Читать книгу 4 3 2 1 - Пол Остер, Пол Бенджамин Остер - Страница 6
1
1.3
ОглавлениеЙого кузен Ендрю загинув. «Вбитий під час бойових дій», пояснив йоу Фергюсону батько, а бойові дії означали нічний патруль в холодних горах на кордоні між Північною та Південною Кореєю. За батьковими словами, єдина куля, випущена китайським солдатом-комуністом, поцілила кузену Ендрю в серце і вбила його у віці дев’ятнадцяти років. Надворі був 1952 рік, і п’ятирічний Фергюсон знав, що мав би почуватися так само згорьованим, як і всі решта в кімнаті, особливо тітка Міллі та кузина Еліс, які кожні десять хвилин вибухали риданнями, та засмучений дядько Лью, який курив цигарку за цигаркою, не відриваючи від долівки очей, але малий не міг налаштуватися на смуток, який від нього вимагався, бо було щось фальшиве й несправжнє в намаганні здаватися сумним, коли йому зовсім не було сумно. Річ у тім, що він завжди відчував антипатію до кузена Ендрю, який обзивав його «клопом», «карликом» та «маленьким бовдуром», який помикав ним на сімейних зібраннях, а одного разу замкнув його в туалеті, щоби пересвідчитися, що Фергюсон є «достатньо крутим хлопцем, аби це перетерпіти»; навіть після того, як він кинув чіплятися до нього, Ендрю продовжував винагороджувати свою сестру Алісу такими барвистими епітетами, як «свинопика дурепа», «тонконога скотиняка», котрі змушували малого Фергюсона аж кривитися від огиди, вже не кажучи про те явне задоволення, яке отримував Ендрю, штурхаючи й стусаючи свого кузина Джека, який був від нього на рік молодшим, але на півголови нижчим. Навіть батьки Фергюсона визнавали, що Ендрю був «ненормальним хлопцем», і скільки Фергюсон себе пам’ятав, до нього завжди доходили історії про витівки свого кузена в школі: то він хамив учителям, то підпалював урни зі сміттям, то прогулював уроки, і таких прогрішень з його боку накопичилося стільки, що директор врешті-решт узяв та й вигнав його зі школи в передостанньому класі. Потім, після того, як Ендрю спіймали на крадіжці авто, суддя запропонував йому вибір: або він іде до війська, або до тюрми, а через півроку після того, як його підрозділ відправили до Кореї, він загинув.
Пройшов не один рік, перш ніж Фергюсон зміг збагнути всю силу того удару, який смерть Ендрю завдала його родині, бо він тоді був іще надто малим, аби зрозуміти щось інше, окрім того, що мало на нього безпосередній вплив. Це розуміння проявилося тільки у віці семи з половиною років, тому ті два роки, котрі вмістилися в проміжку від похорон Ендрю і до події, яка розтрощила його маленький світ, промайнули розмитою плямою дитинства, яке знає лише теперішній час, дитинства з його буденними шкільними справами, спортивними іграми, друзями, телепрограмами, коміксами, збірками оповідань, хворобами, обідраними колінами та забитими кінцівками, епізодичними бійками, моральними дилемами та нескінченними питаннями про природу реального світу. І увесь цей час малий Фергюсон продовжував любити своїх батьків, відчувати їхню любов до себе, здебільшого з боку його оптимістичної й люблячої матері, Рози Фергюсон, яка була власницею й розпорядницею студії «Роузленд Фото» на головній вулиці Мілберна, міста, в якому вони жили, і значно меншою й непевною мірою з боку його батька, Стенлі Фергюсона, який говорив мало і часто, схоже, лише смутно усвідомлював факт існування свого сина, але малий Фергюсон розумів, що батькова голова й без того була забита всілякими турботами, що керувати «Домашнім Світом» було всепоглинаючою цілодобовою роботою, що саме через неї він був такий відсторонений і зайнятий, але в ті коротенькі моменти, коли його батько не був відсторонений та зайнятий, Фергюсон не сумнівався, що батько знає про нього і ніколи не сплутає його з кимось іншим. Іншими словами, Фергюсон жив у безпечному місці, його матеріальні потреби задовольнялися постійно і сумлінно, дах над головою він мав, харчувався тричі на день, носив свіжовипрану одіж, фізичні негаразди зносити йому не доводилося, емоційні стреси його розвитку не заважали, тому протягом часу між п’ятирічним віком та віком семи з половиною років Фергюсон розвивався в нормальному режимі, перетворюючись на те, що педагогічна наука називає здоровою нормальною дитиною з інтелектом вище середнього, на такий собі взірець американського хлопчика середини двадцятого сторіччя. Але він був надто зануреним у вир власного життя, щоби звертати увагу на те, що відбувалося за межами його безпосередніх потреб, а через те, що батьки його були не з тих, що діляться своїми турботами з маленькими дітьми, Фергюсон не мав жодної можливості підготувати себе до катастрофи, яка обрушилася на нього третього листопада 1954 року, вигнавши його з Раю дитинства і зробивши його життя зовсім іншим.
Серед тих численних речей, про які Фергюсон не знав до того вікопомного моменту, були такі:
1) Міра горя, яке відчували Лью та Міллі з приводу загибелі свого сина, горя, яке посилювалося тим, що вони вважали себе батьками-невдахами, які виховали, на їхню думку, «неповноцінну особистість», неповнолітнього злочинця без поняття про моральні засади, порушника правил, який зневажав авторитети, який тішився з того, що сіяв хаос за першої-ліпшої нагоди, брехуна, шахрая з ніг до голови і просто негідника. Лью та Міллі терзали себе своєю невдачею, не знаючи, чи то вони поводилися з сином надто м’яко, чи то надто жорстко, болісно роздумуючи, а чи не могли б вони вчинити якось інакше, щоби запобігти крадіжці отого авто, яка виявилася смертним вироком його сину. Вони терзали себе за те, що радісно заохотили його піти до війська, сподіваючись, що там він набереться розуму, але натомість отримали його назад у дерев’яному ящику, який закопали на шість футів під землю; вони відчували себе винуватими не лише за його непутнє, дурне й марне життя, а й за його смерть серед засніжених гір забутої Богом Кореї.
