Читать книгу Автокефалія Української Церкви: огляд від Хрещення до Синодального Томосу - Протоієрей Віталий Клос - Страница 2

Слова «автокефалія» та «томос» зараз, напевне, знає чи не кожен українець. Усі ми стали очевидцями епохальних подій, які провіщають відродження українського духу, культури та традиції на твердій основі церковної незалежності. Питання надання статусу автокефалії є одним з найважливіших в історії Православної Церкви взагалі й Української зокрема. Слово «автокефалія» – грецького походження, воно складається з двох слів: αὐτóς (сам) і κεφαλή (голова), що в перекладі означають «сам собі голова» або «сам керую». Витоки свої воно має ще з часів апостольських, коли через поширення Євангельського вчення серед різних народів виникали окремі Церкви з певними особливостями національного або ж місцевого характеру й незалежним управлінням.

Автокефалія – це первісна форма церковного устрою. Церковна громада на чолі з єпископом зі своїм храмом та кліром – це вже окрема правоздатна церковна одиниця у великій духовній громаді Вселенської Церкви.

В апостольські часи союз таких церков-парафій і був ідеальною організацією Вселенської Церкви – організацією, що виключала конфлікти між засадою єднання, з одного боку, та засадою самостійності, – з іншого. Але з часом союз любові між громадами був змінений іншими формами, хоч сама основа – зв’язок любові та принцип взаємовідносин окремих церковних одиниць – самостійний характер співучасті як результат правоздатності кожної такої одиниці – залишався непорушним. Змінювалися лише форми цього зв’язку. Зокрема, з’явився звичайний адміністративний порядок із моментами підлеглості та централізації, а через це митрополича, патріарша та синодальні форми церковного устрою – з більшою чи меншою при цьому участю світської, державної влади. Автокефалія виразно підкреслює незалежний статус помісної Православної Церкви, яка живе і діє серед певного народу або в певній країні[2]. На початках кожна окрема церковна община, якою б малою вона не була, будучи навіть у селі, коли вона мала свого єпископа, то була цілком самостійною Церквою і ні від кого не залежала, бо вона являла собою досконалу Церкву в усій своїй повноті. Вселенська ж Церква мала б являти собою єдність великої кількості таких, ні від кого не залежних самостійних, Церков об’єднаних тільки узами братньої любові. Через недосконалість людської природи та неможливість підтримувати належним чином у своєму середовищі мир й добре впорядкування одним духом любові, те, що було встановлене Богом, досить скоро потрібно було доповнити людським, а саме за зразком суспільних інституцій впровадити в Церкві систему підпорядкування й адміністративної централізації[3].

Коли сьогодні деякі «знавці» кажуть, що не потрібно державі втручатися в церковні справи, то, напевне, зовсім мало знають церковну історію та канонічне право. Вони, мабуть, також не цікавилися тим, як отримали автокефальний статус інші Православні Церкви.

Питання автокефалії не лише безпосередньо стосується Православної Церкви та її інституцій, але також має надзвичайно велике значення для подальшого розвитку держави. Релігія і Церква впродовж всієї історії людства відігравали значну роль в історії державотворення та життя суспільства. Навіть насильницькі спроби відділити релігію від держави, або ж взагалі знищити Церкву, не досягали бажаного результату. Яскравим прикладом для всіх нас є історія боротьби за виживання Церкви в СРСР, коли все життя вірян мало бути під повним контролем держаних органів. Як наслідок, богоборча комуністична держава розпалася, а Церква здобула свободу своєї діяльності та активно розвивається в незалежній Україні.

