майже голими й при цьому абсолютно не соромилися, що на них дивляться, виставляючи свої голі груди на показ з такою ж самою байдужістю, що й американська жінка, яка оголяє свої руки або вуха. Ті фотографії були однозначно нееротичного характеру, і за винятком випадкової молодої красуні, яка траплялася в кожному сьомому чи десятому примірнику, більшість жінок в очах Фергюсона не були привабливими, але дивитися на ті фото все одно було цікаво й повчально, бо вони, окрім всього іншого, демонстрували безкінечне розмаїття жіночих форм, зокрема численні відмінності в розмірі та формах грудей, від великих до маленьких та всього, що поміщається в цьому діапазоні, від грудей, життєрадісно вистромлених угору, до грудей пласких та обвислих, від гордих грудей до грудей понурих, від грудей симетричних до грудей химерно несиметричних, від грудей заплаканих до грудей усміхнених, від всохлих мішечків древніх баб і до набряклих гігантських цицьок матерів, що годують немовлят. Під час цих дослідницьких експедицій Бобі багато хихотів, гортаючи сторінки «National Geographic», хихотів, приховуючи ніяковість від власного бажання переглядати те, що він називав «брудними картинками», але Фергюсону вони ніколи не видавалися брудними і він ніколи не соромився свого бажання переглядати їх. Вочевидь, груди мали велике значення, бо являли собою найпомітнішу видиму особливість, яка відрізняла жінок від чоловіків, а жінки були тепер для Фергюсона об’єктом підвищеної цікавості, бо навіть попри те, що він і досі залишався статево недозрілим хлопцем дванадцяти років, жінки хвилювали його достатньо сильно, аби він збагнув, що дні його дитинства добігають кінця.

Обставини змінилися. Пограбування складського приміщення в листопаді 1955 року, а потім автомобільна катастрофа лютого 1956 року видалила обох дядьків Фергюсона з кола його родини. Зганьблений дядько Арнольд мешкав тепер в далекій Каліфорнії, загиблий дядько Лью залишив цей світ назавжди, і «Домашній Світ Трьох Братів» наказав довго жити. Більшу частину року його батько так-сяк примудрявся тримати бізнес на плаву, але поліція вкрадених товарів так і не знайшла, а через те, що він втратив можливість отримати страховку, відмовившись написати заяву на свого брата до поліції, збитки, завдані цим актом милосердя, були надто великими, щоби їх можна було відшкодувати. Замість глибше залізати в борги, батько за допомогою Фергюсонового діда виплатив банку терміновий кредит і все розпродав, скинувши з себе ярмо у вигляді магазинної будівлі, складу, залишків товару, і позбувшись таким чином привидів своїх братів та зруйнованого бізнесу, який був сенсом його життя. Ясна річ, магазинна споруда нікуди не поділася, вона стояла на тому ж самому місці на Спрінгфілд-авеню, тільки називалася тепер «Ньюмен: меблі зі знижкою».

Віддавши тестю борг після розпродажу, батько Фергюсона відкрив у Монклері новий, значно менший магазин під назвою «Телевізори і радіо від Стенлі». З точки зору Фергюсона, цей бізнес був значно кращим за попередній, бо трапилося так, що батьків новий магазин розташовувався в тому ж кварталі, що й студія «Роузленд Фото», і тепер він мав можливість коли завгодно заскочити на роботу до когось зі своїх батьків. Так, в «Телевізорах і радіо від Стенлі» було тісно, але там була приємна затишна атмосфера, і Фергюсону подобалося заходити після школи до батька, сідати біля його робочого столу в підсобці і дивитися, як він ремонтує телевізори, радіоприймачі та всяке інше приладдя, розбираючи й збираючи зламані тостери, фени, кондиціонери повітря, лампи, магнітофони, блендери, електричні соковижималки, пилососи, бо в окрузі швидко поширилася чутка, що батько Фергюсона міг відремонтувати все, що завгодно, тож поки молодий клерк Майк Антонеллі стояв за прилавком в основній кімнаті, продаючи мешканцям Монклеру радіо й телевізори, Стенлі Фергюсон проводив більшість свого часу в підсобці, мовчки займаючись ремонтом, терпляче розбираючи й збираючи зламані механізми, щоби вони запрацювали знову. Фергюсон розумів: щось в душі його батька зламалося після зради Арнольда, а зменшена реінкарнація його колишнього бізнесу стала для нього глибокою особистою поразкою, однак водночас щось у ньому змінилося й на краще, і основними вигодонабувачами цієї позитивної зміни стали його дружина та син. Тепер батьки Фергюсона сварилися значно менше, ніж раніш. Напруження в домівці зменшилося, інколи здавалося, що воно щезло взагалі, і Фергюсон тішився з того, що тепер батько з матір’ю щодня обідали разом в кутовій кабінці ресторану «Обід у Ела», і знову й знову всілякими різними способами (а насправді – завжди в один і той самий спосіб) матір Фергюсона давала йому знати: «Твій батько – хороший чоловік, Арчі, найкращий з усіх». Хороший та мовчазний, але тепер, коли батько полишив свою давню мрію стати другим Рокфеллером, Фергюсону стало комфортніше в його присутності. Тепер вони могли трохи поговорити, і в більшості випадків Фергюсон був певен, що батько його чує. І навіть коли вони не розмовляли, Фергюсону все одно було приємно посидіти біля батькового робочого столу після школи, виконуючи домашні завдання на одному боці, тоді як на другому боці батько займався своєю справою: повільно розбирав іще черговий пошкоджений механізм, ремонтував його і знову збирав.

Грошей стало менше, аніж в часи існування «Домашнього Світу Трьох Братів». Замість двох легкових автомобілів батьки Фергюсона мали тепер один – материн сріблясто-блакитний «понтіак» 1954 року, та червоний мікроавтобус «шевроле» з назвою батькового магазину на бокових дверцятах. Раніше на вихідні його батьки інколи від’їжджали разом на екскурсії, здебільшого до Кетскіллз пограти в теніс та потанцювати в курортному комплексі «Гросінджер» або «Конкорд», але після того, як 1957 року відкрився магазин «Телевізори і радіо від Стенлі», ці виїзди припинилися. А 1958 року, коли Фергюсону знадобилася нова бейсбольна рукавичка, батько відвіз його аж до магазину Сема Браунштайна в центрі Ньюарку, щоби придбати рукавичку за собівартістю, замість дати йому гроші на таку ж саму рукавичку в магазині спортивних товарів Галлахера в Монклері. Різниця склала аж дванадцять з половиною доларів, але навіть ця різниця, будучи в загальносвітовому масштабі не надто великою, виявилася істотним заощадженням, достатнім для того, щоби нагадати Фергюсону про той факт, що життя змінилося, і що відтепер йому доведеться добряче подумати, перш ніж просити в батьків щось таке, що виходить за межі діапазону товарів першої необхідності. Невдовзі після цього Кессі Бертон припинила працювати у них, і так само, як матір та тітка Мілдред плакали в обіймах одна одної в аеропорту 1952 року, Кессі та його матір плакали того ранку, коли матір повідомила Кессі, що більше не має змоги наймати її. Вчора були біфштекси, сьогодні – стали гамбургери. Соціальний статус їхньої сім’ї дещо знизився, але чи стане людина при здоровому глузді втрачати сон через те, що їй довелося трохи затягнути пасок? Книга з публічної бібліотеки була такою ж самою, що й книга з книжкової крамниці, теніс залишався тенісом безвідносно того, де ви в нього грали – на муніципальному корті чи на корті приватного клубу, а біфштекси та гамбургери видобувалися з тієї ж самої корови. Може, біфштекси й мали уособлювати вершину привілейованого життя, але істина полягала в тім, що Фергюсон завжди віддавав перевагу гамбургерам, особливо з кетчупом – тим самим кетчупом, яким він колись намазував пухкеньке середньообсмажене філе, яке так подобалося його батьку.

Неділя й досі залишалася найкращим днем тижня, особливо якщо в цю конкретну неділю не планувалися візити до когось чи від когось, якщо це був день, який Фергюсон міг провести один зі своїми батьками. Тепер, коли він підріс і став дужчим, перетворившись на моторного, схибленого на спорті дванадцятирічного хлопця, Фергюсон дуже полюбив ранкові тенісні матчі зі своїми батьками – одиночні ігри з батьком, матчі два проти одного між матір’ю-сином та батьком, парні матчі, де вони з батьком грали проти Сема Браунштайна та його молодшого сина, а після тенісу був обід в ресторані «У Ела» з незмінним молочним коктейлем, після обіду були кінофільми, а після кінофільмів були китайські страви в «Зеленому Драконі» в Глен-Рідж, або смажені курчата в «Літтл-хаус» в Мілберні, або гарячі сандвічі з індичкою в «Хижці Пела» у Вест-Орандж, або тушковане м’ясо і сирні млинці в «Клермон Дінер» в Монклері – людних недорогих забігайлівках Нью- Джерсійських передмість. Може, й були ті харчевні шумливими та невитіюватими, але страви там подавали якісні й смачні, до того ж, то була неділя, день, який вони проводили всі утрьох, і хоча Фергюсон вже й почав на той час віддалітися від батьків, отой єдиний у тижні день допомагав підтримувати ілюзію, що боги таки можуть бути милосердними, якщо забажають.

Тітка Мілдред і дядько Генрі не змогли витворити кузена по лінії Адлерів, якого Фергюсон так прагнув, коли був малим хлопцем. Причини були йому невідомі – чи то стерильність, чи то безплідність, чи то свідоме небажання збільшувати кількість світового населення, але, попри розчарування Фергюсона, вакуум, створений на Західному узбережжі відсутністю кузена, в кінцевому підсумку спрацював йому на руку. Може, тітка Мілдред і не була близькою подругою його матері, але, не маючи власних дітей і не бачачи ніде ані племінника, ані племінницю, вона увесь свій нерозтрачений материнський інстинкт присвятила своєму єдиному й неповторному Арчі. Після від’їзду до Каліфорнії, коли Фергюсону було п’ять років, вони з дядьком Генрі кілька разів поверталися до Нью-Йорку на тривалі літні гостини, і навіть тоді, коли тітка Мілдред на решту року поверталася до Берклі, вони підтримувала зі своїм племінником контакт або листовно, або зрідка телефонічно. Фергюсон розумів, що було в його тітці щось крижане, що вона могла бути різкою й упередженою і навіть грубою по відношенню до інших людей, але з ним, зі своїм єдиним та неповторним Арчі, вона була зовсім іншою людиною, сповненою похвал, доброго настрою та допитливості – а що ж там мій хлопчик думає, читає та робить? Іще коли він був зовсім маленьким, тітка призвичаїлася купляти йому подарунки, багато подарунків, які, зазвичай, надходили у вигляді книжок та платівок, а тепер, коли він підріс, і його розумові здібності збільшилися, збільшилася й кількість книжок та платівок, які вона надсилала йому з Каліфорнії. Може, тітка не довіряла його матері й батьку щодо їхньої здатності забезпечити малому Фергюсону належне інтелектуальне наставництво, можливо, вона вважала його батьків неосвіченими буржуазними нікчемами, можливо, вона вважала своїм обов’язком врятувати Фергюсона від пустелі невігластва, в якій він жив, гадаючи, що вона і тільки вона одна зможе надати йому допомогу, необхідну для того, щоби видряпуватися крутосхилами Просвітництва. Цілком імовірно, що тітка Мілдред була інтелектуальним снобом (так сказав колись батько у розмові з матір’ю, а малий Фергюсон підслухав), але не можна було заперечувати того факту, що вона – сноб чи не сноб – була справжнім інтелектуалом, людиною широкої ерудиції, яка заробляла на життя, працюючи університетським викладачем, а ті твори, які вони рекомендувала своєму племіннику, дійсно йшли йому на користь.