2) Лью та Міллі любили випити. Вони були одною з тих подружніх пар, для яких випивка була і розвагою, і потребою, вони були безтурботною парою симпатичних п’яниць, які зазирали у чарку в міру своїх потреб та можливостей, які були чималенькими, але, як це не дивно, міцнішою з них двох була Міллі, у якої рідко коли заплітався язик та ноги, тоді як її значно більший чоловік інколи виходив за межі, і малий Фергюсон пам’ятав, як іще до загибелі Ендрю його дядько інколи відключався на дивані й хропів у самісінький розпал гучної сімейної гулянки. Тоді це всіх дуже веселило, але тепер, після смерті свого сина, пияцтво Лью виросло, поширившись за межі вечірок з коктейлями, гулянок, післяобідніх чарок і перетворившись на щоденну випивку та потаємні «добавки», які він сьорбав з фляжки, котру носив у внутрішній кишені свого піджака. Звісно, випивка допомагала йому притупити біль, який краяв його пронизане почуттям провини й спустошене серце, але вона почала заважати його роботі в магазині, коли дядьків язик заплітався настільки, що він не міг пояснити покупцям порівняльні переваги пральних машин Whirlpool та Maytag, а коли язик у нього заплітався, то він часто дратувався, а коли він часто дратувався, то часто знаходив втіху в тому, що ображав людей, що явно не сприяло успішному ходу справ в «Домашньому Світі». Тому батьку Фергюсона доводилося втручатися в ситуацію, відтягувати Лью від ображеного покупця і наказувати йому йти додому й виспатися.
3) Всі добре знали про схильність Лью до азартних ігор. Якби Міллі не працювала завідувачкою секцією в універмазі «Бамбергер» в центрі Ньюарка, то їхня сім’я збанкрутіла б значно раніше, оскільки більша частина того, що Лью заробляв у «Домашньому Світі Трьох Братів», насамкінець опинялася в кишені його букмекера. А тепер, коли його пияцтво вийшло з-під контролю, вийшла з-під контролю і його пристрасть до ризикованих ставок. Він мріяв про приголомшливий приз, який трапляється раз у житті, той легендарний приз, про який гравці просторікують десятиліттями, і чим хаотичнішим ставали його припущення і стáвки, тим більшими ставали його втрати. Станом на серпень 1954 року його борги складали суму в тридцять шість тисяч доларів, і Айрі Бернштейну, чоловіку, який розпоряджався його ставками протягом останніх десяти років, почав уриватися терпець. Лью потребував готівки, не менше десяти-дванадцяти тисяч доларів, вагомого кавалку, аби довести свої добрі наміри, інакше до нього з візитом завітають дебелі хлопці з бейсбольними битами та мідними кастетами, а через те, що грошей у Стенлі він попросити не міг, знаючи, що його молодший брат – людина серйозна, і якщо вже сказав, що більше не збирається його виручати, то так воно й буде, то Лью вирішив їх натомість у нього поцупити – взяв та й призупинив стоп-наказ по банківському чеку «Домашнього Світа» постачальнику «Дженерал Електрик», а суму грошей переказав на себе. Він знав, що його врешті-решт вирахують, але допоки цю невідповідність виявлять, пройде певний час, оскільки надходження готівки за товари між магазином та його постачальниками здійснювалося за схемою, побудованою на взаємній довірі, і тому бухгалтерська звітність на кілька місяців відставала від фактичних обмінів, а протягом цих місяців Лью сподівався виправити своє становище. Наприкінці вересня дядько Фергюсона побачив свій шанс. Це означало призупинити іще один чек, але якщо все піде добре, то розтрачені десять тисяч доларів обернуться прибутком вдесятеро більшим за ці гроші, і цього прибутку мало б вистачити на компенсацію двох зупинених чеків, на повний розрахунок з Бернштейном, після чого йому самому лишилася б грубенька сума. Невдовзі мала розпочатися Світова Серія, і «Індіанцям» прогнозували величезну перевагу над «Гігантами». Результат виглядав настільки гарантованим, що робити ставки на клівлендців майже не мало сенсу, і Лью подумав тоді: Якщо «Індіанці» дійсно є таким потужним клубом, то що завадить їм отримати чотири перемоги поспіль? Шанси на таких ставках виглядали значно привабливішими. Десять до одного на тоталізаторі, тоді як ставки на «Клівленд» по одному разу на кожну гру дадуть йому лише копійки. Тому Лью знайшов собі другого букмекера, тобто людину, чиє прізвище було не Бернштейн, і поставив дев’ять тисяч доларів, які вкрав у свого брата, на «Індіанців», сподіваючись, що вони проведуть всю серію без єдиної поразки з боку «Гігантів». Ніхто не знав, де дядько Фергюсона дивився першу гру, але Стенлі з Арнольдом та рештою персоналу «Домашнього Світу» зібралися біля телевізорів у магазині, щоби слідкувати за грою разом з близько півсотнею випадкових покупців, які насправді були не покупцями, а болільниками «Гігантів», які не мали вдома власних телевізорів. Лью потихеньку вшився з роботи, щоби дивитися гру наодинці, можливо, в якомусь барі або деінде, в невідомому місці, де він з жахом спостерігав у прямому ефірі, як Мейс перехопив високий м’яч від Верца у верхній частині восьмого інінгу, а опісля сталася іще жахливіша, спустошуюча душу катастрофа: дядько Лью побачив, як Родс прийняв подачу Лемона й послав м’яч на трибуни з правого боку поля. Один чоловік махнув битою – і розтрощив життя іншого чоловіка.
