Читать книгу Автокефалія Української Церкви: огляд від Хрещення до Синодального Томосу - Протоієрей Віталий Клос - Страница 4

Потрібно підкреслити, що автокефалії не надаються, а проголошуються і тільки пізніше визнаються іншими Помісними Церквами. На перших Вселенських Соборах вже було порушено цей принцип управління прагненням до більшої централізації церковної влади, а через це утворенням патріархатів Римського, Олександрійського, Антіохійського. Так, Ι Вселенський Собор не проголосив, а лише визнав на підставі «давніх звичаїв» автокефалію цих трьох Церков у межах, відповідних до тогочасного політичного поділу. На 2 Вселенському Соборі до них було приєднано Константинопольський Патріархат. Так, 3 правило II Вселенського Собору надає переваги перед іншими Церквами новій столиці імперії в такому формулюванні: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що місто це є новий Рим». Тож друге місце в диптиху та переваги Константинопольського архієпископа були обумовлені суто політичними міркуваннями, бо «…місто, отримавши честь бути градом царя і синкліту», – сказано вже у 28 правилі IV Вселенського Собору, який також визнав право Єрусалимського Патріархату на автокефальний устрій. Поруч із Церквами «кожного народу» вноситься поділ церкви по провінціях, територіальний.

Право першою визнати автокефалію належить Церкві-Матері.

Одною з перших, соборним рішенням (наприкінці V ст.), отримала автокефалію Кіпрська Церква. Пізніше, у середині VI ст. – Церква Першої Юстиніани (держава на півдні Європи, сучасні Сербія і Чорногорія). Майже в той самий час отримала автокефалію і Синайська Церква. Досить рано (487 р.) була проголошена автокефалія Грузинської Церкви. Однак, у 1811 р. внаслідок анексії Грузії Російською імперією її Церква теж стала залежною. І тільки 1917 р. в час революції було відновлено церковну незалежність. У 1943 р. Грузинська Церква була визнана Московським Патріархатом, а 1990 р. Вселенським Патріархатом та іншими Церквами.

З виникненням Болгарського царства (919 р.) Церква була проголошена автокефальною. Однак внаслідок боротьби за державність впродовж декількох століть не припинялися змагання і за церковну незалежність. Остаточно автокефалію Болгарська Церква отримала завдяки фірману (указу) султана (2 квітня 1872 р.). 11 травня 1872 р. у болгарському храмі Константинополя було проголошено акт про автокефалію. Внаслідок цього у Болгарії існували дві церковні інституції – національна та підпорядкована Константинополю. Наприкінці Другої світової війни (22 лютого 1945 р.), за сприяння Москви, «схизму» було подолано, а 13 березня болгари отримали Томос про автокефалію, підписаний патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви.

У 1219 р. автономію від Константинополя отримала Сербська Церква. При королі Стефані Душані на Соборі (1346 р.) у Скоп’є Церква була проголошена автокефальною. Через посередництво афонського ченця Ісаї Вселенський патріарх Філофей (1374 р.) зняв анафему та прийняв у спілкування «всіх архієреїв та ієреїв». Однак, Сербська Церква утвердилася як автокефальна набагато пізніше (1879 р). Свою автокефалію 1448 р. проголосила і Московська Церква, яка була невизнаною найбільше (141 рік, до 1589 р.).

З появою Грецької держави (1833 р.) уряд Елладського королівства, щоб відокремитись від політичних впливів Османської імперії (патріархія в Стамбулі), проголосив автокефалію Елладської (Грецької) Церкви, яку не визнавали до 1850 р. Румунська (1865 р.) та Албанська (1922 р.) Церкви проголосили свої автокефалії з появою незалежних державних утворень. Вони також були визнані з часом – Румунська 1885 р., а Албанська – 1937 р.

Незалежною була і Буковинська Церква з центром у Чернівцях внаслідок «патенту» цісаря Иосифа II (1781 р.). У 1783 році її було приєднано до митрополії в Сре́мських Ка́рловцях, до Сербської Православної Церкви. Завдяки уряду Томос про автокефалію (від 13 листопада 1924 р.) отримала Православна Церква у Польщі. У документах написано про те, що приєднання Київської митрополії до Московської Церкви відбулося не за приписами канонів. У 1967 р. на Соборі автокефалію проголосила Македонська Православна Церква. Естонська, Латвійська, Литовська, Фінляндська, Чеських земель і Словаччини – отримали автономію.

Зміни в зовнішніх формах церковного життя, якими б великими вони не були, торкалися власне не богоустановленої сторони церковного устрою, а лише самої системи церковних та міжцерковних відносин, що належать до сфери звичайного людського права, а не установ Божих. Православні історики та знавці канонів, такі як прот. проф. Є. Голубинський та проф. В. Болотов висловлюють слушну думку, що всі церковно-адміністративні реформи, які не торкаються богоустановленої сторони церковного устрою, а лише адміністративних – церковних та міжцерковних – відносин, можуть належати до компетенції зовнішньої, державної влади[21]. Богоустановленими є соборний характер та ієрархія, а все інше належить до сфери звичайної адміністрації та підлягає змінам, як кожний адміністративний порядок[22]. Тим самим звичайним нормам права підлягає й зовнішня організація Церкви, як людської громади, і в першу чергу адміністрація, зокрема адміністративна централізація церковного устрою. Цей елемент має в Церкві те саме службове значення, як і в звичайній людській громаді й може з’являтись та зникати у відповідності до обставин.