Жоден хлопець з оточення Фергюсона не читав того, що прочитав він, а завдяки тому, що тітка Мілдред вибирала йому книги дуже ретельно, так само ретельно, як і своїй сестрі під час її вимушеного затвірництва тринадцять років тому, малий читав книги, які висилала йому тітка, з жадібністю, котра нагадувала чисто фізичний голод, бо тітка добре розуміла, які саме книги зможуть задовольнити потреби швидко зростаючого хлопця – від шести до восьми років, від восьми до десяти, від десяти до дванадцяти, і так до закінчення середньої школи. Спочатку були казки Братів Грімм та різнокольорові книжечки з казками Ендрю Ланга, потім – чудернацькі фантастичні романи Льюїса Керрола, Джорджа Макдональда та Е. Несбіта, на зміну яким прийшли адаптовані версії грецьких та римських міфів, дитячі адаптації «Одисеї» та «Павутини Шарлотти», книга-вибірка з «Тисяча одної ночі», упорядкована як «Сім мандрів Синдбада-мореплавця», а згодом, кілька місяців потому, – майже повний варіант «Тисяча одної ночі» на шестистах сторінках. Наступного року тітка прислала Фергюсону готичний роман «Химерна історія доктора Джекіла і містера Гайда», оповідання жахів і таємниць Едгара По, а також «Принц та жебрак», «Викрадений», «Різдвяна пісня», «Том Соєр», і «Етюд в багряних тонах». Фергюсон так емоційно відреагував на книгу Артура Конан Дойля, що на свій одинадцятий день народження отримав від тітки Мілдред подарунок у вигляді товстелезного рясно ілюстрованого видання під назвою «Повна збірка оповідань про Шерлока Холмса». Це – лише деякі з книжок, а окрім книг надходили ще й платівки, які були для Фергюсона не менш важливими, ніж книги, і які, починаючи з його дев’яти-десятирічного віку, ось уже майже три роки присилалися з регулярними три-чотиримісячними інтервалами. Джаз, класична музика, музика народна, ритм-енд-блюз, і навіть трохи рок-н-рол. В платівках, як і в книжках, підхід тітки Мілдред був суто педагогічним: вона вела Фергюсона від сходинки до сходинки, знаючи, що Луї Армстронг має передувати Чарлі Паркеру, Чарлі Паркер – Майлзу Девісу, що Чайковський, Равель і Гершвін мають передувати Бетховену і Баху, що фолк-групу Weavers слід слухати раніш, ніж виконавця блюзів Хадді Ледбеттера, що Коул Портер у виконанні Елли Фітцджеральд був необхідною сходинкою до Біллі Холідея з його композицією Strange Fruit. На свій превеликий жаль, Фергюсон виявив, що сам він не мав ані дещиці музичного таланту. Він спробував був грати на фортепіано у віці семи років, але, пригнічений та розчарований, кинув це заняття рік потому; він спробував був грати на корнеті у віці дев’яти років, але кинув; коли ж йому було десять, Фергюсон спробував себе за ударними інструментами, але кинув також. З якоїсь причини йому було важко читати ноти, він чомусь не міг повністю засвоювати символи на сторінці, порожні й заповнені кружальця на лініях чи поміж ними, дієзи та бемолі, ключові знаки, скрипінні та басові ключі; ці умовні позначення не хотіли входити в його свідомість і автоматично розпізнаватися нею подібно до букв та цифр, тому йому доводилося обмірковувати кожну ноту, перш ніж зіграти її, а це уповільнювало сприйняття такту та ритму того чи іншого музичного твору, і, фактично, унеможливлювало музикування взагалі. То була ганебна й сумна поразка. Його зазвичай швидкий та ефективний розум сильно гальмувався, коли справа доходила до розшифрування цих неслухняних знаків, і, замість вперто лупитися головою об стінку, Фергюсон припинив боротьбу. Ця поразка була сумною ще й тому, що він дуже любив музику й чудово чув і розумів її у виконанні інших людей, бо мав чутливе вухо й гостро сприймав тонкощі композиції та виконання. Але сам він як музикант був безнадійним, абсолютним невдахою, і це означало, що він понизився в статусі до слухача, палкого й відданого слухача, а тітка Мілдред була достатньо розумною, щоби знати, як ту відданість підживлювати, бо, безперечно, вважала музику та любов до неї одною з основних причин, через які було варто жити на світі.

Того літа, під час одного зі своїх візитів разом з дядьком Генрі, тітка Мілдред просвітила Фергюсона іще з одного істотного питання, безпосередньо з музикою та книгами не пов’язаного, але так само важливого для його розумового розвитку, якщо навіть не важливішого. Вона приїхала до Монклеру провести там кілька днів зі своїм єдиним та неповторним хлопчиком та його батьками, і коли вони удвох вперше сіли пообідати (його батьки були в той час на роботі, а це означало, що окрім тітки та Фергюсона в домі нікого не було), він показав на пляшку сельтерської «Вайт Рок», яка стояла на столі, і спитав, чому дівчина має на спині крила. Йому це було незрозуміло, пояснив малий. То були не крила янгола чи пташки, які можна було б очікувати у міфічної істоти, а крила крихкої комашки, крила бабки чи метелика, і йому це видавалося глибоко бентежним.

– А ти що, не знаєш, хто вона така, Арчі? – спитала тітка.

– Ні, – відповів він. – Звідки мені знати? Якби я знав, то й не питав би, еге ж?

– А я гадала, що ти прочитав казки й легенди в обробці Томаса Булфінча, які я вислала тобі пару років тому.

– Я прочитав.

– Усі?

– Та, начебто, всі. Може, пропустив два-три розділи. Вже не пам’ятаю.

– Не зважай. Пізніше прочитаєш. – Взявши пляшку зі столу й постукавши пальцем по зображенню дівчини, тітка сказала: – Це – не надто добрий малюнок, але, як на мене, це – Психея. Ну що, тепер пригадав?

– Купідон і Психея! Так, я прочитав той розділ, але там жодного разу не йшлося про те, що Психея має крила. У Купідона крила були, крила та ще й сагайдак зі стрілами, але ж Купідон – бог, а Психея – звичайна смертна. Прекрасна дівчина, але все одно людина, така ж, як і всі ми. Ой, ні, стривайте. Пригадав. Після того, як вона вийде заміж за Купідона, вона також стає безсмертною. Я вірно кажу? Але мені все одно незрозуміло, звідки у неї ці крила.

– Слово psyche має в грецькій мові два значення. Два дуже різних, але цікавих значення: метелик і душа. Але якщо добряче замислитись, то метелик і душа виявляться не такими вже й різними, еге ж? Метелик починає своє існування у вигляді гусені – огидного хробака, а потім одного дня та гусінь утворює кокон, і той кокон через певний час розкривається, й звідти випурхує метелик – найгарніше створіння у світі. Те ж саме трапляється й з людськими душами, Арчі. Вони борються в глибинах темряви та неуцтва, вони страждають, переживаючи всілякі лиха й негаразди, і ці страждання їх мало-помалу очищають, ці лиха їх загартовують, і одного дня та чи інша душа стає шляхетною душею. Вона виривається зі свого кокону й злітає в повітря розкішно красивим метеликом.

Фергюсон не мав здібностей до музики та малювання, був прикро недолугим в співах, танцях та акторстві, але один талант він все ж таки мав. То був талант до ігор, спортивних ігор у всіх їхніх сезонних різновидах: в теплу погоду це був бейсбол, в прохолодну – футбол, в холодну – баскетбол, тому коли Фергюсону виповнилося дванадцять, він був членом команди у кожному з цих видів спорту і грав у спортивні ігри цілорічно, не перериваючись. Відтоді, як наприкінці вересня 1954 року вони з Кессі спостерігали, як Мейс та Родс перемогли «Гігантів», бейсбол назавжди став його основною пристрастю, а коли наступного року Фергюсон почав грати в бейсбол по-справжньому, то виявилося, що це вдавалося йому напрочуд добре. Настільки добре, що він не поступався найкращим гравцям довкола нього: був вправним на прийомі, вправним у центрі поля, вправним на подачі і мав вроджене почуття нюансів будь-якої конкретної ситуації в ходів гри, а коли людина виявляє, що здатна щось робити добре, у неї з’являється схильність займатися цим якомога частіше й далі. Вранці на вихідні, вдень у будні дні, кожного вечора протягом всього тижня Фергюсон безкінечно грав у любительські ігри зі своїми товаришами в громадських парках, вже не кажучи про численні доморощені відгалуження якоїсь гри, серед яких були стік-бол, віфл-бол, ступ-бол, панч-бол, кік-бол, а також руф-бол. Коли Фергюсону виповнилося дев’ять, з’явилася Мала Бейсбольна Ліга, а з нею – і шанс увійти до складу якоїсь офіційної команди й надіти уніформу з номером на спині, номером 9, він завжди був у тій команді номером 9, а також в усіх інших командах, де він грав опісля, бо гравців дев’ятеро і дев’ятеро інінгів, 9 було цифровою сутністю самої гри; на голові у нього була бейсболка з вишитою літерою «Г», яка означала «Спортивні товари Галлахера», спонсора команди, яку регулярно тренував на громадських засадах містер Балдасарі, котрий навчав гравців фундаментальним навичкам під час практичних занять, які відбувалися двічі на тиждень – в суботу вранці або вдень та увечері у вівторок або четвер. Містер Балдасарі плескав у долоні й вигукував лайки, накази та заохочення. І Фергюсон, граючи в тій команді чотири роки, виріс від худорлявого, як патичок, дитинчати до дужого хлопця, другого бейсмена та восьмого подавача в дев’ять років, шорт-стоппера і другого подавача в десять років, шорт-стоппера й подавача-чистильника в одинадцять та дванадцять; до всього цього додавалося задоволення грати на очах у публіки чисельністю в середньому від п’ятдесяти до ста чоловік, серед яких були брати та сестри гравців, їхні приятелі, кузини й кузени, бабусі й дідусі, випадкові глядачі, які підбадьорювали, тюкали, верещали, плескали в долоні й тупали ногами на трибунах, починаючи з першої подачі й до завершального ауту. За всі ці чотири роки його матір рідко пропускала ігри; він починав виглядати її іще під час розминки з партнерами по команді; і ось раптом з’являється вона, махаючи йому рукою зі свого місця на трибунах, і Фергюсон завжди чув її голос, який прорізався крізь вереск натовпу, коли він виходив на подачу: «Давай, Арчі, красиво й легко, давай, подавай!» А після кончини «Домашнього Світу» та народження «Телевізорів та радіо від Стенлі» на ігри почав приходити і його батько, і хоча він і не кричав так, як матір, принаймні, не так сильно, щоб його було чути крізь голоси публіки, саме він вів записи загального рівня досягнень Фергюсона на бейсбольній ниві, які стабільно зростали з кожним роком, досягнувши неймовірно високого показника 0,532 в останньому сезоні, остання гра якого відбулася за два тижні до розмови Фергюсона і тіткою Мілдред про Психею. Але на той час він вже був найкращим гравцем команди, одним з трьох найкращих гравців усієї ліги, і це, загалом, був максимум того, що міг досягнути у свої роки талановитий дванадцятирічний гравець.

У п’ятдесятих роках діти в баскетбол не грали, бо їх вважали надто маленькими й слабкими, щоби здійснювати кидки у високі кошики, тому освіта Фергюсона в баскетбольній науці почалася тільки тоді, коли він перейшов дванадцятирічну вікову межу; натомість він постійно грав у футбол іще з шести років – в шоломі та з наплічниками, здебільшого у ролі півзахисника, оскільки він був витривалим, але не надто швидким бігуном. Та коли руки його виросли достатньо великими, щоби міцно тримати м’яча, його позиція на полі змінилася, бо Фергюсон з друзями виявили, що він мав неймовірний талант давати паси, що ті кручені м’ячі, які він швиргав своєю правою рукою, летіли швидше, точніше і значно дальше, ніж будь-чиї – на п’ятдесят-п’ятдесят – п’ять ярдів, коли йому було іще чотирнадцять, і хоча Фергюсон не любив футбол з таким палким заповзяттям, як бейсбол, йому страшенно подобалося грати диспетчером, бо майже не було відчуття, приємнішого за те, коли ти подаєш довгий пас приймаючому, який мчить на повній швидкості до залікової зони, пробігши тридцять-сорок ярдів від лінії розіграшу; те дивовижне відчуття невидимого зв’язку крізь порожній простір було схожим на емоцію, яку він переживав, влучаючи м’ячем з кидка в стрибку в баскетбольний кошик з відстані двадцять футів, але воно було сильнішим та приємнішим, бо породжувалося зв’язком з іншою людиною, а не з бездушним предметом, зробленим з фанери та сталі, і тому Фергюсон ладен був перетерпіти менш привабливі аспекти цього виду спорту (грубі поштовхи, вбивчі блоки, болючі зіткнення, які залишали по собі синці) заради того, аби ще раз пережити оте завжди неймовірне відчуття, коли ти кидаєш пас своєму товаришеві по команді. А потім, в листопаді 1961 року, його, чотирнадцятирічного десятикласника, звалив на землю стоп’ятикілограмовий захисник на ім’я Денніс Мерфі, і він опинився в шпиталі зі зламаною лівою рукою. Фергюсон планував виступити за шкільну команду наступної осені, але проблема футболу полягає в тім, що для того, аби в нього грати, потрібен дозвіл батьків. Тож коли він прийшов додому після першого дня шкільних занять і подав своїй матері свою офіційну заяву, вона відмовилася підписати її. Фергюсон благав її, картав і навіть лаяв за те, що вона поводилася як істерична й надміру турботлива матір, але Роза не поступилася. Отак і завершилася Фергюсонова кар’єра футбольного гравця.

«Ти гадаєш, я ідіотка», мовила його матір, «але колись ти мені за це “спасибі” скажеш, Арчі. Ти – дужий хлопець, але ти ніколи не будеш достатньо дужим і великим, щоби перетворитися на дубоголового телепня, а саме таким і треба бути, щоби грати в футбол – кремезним дубоголовим телепнем, скотинякою в людській подобі, якому подобається збивати з ніг і калічити інших людей. Ми з батьком страшенно засмутилися, коли ти минулого року зламав руку, але тепер я розумію, що то був випадок із розряду «не було б щастя, та нещастя помогло». Я не збираюся дозволяти своєму сину покалічити у школі все своє тіло, щоби потім до скону шкутильгати на ушкоджених ногах. Тримайся за бейсбол, Арчі. Це – прекрасний спорт, ти так вправно й красиво граєш, тож навіщо наражати себе на ризик втратити бейсбол, травмувавши себе в цій безглуздій грі під назвою футбол? Якщо вже тобі так подобається роздавати оті паси, то можеш грати в тач-футбол. Он поглянь на сімейство Кеннеді. Саме цим вони й займаються, хіба ж ні? Всією сім’єю вовтузяться собі на галявинці в Кейп-Код, кидаючи м’ячі туди-сюди й тішачись, як малі діти. І мені це дуже до вподоби».