4) Всередині жовтня постачальник, компанія «Дженерал Електрик», поінформувала Стенлі, що вони не мають належних документів за вантажівку холодильників, кондиціонерів повітря, вентиляторів та морозильних камер, надісланих на початку серпня. Здивований Стенлі пішов до бухгалтерки «Домашнього Світу» Адель Розен, пухкенької п’ятдесятирічної вдовиці, яка тримала у своїй зачісці встромлений у волосся жовтий олівець і вірила в силу чіткої каліграфії та правильно розташованих цифрових стовпчиків. Коли Стенлі пояснив їй проблему, місіс Розен витягнула з шухляди чекову книжку компанії і знайшла квитанцію за десяте серпня, яка засвідчувала повну сплату належної суми в 14 237 доларів і 16 центів. Стенлі знизав плечима. Може, чек загубився на пошті, сказав він і попрохав місіс Розен зупинити платіжку на серпневий чек і виписати новий на компанію «Дж. Е.». Наступного дня страшенно приголомшена місіс Розен доповіла Стенлі, що платіжка на той чек була призупинена аж одинадцятого серпня. Що це в біса могло означати? На якусь невловимо коротку мить Стенлі був подумав, що, можливо, це його підставила місіс Розен, доти бездоганна бухгалтерка, про яку всі знали, що вона таємно кохала його останні одинадцять років, що, може, це вона винувата в фальсифікації звітності, але одного погляду в стривожені й люблячі очі місіс Розен було достатньо, щоби відкинути таке припущення як абсолютну нісенітницю. Стенлі покликав Арнольда до підсобки й спитав, що той знає про зниклі чотирнадцять тисяч доларів, але Арнольд, який виглядав так само приголомшеним та зніченим, як і місіс Розен, сказав, що навіть гадки не має, як таке могло статися, – і Стенлі повірив йому. А потім він викликав Лью. Спершу найстарший представник клану все заперечував, але Стенлі не сподобалося, як брат дивився повз нього на стіну за його спиною під час розмови, і він почав напосідати на нього, прискіпливо розпитуючи про серпневу зупинку платіжки і наполягаючи, що окрім нього цього не міг зробити ніхто, оскільки місіс Розен була поза підозрою. Тому це мав бути Лью і ніхто інший. Потім Стенлі почав розпитувати брата про його недавню діяльність на ниві азартних ігор, про ставки, які той робив, про загальну суму його втрат, про бейсбольні та футбольні ігри, про боксерські поєдинки, і чим сильніше Стенлі напосідав, тим більше слабнуло тіло Лью, неначе вони стояли на рингу, і кожне нове слово було новим ударом, новим ударом в живіт, в голову, в печінку; мало-помалу Лью захитався, ноги його підкосилися, і він, плюхнувшись на стілець і закривши обличчя руками, запхикав і ледь чутним уривчастим голосом пробелькотів зізнання. Стенлі був прикро вражений почутим, бо насправді Лью анітрохи не розкаювався в сподіяному, а якщо про щось і жалкував, то про те, що його план не спрацював, не спрацював його чудовий бездоганний план, бо «Індіанці» підвели його й програли першу ж гру в серії, а Віллі Мейс – той взагалі мудак, і нехай він іде в сраку разом із Дасті Родсом, щоб їм пусто було! Стенлі нарешті збагнув, що його брат був безнадійним, що коли дорослий мужик тицяє пальцем на двійко бейсболістів, звинувачуючи їх в усіх своїх негараздах, то розум у нього є недорозвиненим, як розум малої дитини, причому дебільної дитини, так само недолугої й відсталої, як і рідний син Лью – загиблий в Кореї й похований рядовий Ендрю Фергюсон. Стенлі хотів був наказати братові забиратися геть з магазину й більше ніколи не повертатися, але він не міг цього зробити, бо це було б надто несподівано, надто різко, і він, роздумуючи, що сказати, і знаючи, що не зможе сказати нічого, допоки хоча б трохи не вгамується його гнів, принаймні настільки, щоб йому потім не довелося шкодувати про свої слова, але тут знову заговорив Лью. Він почав казати Стенлі, що всі вони по вуха в цьому загрузли і що магазину настане капець. Батько Фергюсона не второпав, про що йдеться, і тому вирішив помовчати іще трохи, йому почало здаватися, що, можливо, його брат дійсно з’їхав з глузду, але тут Лью почав розповідати про Бернштейна і скільки грошей він йому заборгував – наразі сума вже перевищувала двадцять п’ять тисяч, хоча це був лише вершечок айсберга, оскільки Бернштейн почав нараховувати проценти, і кожного дня сума зростала, зростала і зростала; за останні два тижні йому вже разів десять телефонували, і голос по той бік лінії погрожував йому й вимагав сплатити борг, бо інакше йому доведеться відповідати за скоєне. Відповідати за скоєне означало декілька варіантів: в темряві його перестріне група чоловіків, які переламають йому всі кості, або осліплять його кислотою, або поріжуть Міллі обличчя, або викрадуть Еліс, або вб’ють Міллі та Еліс, і йому було страшно, так страшно, що він більше не міг заснути, а де йому взяти готівку, коли він уже двічі заклав свій будинок і позичив у магазина двадцять три тисячі доларів? Тепер вже коліна почали підкошуватися у Стенлі, він відчув дезорієнтацію й запаморочення, він був сам не свій, його тіло більше не трималося в своїй шкірі, тож він плюхнувся на стілець поруч з Лью, розмірковуючи, як це чотирнадцять тисяч доларів раптом перетворилися на двадцять три, і коли брати поглянули один на одного через поверхню сірого металевого столу, Лью розповів Стенлі, що Бернштейн висунув пропозицію, і що, на його думку, це був найкращий вихід, єдине можливе рішення, і що це рішення доведеться прийняти, подобається це Стенлі чи не подобається. «Що ти хочеш сказати?» спитався Стенлі, озвавшись вперше за останні сім хвилин. Вони спалять наш магазин, пояснив Лью, а коли ми отримаємо страховку, то кожен візьме свою частку. Стенлі не сказав нічого. Він не сказав нічого, бо йому нíчого було сказати, бо єдине, що йому страшенно хотілося в той момент – це убити свого брата, але якби він насмілився вимовити ці слова вголос, насмілився сказати про те, як же ж хочеться йому обхопити своїми руками шию Лью й задушити його на смерть, то матір стала б проклинати його зі своєї могили, і мучила б його до скону. Після довгого мовчання Стенлі нарешті підвівся і рушив до дверей, а відчинивши двері, зупинився на порозі й сказав: «Я тобі не вірю». І, вийшовши з кімнати, почув, як брат кинув йому навздогін: «Повір мені, Стенлі. Це доведеться зробити».