Вирішальну ж роль у проголошенні автокефалії завжди мала державна влада та громадськість.

Утворення незалежних держав завжди приводило до проголошення автокефалії. З часом всі Церкви отримували визнання Церкви-Матері. Однак, попри зовнішній адміністративний поділ, Церква завжди залишалася Єдиною. Як у часи апостольські, так і в подальшому ця єдність виявляється у віровченні, в спільній молитві при Богослужінні, у різній допомозі. Всі важливі питання вирішувалися на Соборах представниками від різних Церков. Православна Церква у своїй історії знає сім Вселенських Соборів, останній з яких відбувся 787 року. Упродовж усіх цих століть, або ж уже тисячу двісті тридцять два (1232) роки Собори такого масштабу не відбувалися. Можна припустити, що не було потреби або ж можливості для їх скликання[23].

Умовою єдності Вселенська Церква визнає автокефалію різних місцевих Церков, що виникли кожна в своїй країні на спільних для всієї Церкви канонічних основах. Ці місцеві національні Церкви і є основними складовими частинами всесвітньої Церкви. Кожна місцева Церква – це незалежна у своєму внутрішньому устрої громада православних християн і загалом – складова частина вселенської Церкви, що перебуває у зв’язку з іншими місцевими автокефальними Церквами – через єдність віри та основи церковного устрою, управління й канонічного порядку. Православною засадничою нормою тут є сформоване історією та практикою церковного життя правило – кожен народ повинен мати свою національну Церкву. Скільки народів, стільки і має бути Церков, об’єднаних зв’язком любові. Однак, автокефальність окремих церков, це не безумовна незалежність у складі цілої православної Церкви. З огляду на єдність вселенської Церкви, не дозволено окремим Церквам: утворювати нову науку віри чи відкидати щось від спільної науки вселенської Церкви; відступати від основних канонічних засад, які стосуються устрою Церкви; запроваджувати щось нове; порушувати духовну єдність з іншими Церквами та нехтувати права та звичаї інших Церков[24].

Діяльна участь у справі охорони віри – це обов’язок усіх членів церковної громади.

Саме Соборність є виразною властивістю православного вчення. Доволі чітко цю думку висловлено в посланні Східних патріархів (1848), як відповідь на пропозицію Римського папи Пія 9 щодо унії: «У нас ні патріархи, ні собори ніколи не могли ввести що-небудь нове у вірі, бо охорона пошани Божої (богопочитання) у нас – все тіло Церкви, себто увесь народ, що завжди старається заховати свою віру незмінно та згідно з вірою батьків»[25].

Значення терміна «автокефалія» в історії Церкви змінювалось. Автокефальними у візантійську епоху називались єпархії, які були незалежними від місцевого митрополита і безпосередньо перебували в патріаршій юрисдикції. Ознакою автокефального статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які складають її Архієрейський Собор, на якому й обирається предстоятель. Згідно канонічних правил, Церкви поділяються на автокефальні (повністю незалежні), автономні (частково незалежні) та повністю залежні єпархії. Сукупність єпархій, яка не має статусу автокефальної або автономної Церкви, не може називатися Церквою в канонічно-адміністративному сенсі цього слова[26]. До прикладу, УПЦ Московського Патріархату, яка не маючи ні автокефального, ні автономного статусу, в канонічному розумінні є єпархіями РПЦ в Україні зі спеціальним статусом (див. Статут РПЦ, гл. 8, п. 17).

«Сучасне уявлення про автокефалію – це сонм суверенних Церков, більшість з яких мають свої території і свою «національно-державну» паству, – є результатом історичної еволюції цього поняття. Це пов’язано, по-перше, із занепадом ідеї пентархії давніх східних патріархатів, які були не стільки адміністративними церковними центрами (митрополіями), скільки центрами політичного життя імперії (Константинополь) або центрами значних внутрішніх церковних традицій (характерний приклад, патріарший статус Єрусалима); по-друге, з феноменом національних державних церков, сформованих у результаті прийняття християнства слов’янськими державами та визволення балканських народів від османського поневолення. Внаслідок цього в православ’ї існує контраст між давніми патріархатами, які збереглись як центри автокефальних церков (Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим), і другими новими автокефальними церквами, які співпадають із територіями держав (Грузинський, Румунський, Сербський, Болгарський, Київський, Московський патріархати, а також Церкви в Греції, на Кіпрі, в Польщі, Чехії і Словаччині, Албанії). Сучасне православне богослів’я і церковне право вбачає сутність автокефалії в тому, що Автокефальна Церква має самостійне джерело влади. Її перший єпископ – предстоятель обираєтся і поставляєтся своїми архієреями, без участі ієрархів інших Помісних Церков (взагалі, в поставленні предстоятеля, за запрошенням, можуть брати участь і єпископи інших Помісних Церков). Автокефалія не означає абсолютної незалежності Помісної Церкви. Всі Автокефальні Церкви є частинами Єдиної Вселенської Церкви Христової, якій ввірено оберігати чистоту православної віри (37-е Апост. прав.; 2-е прав. Трул. Соб.)», – пише блаженніший митрополит Київський і всієї України Епіфаній[27].