Сімейство Кеннеді. Навіть тепер, будучи незалежним і вільно мислячим (а інколи – бунтівним) п’ятнадцятирічним хлопцем, Фергюсон не переставав дивуватися, як добре матір і зараз розуміла його, як вправно могла достукатися до його серця, коли цього вимагала ситуація, до його серця, такого схильного до помилок та внутрішніх конфліктів. І хоча йому не хотілося зізнаватися в цьому ані собі, ані їй, ані будь-кому іще, Фергюсон знав, що стосовно футболу матір мала рацію, що його темперамент суперечив правилам жорстокого, а іноді й кривавого протистояння, і що йому самому піде на користь, якщо він зосередиться на своєму улюбленому бейсболі. До того ж матір повернула важіль іще на одну позначку і згадала Кеннеді, знаючи, що ця тема є для її сина дуже важливою, значно важливішою за ефемерне питання футболу, тому коли вона скерувала розмову зі схоластики спорту до конкретики американського президента, ця розмова набула зовсім іншого виміру, і раптом слова скінчилися, й більше не було чого сказати.

На той час Фергюсон слідкував за Кеннеді понад два з половиною роки, починаючи з його заяви про висунення своєї кандидатури на посаду президента від демократичної партії третього січня 1960 року, якраз за два місяці до тринадцятого дня народження Фергюсона і через три дні після початку нового десятиліття. Цю заяву Фергюсон чомусь розглядав як ознаку піднесеного оновлення, бо все його свідоме життя пройшло в п’ятдесятих роках під егідою старика-президента, хворого на серце колишнього генерала, який полюбляв грати в гольф, а Кеннеді вражав його як людина нова й непересічна – жвавий молодий чоловік, який зібрався змінити світ, несправедливий світ расового гноблення, ідіотичний світ Холодної війни, небезпечно хиткий світ гонки ядерних озброєнь, самовдоволений світ бездумного американського матеріалізму. Оскільки іншого кандидата, який задовольняв би Фергюсона своїм підходом до розв’язання цих проблем, не було, то він вирішив, що саме Кеннеді є людиною майбутнього. На той час він був іще надто молодим, аби зрозуміти, що політика – це завжди політика, але водночас Фергюсон був достатньо дорослим, аби розуміти: щось назріває, щось має статися, бо ті перші дні 1960-х повнилися новинами про сидячий протест, влаштований чотирма чорними студентами в буфеті універмагу «Вулворт» на знак протесту проти сегрегації, про конференцію з роззброєння в Женеві, про збиття шпигунського літака У-2 над радянською територією й арешт пілота Гері Пауерса, в результаті чого Хрущов перервав свою участь у Паризькому саміті і припинив Женевські переговори, де так і не було досягнуто прогресу з зупинки поширення ядерної зброї, що спричинило погіршення стосунків між Кастро та Сполученими Штатами, які урізали імпорт кубинського цукру на 95 %, а семеро днів потому Кеннеді виборов своє призначення кандидатом від демократичної партії на майбутніх президентських виборах. Призначення відбулося на з’їзді демократів у Лос-Анджелесі. Це було під час першого з трьох літніх сезонів поспіль, які Фергюсон провів вдома в Нью-Джерсі, граючи в бейсбол в Американському Легіоні в команді «Монклер Мадхенс»; протягом першого року він проводив чотири гри на тиждень ведучим хіттером і другим бейсменом, оскільки він, як наймолодший гравець команди, мав знову розпочинати знизу, будучи єдиним тринадцятирічним хлопцем в команді з чотирнадцятирічних та п’ятнадцятирічних гравців. І протягом всіх спекотних липня та серпня, коли Фергюсон читав газети й такі книжки, як «Колгосп тварин», «1984», «Кандід», уважно слухав Третю, П’яту та Сьому симфонії Бетховена, неодноразово прослуховував «Поргі і Бесс» Майлза Девіса, його лояльність зростала з кожним числом журналу «Mad»; він продовжував заходити до материної студії та батькового магазину з імпровізованими візитами, а після нетривалого спілкування з батьками йшов до місцевого штабу демократичної партії, розташованого за півтора квартали на тій же вулиці. Там він допомагав дорослим волонтерам клеїти марки на конверти в обмін на незліченну кількість агітаційних значків, липучок на бампери та плакатів, які він кріпив плівкою «скоч» до кожного вільного місця у своїй спальні, і в результаті під кінець літа його кімната перетворилася на такий собі храм Кеннеді.

Багато років потому, коли він став достатньо дорослим, щоби краще розбиратися в житті, Фергюсон, згадуючи той юнацький період обожнення свого героя, морщився від досади, але саме так він сприймав події в 1960 році, та і як він міг добре розбиратися в житті, проживши на той час на землі лише тринадцять років? Тому Фергюсон вболівав за Кеннеді й бажав йому перемоги, так само як він колись вболівав за «Гігантів», бажаючи їм перемоги в іграх Світової серії, бо зрозумів, що політична кампанія нічим не відрізнялася від спортивної події. Замість ударів там обмінювалися різкими фразами, хоча політичні поєдинки за своєю жорстокістю й запеклістю часто не поступалися найкривавішим поєдинкам боксерів. Коли ж ішлося про змагання за посаду президента, то боротьба розгорталася в такому грандіозному й видовищному масштабі, що кращого шоу в Америці годі було й шукати. Ефектний Кеннеді проти похмурого Ніксона, Король Артур проти Зануди, чарівливість проти неприязні, надія проти розчарування, день проти ночі. Чотири рази двоє претендентів дебатували по телевізору, чотири рази Фергюсон з батьками дивилися ці дебати в маленькій вітальні, і чотири рази вони були впевнені, що Кеннеді переміг Ніксона, хоча люди казали, що по радіо Ніксон буквально розтоптав свого опонента. Але найголовнішим тепер був телевізор, телевізор був майже у всіх і йому невдовзі судилося стати всім – як і передрік батько Фергюсона під час війни, тож на домашньому екрані перший телевізійний президент переміг за явною перевагою.

Перемога ж, яку Кеннеді виборов 8 листопада, була далеко не такою переконливою, як в телевізорі, – він набрав лише на сто тисяч голосів більше в загальнонаціональному масштабі, що стало одною з найменших переваг в історії виборів; що ж стосувалося колегії виборщиків, то тут перевага виявилася вагомішою – аж на 84 голоси. Коли Фергюсон пішов наступного ранку до школи святкувати перемогу разом з іншими прихильниками Кеннеді, ці цифри були іще невідомими; і досі не припинялися розмови про триваючу відсутність результатів з Іллінойсу, подейкували, що чиказький мер Дейлі викрав машини для голосування з республіканських дільниць і втопив їх в озері Мічиган. Коли ці звинувачення дійшли до вух Фергюсона, він сприйняв їх з трудом, бо думка про фальшування була надто ганебною, надто моторошною; важко було уявити собі, що такий недостойний трюк міг обернути вибори на непристойний жарт, комедію з брудними маніпуляціями та брехнею. Фергюсон вже був зібрався дати вихід своєму несамовитому обуренню, але раптом змінив хід своїх думок, збагнувши, що треба відкинути свій піонерський ідеалізм і визнати, що статися могло що завгодно. Нечесних людей багато скрізь, і чим впливовіша людина, тим більшим є потенціал корупції, але навіть якщо ця історія правдива, ніщо не вказувало на те, що до неї був причетний Кеннеді. Дейлі та його банда шахраїв – можливо. Але не Кеннеді. В жодному разі не Кеннеді.

Але попри свою непохитну впевненість в чесності людини майбутнього всю решту дня Фергюсон носив у голові образ отих потонулих машин для голосування, які лежали тепер на дні озера Мічиган, а коли остаточні цифри засвідчили, що Кеннеді переміг би й без голосів, отриманих в Іллінойсі, думка про машини все одно не покидала його іще багато років потому.

Вранці 20 січня 1961 року він сказав своїм батькам, що почувається зле і чи не можна йому пропустити заняття. Оскільки Фергюсон був хлопцем сумлінним і не вирізнявся тим, що вигадував собі неіснуючі болячки, його прохання було задоволене. Отак йому вдалося подивитися інавгураційну промову Кеннеді, сидячи перед телевізором, тоді як його батьки були на роботі в центрі міста. Він сидів один у маленькій вітальні, сполученій з кухнею, споглядаючи церемонію, що відбувалася в холодну й вітряну вашингтонську погоду, настільки холодну й настільки вітряну, що коли древній Роберт Фрост зі сльозливими очима піднявся на трибуну прочитати вірша, якого він написав з приводу інавгурації, той самий Роберт Фрост, який був автором єдиного рядка поезії, який Фергюсон знав напам’ять («Дві дороги у жовтому лісі»), вітер, брикнувши, мов норовистий кінь, несподівано ударив з такою силою, що вирвав з рук старого манускрипт, який складався всього з одної сторінки, і підкинув його високо в повітря. Старенький сивочолий бард вмить позбувся свого творіння, яке збирався зачитати, але не розгубився, взяв себе в руки з завидним самовладанням та жвавістю і, тоді як його новий вірш шугав над натовпом в повітрі, прочитав напам’ять свого старого вірша, обернувши таким чином потенційну катастрофу на свого роду тріумф, тріумф вражаючий, але водночас і комічний, або, як висловився Фергюсон, розповідаючи про це своїм батьків того вечора, і кумедний, і водночас не кумедний.

А потім на трибуну вийшов щойно приведений до присяги президент, і з тої миті, коли він почав свою промову, ноти, які злітали з цього добре настроєного риторичного інструменту, так природно лягли на Фергюсонів слух, так доречно з’єдналися з його внутрішніми сподіваннями, що йому здалося, наче він слухає виконання музичного твору. «Людина тримає у своїх тлінних руках. Нехай шириться слово. Заплатимо будь-яку ціну, знесемо будь-який тягар. Атомна зброя має потугу знищити всі види людських злиднів, а разом із ними – всі види людського життя. Нехай кожна країна знає. Передали смолоскип як естафету. Здолаємо всі негаразди, підтримуватимемо всіх наших друзів, боротимемося з усіма нашими ворогами. Нове покоління американців. Ця нестійка рівновага страху, яка затримує прихід тої години, коли почнеться остання війна людства. Сурма знову кличе нас вперед. Кличе нас нести тягар тривалої боротьби, чий результат нам невідомий наперед. Але почнімо. Народжене в цьому столітті, загартоване війною, дисципліноване важким і жорстоким миром. Досліджуймо зорі. Не питай, що може зробити для тебе твоя країни. Питай, що ти можеш зробити для неї. Боротьба зі спільними ворогами людства: тиранією, хворобами та війнами. Нове покоління. Питай. Не питай. Але ж почнімо».

Наступні двадцять місяців Фергюсон пильно спостерігав, як чоловік майбутнього йшов, спотикаючись, вперед, ознаменувавши створення своєї адміністрації народженням Добровольців Корпусу миру, а потім поставивши під сумнів власні ініціативи катастрофою, яка сталася сімнадцятого квітня в Затоці Свиней. Три тижні потому НАСА закинула в космос, мов футбольного м’яча, астронавта на ім’я Алан Шепард, і Кеннеді проголосив, що до кінця шістдесятих років нога американця ступить на поверхню Місяця. Фергюсону було важко повірити в це, але він сподівався, що так воно й станеться, бо він бажав, щоби його обранець довів свою правоту. Потім Джон із Жаклін подалися до Парижу на зустріч з Де Голлем, після якої відбулася дводенна зустріч з Хрущовим у Відні. Не встиг Фергюсон і оком зморгнути, як в Німеччині виросла Берлінська стіна, а коли він читав першу в своєму житті книгу про американську політику, «Як стати президентом, 1960», в Єрусалимі розпочався процес на Ейхманом. Те сумне видовище, де наполовину лисий, з нервовим тиком, вбивця сидів один у скляній будці, Фергюсон спостерігав по телевізору щодня після школи, спостерігав, проникнутий жахом почутого, але не зводячи очей з екрану, не в змозі відвести їх, і до того часу, коли процес завершився, він встиг прочитати аж 1245 сторінок книги «Злет і падіння Третього Рейху» – дебелого фоліанту, написаного колишнім опальним журналістом Вільямом Ширером, який став лауреатом премії National Book Award. То була найдовша книга, яку до того доводилося читати Фергюсону. Наступний рік почався з іще одного космічного досягнення: в лютому Джон Гленн злетів аж за межі тропосфери й виконав три витка довкола Землі; це досягнення весною повторив Скотт Карпентер, а потім, лише два дні потому, як Джеймс Мередіт став першим чорним студентом, зарахованим до Університету Міссіссіппі (іще одне видовище, за яким Фергюсон спостерігав по телебаченню, сподіваючись, що бідолаху не заб’ють до смерті), Уоллі Ширра перевершив Гленна й Карпентера, облетівши на початку жовтня довкола земної кулі аж шість разів. В той час Фергюсон був уже в десятому класі своєї нової середньої школи в Монклері, і через те, що його матір відмовилася підписати офіційну заяву, футбольний сезон розпочався без нього. На час польоту Ширра в космос він майже встиг подолати своє розчарування, однак знайшов собі новий інтерес в особі Анни-Марії Думартін, співучениці-десятикласниці, яка перебралася до Америки з Бельгії і відвідувала разом з ним заняття з геометрії та історії. Фергюсон настільки захопився новим об’єктом своєї швидко зростаючої симпатії, що йому стало нíколи думати про чоловіка майбутнього. Тому в той вечір двадцять другого жовтня, коли Кеннеді звернувся до американського народу з інформацією про російські ракетні бази на Кубі і про запровадження військово-морської блокади, він не дивився цю трансляцію вдома разом зі своїми батьками. Натомість він сидів в громадському парку з Анною-Марією Думартін, обнімаючи її й цілуючи вперше в житті. Вперше в житті зазвичай уважний Фергюсон забув про все на світі, і тому найбільша міжнародна криза з часу Другою світової війни, загроза ядерного конфлікту і можливого кінця існування роду людського відбилася в його свідомості лише наступного ранку, коли увага до зовнішнього світу знову повернулася до нього, але протягом тижня його улюбленець Кеннеді спромігся переграти росіян, і Карибська криза завершилася. Здавалося, що світу ось-ось настане кінець – але він так і не настав.