5) Першим імпульсом Стенлі було поговорити з Розою, поділитися своїм тягарем з дружиною й попрохати їй допомогти зупинити Лью, але знову й знову він не міг вичавити з себе потрібні слова, знову й знову в останню мить відступав, бо не міг знести навіть думки про те, щоби вислухати, що вона скаже, а він добре знав, що вона йому скаже. До поліції звернутися він не міг. Жодного злочину скоєно іще не було, і як там поставляться до нього, на чоловіка, який звинувачує рідного брата, не маючи при цьому твердих доказів, щоби довести наявність змови? З іншого боку, навіть якщо Бернштейн дійсно вже про все домовився з його братом, чи вистачить у нього сили волі піти до поліції й написати заяву, аби та заарештувала Лью? Над його братом нависла небезпека. Зловмисники загрожували осліпити його, вбити його дружину й доньку, і якщо Стенлі зараз погодиться, то нестиме відповідальність за ті каліцтва й за ті вбивства, це означатиме, що він теж має до цього стосунок, що він є мимовільним співучасником, і якщо план зазнає фіаско і Бернштейна з братом спіймають, то він анітрохи не сумнівався, що його брат відразу ж вкаже на нього як на співучасника. Так, він зневажав Лью, його нудило від одної думки про нього, однак водночас він глибоко зневажав самого себе за цю ненависть, що було незрозуміло й гротескно і лише збільшувало його неспроможність діяти. Не змігши поговорити з Розою, Стенлі збагнув, що обрав минуле на противагу сьогоденню, відмовився від своєї ролі як чоловіка та батька і повернувся до похмурого світу свого дитинства, до місця, де йому не хотілося бути й звідки він не міг утекти, той світ засмоктував його, і наступні два тижні він ходив туди-сюди в пригніченому стані переляку й гніву, закипаючи від власної фрустрації й очікуючи, що бомба в його голові ось-ось вибухне.
6) Стенлі збагнув, що альтернативи немає: треба погодитися або вдати, що погоджуєшся, щоби виграти час. Йому треба було знати, що замислили Бернштейн та компанія, бути в курсі всіх деталей, а щоби дізнатися про все це, він мав обманом змусити Лью повірити, що став на його бік, тому наступного ранку, рівно через добу після їхньої останньої розмови, після моторошного діалогу, який завершився словами «Це доведеться зробити», Стенлі сказав братові, що передумав, що, попри всі раціональні аргументи, він, з огидою в серці, дійшов висновку, що іншого шляху немає. Ця брехня принесла бажаний результат. Гадаючи, що тепер Стенлі з ним заодно, вдячний, тремтячий і геть схиблений Лью почав ставитися до свого брата як до цінного союзника і максимально довіреної особи, жодного разу не запідозривши, що Стенлі діяв мов подвійний агент, чиїм єдиним наміром було зруйнувати плани зловмисників і запобігти пожежі.
7) Лью поінформував його, що буде двоє чоловіків, один з них – досвідчений палій без судимостей, який діятиме в тандемі з тим, хто стоятиме насторожі, а підпал призначено на наступний вівторок, на ніч з другого на третє листопада, оскільки, згідно з прогнозом, та ніч буде сухою і дощу не передбачається. Робота Лью полягатиме у виведенні з ладу сигналізації від грабіжників, і передачі паліям ключів від магазину. Ніч він проведе вдома і Стенлі запропонував зробити те ж саме, але Стенлі мав щодо тієї ночі інші плани, вірніше, єдиний план, який полягав у тім, щоби сховатися в неосвітленому магазині й прогнати звідти палія іще до того, як він почне свою роботу. Стенлі поцікавився, чи будуть ті люди озброєні, але Лью достеменно не знав, бо Бернштейн не визнав за потрібне обговорювати з ним цю тему, але яка різниця, спитав він, який сенс турбуватися про те, що їх не стосується? А такий, відповів Стенлі, що в той момент хтось може проходити повз магазин, наприклад, чоловік, який вигулюватиме пса, жінка, яка повертатиметься додому з гулянки, і він не хоче, щоби хтось постраждав. Спалити підприємство страховою вартістю в триста тисяч доларів – це вже дуже погано, але якщо при цьому застрелять хоча би одного безневинного перехожого, то вони з братом можуть довічно потрапити за грати. Лью про це не подумав. Може, варто поговорити про це з Бернштейном, відповів він, але Стенлі сказав йому не перейматися, бо люди Бернштейна вчинять так, як вважатимуть за потрібне, і думка Лью їх анітрохи не цікавить. Щоби покласти край цій розмові, Стенлі полишив брата і, йдучи униз до торгового залу, усвідомив, що питання присутності чи відсутності зброї є великим невідомим чинником, перемінною величиною, здатною зруйнувати його план. Краще було б купити пістоля іще до вівторка, сказав він собі, але щось у ньому повстало проти цієї ідеї. То була задавнена відраза до вогнепальної зброї, відраза настільки сильна, що Стенлі не лише ніколи не стріляв з пістоля, а й ніколи не тримав його в руці. Його батько загинув від пістоля, і попри те, що він мав при собі власного револьвера в отому чиказькому складі тридцять один рік тому, його все одно застрелили, застрелили з власним револьвером тридцять восьмого калібру в руці, яким він так і не встиг скористатися. Хтозна, може його і не вбили б, якби він не витягнув свого пістоля першим, не залишивши вбивці іншого вибору, окрім як стріляти, захищаючи власне життя. Так, стрілецька зброя – справа непроста, і раз ти вже націлив свого пістолета на якогось чоловіка, особливо озброєного, то річ, на яку ти покладався як на свого захисника, з такою ж імовірністю може обернути тебе на покійника. Окрім того чоловік, якого Бернштейн десь викопав як палія, був, за словами Лью, не найманим вбивцею, а колишнім