Томос як юридичний документ про право на автокефалію Української Православної Церкви має епохальне значення. Вперше Українська Православна Церква отримала не тільки визнання своєї незалежності, але й через молитовну єдність з Вселенським Патріархом поєдналася з усім світовим Православ’ям як сестра – рівна серед рівних. Уперше Київський митрополит, як предстоятель окремої автокефальної Церкви, може спілкуватися без посередників з Москви з усіма очільниками Православних Церков. Уперше за багато століть в Україні не буде розділення або ж розколу серед православних, а також несправедливих звинувачень у нібито неканонічності, безблагодатності тощо. При цьому перед єдиною Церквою відкривається багато здавалося б раніше неосяжних перспектив на втілення змін на краще – йдеться передусім про відродження традицій Українського Православ’я, яке у своїй основі має принцип соборності та виборності. Перший крок щодо втілення у життя цього принципу можна побачити на прикладі об’єднавчого, а разом з тим і елекційного Собору, який відбувся у стінах тисячолітньої української святині – соборі Премудрості Божої, або ж Софії Київській 15 грудня 2018 року, на якому таємним демократичним голосуванням було обрано предстоятеля єдиної Української Православної Церкви митрополита Переяславського і Білоцерківського Епіфанія, патріаршого намісника, ректора Київської православної богословської академії.

Не випадково слова «автокефалія» та «томос» вже стали такими знайомими, і не тільки для православних, і не тільки для українців. Упродовж майже всього 2018 року, зокрема з місяця квітня, коли Президент України Петро Порошенко, Верховна Рада України, архіпастирі, пастирі та вірні УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ, УПЦ, звернулися до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання незалежності Українській Православній Церкві, у засобах масової інформації, на різних конференціях та круглих столах розпочалось активне їх обговорення. Напевне, весь світ, а по особливому всі українці, спостерігали не лише за кульмінаційними урочистими богослужіннями в соборах спочатку святого великомученика Юрія у Стамбулі, та у Святій Софії Київській, коли відбулися особливі епохальні події підписання та надання Томосу, презентація його та інтронізація предстоятеля Української Православної Церкви, а й за тими процесами, які відбувалися до того для належного вирішення та врегулювання всіх потрібних дипломатичних, канонічних та богословських вимог. У всіх українських храмах постійно молилися за «Вселенського Патріарха Варфоломія, Президента та Верховну Раду України та за розпочате діло рук їх» і Господь почув молитви тисяч і мільйонів, Церкви земної й Церкви небесної, які в різні епохи нашої історії подвижниками благочестя підносились й підносяться до Його Престолу – в Україні створено єдину Православну Церкву.

Фундаментальною працею з цього питання на всі часи є двохтомник професора Олександра Лотоцького «Автокефалія»[4], який вийшов друком у Варшаві (1935 р.), а пізніше (1999 р.) був перевиданий Українською Православною Церквою Київського Патріархату в Києві. Можна сказати, що ця монографія стала підґрунтям для всіх інших досліджень з цього питання. Праця професора О. Лотоцького розкриває засади автокефалії (Т. 1) та подає короткий історичний нарис історії автокефальних Церков (Т. 2)[5]. Випускник Київської Духовної Академії професор Олександр Лотоцький готував до друку і третій том, який мав бути присвячений історичному шляху Української Православної Церкви. На жаль, він так і не був завершений. Не оминули питання автокефалії у своїх фундаментальних працях професор Іван Власовський[6], протопресвітер Семен Савчук та Юрій Мулик-Луцик[7], Наталія Полонська-Василенко[8] тощо. У 2007 році була презентована «Історико-канонічна декларація «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква»[9]. Важливою для розуміння непростих процесів, які відбувалися у 1990-х роках, є книга протоієрея Мирона Микуша «Єдина Помісна Православна Церква в Україні»[10]. Нещодавно була презентована фундаментальна праця митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра Драбинка «Українська Церква: шлях до автокефалії»[11]. Випускники Київської Духовної Академії (зараз КПБА) теж звертались до цієї тематики при написанні своїх дипломних та дисертаційних праць[12]. Книга, яку ви тримаєте в руках, витримала попередньо вже два видання завдяки підтримці меценатів Василія та Богдана Колодіїв (2019 р.). Ці тисячні тиражі досить швидко розійшлися серед нашого духовенства, науковців, журналістів, студентів богословських академій тощо. Хоча сьогодні, здавалося б, є окремі розвідки, які торкаються тих чи інших питань автокефалії, але цілісної праці, яка б розглядала більш ніж тисячолітню (починаючи з часів Хрещення) боротьбу за церковну незалежність та висвітлювала український аспект в контексті історії Київської митрополії, доведеної до сьогодення, ми не зустрічали. Це є завданням для майбутніх українських дослідників.