Коли прийшов День подяки, у Фергюсона вже не залишилося жодного сумніву: це – кохання. В минулому йому довелося пережити численні захоплення. Спершу це була дитсадківська любов до Кеті Голд і Марджі Фітцпатрік, коли йому було шість років, потім – несамовитий вир фліртування з Керол, Джейн, Ненсі, Сюзан, Мімі, Ліндою та Конні у віці дванадцяти й тринадцяти років, танці по вихідних, палкі поцілунки під місячним сяйвом у дворах та в альтанках, перші несміливі спроби набути сексуального досвіду, таємниці заслинених язиків та плоті, присмак губної помади, аромат парфумів, звук нейлонових панчіх, що труться одна об одну. І раптом, в чотирнадцять, прорив з дитинства в юнацтво, в нове й незвідане життя в якомусь немовби чужому, постійно мутуючому тілі; невчасні ерекції, полюції, мастурбації, еротичні мрії, нічні хтиві драми, виконувані примарами з секс-театру, розташованого в його голові, соматичні катаклізми юності, але якщо не брати до уваги ці фізичні зміни та збурення, то фундаментальні шукання і до початку нового життя і після його початку завжди мали духовний характер; то були мрії про міцне єднання, взаємну любов між спорідненими душами, душами, ясна річ, наділеними тілами, милостиво наділеними тілами, але спершу йшла душа, спершу завжди йшла душа, і тому попри свої флірти з Керол, Джейн, Ненсі, Сюзан, Мімі, Ліндою та Конні Фергюсон невдовзі виявив, що жодна з цих дівчат не мала душі, якої він прагнув, тому одна за одною він втратив до них інтерес і дозволив їм щезнути зі свого серця.

Проте з Анна-Марією Думартін все йшло навпаки. Перші його захоплення розпочиналися як сильний фізичний потяг, але чим краще він взнавав тих дівчат, тим менше його вабило до них, тоді як Анну-Марію він спершу ледь помітив, обмінявшись з нею за увесь вересень місяць лише кількома словами. Але потім їхній вчитель історії випадково поставив їх працювати разом над спільним проектом, і Фергюсон, познайомившись з дівчиною ближче, з подивом для себе виявив, що йому хочеться дізнатися про неї більше. Чим більше він про неї дізнавався, тим вищою виростала вона в його очах, і через три тижні щоденних зустрічей на тему злет і падіння Наполеона (це було темою їхньої спільної роботи) колись непоказна дівчина-бельгійка з легким французьким акцентом перетворилася на екзотичну красуню, і серце Фергюсона цілковито заповнилося нею аж по вінця, і йому захотілося, щоби вона залишалася в ньому якомога довше. То було несподіване й непередбачуване завоювання. П’ятнадцятирічний хлопець був застуканий зненацька, а потім Купідон заблукав і випадково опинився в Монклері, штат Нью-Джерсі. Стоячи в черзі за квитком до Нью-Йорку чи до Афін, чоловік Психеї знічев’я випустив стрілу – і поклав початок болісної пригоди під назвою «Перше велике кохання Фергюсона».

Вона була маленькою, але не незвично маленькою – п’ять футів і п’ять дюймів босоніж, з темним волосся середньої довжини, округлим обличчям з симетричними рисами і великим зухвалим носом, повними губами, худорлявою шиєю, темними бровами над сіро-блакитними очима, очима чітко окресленими й сяйними, з тонкими руками й тоненькими пальцями, несподівано повними грудьми, вузькими стегнами, тонкими ногами й худорлявими щиколотками – красуня, яка не кидалася в очі з першого погляду і навіть з другого, а заявляла про себе у міру знайомства, поступово – і незгладимо – закарбовуючись в сітківці очей, і важко було відвернутися від її обличчя, обличчя, яке приходило в снах. Вона була дівчиною кмітливою й серйозною, часто похмурою, несхильною до вибухів сміху, посмішки витрачала економно, але коли вона посміхалася, то все її тіло перетворювалося на сяючий клинок, на блискучий меч. Новоприбула і тому без подруг, без бажання догодити і влитися в компанію, вона імпонувала Фергюсону своєю впертою незалежністю й самовпевненістю, які відрізняли її від всіх інших дівчат, яких він знав, – хихотливих дівчат з північного Нью-Джерсі в усій їхній прекрасній фривольності – бо Анна-Марія твердо воліла залишатися аутсайдером, дівчиною, яку викорінили з її домівки в Брюсселі й змусили жити у вульгарній, поведеній на грошах Америці; вона наполегливо дотримувалася свого європейського стилю одежі: незмінного чорного берету, військової шинелі на ремені, картатих джемперів та білих сорочок з чоловічими краватками. І навіть якщо Анна-Марія інколи й погоджувалася з тим, що Бельгія – країна похмура й нецікава, такий собі шматок сірої й непривітної землі, вмонтований поміж Жабоїдами та Варварами, вона все одно захищала її, свою батьківщину, кожного разу, коли її гудили, вона заявляла, що маленька, майже невидима Бельгія має найкраще пиво, найкращий шоколад і найкращу картоплю-фрі у світі. Іще на початку, під час одного з перших їхніх побачень, іще до того, як чоловік Психеї випадково завітав до Монклера й випустив свою стрілу в свою довірливу й наївну жертву, Фергюсон підняв тему Конго й відповідальності Бельгії за жорстоке вбивство сотень тисяч пригноблених негрів. Анна-Марія уставилася на нього поглядом і кивнула. «Ти – розумний хлопець, Арчі», сказала вона. «Ти знаєш більше, ніж десятеро американських ідіотів, разом узятих. Коли я минулого місяця пішла до нашої школи, то вирішила триматися одноосібно й ні з ким не дружити. Тепер я бачу, що помилялася. Кожній людині потрібен друг, і ти можеш бути цим другом, якщо захочеш».

До того вечора двадцять другого жовтня, коли вони вперше поцілувалися, Фергюсон дізнався лише кілька скупих фактів про родину Анни-Марії. Він дізнався, що її батько працює економістом бельгійської делегації при ООН, що її матір померла, коли Анні-Марії було одинадцять років, що батько одружився знову, коли їй було дванадцять, і що двоє її старших братів, Жорж і Патріс, навчалися в Брюссельському університеті. Оце і все, що Фергюсон спромігся дізнатися, окрім іще одної мікроскопічної деталі: Анна-Марія з семи до дев’яти років жила в Лондоні, чим і пояснювалася її добра розмовна англійська. Однак до того вечора жодного слова не було мовлено про її мачуху, про причину материної смерті, про її батька, за винятком того, що його робота посприяла переїзду Думартінів до Америки. Фергюсон бачив небажання Анни-Марії говорити на цю тему і тому не наполягав, аби вона відкрилася йому, але мало-помалу протягом наступних тижнів та місяців спливла додаткова інформація. Спершу це була моторошна історія про рак шийки матки, на який хворіла матір Анни-Марії. Пухлина дала метастази, і біль був такий нестерпний, такою безнадійною була ситуація, що бідолашна жінка насамкінець вбила себе, прийнявши кінську дозу снодійних пігулок, принаймні так ішлося в офіційній версії. Але Анна-Марія мала підозру, що батько закрутив роман з її майбутньою мачухою за кілька місяців до материної смерті, і тому хтозна – може, саме вдовиця Фаб’єн Корде, так звана давня подруга сім’ї, яка вже три роки була новою дружиною засліпленого й люблячого батька Анни-Марії, ця нещасна жінка, її нинішня мачуха, може, саме вона силоміць запхала оті пігулки до рота її матері, щоби прискорити перехід від таємного роману до офіційного шлюбу, освяченого католицькою церквою? Звісно, то була цілковита неправда, жахлива наклепницька вигадка, але Анна-Марія нічого не могла з собою поробити, і думка про таку потенційну можливість продовжувала гризти їй мозок. Та навіть якби Фаб’єн і була невинуватою, це не робило б її менш відразливою, менш гідною тої ненависті та огиди, яку відчувала до неї Анна-Марія. Фергюсон вислуховував ці одкровення з почуттям зростаючого співчуття до своєї коханої. Жорстока доля завдала їй душевної травми, і вона перетворилася на невільницю в неблагополучній родині, перебуваючи в стані війни зі своєю ненависною мачухою, розчарована своїм егоїстичним, байдужим батьком і й досі охоплена тугою за померлою матір’ю, засмучена вимушеним вигнанням до грубої й негостинної Америки, розлючена на всіх і все. Але замість відклякнути Фергюсона, епічний масштаб негараздів Анни-Марії тільки привабив його сильніше до неї, бо тепер вона перетворилася в його очах на трагічну фігуру, постать шляхетну й стражденну, переслідувану ударами долі, і з усім палким заповзяттям недосвідченого п’ятнадцятирічного хлопця Фергюсон заходився виконувати свою нову життєву місію: вирвати нещасну дівчину з пазурів лихої долі.

Йому ніколи не спадало на думку, що вона могла перебільшувати, що її горе з приводу втрати матері спотворило її світосприйняття, що вона відштовхнула мачуху, навіть не давши їй жодного шансу, обернувши її на особистого ворога лише тому, що та не була її матір’ю й ніколи не могла нею стати, що втомлений надмірною роботою батько робив усе, що міг, для своєї розлюченої та впертої доньки, що ця історія мала, як це буває завжди, і свою зворотну сторону. Підлітки живуть драмою, екстремальна ситуація для них є джерелом наснаги й життєвих сил, і Фергюсон не менше за решту хлопців його віку виявився вразливим до принадливості високих почуттів та екстравагантної нерозсудливості, і це означало, що привабливість такої дівчини, як Анна-Марія, підживлювалася саме її лихою долею, тому чим більшими були життєві бурі, про які вона йому розповідала, тим сильніше він прагнув її.

Залишитися з нею наодинці виявилося справою вельми непростою, оскільки вони були занадто молодими, щоби водити авто, і тому в справі пересування мали покладатися лише на свої ноги. Це неминуче обмежувало їхній радіус переміщення, але одним з надійних варіантів був порожній будинок Фергюсонів після закінчення шкільних занять – оті дві години перед приходом його батьків з роботи, коли він з Анною-Марією міг піднятися до своєї кімнати й замкнути за собою двері. Фергюсон радо пішов би з нею на інтимний контакт, але знав, що Анна-Марія до нього іще не готова, тому тема втрати їхньої цнотливості ніколи відкрито не обговорювалася, бо в суспільстві 1962 року це було іще неприйнятним, принаймні в стосунках між правильно вихованими п’ятнадцятирічними підлітками з середнього та середньо-високого класу Монклера та Бельгії. Але хоча кожен з них не насмілювався порушувати умовності тодішньої доби, це не заважало їм користуватися ліжком, яке, на щастя, було двоспальним і мало достатньо місця, щоби вони удвох могли, випроставшись, одне біля одного й зайнятися сексом, який був і не вповні сексом, проте мав присмак та відчуття справжнього кохання.

Доти все зводилося до поцілунків, тривалих язикових екскурсій в ротовій порожнині один одного, до вологих губ, шиї та вух, до тримання облич в долонях, до прогладжування волосся, до обіймів, дотиків до спини, плечей і талії, а попередньої весни в стосунках з дівчиною на ім’я Конні дійшло навіть до спроби доторкнутися до грудей, добре захищених блузкою та бюстгальтером, але його не відштовхнули, не перервали, і це спонукнуло Фергюсона до подальших досліджень. Тому тепер, з Анною-Марією, блузку було знято, місяць потому було знято бюстгальтер, що співпало зі зняттям його сорочки. Та навіть ця напівоголеність була нечуваним задоволенням, яке перевершувало всі інші задоволення, і поки спливали тижні, Фергюсон лише силою волі стримувався від того, щоби не схопити Анну-Марію за руку й не притиснути її до набряклості в його трусах. Ті години пам’яталися різко й чітко не лише тому, що вони займалися цим на ліжку удвох, а й тому, що все це відбувалося при світлі дня і було видимим, на відміну від сліпих похапливих рухів у темряві в компанії з Конні, Ліндою та рештою дівчат; разом з ними в кімнаті було сонце, і він бачив її тіло, два їхніх тіла, і це означало, що кожен акт дотику був також і візуальним відбитком того дотику, до того ж, в кімнаті постійно висіла атмосфера страху, побоювання того, що вони надміру захопляться й незчуються, як прийдуть батьки і постукають в двері, а вони в ту мить будуть і досі обніматися, або іще гірше – батьки вломляться до кімнати без стуку й застукають їх на гарячому. І хоча нічого подібного так і не сталося, все одно така можливість зберігалася, і це усвідомлення наповнювало ці післяобідні години відчуттям тривоги, небезпеки і відчайдушної протизаконності.