пожежником, і це було добре, бо людині, яка колись заробляла на життя гасячи пожежі, а тепер влаштовувала їх заради насолоди та прибутку, пістоль навряд чи знадобиться. Інша справа той, хто стоятиме насторожі. Поза сумнівом, то буде якийсь широкоплечий бандюк, який заявиться до магазину озброєним до зубів, але Стенлі прикинув, що він буде стирчати надворі, поки колишній пожежник виконуватиме своє завдання, а оскільки Стенлі іще до того, як ці двоє прийдуть, буде вже всередині, то пістоль йому не знадобиться. Це не означало, що він піде туди з порожніми руками, але, на його думку, бейсбольної бити буде цілком достатньо: замашна тридцятишестидюймова палиця наполохає палія так само надійно, як і пістоль тридцять другого калібру, а зважаючи на внутрішній стан Стенлі протягом двох тижнів напередодні другого листопада, на оте демонічне, напівбожевільне й неконтрольоване ревіння думок в його голові, яке почалося з того ранку, коли він почув зізнання Лью, сама ідея бейсбольної бити видалася йому глибоко й протиприродно кумедною, настільки кумедною, що він гучно розсміявся, коли вона прийшла йому в голову. То був радше не сміх, а коротенький вереск, що піднявся з глибини його легень і вистрелив з нього, мов купка картечі з дробовика, яка відскочила, вдарившись об стіну. Річ у тім, що вся ця моторошна комедія почалася з бейсбольної бити Дасті Родса на стадіоні «Поло Граундз» двадцять дев’ятого вересня, тому найкращим способом покласти край цьому фарсу було взяти іще одну биту і пригрозити розбити нею голову тому, хто хотів спалити його магазин.
8) Другого числа пополудні Стенлі зателефонував Розі і сказав, що того вечора не приїде додому вечеряти. Сказав, що йому доведеться затриматися на роботі з Адель і перевірити бухгалтерську звітність напередодні призначеної на п’ятницю ревізії; цілком можливо, що за цією роботою вони затримаються аж до опівночі, тому нехай вона на нього не чекає. По вівторках магазин працював до п’ятої, і на п’яту тридцять всі, окрім Стенлі, порозходилися – Арнольд, місіс Розен, Ед та Філ, Чарлі Сайкс та Боб Докінс; Лью не було, тому що він був надто наляканий, щоби з’явитися того ранку на роботі, і увесь день просидів вдома, вдаючи, що у нього висока температура. Люди Бернштейна мали з’явитися лише десь о першій чи другій ранку, тому Стенлі, маючи кілька вільних годин, вирішив гарненько попоїсти і подався вечеряти до свого улюбленого ньюаркського ресторану «У Мойші», який спеціалізувався на східноєвропейській єврейській кухні, тобто на тих стравах, які готувала матір для Стенлі, коли він був іще малим хлопцем: там подавали варену яловичину з хріном, пироги з картоплею, фаршировану рибу і суп з кульками маци – провінційні делікатеси з іншого часу, з іншого світу, і Стенлі, щоби зануритися в своє зникле дитинство, треба було лише увійти до обіднього залу. Та й сам ресторан виглядав таким собі реліктом: бідно обставленим, позбавленим елегантності закладом з дешевими, ламінованими пластиком скатертинами та звисаючими зі стелі запиленими світильниками, але кожен стіл був прикрашений синюватою або зеленуватою пляшкою сельтерської, вид якої чомусь завжди викликав у нього легенький приплив радості, а коли Стенлі чув, як буркотливі й невиховані офіціанти розмовляли з інтонаціями їдиш, то це також вселяло в нього комфорт. Чому? Хтозна. Йому важко було пояснити причину. Отже, того дня Стенлі повечеряв стравами свого дитинства, почавши з борщу зі сметаною в супроводі тарілки з оселедцем, а потім взявшись за основну страву: яловичу пашинку (добре приготовану) з гарніром із огірків та картопляних дерунів. Чвиркаючи сельтерською водою в прозорий гранчак і ласуючи делікатесами, він подумав про своїх померлих батьків та своїх двох жахливих братів, які скільки крові випили з нього за всі ці роки, про свою прекрасну Розу, жінку, яку він дуже любив, але недостатньо, завжди замало. Цей факт Стенлі усвідомив зовсім нещодавно, і йому було болісно зазнаватися самому собі, що було в ньому щось заблоковане й придушене, якась вада в його душевному устрої, котра заважала йому віддавати своїй дружині стільки себе самого, скільки вона заслуговувала; а був іще маленький хлопчик Арчі, чиста загадка, безперечно, він був жвавим та кмітливим, здібнішим за більшість інших хлопців, але з самого початку він був маминим синком, таким емоційно прив’язаним до неї, що Стенлі так і не зміг достукатися до нього, і тепер, коли сину було вже сім з половиною років, його й досі гнітила власна нездатність читати синівські думки, тоді як для Рози це, схоже, ніколи не було проблемою, неначе жінкам була притаманна якась вроджена властивість, непояснима здатність інтуїтивно розуміти своїх дітей, тоді як чоловікам вона дарувалася вельми рідко. Розмірковувати про такі речі було для Стенлі справою незвичною, незвично було скеровувати думки всередину самого себе і вишукувати там власні прогрішення та невдачі, обірвані нитки свого заштопаного життя, але незвичним був для нього й сам тодішній момент, бо після двох тижнів мовчання та внутрішньої боротьби він був виснажений і ледь спроможний стояти, а якщо й спроможний, то надто хиткий, щоби йти прямою лінією. Коли Стенлі розплатився за вечерю і поїхав назад до «Домашнього Світу», йому подумалося: а чи мав його план якийсь сенс взагалі? Чи не обманював він себе, думаючи, що цей план неодмінно спрацює лише тому, що він був правий, а Лью та решта – неправі, і якщо це так, то чом би йому не поїхати зараз прямо додому, а магазин нехай згорить дотла.
9) До магазину він повернувся о восьмій з невеликим гаком. Скрізь було темно, скрізь було тихо, скрізь – нічне небуття німих телевізорів та поснулих холодильників, такий собі цвинтар примар. Стенлі майже не сумнівався, що згодом пошкодує про те, що робить, що його розрахунки вийдуть йому боком, але інших ідей він не мав, а зараз вже було запізно придумувати нові. Свій бізнес він започаткував, коли йому було вісімнадцять, і протягом останніх двадцяти двох років ця справа стала справою його життя, його єдиного й безцінного життя, і він не міг дозволити Лью та його банді шахраїв знищити його й вшитися непокараними, бо цей заклад був не просто бізнесом, він був життям одного чоловіка, а життям цього чоловіка був магазин, і цей магазин і цей чоловік були одним цілим, тож якщо зловмисники підпалять магазин, то вони підпалять і цього чоловіка. Кілька хвилин на дев’яту. Скільки годин іще ждати? Щонайменше – годину, щонайбільше – п’ять або шість. Надто довго, зважаючи на те, що зайнятися немає чим, треба просто сидіти в кромішній темряві й чекати, поки не з’явиться палій з каністрою бензину та сірниками, мовчки сидіти з битою в руці і сподіватися, що вона виявиться такою ж замашною й дебелою, як і виглядала. Стенлі вмостився на стілець в тильному офісі, на стілець місіс Розен, який стояв неподалік робочого столу в дальньому кутку, звідки крізь вузьке квадратне вікно в стіні між офісом та залом продажів було добре видно під’їзну алею до парадного входу, вірніше, було б видно, якби універмаг не огортала суцільна темрява, але колишній пожежник і нинішній палій напевне матиме при собі ліхтарик, а коли Стенлі почує, як відчиняться парадні двері, то тоді й увімкнеться ліхтар, хоча б і на секунду-дві, але все одно увімкнеться, і він знатиме, де саме в той конкретний момент перебуватиме зловмисник. А негайно ж після цього він увімкне світильники угорі, вискочить з офісу, піднявши биту в руці, і щосили крикне палію забиратися геть. Такий був план. Схрести пальці, Стенлі, сказав він сам собі, а якщо тобі не поталанить, то перехрестися й сподівайся на швидку смерть. А тим часом Стенлі продовжував сидіти на стільці місіс Розен, той стілець мав коліщата і міг обертатися з боку вбік і нахилятися назад-вперед, то був звичайний офісний стілець, придатний для короткочасного сидіння і явно некомфортний для сидіння тривалого, бо воно могло розтягнутися на декілька годин. Однак Стенлі виснував, що чим менш комфортніший стілець, тим краще, оскільки невеликий дискомфорт не дасть йому заснути. Принаймні, так йому здавалося, та поки він сидів біля сірого металевого столу, погойдуючись у стільці місіс Розен, гадаючи, що переживає найгірший момент у своєму житті, що ніколи раніше не почувався він таким нещасним та одиноким, як зараз, що навіть коли йому вдасться пережити цю ніч цілим і неушкодженим, все одно усе решта буде розтрощеним і оберненим на пилюку зрадою його брата Лью, що після цієї ночі його життя зміниться назавжди, бо після того, як він сам зрадить свого брата і зірве його плани, Бернштейн повернеться до своєї колишньої тактики залякування й погроз, і в результаті Міллі та Лью знову опиняться в небезпеці, а коли з ними щось станеться, то це буде на совісті Стенлі, і йому доведеться з цим жити і з цим помирати, але хіба ж він може не робити того, що робить зараз, хіба ж він може дозволити втягнути себе в шахрайську схему зі страховкою й при цьому ризикувати потрапити за грати? Ні, він не може дозволити цим негідникам спалити універмаг, їх треба зупинити, і поки Стенлі про все це думав (а думав він про те ж саме, що й протягом попередніх двох тижнів), він збагнув, що більше не в змозі це зносити, що він дійшов до ручки, виморився, виснажився понад усяку міру, так втомився, що більше не міг сприймати довколишнього світу – тож потроху його очі почали заплющуватися, і невдовзі він кинув силуватися тримати їх розкритими, опустив голову на схрещені руки, які він поклав поперед себе на стіл, і через хвилину-дві заснув.