Вона стала першою, кого Фергюсон впустив до внутрішніх покоїв свого потаємного музичного палацу, і коли вони не борюкалися на ліжку й не говорили про своє життя (здебільшого про життя Анни-Марії), то слухали платівки на маленькому програвачі з двома гучномовцями, який стояв на столі в південному кутку кімнати. То був подарунок батьків з оказії його дванадцятого дня народження. Три роки потому, 1962 став роком Й. С. Баха, коли Фергюсон слухав Баха більше за інших композиторів, особливо Баха у виконанні Глена Гульда, найчастіше – «Прелюдії і Фуги» і «Варіації Гольдберга», а також Баха у виконанні Пабло Казальса, зокрема шість творів для віолончелі без акомпанементу, які він міг слухати безкінечно, плюс «Сюїти для оркестру» та «Страждання Святого Матвія» у виконання оркестру під проводом диригента Германа Шерхена, які Фергюсон вважав найкращими творами Баха і найкращими музичними творами взагалі. А іще вони з Анною-Марією слухали Моцарта («Месу в С-мінорі»), Шуберта (з партією фортепіано у виконанні Святослава Ріхтера), Бетховена (симфонії, квартети, сонати) та багато інших композиторів (майже всі ті платівки були подарунком тітки Мілдред), не кажучи вже про Мадді Вотерса, Фетса Воллера, Бессі Сміт і Джона Колтрейна, а також різного роду виконавців та авторів двадцятого сторіччя, як живих, так і померлих. Найгарнішим у прослуховуванні музики в компанії з Анною-Марією було споглядати її обличчя, її очі, коли в них з’являлися сльози, та її рот, коли в його куточках з’являлася посмішка – отак глибоко реагувала вона на всякий музичний твір, бо, на відміну від Фергюсона, її іще в дитинстві навчили добре грати на фортепіано, і вона мала чудове сопрано, настільки чудове, що Анна-Марія порушила свою обітницю не брати участі в громадському житті школи і через три місяці після початку занять вступила до шкільного хору. Мабуть, то був їхній найміцніший єднальний ланцюжок – потреба в музиці, яка пронизувала їхні тіла, і яка в той момент їхнього життя нічим не відрізнялася від потреби знайти свій шлях у житті.

Фергюсон відчував, що в цій дівчині було багато такого, що можна було б обожнювати й кохати, але він ніколи не обманював себе ілюзією, що йому вдасться втримати її біля себе хоча б на кілька наступних днів, вже не кажучи про тижні чи місяці. Іще з самого початку, з перших моментів його зростаючого захоплення він відчув, що її почуття не є так само сильними, як і його, і хоч як би, здавалося, він не подобався їй, хоч як би їй не подобалося його тіло, його платівки та його манера розмовляти з нею, йому все одно судилося кохати її більше, аніж вона кохала його, тож через кілька місяців після їхнього першого поцілунку Фергюсон збагнув, що йому доведеться або грати за її правилами, або наразитися на небезпеку втратити її взагалі. Найбільше доводила його до сказу її непослідовність, а також те, що вона часто порушувала свої обіцянки, часто забувала те, про що він їй розповідав, часто в останню хвилину скасовувала побачення на тій підставі, що вона почувається зле, що вдома у неї негаразди, чи що їй здалося, наче вони домовлялися на суботу, а не на п’ятницю. Йому часто здавалося, що в неї був іще один хлопець, або кілька хлопців, або якийсь хлопець в Бельгії, але чисто зі спостережень підтвердити це було неможливо, оскільки першим правилом, дотримання якого вона від нього вимагала, була заборона на будь-які публічні вияви симпатії, а це означало, що ця заборона стосувалася, перш за все, і їхньої школи, що навіть коли їхні шляхи перетиналися в класах, коридорах та кафетерії, вони мали вдавати, що між ними нічого немає, що вони мали здороватися і розмовляти так, наче знайомі лише побіжно. Під повну заборону підпадали поцілунки та тримання один одного за руки, що було нормальною поведінкою для всіх інших стійких пар у школі, тому якщо це була гра, в яку вона з ним грала, то хтозна, чи не грає вона в таку ж саму гру з кимось іще? Фергюсон почувався телепнем через те, що погодився на таку абсурдну домовленість, але він перебував тоді під впливом якихось схиблених, психічно ненормальних чар, і одна лише думка про втрату Анни-Марії була значно гіршою за принизливу необхідність вдавати з себе того, ким він не був. Втім, вони продовжували зустрічатися, і їхні зустрічі проходили чудово, в її компанії Фергюсон жив найповнішим життям і почувався на сьомому небі від щастя, а всі їхні конфлікти та непорозуміння незмінно відбувалися по телефону, цьому дивному пристрою з голосами, відокремленими від тіл, невидимих для жодного з них, коли вони розмовляли через дроти, які сполучали його будинок з її помешканням. І коли він заставав її в поганому гуморі, то часто чув, що розмовляє з якою примхливою, впертою та противною особою, яка нічим не нагадувала йому ту Анну-Марію, яку він знав. Найсумніші і найгнітючіші з подібних телефонічних розмов сталися в середині березня. Після місяця проб на місце в шкільній бейсбольній команді, коли Фергюсон передивлявся в роздягалці дедалі менші щотижневі списки гравців, які спромоглися пройти до наступного етапу відбору, він зателефонував сказати їй, що з’явився завершальний список, і що він виявився однім із двох старшокласників, які потрапили до основного складу команди. На протилежному боці лінії запала довга тиша, яку Фергюсон нарешті порушив, сказавши таке: «Я просто хотів поділитися з тобою доброю новиною». Після чого знову настала мовчазна пауза. А потім почувся голос Анни- Марії – холодний та позбавлений емоцій: «Добра новина? А чому я маю вважати, що це – добра новина? Я терпіти не можу спортивні ігри. Особливо бейсбол, бо це, мабуть, є найдурніша з усіх коли-небудь вигаданих ігор. Вона – пустопорожня, дитяча та занудлива. Як може такий розумний хлопець, як ти, марнувати свій час, гасаючи по полю разом зі зграєю бовдурів? Стань дорослим, Арчі. Ти вже не дитина».

Фергюсон не знав, що Анна-Марія мовила ці слова, будучи напідпитку, і що це траплялося вже кілька разів під час їхніх розмов по телефону: вже кілька місяців вона потайки проносила пляшки з горілкою до своєї кімнати і пила тоді, коли батьків не було вдома. То були тривалі сольні запої, які давали їй змогу звільнитися від внутрішніх демонів і перетворювали язик на немилосердну зброю. Твереза, вихована й інтелігентна дівчина світлої частини доби щезала геть, коли вона опинялася наодинці вночі у своїй кімнаті, і через те, що тої другої особи Фергюсон не бачив ніколи, а лише розмовляв з нею, чуючи її сердиті й недолугі заяви, він і гадки не мав, що відбувалося насправді, навіть близько не здогадувався, що дівчина, яка стала першим коханням його життя, прямувала до катастрофи.

Ота остання розмова трапилася у вівторок, і Фергюсон був настільки пригнічений та ошелешений її злостивими ремарками, що майже зрадів, коли Анна-Марія не прийшла наступного ранку до школи. Йому потрібен був час, щоби все обдумати, сказав він собі, і те, що наступного дня він не побачив її у школі, допомогло йому швидше оговтатися від образи, яку вона йому завдала. Поборюючи імпульсивне бажання зателефонувати Анні-Марії після школи у п’ятницю, він пішов з дому тої ж миті, як поклав свої підручники, і вирушив до Бобі Джорджа, який був іншим старшокласником, котрий пройшов відбір до шкільної бейсбольної команди, до кремезного широкошийого Бобі, першорозрядного кетчера та чемпіона з дурнуватих витівок, бовдура зі зграї бовдурів, з яким Фергюсону невдовзі належало грати. В результаті вони з Бобі провели вечір в компанії декого з інших бовдурів, колег-старшокласників, які були запасними гравцями шкільної бейсбольної команди, тож коли Фергюсон повернувся додому за кілька хвилин до опівночі, телефонувати Анні-Марії було вже запізно. В суботу та неділю він теж стримався, поборюючи спокусу зателефонувати тим, що тримався від телефонів подальше, твердо вирішивши не здаватися, хоча йому страшенно кортіло здатися, щоби знову почути її голос. В понеділок він прокинувся повністю одужалим, вже без тіні злоби у серці, готовий пробачити їй отой незрозумілий «наїзд», якого вона припустилася в четвер, але коли Фергюсон прийшов до школи, то виявилося, що Анна-Марія знову відсутня. Він був подумав, що то застуда або грип, так собі, нічого серйозного, але тепер, повернувши собі право розмовляти з нею по телефону, він зателефонував їй додому з таксофону біля входу до кафетерію. Йому ніхто не відповів. Десять гудків, але все одно відповіді немає. Сподіваючись, що він помилково набрав не той номер, Фергюсон повісив слухавку й зателефонував знову. Двадцять гудків – відповіді немає.

Він постійно надзвонював їй два дні поспіль, з кожним новим невдалим дзвінком відчуваючи, як в його душі наростає паніка. Його лякала думка – чому в домівці нікого немає, чому телефон дзижчить та дзижчить, але слухавку ніхто не бере? Що ж там в біса відбувається? – запитував він себе, куди всі подівалися? Тому рано-вранці у вівторок, за півтори години до дзвоника на перший урок, Фергюсон пішов до будинку Думартінів з протилежного боку міста – до великого гостроверхого будинку з величезною фронтальною галявиною, розташованого на одній з найелегантніших вулиць Монклера, Вулиці Особняків, як назвав її Фергюсон іще малим хлопцем. Анна-Марія наполягла, щоби він не ходив до них, бо не хотіла, аби він зустрівся з її батьками, але зараз Фергюсон не мав іншого вибору, окрім як піти туди і розгадати таємницю замовклого телефону й дізнатися, що з нею сталося.

Він подзвонив у двері й став чекати. Чекав він достатньо довго, аби дійти висновку, що вдома нікого немає, потім знову подзвонив і вже хотів був повернутися й піти геть, як двері відчинилися. Перед ним з’явився чоловік, явно батько Анни-Марії – те ж саме округле обличчя, те ж саме підборіддя, ті ж самі сіро-блакитні очі. Незважаючи на те, що була тільки сьома двадцять ранку, чоловік вже був вдягненим в стильний темно-синій костюм дипломата, накрохмалену білу сорочку зі строкатою червоною краваткою; щоки його були гладенько виголені, а довкола нього витав ледь вловимий аромат одеколону. Вельми симпатичний дядько, подумав собі Фергюсон, але було у нього щось довкола очей, чи в самих очах – щось на кшталт легкої досади, відчуженості та меланхолії, цей вираз очей видався Фергюсону трохи зворушливим, ні, не зворушливим, а привабливим, поза всяким сумнівом тому, що це обличчя належало батьку Анни-Марії.

– Слухаю вас.

– Вибачте, – сказав Фергюсон, – я розумію, що прийшов зарано, але я – шкільний товариш Анни-Марії, я телефонував вам кілька днів поспіль і хотів узнати, чи з нею все гаразд, але мені ніхто не відповідав, тому я занепокоївся і прийшов до вас.

– А звати вас як?

– Арчі. Арчі Фергюсон.

– Все пояснюється дуже просто, містере Фергюсон. Телефон вийшов з ладу. Така прикра незручність для всіх нас, але мене запевнили, що майстер прийде сьогодні.

– А як Анна-Марія?

– Вона нездужала.

– Сподіваюся, нічого серйозного?

– Так, я впевнений, що все буде гаразд, але наразі їй потрібен відпочинок.

– А чи не міг би я з нею побачитися?

– На жаль, це неможливо. Дайте мені номер свого телефону, і вона зателефонує вам, щойно почуватиметься трохи краще.

– Дякую. Вона знає номер мого телефону.

– От і добре. Я передам, щоби вона вам зателефонувала. (Невеличка пауза.) Скажіть іще раз ваше ім’я. Схоже, воно вислизнуло у мене з пам’яті.

– Фергюсон. Арчі Фергюсон.

– Ага, Фергюсон.

– Саме так. І перекажіть, будь-ласка, Анні-Марії, що я увесь час думаю про неї.

Отак і скінчилася перша й остання зустріч Фергюсона з батьком Анни-Марії. Двері зачинилися, і він пішов вулицею, роздумуючи, чи не забуде знову містер Думартін його ім’я? Може, він просто забуде передати Анні-Марії, щоби вона йому зателефонувала, а може, навмисне цього не скаже, навіть попри те, що добре запам’ятав його ім’я, бо обов’язком усіх батьків у світі є оберігати своїх доньок від хлопців, які увесь час про них думають.