10) Він проспав і вторгнення палія, і послідуючий полив магазину дванадцятьма літрами бензину, а через те, що чоловік, який прийшов виконати свою роботу, і гадки не мав, що в тильному офісі спить Стенлі, він чиркнув сірником і підпалив «Домашній Світ» з чистою совістю, знаючи, що він скоює акт підпалу, але не акт убивства, в якому його згодом звинуватять. Що ж до батька Фергюсона, то він не мав жодного шансу. В той момент, коли він розплющив очі, він був іще напівсонним, нездатним поворухнутися, бо вже встиг надихатися ядучим димом, а коли насилу підняв голову, намагаючись вдихнути повітря в свої обсмалені легені, вогонь уже прогризався крізь двері тильного офісу, а увірвавшись в кімнату, кинувся до столу, де сидів Стенлі, і проковтнув його живцем.
Саме про це й не знав малий Фергюсон, саме цього він не міг узнати протягом тих двох років, які відділяли смерть його кузена в Корейській війні та смерть його батька в палаючому універмазі. Навесні наступного року його дядько Лью був уже в тюрмі разом з палієм Едді Шульцем, його співучасником Джорджі Іонелло, який стояв насторожі, та керівником цієї операції, Айрою Бернштейном. Але на той час Фергюсон з матір’ю вже вибралися з Ньюарку й мешкали в Нью-Йорку в квартирі з трьома спальнями в Західній частині Центрального парку між Вісімдесят третьою та Вісімдесят четвертою вулицями. Фотостудію в Мілберні було продано, а завдяки тому, що страховка життя його батька забезпечила матір сумою в двісті тисяч неоподаткованих доларів, фінансової скрути вони не відчували, і це означало, що навіть після своєї смерті вірний, прагматичний та незмінно відповідальний Стенлі Фергюсон продовжував підтримувати їх матеріально.
Спершу був шок третього листопада, а разом з ним нестерпне видовище з материних сліз, її задушливих обіймів, її тремтячого від ридань тіла, притиснутого до нього, а кілька годин потому з Нью-Йорку прибули батьки Стенлі, а іще через день з’явилися тітка Мілдред зі своїм чоловіком, Полом Сендлером; увесь час приїжджали й від’їжджали незчисленні Фергюсони, з’явилися двоє заплаканих тіток – Міллі й Джоан, кам’яноликий дядько Арнольд та навіть зрадливий і ще не викритий дядько Лью; було стільки шуму, стільки хаосу, в будинку було стільки людей, що малий Фергюсон, сидячі в куточку й спостерігаючи за всім цим, не знав, що йому казати й думати, надто приголомшений, щоби плакати. Неможливо було уявити собі, що його батько помер. Він же був живий іще учора вранці, сидів за сніданком з примірником Newark Star-Ledger в руках, розповідаючи Фергюсону, що сьогодні буде холодний день і тому треба до школи вдягнути шарф. Важко було уявити, що то були останні слова, які сказав йому батько. Минуло кілька днів. Він стояв під дощем зі своєю матір’ю, дивлячись, як опускають в землю його батька, слухаючи, як рабин щось монотонно бубонів на незрозумілому івриті, і ті слова звучали так жахливо, що малому захотілося закрити руками вуха. Два дні потому Фергюсон повернувся до школи, до товстенької місіс Костелло та свого другого класу, але всі неначе боялися його, неначе соромилися говорити з ним, немовби на лобі у нього був витавруваний хрест: «Не наближатися!» І навіть попри те, що місіс Костелло люб’язно дозволила йому не ходити на групові заняття й сидіти за своєю партою, читаючи ті книжки, які йому хочеться, це, як не дивно, лише погіршило ситуацію, бо малому було важко зосереджуватися на книжках, які зазвичай давали йому велике задоволення, оскільки думки його неминуче дрейфували від слів на сторінці до його батька, але не того батька, якого поховали в землю, а до батька, який вознісся до раю, якщо на небесах дійсно існувало таке місце, як рай, а якщо його батько дійсно опинився там, то чи могло так бути, що саме зараз він дивиться на нього й бачить, що його син сидить за партою, вдаючи, що читає? Було б гарно, якби це дійсно було так, подумав Фергюсон, але, з іншого боку, який з цього толк? Так, батьку було б приємно поглянути на нього, і через це йому, можливо, стало б легше сприймати власну смерть, але яким чином могло допомогти Фергюсону те, що його бачать, якщо сам він не міг бачити того, хто бачить його? А найбільше йому хотілося почути, як розмовляє батько. За батьківською розмовою він скучав найбільше, і навіть попри те, що батько був людиною небагатослівною, магістром мистецтва давати стислі відповіді на довгі запитання, Фергюсону завжди подобався звук його голосу, голосу мелодійного і лагідного, тому думка про те, що він більше ніколи його не почує, наповнювала його величезним смутком, сумом настільки глибоким, що він міг би вмістити в себе увесь Тихий океан, котрий, як відомо, був найбільшим океаном у світі. «Сьогодні буде холодно, Арчі. Не забудь вдягнути до школи свій шарф».
Світ втратив свою реальність. Все в ньому було лише шахрайською копією неіснуючого оригіналу, а все, що в ньому відбувалося, відбуватися не мусило б. Іще довго Фергюсон жив під магічним впливом цієї ілюзії, йдучи, мов сновида, стежкою своїх днів і з трудом засинаючи вночі, бо його нудило від світу, в який він перестав вірити, піддаючи сумніву все, що поставало перед його очима. Місіс Костелло прохала його бути уважнішим, але він вже не слухав її, бо вона була лише актрисою, що намагалася грати роль вчительки, а коли його приятель Джеф Бальсоні зробив екстраординарну й неочікувану пожертву, подарувавши Фергюсону свою картку з бейсболістом Тедом Вільямсом, картку надзвичайно рідкісну, то Фергюсон подякував за подарунок, поклав картку до кишені, а потім, прийшовши додому, порвав її. Тепер таке можна було робити. До третього листопада це було б для нього немислимим, але нереальний світ був значно більшим за реальний і мав більш ніж достатньо місця бути собою – і водночас не собою.