Опісля настала тиша, і чотири довгих дні нічого не було чути. Фергюсон почувався так, наче його зв’язали й виштовхнути з човна у воду. А після того, як він опустився на дно озера (це неодмінно мало бути велике озеро, широке й глибоке, як озеро Мічиган), йому доводилося тамувати під водою подих, тамувати чотири довгих дні серед утоплеників та іржавих машин для голосування; в неділю увечері його легені ось-ось мали луснути, ось-ось мала луснути його голова, і Фергюсон насамкінець набрався сміливості й зняв слухавку. Щойно пролунав перший гудок – як ось вона! Сказала, що така рада, така радісінька його чути, і йому здалося, що це дійсно так, що вона не придурюється. Анна-Марія пояснила, що того ранку вже тричі дзвонила йому (і це могло бути правдою, бо він їздив зі своїми батьками пограти в теніс), а потім почала розповідати про горілку, про місяці потайливого попивання в своїй спальні, кульмінацією якого став отой запій в четвер увечері, коли вони розмовляли востаннє. Насамкінець вона зомліла й упала на підлогу, а коли батько з мачухою повернулися з вечірки у Нью-Йорку об одинадцятій тридцять, то помітили, що двері її спальні відчинені й світло увімкнене, тож вони увійшли й знайшли її, та не змогли розбудити. Виявивши порожню пляшку, батьки викликали «швидку», яка відвезла її до шпиталю, де їй промили шлунок і привели до тями, але лікарі, замість відправити її наступного ранку додому, перевели Анну-Марію до психіатричного відділення, де три дні поспіль вона проходила всілякі перевірки і де її розпитували лікарі. Вони поставили їй діагноз «маніакальна депресія» й сказали, що вона потребує тривалої психотерапії, тому батько вирішив, що їй слід повернутися до Бельгії якомога скоріше, а саме це їй і треба було – втекти від своєї жахливої мачухи й покласти край своєму перебуванню в жахливій Америці, бо саме це й стало основною причиною її пияцтва. А тепер вона дуже-дуже рада, бо тішиться з того, що невдовзі повернеться до материної сестри до Брюсселю, до своєї любимої тітки Христини, що вона знову опиниться в компанії своїх братів, кузин та кузенів, а також своїх старих друзів.

Після того Фергюсон бачив Анну-Марію лише один раз, то було прощальне побачення в середу після школи, побачення, яке дозволила його матір, знаючи, наскільки важливим для нього воно було. Вона навіть дала йому додаткових грошей на таксі (це сталося вперше й востаннє), щоби йому та його дівчині з Бельгії не довелося переживати приниження, якби б їх відвозив додому хтось із батьків Фергюсона, бо це лише зайвий раз підкреслило б, що він іще дуже молодий, а хіба ж такі молоді здатні серйозно кохати? Так, матір і досі добре його розуміла, принаймні в тім, що стосувалося його основних потреб, і Фергюсон був вдячний їй за це, але все одно отой останній вечір з Анною-Марією став для нього невдалою, незграбною й даремною спробою зберегти власну гідність, стримати свою печаль, щоби не благати, не скиглити і не сказати в пориві гіркоти й розчарування Анні-Марії щось різке, але хіба ж можна було увесь вечір не згадувати про те, що це – кінець, що вони бачаться востаннє? А вона ж, як на зло, була того вечора така гарна, така емоційна, вона не жаліла добрих слів на його адресу – мій чудовий Арчі, мій прекрасний Арчі, мій незрівнянний Арчі, і, схоже, кожне з цих добрих слів змальовувало того, кого не було поруч, якогось мерця, вони звучали як похоронна промова, але ще гіршою була її несподівана весела жвавість, радість, яку він бачив у її очах, коли вона починала говорити про майбутній від’їзд, жодного разу при цьому не замислившись, що від’їзд означав їхню розлуку вже післязавтра; а потім Анна-Марія розсміялася й сказала йому не журитися, бо вони зможуть невдовзі побачитися: він приїде до Брюсселю й проведе з нею ціле літо, неначе його батьки могли дозволити собі купити йому квитка до Європи, його батьки, котрі так і не спромоглися вибратися до Каліфорнії в гості до тітки Мілдред та дядька Генрі за всі ті роки, які вони там прожили. Коли вони сиділи й цілувалися на тій самій лавці, на якій вперше поцілувалися минулого жовтня, вона сказала Фергюсону дещо іще більш незбагненне й образливе для нього – мовляв, для нього ж буде краще, якщо вона поїде, бо вона така навіжена, а він – нормальний хлопець і заслуговує на здорову нормальну дівчину, а не таку хвору психопатку, як вона. І з тої миті й до тої хвилини, коли він висадив Анну-Марію біля її будинку двадцять хвилин потому, Фергюсону було так сумно, як не бувало ніколи за все його до огидності нормальне життя.

Через тиждень він написав їй листа на дев’ятьох сторінках і надіслав його на брюссельську адресу її тітки. Тиждень потому був лист на шістьох сторінках. Іще через три тижні – лист на двох сторінках. Через місяць – поштова картка. На жодне з його послань вона не відповіла, а коли заняття скінчилися й почалися літні канікули, Фергюсон збагнув, що більше ніколи їй не писатиме.

Річ була в тім, що здорові й нормальні дівчата його не цікавили. Життя в передмісті й так було нудним, і проблема зі здоровими нормальними дівчатами полягала в тім, що вони нагадували йому про передмістя, вони були надто передбачуваними, а останнє, що йому могло спасти на думку, – це зустрічатися з передбачуваною дівчиною. Попри всі свої вади та попри той біль, якого вона йому завдала, Анна-Марія була, принаймні, повною несподіванок, вона, принаймні, змушувала його серце калатати в тривалому очікуванні чогось невідомого, а тепер її не було, і все знову стало нудним і передбачуваним, іще гнітючішим, аніж тоді, коли вона з’явилася в його житті. Фергюсон знав, що то не її провина, але все одно ніяк не міг спекатися відчуття, що вона зрадила його. Анна-Марія покинула його, і відтепер йому судилося або задовольнятися спілкуванням з бовдурами, або жити відлюдником наступні два роки, щоби потім втекти звідси й ніколи сюди не повертатися.

Йому було вже шістнадцять, і влітку він працював у батька, а увечері грав у бейсбол, завжди й незмінно в бейсбол; звісно, це було бездумне й марне заняття, але воно давало Фергюсону надто велике задоволення, щоби кидати його. Тепер він грав у лізі для школярів та учнів коледжів з усього округу, жорсткій лізі з сильною конкуренцією, але протягом свого першого року в шкільній команді Монклера, розпочавши третім бейсменом та хітером номер п’ять, він показав добрий середній результат 0, 312 як для найкращої команди Конференції «Велика Десятка». Міць його удару постійно зростала, бо зростали його фізичні кондиції: зріст Фергюсона становив тепер п’ять футів одинадцять дюймів, а останнє зважування показало цифру 174 фунти. Отже, того літа він грав, щоби підтримувати спортивну форму, а вранці та вдень працював у свого батька, здебільшого займаючись тим, що їздив по місту в мікроавтобусі, розвозячи й монтуючи кондиціонери повітря з чоловіком на ім’я Ед, а коли розвозити було нічого, він допомагав Майку Антонеллі за прилавком, або підміняв його, коли той (аж надто часто) відлучався попити кави до закладу «Обід у Ела». Коли ж в крамниці не було клієнтів, Фергюсон ішов до підсобки й сидів зі своїм батьком, допоки хтось не з’являвся. Його батьку було майже п’ятдесят, він і досі був худорлявим та міцним, і досі подовгу просиджував за своїм робочим столом, ремонтуючи зламані механізми. Батько… його відлюдний та мовчазний батько, майже безтурботний та спокійний після шести років, проведених в тишині підсобки. Фергюсон наполегливо пропонував йому свою допомогу в ремонті, хоча й був він недосвідченим та незграбним в усьому, що стосувалося машинерії, але батько завжди відмахувався від нього, приказуючи при цьому, що його син не має марнувати часу на зламані тостери, бо йшов шляхом, який мав вивести його на справи більш значущі, аніж та, якою займався батько, а якщо вже йому так приспічило допомагати, то краще б він приніс з собою декотрі зі своїх книжок з поезії, що стояли вдома на полиці, та почитав вголос, поки його старий лагодитиме зламані пристрої. Тому Фергюсон, який протягом останніх півтора року поглинув величезну кількість поезії, провів частину літа за тим, що читав батьку в підсобці його крамниці Дікінсона, Гопкінса, По, Уїтмена, Фроста, Еліота, Каммінгса, Паунда, Стівенса, Вільямса та інших, але батьку, схоже, найбільше сподобалася і справила на нього найсильніший вплив «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», яка спантеличила Фергюсона. Така батьківська реакція стала для нього несподіванкою, і він збагнув, що чогось не розумів, чогось довго не розумів, а це означало, що йому доведеться переоцінити й передумати наново всі свої погляди на батька, бо коли він завершив останній рядок – «Допоки голоси людей нас не розбудять – і ми потонемо тоді», батько повернувся до нього, глянув йому у вічі, глянув так пильно, як не дивився ніколи, скільки Фергюсон себе не пам’ятав, і, витримавши довгу паузу, мовив: «Ти диви, яка чудова поема, Арчі. Дякую. Дуже дякую». А потім батько тричі похитав головою і повторив отой останній рядок: «Допоки голоси людей нас не розбудять – і ми потонемо тоді».

Останній тиждень літа. Двадцять восьме серпня, Марш на Вашингтон, промови на Національній Алеї, величезні натовпи, десятки тисяч людей, сотні тисяч, а потім – промова, яку згодом школярі вчитимуть напам’ять, промова промов, не менш важлива того дня, аніж свого дня була Геттісбурзька промова, величний момент в історії Америки, громадська подія, яку судилося бачити й чути всім, промова навіть більш значуща, аніж слова, мовлені Кеннеді під час інавгурації на тридцять два місяці раніше; в головному приміщенні крамниці «Телевізори й радіо від Стенлі» всі стояли й дивилися трансляцію: Фергюсон з батьком, пузатий Майк та маленький Ед, а потім до них приєдналися мати Фергюсона та ще й п’ятеро чи шестеро випадкових перехожих, але перед отою великою промовою було кілька інших промов, і серед них – звернення, виголошене мешканцем Нью-Джерсі, рабином Йоахімом Принцом, найшановнішим юдеєм в тій частині світу, в якій жив Фергюсон. Для його батьків той чоловік був справжнім героєм навіть попри те, що вони не були людьми релігійними й до синагоги не ходили, але всі троє Фергюсонів раніше бачили ребе й чули його промови на весіллях, похоронах та церемоніях відзначення повноліття, на яких він головував. То був знаменитий Йоахім Принц, котрий іще молодим рабином засуджував Гітлера іще до того, як націонал-соціалісти прийшли до влади в 1933 році, котрий ясніше за будь-кого бачив майбутнє й закликав євреїв до виїзду з Німеччини, за що його неодноразово заарештовувало гестапо і за що його вислали з країни 1937 року. Звісно, що цей чоловік брав активну участь у американському русі за громадянські права, звісно, що його вибрали того дня представляти євреїв завдяки його красномовству та непересічній – і добре задокументованій – мужності. Ясна річ, батьки Фергюсона пишалися ним, пишалися тим, що тиснули йому руку й розмовляли з ним – з чоловіком, який стояв тепер перед телекамерами, звертаючись до всієї країни й до всього світу. А потім на трибуну піднявся Кінг, і десь через півхвилини після початку промови Фергюсон помітив, як очі його матері заблищали слізьми, що дуже його розсмішило, але не тому, що він вважав таку реакцію з її боку недоречною, а саме тому, що вважав її дуже характерною, бо це стало іще одним прикладом того, як його матір взаємодіяла із зовнішнім світом, часто надміру сентиментально сприймаючи події і часто, під впливом сплеску емоцій, плачучи при перегляді примітивних голлівудських мелодрам. Їй був притаманний добросердий оптимізм, який інколи призводив до плутанини думок та жорстокого розчарування. Потім Фергюсон поглянув на свого батька, чоловіка абсолютно байдужого до політики, який вимагав від життя значно менше, аніж його матір, і побачив у його очах суміш легкої зацікавленості й нудьги – тому ж самому чоловіку, якого нещодавно зворушила тужлива емоційна відстороненість поеми Еліота, було важко проковтнути піднесений ідеалізм Мартіна Лютера Кінга, і Фергюсон, слухаючи наростаюче емоційний голос проповідника-баптиста, лункі, як барабанний дріб, повтори слова «мрія», не переставав дивуватися, як же ж так сталося, що двоє отаких різних душ могли зійтися у шлюбі й прожити в ньому скільки років, що у Рози Адлер та Стенлі Фергюсона міг народитися він, і що життя є таким дивовижним і прекрасним.

На День праці близько двадцяти гостей прийшли до них на барбекю. Його батьки рідко організовували такі великі здибанки, але за два тижні до того його матір перемогла в фотографічному змаганні, влаштованому під егідою губернатора новоствореною радою з питань мистецтва в Трентоні. Премія супроводжувалася замовленням на виробництво книги з портретами ста видатних громадян Нью-Джерсі; згідно з цим проектом матір Фергюсона мала об’їздити увесь штат, фотографуючи мерів, президентів вищих навчальних закладів, науковців, бізнесменів, художників, письменників, музикантів та спортсменів. Завдяки тому, що ця робота добре оплачувалася, і у Фергюсонів вперше за кілька років з’явилися вільні кошти, вони вирішили влаштувати з цієї оказії гулянку з барбекю у своєму дворі. До них прийшла звична публіка – Соломони, Браунштайни, родина Джордж, дід та бабуся Фергюсона та його двоюрідна тітка Перл, але з’явилися й інші люди, серед яких була родина з Нью-Йорку на прізвище Шнайдерман, до якої входили сорокап’ятирічний комерційний художник Даніель, молодший син колишнього начальника Фергюсонової матері, Еммануїл Шнайдерман, який мешкав тепер у будинку престарілих в Бронксі, а також дружина Даніеля, Ліза, і їхня шістнадцятирічна донька Емі. Вранці на День Праці, коли Фергюсон з батьками різав на кухні овочі й готував соус для барбекю, матір сказала йому, що він познайомився з Емі іще маленьким хлопчиком і що кілька разів вони грали разом, але потім вона якимось чином припинила спілкуватися з Шнайдерманами. Промайнуло дванадцять років, і ось, буквально два тижні тому, поїхавши в гості до своїх батьків до Нью-Йорка, вона випадково натрапила на Дена й Ліз в південній частині Центрального парку. І запросила їх на барбекю. Отак Шнайдермани вперше прийшли до них у гості в Монклері.