Якщо вірити тому, що сказала згодом його матір, вона спершу не планувала такого швидкого від’їзду з Нью-Джерсі, але потім вибухнув скандал, і і у них не лишилося іншого вибору, як від’їжджати якомога швидше. За дванадцять днів до Різдва ньюаркська поліція оголосила, що розкрила справу «Домашнього Світу», і наступного ранку огидні подробиці вже були на перших сторінках газет в усіх куточках округів Ессекс та Юніон. «Братовбивство». «Короля азартних ігор заарештували». «Колишнього пожежника, який перетворився на палія, заарештували без права застави». «Луїсу Фергюсону пред’явили численні звинувачення». Того дня мати не пустила його до школи, а потім – наступного дня, і через день, і через два, і так кожного дня, допоки школа не закрилася на різдвяні канікули. Це – заради твого ж блага, Арчі, пояснила вона йому, а оскільки відсутність необхідності ходити до школи нічого, окрім позитивних емоцій, у нього не викликала, то Фергюсон і питати не став, чому мати його туди не пускала. Значно пізніше, коли він був достатньо дорослим, аби усвідомити все жахіття слова «братовбивство», Фергюсон збагнув, що матір намагалася захистити його від лихих пліток, що вже ходили містом, бо його прізвище набуло тепер сумної слави, і бути Фергюсоном означало тепер належати до родини, яка несла на собі знак прокляття. Тому майже восьмирічний Фергюсон залишався вдома зі своєю бабусею, а матір займалася тим, що виставляла на продаж сімейний будинок і шукала фотографа, який би купив її студію. Але через те, що газети не припиняли дзвонити їй, просячи, благаючи й залякуючи, аби вона дала інтерв’ю, повідала, так би мовити, свою версію сучасної якобінської драми під назвою «Справа Фергюсонів», його матір вирішила, що з неї досить, і через два дні після Різдва зібрала валізи, завантажила їх у багажник блакитного «шевроле», і вони утрьох подалися до Нью-Йорку.
Наступні два місяці вони з матір’ю жили в квартирі її батьків на Західній П’ятдесят восьмій вулиці; матір знову оселилася в тій самій спальні, яку вона ділила колись зі своєю сестрою Мілдред, а Фергюсон отаборився у вітальні на маленькому складному ліжечку. Найцікавішим моментом цього тимчасового розташування було те, що йому не треба було ходити до школи – таке неочікуване звільнення було спричинене відсутністю у них постійної адреси, і допоки вони не знайдуть собі власного місця, він залишатиметься вільною людиною. Тітка Мілдред була не в захваті від того, що він не ходить до школи, але мати Фергюсона спокійно відшила її. Не переймайся, сказала вона. Арчі – здібний хлопець, і нетривалий пропуск занять йому не завадить. Спершу ми дізнаємося, де будемо жити, а вже потім почнемо підшукувати школу. Спочатку – найголовніше, Мілдред.
То був химерний час, відокремлений від усього, що він знав у минулому, абсолютно несхожий на те життя, яке почалося у Фергюсона після того, як вони перебралися до своєї квартири, такий собі курйозний перехідний період, міжцарів’я, за висловом його діда, коротенький відрізок вихолощеного часу, кожну секунду якого малий провів зі своєю матір’ю, коли вони, як двоє постраждалих товаришів, ходили разом по Вест-сайду, підшуковуючи квартиру, обговорюючи плюси та мінуси кожного помешкання, і насамкінець дійшовши до спільного рішення, що та квартира, яку вони придивилися на Західному боці Центрального парку, буде для них ідеальною. А невдовзі опісля матір зробила несподівану заяву, що їхній будинок в Мілберні купують разом з меблями, всіма меблями, і що вони починатимуть з нуля, лише вони удвох. Тож після того, як Фергюсон з матір’ю підшукали квартиру, вони зайнялися пошуком меблів, видивляючись підходящі ліжка й столи, лампи та килими, не купуючи нічого доти, поки покупка не була узгоджена ними двома, а одного дня опівдні, коли вони роздивлялися крісла та дивани в магазині «Мейсі», клерк з краваткою-метеликом поглянув на Фергюсона й спитав у його матері: «А чому цей хлопчик не в школі?», на що його матір відповіла, жорстко поглянувши у вічі занадто допитливого чоловіка: «А це не ваша справа!» Це був найкращий момент з отих химерних двох місяців, принаймні, один з найкращих, незабутній завдяки тому відчуттю радості, яке піднялося в ньому, коли матір промовила ці слова, такої радості він не знав уже багато тижнів; було в тих словах почуття солідарності – вони удвох проти цілого світу, вони знову єдина спільнота, і «Це – не ваша справа» стало гаслом їхніх спільних зусиль, ознакою того, що вони тепер цілковито покладалися один на одного. Після купівлі тих чи інших меблів вони ходили в кіно, тікаючи на пару годин з холодних вулиць до темряви затишного кінозалу, дивлячись все підряд, що траплялося. Вони завжди займали місця на гальорці, бо мати мала там можливість курити. Вона курила одна за одною цигарки «Честерфільд», і вони дивилися фільми за участю Алана Ледда, Мерілін Монро, Керка Дугласа, Гері Купера, Грейса Келлі та Вільяма Холдена – вестерни, мюзикли, наукову фантастику, і неважливо, що крутили того дня: вони просто заходили, сподіваючись на втіху від перегляду таких фільмів, як «Барабанний бій», «Вера Крус», «Немає бізнесу кращого за шоу-бізнес», «20 тисяч льє під водою», «Поганий день в Блек Році», «Мости біля Токо-Рі» та «Молодий душею». А одного разу, якраз наприкінці отих двох дивовижних місяців, жінка в скляній будці, яка продавала їм квитки, поцікавилася в матері, чому її маленький хлопчик не в школі, і мати їй відповіла: «А не пішли б ви в сраку, жіночко? Стуліть писок і дайте мені здачу».