А потім мати продовжила: «З виразу твого обличчя, Арчі, я розумію, що ти забув про Емі, але коли вам було по три-чотири роки, ти їй дуже симпатизував. Одного разу, коли ми поїхали до квартири Шнайдерманів на вечерю, ви з Емі пішли до її кімнати, зачинилися там і роздяглися догола. Ти що, не пам’ятаєш? Всі дорослі сиділи за столом, та зачувши, як ви там несамовито верещите й смієтеся, ми всі підвелися й подалися поглянути, з якого приводу ви влаштували такий гармидер. Ден відчинив двері – а ви танцюєте там на ліжку голі-голісінькі, верещачи мов навіжені. Ліз стало соромно, а мені – весело. Отой захват на твоєму обличчі, Арчі, вид ваших двох маленьких фігурок, що стрибали вгору-вниз, такі собі схиблені людські дитинчата, що поводяться мов мавпенята шимпанзе – стриматися від реготу було просто неможливо. Твій батько та Даніель також розсміялися, але Ліз увірвалася до кімнати й наказала тобі та Емі вдягнутися. Негайно. Наказала отим, знаєш, сердитим материнським голосом. Негайно! Але не встигли ви вдягнутися, як Емі сказала одну страшенно смішну річ. «Мамо», спитала вона, вся така серйозна й задумлива, показуючи на твої статеві органи, «мамо, а чому це в Арчі є ота цікава штука, а в мене – немає?»

Згадавши ті слова, матір довго й весело сміялася, але Фергюсон лише слабко посміхнувся примарою посмішки, яка швидко зникла з його обличчя, бо мало що дратувало його більше, аніж розповіді про пришелепуваті витівки його дитинства. І він сказав своїй матері, яка й досі сміялася: «Тобі що, подобається мене дражнити?»

«Тільки інколи, Арчі», відповіла вона. «Інколи я просто не в змозі втриматися».

Годину потому Фергюсон вийшов у двір зі своєю найулюбленішою на той момент книгою, «Подорож на край ночі», і всівся на один із садових стільців, які вони з батьком пофарбували влітку в темно-зелений колір. Але замість розкрити книгу й дізнатися більше про пригоди Фердинанда на автозаводі Форда в Детройті, він просто сидів, задумливо чекаючи на появу перших гостей і дивуючись тому факту, що він колись підстрибував на ліжку з голою дівчиною, будучи голим сам, дивуючись тій комічній обставині, що він про це геть забув, хоча зараз віддав би майже все заради того, щоби бути з голою дівчиною; лежати з голою дівчиною в ліжку було єдиним найзаповітнішим бажанням в його самотньому, позбавленому кохання житті, в якому, наскільки він пам’ятав, ось уже п’ять місяців не було ані обіймів, ані поцілунків. Всю весну та майже все літо сумував він за відсутньою напівголою Анною-Марією Думартін, і ось йому судилося тепер зустрітися з давно забутою оголеною дівчинкою з його далекого минулого, з Емі Шнайдерман, яка, поза сумнівом, виросла в нормальну здорову дівчину, так само нудну й передбачувану, як і решта дівчат та майже всі хлопці, як майже всі чоловіки та жінки, але не було на те ради, і, зважаючи на те, що Емі іще не приїхала, йому тільки й залишалося, що сидіти й чекати.

Та особа, яку він побачив того дня, стала продовженням, наступною царицею його бажань. Вона була дівчиною ані нормальною, ані ненормальною, вона була палаючою, нескутою й неполохливою, свідомою своєї вродженої винятковості, і через кілька тижнів після їхньої першої зустрічі, коли літо розчинилося в осені, і довколишній світ несподівано став темним та похмурим, вона стала його першою, а це означало, що гола Емі Шнайдерман і голий Арчі Фергюсон вже не підстрибували на ліжку, вони в ньому лежали, перекочуючись під ковдрою. І після цього іще багато років вона продовжуватиме дарувати йому найбільшу радість та найбільшу муку його юного життя, ставши незамінним другим «я», котре жило всередині його єства.

Але повернімося до отого понеділка у вересні 1963 року та барбекю з нагоди Дня праці, до того моменту, коли Фергюсон вперше побачив Емі, коли вона вийшла з батьківського блакитного «шевроле». З заднього сидіння вигулькнула світло-каштанова голова, і через кілька секунд Фергюсон усвідомив, наскільки високою була Емі – щонайменше п’ять футів і вісім дюймів, а то й п’ять і дев’ять, велика дівчина з вражаюче вродливим обличчям, не гарненьким, не красивим, а саме вродливим – чітко окреслений досить великий ніс, випнуте підборіддя, великі очі невизначеного кольору, фігура ані кремезна, ані тендітна, невеличкі груди під блакитною блузкою з короткими рукавами, довгі ноги, округлі сіднички, увіпхнуті в тісно прилеглі літні брюки світло-брунатного кольору, кумедна, немов пристрибом, пружка хода, торс, ледь помітно нахилений вперед, наче їй не стоялося на місці, то була хода дівчини з хлопчачими замашками, вирішив Фергюсон, але дівчини привабливої й неординарної, дівчини, яка подавала сигнал, що вона – не абихто, що з нею слід рахуватися, дівчини, відмінної від більшості шістнадцятирічних дівчат, бо вона несла себе без ані найменшої ознаки сором’язливості. Церемонією представлення гостей керувала його матір – Фергюсон потиснув руку матері Емі Шнайдерман (рукостискання було дещо напруженим, посмішка – стриманою), потім – її батьку (рукостискання розслаблене й приязне), а іще до того, як він потиснув руку Емі, Фергюсон відчув, що Ліз Шнайдерман недолюблює його матір, бо вона підозрювала, що її чоловік дуже їй симпатизує, і, мабуть, небезпідставно, зважаючи на ті дещо затягнуті вітальні обійми, в яких Шнайдерман протримав Розу, і досі красиву в свої сорок років. А потім Фергюсон потиснув руку Емі, її довгу й навдивовижу тендітну руку, водночас дійшовши висновку, що очі у неї були темно-зелені з карими цяточками, а коли вона посміхнулася, то підмітив, що зуби вона мала завеликі для свого рота, трішечки завеликі і тому помітні. Потім він вперше почув її голос: «Привіт, Арчі», і в ту мить збагнув, збагнув поза всяким сумнівом, що їм судилося стати друзями, хоча, звісно, це було сміховинним припущенням, оскільки звідки йому було знати в той момент хоча би що-небудь про неї, але ж ось воно – відчуття, інтуїція, впевненість в тім, що відбувалося дещо значуще, що невдовзі він та Емі Шнайдерман вирушать в тривалу спільну подорож.

Того дня у них був Бобі Джордж зі своїм братом Карлом, який ось-ось мав розпочати заняття на другому курсі Дартмутського коледжу, але Фергюсону не хотілося розмовляти з жодним із них – ані з метикуватим Карлом, ані з легковажним і завжди пустотливим Бобі. Йому хотілося бути з Емі, єдиною, окрім Бобі та Карла, молодою людиною на гулянці, і тому через хвилину після вітального рукостискання Фергюсон, аби уникнути необхідності ділити Емі з іншими гостями, зробив хитрий хід і запросив її до своєї кімнати. То був, мабуть, дещо нерозсудливий та імпульсивний крок, але вона погодилася, охоче кивнувши головою й мовивши: «Слушна думка, ходімо», і вони подалися до Фергюсонової криївки на другому поверсі, яка вже була не храмом Кеннеді, а приміщенням, напханим книжками та платівками; книжок та платівок було так багато, що вони вже не поміщалися на полицях, і тому їх доводилося складувати дедалі більшими стосами під найближчою до ліжка стіною, і Фергюсон з приємністю підмітив, як Емі, зайшовши до кімнати, знову кивнула, немовби схвалюючи те, що побачила, – десятки відомих імен і знаменитих творів, до яких вона почала придивлятися, показуючи то на одну книгу зі словами: «До біса гарна штука», то на другу, приказуючи «А цю я іще не читала». Невдовзі вона всілася на підлогу біля ліжка, і Фергюсон, слідуючи її прикладу, також сів на підлогу, лицем до Емі на відстані трьох футів від неї, прихилившись спиною до шухляд свого робочого столу, і протягом наступних півтори години вони говорили, зупинившись лише тоді, коли хтось постукав у двері і оголосив, що в дворі вже подають страви. Ця заява погнала їх униз, де вони ненадовго приєдналися до решти компанії, щоби поласувати гамбургерами та попити забороненого пива у присутності своїх батьків, котрі, всі четверо, ані оком не моргнули через таке кричуще порушення закону, а потім Емі встромила руку в свою сумочку, видобула звідти пачку «Лакі Страйк» і підкурила цигарку прямісінько в присутності своїх батьків (які знову й бровою не повели), при цьому пояснивши їм, що вона багато не курить, але їй подобається присмак тютюну після їжі, а після того, як їжа й цигарка були спожиті, Фергюсон та Емі вибачилися й повільно пішли прогулятися мікрорайоном в променях сідаючого сонця і невдовзі опинилися на тій лавці, де він востаннє поцілував Анну-Марію перед тим, як вона щезла, а невдовзі після того, як Фергюсон та Емі домовилися побачитися наступної суботи в Нью-Йорку, вони також почали цілуватися – то був незапланований спонтанний порив, їхні вуста прикипіли одне до одного, язики завертілися, зуби зацокали, невгамовні еротичні зони їхніх статево дорослих тіл збудилися, й вони почали цілуватися з таким захватом і так самозабутньо, що мало не поз’їдали один одного. Але Емі раптом відсахнулася від нього й почала сміятися; то був вибух захеканого й ошелешеного сміху, і невдовзі Фергюсон також почав сміятися. «Чорт забирай, Арчі!», сказала вона. «Якщо ми зараз не зупинимося, то через хвилину поздираємо один з одного одіж». Емі підвелася й простягнула йому праву руку. «Ходімо, навіжений! Ходімо назад до будинку».

Вони були однакового віку, або майже однакового: їй було двісті місяців, а йому – сто дев’яносто вісім, але через те, що Емі народилася наприкінці 1946 року (29 грудня), а Фергюсон на початку 1947 (3 березня), Емі на цілий рік випереджала його у школі, а це означало, що вона невдовзі мала піти до випускного дванадцятого класу, тоді як йому іще належало смиренно скніти в одинадцятому. В той момент коледж був для нього поняттям надзвичайно розпливчастим, чимось далеким, іще безіменним, тоді як вона вже частенько займалася тим, що вивчала мапи майбутнього життєвого маршруту і вже починала пакувати валізи. Емі сказала, що подасть документи до різних вузів одночасно. Всі казали їй, що треба буде підстрахуватися, мати другий і навіть третій запасний варіанти, але насправді її найпершим і, фактично, єдиним варіантом був Барнард, найкращий коледж Нью-Йорка, чисто дівчачий аналог чисто хлоп’ячого навчального закладу в Колумбії, і тому її мета номер один полягала в тім, щоби залишитися в Нью-Йорку.

– Але ж ти прожила в Нью-Йорку все своє життя, – заперечив Фергюсон. – Чом би тобі не податися кудись деінде?

– Я вже була деінде, – відповіла Емі, – в багатьох місцях, і кожне з них має назву «Місто Нудьги». Тобі коли-небудь доводилося бувати в Бостоні або Чикаго»

– Ні.

– Це – Місто Нудьги Один і Місто Нудьги Два. А в Лос-Анджелесі ти був?

– Ні, не був.

– Це Місто Нудьги Три.

– Зрозуміло. Але як щодо вузу десь на селі? Ну, Корнелл, Сміт, і таке інше? Зелені галявини й лункі просторі коридори? Здобування знань в пейзанському, так би мовити, довкіллі?

– Джозеф Корнелл – геній, а фірма «Сміт Бразерс» виробляє чудові краплі від кашлю, але просиджувати штани в глушині чотири роки поспіль – це не моє уявлення про цікаво проведений час. Ні, Арчі, Нью-Йорк – це саме те, що треба. Кращого місця немає.

Коли прозвучала ця фраза, Фергюсон знав Емі лише приблизно десять хвилин, і він, слухаючи її декларацію любові до Нью-Йорку, її апологетику Нью-Йорку, раптом збагнув, що сама вона є немовби втіленням цього міста – не лише своєю самовпевненістю та жвавістю думок, але й своїм голосом – голосом мізковитих єврейських дівчат з Брукліну, Квінсу, Верхнього Вест-сайду, єврейським голосом третього покоління з Нью-Йорку, тобто голосом вже другого покоління євреїв, народжених в Америці, який мав дещо іншу мелодику, аніж, скажімо, голос нью-йоркських ірландців або італійців. То був голос одночасно простий і витіюватий, непоштивий і зухвалий, з явною антипатією до жорсткого «р», але чіткіший та більш емоційний в своїх артикуляціях. І чим більше Фергюсон призвичаювався до цих артикуляцій, тим більше йому хотілося чути їх, бо голос Емі Шнайдерман виражав те, чого бракувало в передмісті, в його нинішньому житті і звучав як обіцянка можливої втечі до майбутнього або, принаймні, до сьогодення, населеного оцим потенційним майбуттям, тож він, сидячи в своїй кімнаті з Емі, а потім гуляючи з нею вулицями міста, розмовляв із нею про все, що завгодно, здебільшого про оте повне несподіванок літо, яке почалося з убивства Медгара Еверса і скінчилося промовою Мартіна Лютера Кінга, ставши продовженням нескінченного клубка з жаху та надії, який, схоже, став визначальною рисою американського політичного ландшафту. А іще вони говорили про книги та платівки на полицях Фергюсонової кімнати і, звісно, про школу, вступні екзамени до вузів і навіть про бейсбол. Втім, було одне запитання, яке Фергюсон не поставив Емі, запитання, від якого він вирішив утриматися будь-що – чи був у неї хлопець? Бо на той момент він вже вирішив зробити все від нього залежне, щоби вона стала наступною, і тому не збирався перейматися, скільки конкурентів стояло на його шляху.

П’ятнадцятого вересня, менш ніж два тижні після барбекю на День праці і за шість днів до їхньої домовленої зустрічі в Нью-Йорку, Емі зателефонувала йому, а через те, що вона зателефонувала саме йому й нікму іншому, Фергюсон зрозумів, що конкуренти на горизонті не маячать, що боятися йому нема кого, і що у неї нікого немає так само, як нікого немає у нього. Він зрозумів це тому, що саме йому вона вирішила зателефонувати, коли почула новину про вибух, влаштований у негритянській церкві в Бірмінгемі, штат Алабама, від якого загинуло четверо маленьких дівчаток; то був іще один американський жах, іще одне вбивство в расовій війні, яка точилася на півдні, неначе за марш на Вашингтон, який відбувся двома місяцями раніше, треба було відомстити вибухівкою та вбивством, і Емі плакала в слухавку, розповідаючи Фергюсону новину, а потім, потроху взявши себе в руки, заговорила про те, що слід було зробити: політикам треба не лише прийняти закони, треба, щоби люди, ціла армія людей, вирушили в ті краї й розпочали боротьбу з мракобісами, і вона першою вирушить туди, щойно закінчить школу. Вона поїде автостопом до Алабами й працюватиме заради благої справи, проллє за неї свою кров, зробить боротьбу за права чорношкірих основною метою свого життя. Це – наша країна, заявила Емі, і ми не можемо дозволити якимсь вилупкам вкрасти її у нас.

Вони побачилися наступної суботи, а потім зустрічалися кожної суботи всю осінь. Фергюсон їхав автобусом з Нью-Джерсі до кінцевої зупинки «Управління порту», потім сідав на швидкісний поїзд до Західної Двадцять сьомої вулиці, де він сходив і йшов пішки три квартали на захід до квартири Шнайдерманів на Ріверсайд-Драйв та Сімдесят п’ятій авеню, квартири 4В, яка стала тепер для нього найважливішою адресою Нью-Йорка. Вони ходили на різноманітні прогулянки, майже завжди лише удвох, зрідка – з кимось із подруг Емі, дивилися іноземні фільми в Талія-хол на Бродвеї та Дев’яносто п’ятій вулиці – Годар, Куросава, Фелліні; були походи до музею Метрополітен, музею Фрік Коллекшн, музею Сучасного мистецтва; вони ходили на баскетбол до Медісон Сквер Гарден, на Баха до Карнегі-хол, на Беккета, Пінтера й Іонеско в маленьких театриках у кварталі Грінвіч-Віллидж – все було неподалік і тому доступним, і Емі завжди знала, куди йти і що робити, вона, мов принцеса-воїн з Манхеттена, навчала Фергюсона орієнтуватися в місті, яке швидко ставало і його містом також. Втім, незважаючи на все те, що вони робили й бачили, найприємнішим моментом тих суботніх зустрічей були їхні посиденьки з розмовами в кафетеріях – перші раунди нескінченного діалогу, який триватиме роками, розмови, котрі часом оберталися на палкі суперечки, коли їхні думки різко розходилися – чи то з приводу фільму, який вони дивилися разом, чи то з проводу якоїсь політичної ідеї, але Фергюсон був не проти посперечатися з Емі, слабкі суперниці були йому нецікаві – оті нікчемні дівчата з надутими губками, яких, скоріше, цікавила лише зовнішня сторона кохання, у нього ж кохання було справжнє, складне й глибоке, достатньо міцне й пластичне, щоби витримати пристрасні суперечки. Та і як було йому не любити цю дівчину з її безжальним допитливим поглядом та гучним сміхом, цю навіжену й безстрашну Емі Шнайдерман, яка одного дня мала стати або військовим кореспондентом, або революціонеркою, або лікаркою, яка лікуватиме бідняків? Їй було шістнадцять і невдовзі мало виповнитися сімнадцять. Чистий аркуш вже не був абсолютно чистим, але вона була іще надто молодою, аби знати, що може стерти з аркушу слова, які вона вже встигла написати, стерти їх і розпочати все знову, коли з’явиться натхнення.

Звісно, були поцілунки. Звісно, були обійми. А також був той прикрий факт, що батьки Емі мали схильність залишатися суботніми днями та вечорами вдома, що обмежувало можливість побути в квартирі наодинці і призводило до обіймів в прохолодну погоду на лавках в Ріверсайд-парку, нечастих потайливих побачень у віддалених спальнях під час вечірок в помешканнях Еміних подруг. І лише двічі, лише двічі, коли домосіди-батьки Емі вибралися кудись погуляти, випала їм нагода по-справжньому насолодитися, борюкаючись напівголими в спальні Емі, але ця насолода псувалася одвічним страхом того, що двері раптово розчиняться в найменш підходящий момент. Пригнічені неможливістю повністю розпоряджатися своїми життями, роздратовані необхідністю під тиском обставин знову і знову стримувати шалені вибухи гормональної активності, Емі та Фергюсон з кожним наступним тижнем впадали в дедалі більший відчай. Та якось всередині листопада ввечері у вівторок Емі зателефонувала йому й сказала, що має добру новину. Через два тижні її батьки збиралися поїхати з міста на уїк-енд на повні три дні до далекого Чикаго в гості до її старенької бабусі по материнській лінії, а її старший брат Джим мав повернутися з Бостону додому лише напередодні Дня подяки, тому вона мала залишитися в квартирі сама-одна. Аж цілий уїк-енд, сказала вона. Уявляєш, Арчі? Цілий уїк-енд – і в квартирі лише ми одні й нікого, окрім нас.

Фергюсон сказав своїм батькам, що він та двійко його приятелів поїдуть в гості до іншого приятеля, який мешкає на узбережжі штату Нью-Джерсі. То була така нахабна й недолуга брехня, що батько з матір’ю повірили в неї, і коли він в означену п’ятницю вирушив до школи, то принагідно взяв з собою невелику подорожню торбинку. План полягав у тім, щоби відбути до Нью-Йорку, щойно скінчаться заняття, і якщо йому пощастить встигнути на перший автобус, то він мав прибути до квартири Емі о четвертій тридцять або за п’ятнадцяту п’ята; коли ж йому не пощастить, то можна було поїхати другим автобусом і заявитися до Емі о пів на шосту або за п’ятнадцять шоста. Іще один нудний день в коридорах та класах монклерської середньої школи. Фергюсон увесь час прискіпливо поглядав на стінного годинника, немов збираючись силою волі прискорити рух часу, рахуючи хвилини й години. Аж раптом, невдовзі після дванадцятої, по шкільному гучномовцю оголосили, що в Далласі було скоєно замах на президента, а трохи згодом пролунало наступне оголошення про те, що президент Кеннеді помер.

Протягом якихось хвилин вся діяльність у школі завмерла. В сотнях рук з’явилися хустки й носовички, дівчата розмазували по щоках туш для повік, хлопці походжали туди-сюди, хитаючи головами та стрясаючи в повітрі кулаками, дівчата обнімалися з дівчатами, хлопці обнімалися з дівчатами, обнімалися, рюмсаючи, вчителі, а декотрі мовчали, уставившись невидющими очима на стіни та ручки дверей. Невдовзі всі учні почали збиратися в спортзалі та кафетерії, ніхто й гадки не мав, що робити, ніхто не перебирав на себе керівництво, всі чвари й прояви ворожнечі припинилися, вже ніхто ні з ким не ворогував. Раптом у гучномовці знову почувся голос директора школи, який оголосив, що заняття в школі припиняються, і всі можуть іти додому.

Людина майбутнього загинула.

Нереальне місто.

Всі учні подалися додому, але Фергюсон з торбинкою в руці крокував до автобусної зупинки, щоби вирушити до Нью-Йорку. Батькам він збирався зателефонувати дещо згодом. Йому хотілося трохи побути на самоті, а потім він поїде до Емі й пробуде з нею цілий уїк-енд, як і планувалося.

В нереальному місті розійшлися два шляхи, і майбутнє померло.

Дочекавшись автобусу, Фергюсон піднявся всередину східцями, озирнувся, шукаючи вільного сидіння, всівся в п’ятому ряду, почув, як увімкнулася перша передача – автобус вивернув з зупинки й рушив до Нью-Йорку. Проїжджаючи крізь тунель, Фергюсон почув, як на сидіння позаду нього розпачливо захлипала жінка, а водій сказав пасажиру, що стояв поруч: «Не можу повірити. Не можу, сука, повірити!» Але Фергюсон повірив, навіть попри те, що почувався так, наче його не було у власному тілі, наче він витав у повітрі неподалік, але голова у нього була ясною, думки – абсолютно прозорими, плакати й ридати він не мав ані найменшого бажання, бо надто величезною й приголомшливою була ця подія. Нехай ота жінка позаду хоч потоне у власних сльозах, може, їй від того стане краще, але йому краще не стане, тому він не мав права плакати, він мав лише право думати, намагатися зрозуміти, що трапилося, бо оця величезна приголомшлива подія не була схожа на ніщо інше, що доти траплялося в його житті. Пасажир біля водія сказав: «Це нагадує мені Перл-Харбор. Ну, все таке спокійне й незворушне, лінькуватий недільний ранок, люди тиняються своїми помешканнями в піжамах, і раптом – Бабах! Світ вибухає, і несподівано починається війна». «Непогане порівняння», подумав Фергюсон. Грандіозна подія, яка розбиває серцевину звичного буття і змінює життя кожної людини, вона – незабутній момент, в який щось закінчується, а щось інше починається. Може, оце воно і є? – спитав Фергюсон самого себе. Момент, схожий на початок війни? Та ні, не зовсім. Війна проголошує початок нової реальності, але сьогодні нічого не почалося, просто скінчилася реальність – і все, зі світу щось висмикнули, щось прибрали, і в результаті утворилася діра, порожнеча, де колись було дещо, неначе у світі зникли всі дерева, неначе з людської свідомості було стерто саме поняття дерева або високої гори.

Небо без місяця.

Світ без дерев.

Автобус під’їхав до кінцевої зупинки на Сороковій вулиці та Восьмій авеню. Замість пройти підземними переходами до Сьомої авеню, як він зазвичай робив під час поїздок до Нью-Йорку, Фергюсон піднявся сходами, вийшов у пізні листопадові сутінки й рушив на схід Сорок другою вулицею, прямуючи до зупинки метро на Таймс-сквер, іще одне тіло в натовпі раннього часу-пік, іще одна істота посеред безликих людей, які поспішали у своїх справах; все таке, як і завжди, але водночас вже не таке, вже інакше. Раптом Фергюсон усвідомив, що проштовхується крізь купки нерухомо закляклих перехожих, що зібралися на тротуарі. Всі вони витріщалися на сяйну неонову стрічку, яка вертілася перед ними на вершечку високої будівлі: Джона Фітцджеральда Кеннеді застрелено в Далласі – Джонсона приведено до присяги як президента. Щойно зібравшись ступити на сходи, які вели до платформи на станції метро, він почув, як одна жінка звернулася до іншої: «Не можу в це повірити, Дороті, просто не можу повірити своїм очам».

Це нереально.

Місто без дерев. Цілий світ без дерев.

Фергюсон не став дзвонити Емі, щоби дізнатися, чи прийшла вона зі школи. Може, вона й досі була зі своїми подругами, охоплена сум’яттям моменту, надто приголомшена, аби пам’ятати, що він має приїхати, тому коли Фергюсон натиснув кнопку дзвінка квартири 4В, він не був впевнений, що йому відчинять. П’ять секунд вагання, десять секунд вагання, а потім у переговорному пристрої почувся голос: «Арчі, це ти, Арчі?» За мить почулося дзижчання, і двері відімкнулися.

Наступні кілька годин вони дивилися телерепортаж про вбивство президента, а потім, міцно обхопивши один одного в обіймах, незграбно почимчикували до кімнати Емі, впали на ліжко і вперше почали кохатися.